III. Білорусько-українське друкарство

У давнину наше культурне життя постійно стикалося з таким же життям народу білоруського. Жили ми тоді з білорусами в спільній державі – у Великім Князівстві Литовськім; об’єднані одною вірою, мали ми з білорусами спільні інтереси політичні й культурні. Державною мовою Литовського Князівства була так звана «руська мова». Хоча в цій «руській» мові було більш елементів українських і по самій основі своїй була вона українською, проте разом, з тим була вона й мовою, добре розумною білорусові. Отож витворювалась тоді спільна українсько-білоруська літературна мова, бо спільним було саме життя і його щоденні інтереси.

Культурне життя українське та білоруське творили тоді часом ті самі люди; зв’язок Києва та Львова з Вільною був тоді найближчим та живим; великі та енергійні церковно-культурні організації того часу – братства цих міст – були в найтісніших зносинах. Дуже багато українців працювали по школах білоруських, були проповідниками по церквах. Українці ж переповнювали білоруські монастирі. На вищих духовних посадах, на престолах єпископських та архімандричих, дуже часто бачимо в Білій Русі українців. От тому на Москві часто нас, українців, називали білорусами або литвинами, а мову нашу звали білоруською. Пригадаймо хоча б, що на московськім перекладі XVII віку книжки нашого письменника Іоанникія Галятовського «Небо Новоє» 1665 р. написано, що її перекладено з білоруської. Ще приклад. Лист 1657 р. воєводи молдавського Георгія Степана, писаний мовою українською, має чужу дописку в заголовку: «Лист писан по белорусски».

Знаючи все це, не буде дивним, що ми, українці, так часто для своїх культурних потреб послуговувалися білоруськими друкарнями. У давнину друкарня, звичайно, була культурно-освітньою установою при братств і при тісних зв’язках братств був найтісніший зв’язок і між друкарнями. Братства обмінювалися своїми виданнями, часом позичали одно одному черенки; досвідчені вчені друкарі переходили від друкарні до друкарні, працювали однаково й на землі українській, і на землі білоруській. Скажемо, українець Спиридон Соболь засновує друкарні Кутеїнську та Буйницьку, а друкар віленський Лукаш організує друкарню Барановича в Чернігові.

А коли розпочалася латинська нагінка на православну віру, то ця небезпека ще міцніше зв’язала два братських народи – український та білоруський, і проти латинської навали вони створили єдиний спільний фронт. Ця оборона батьківської віри своєї, а разом з тим і своєї народності, ще міцніше зв’язала українців з білорусами. Вони часто спільно утворювали свої культурні цінності.

От на основі всього сказаного я не можу з цієї праці своєї викреслити друкарства білоруського, не можу поминути його мовчанкою, я вважаю його білорусько-українським. Пригадаю ще, що наш письменник Мелетій Смотрицький свій славний «Плач» 1610 р. видрукував у Вільні, а свою славнозвісну «Граматику» 1619 р. в Єв’ю. Наш же українець Лаврін Зизаній свої праці друкував теж у Вільні. Складену в Острозі слов’янську граматику надруковано у Вільні 1586 р. В Кутеїнській друкарні 1653 р. передрукували «Лексікона» Памви Беринди 1627 р.; в Могилівській друкарні 1699 p. M. Вощанка передрукував, щоправда, з перерібкою, «Небо Новоє» Іоанникія Галятовського, а також два твори Кирила Ставровецького: «Євангеліє Учительноє» 1697 р. і «Перло Многоцінное» 1699 р.

Підкреслю тут іще те, що деякі з цих друкарень знаходились на мішаній українсько-білоруській полосі, на полосі з мішаним населенням, де ще й тепер панують переходові говірки. Така друкарня заблудівська, такі деякі друкарні коло Могилева.

В кінці зазначу ще, що друкарні Кутеїнську та Буйницьку заснував наш київський друкар-непосіда Спиридон Соболь.

Не буду більше подавати доводів, чому я цей розділ назвав «Білорусько-українське друкарство». Вже й подане промовляє за те, що давнього білоруського друкарства, точніше кажучи, білорусько-українського, не може пройти мовчанкою безсторонній дослідник української культури.

Рано розпочавшись, правда, на чужій землі, в Кракові 1491 р., українське друкарство завмерло і лежало занедбаним. Оновити це друкарство Фіолеве спробував Франциск Скорина, що в 1517-1519 рр. вів свою друкарську працю в чеській Празі, а 1525 р. розпочав його вже в себе, у Вільні. Вільна була тоді й нашим, українським, столичним містом, була й нашим культурним осередком. Тому нема нічого дивного, що друкарство розпочалося якраз у спільній білорусько-українській столиці – у Вільні і вже звідси поволі сунуло на південний схід, на властиві українські землі. І спроба Скорини лишилася тільки спробою й не привела до заснування постійного друкарства. Так само й друкарство в Несвіжу 1562 р. і похідна друкарня Василя Тяпинського 1570 р. не спричинилися до заснування міцного постійного друкарства. Це постійне друкарство заснувалося вперше вже на українській землі, у Львові, з 1573 р. і розпочав його славний друкар – Іван Хведорович, що перед Львовом побував в Заблудові, там 1569 р. видав «Євангеліє Учительноє».