Острозька академія
Сучасники називають її «триязичним ліцеєм» , «колєґією» , «школою грецькою», або «грецько-словянською», а навіть «академією» (так називає її в своїй книзї «ректор» сеї Острозької школи Герасим Смотрицький, і Потїй, може не без іронїї, називає одного з членів острозького кружка, т. зв. клирика Острозького, «учнем академії острозької». Се показує нам, що фундатори й провідники острозької школи хотїли б зробити з неї школу вищого академічного типу. Се не вдавало ся за браком наукових сил – в них все відчувала ся недостача, хоч при величезних засобах, якими розпоряджав Острозький, він безперечно, міг би постягати найлїпші наукові сили сучасної Европи. Але тут на перешкодї, видно, ставав страх перед введеннєм неправовірних елєментів в школу, і ще більше мабуть – брак енерґії й щедрости зі сторони старого князя. В 1583 р. кн. Острозький просить папу прислати учених Греків, грецької віри, для потреб острозької колєґії й для роботи над перекладами грецьких писань. В 1592 р., просячи львівське брацтво взяти в свою опіку його сина Олександра, що пробував в Ярославі, Острозький поясняє, що не міг з ним післати з Острога своїх учителїв за для недостачі в них, бо і в Острозї без них «глад страждують». Десять лїт пізнїйше доходять поголоски до Риму про нові заходи кн. Острозького дістати з Греції професорів «для якоїсь академії, яку хоче фундувати на Волини», але кореспондент-унїят злорадно запевняє, що в цїлій Греції не знайдеш зі сьвічкою ученого чоловіка.
Та коли не удавало ся вивести острозьку шкоду на верхи сучасної шкільної орґанїзації, і на сїй точцї її прихильникам приходило ся раз у раз відчувати брак культурних засобів, то все таки вона незмірно підняла ся над рівенем старої школи, що не сягала понад науку русько-словянського читання й письма. Наука словянської мови мусїла бути поставлена більше науково, глубше й основнїйше, нїж в тих старих школах – за се можуть посьвідчити пізнїйші граматичні працї вихованця острозької школи Мелетія Смотрицького, що зробили епоху в граматизації церковно-словянської мови. До словянської й тїсно звязаної з нею книжної українсько-білоруської мови школа старала ся приложити стилїстичні методи й правила, вироблені західноевропейською схолястичною школою; памятками того лишили ся деякі лїтературні вироби острозької школи, як вірші Гер. Смотрицького в передмові до острозької біблїї, хронольоґія Римші, Лямент дому кн. Острозьких. Взагалї лїтературні памятки острозькі служать нам майже одиноким джерелом до пізнання характеру і напряму острозької науки, за браком якихось безпосереднїх звісток про неї, і ми ще застановимо ся над ними з сього погляду.
Крім мови словянсько-руської вчили латини й грецької мови. Се говорить пізнїйший унїатський письменник Суша, і се ж очевидно розуміє сучасник, називаючи острозьку школу «триязичним ліцеєм»; таку ж вагу має згадка сучасного памфлєта на М.Смотрицького, що він був – очевидно в острозькій школї – «во благочестіи и наказаніи книжномъ и граматичномъ словенски, гречески и латински воспитанъ», і тільки «латинською філософією» доповняв свою науку в Вильнї. Без науки латинської, розумієть ся, обійти ся було неможливо, і знайти для неї учителїв не було тяжко. Тяжше було з наукою грецькою, а їй в острозькім кружку, очевидно признавали велике значіннє: пригадаємо слова ректора острозької школи Гер. Смотрицького про унїверсальне значіннє грецької науки й письменства й перевагу його над латинським. Тому у сучасників – учеників острозьких вона зветь ся «школою грецькою», «училищем греко-словенским»; правдоподібно се була т. ск. офіціальна назва школи в противставленнє католицьким «латинським школам».
Але на дїлї надати школї сей грецький характер було не так легко. Аби яких Греків, для перших початків грецького читання й письма знайти не тяжко було – «не новина отъ часовъ давныхъ бывати Грекомъ у Острогу», завважає автор Перестороги, а в 1590-х рр (1595), пишучи Лукарісу, оден з його острозьких учеників передавав йому поклін і від Греків острозького кружка – їх тепер більше нїж було за тебе – додає він. Але хотїло ся Греків правдиво-учених, досьвідчених в тайнах богословської й фільософічної науки, і за ними шукав Острозький і в Греції і в Італїї, де тодї звичайно доходили вищих студий жадні знання Греки, за браком своїх вищих шкіл. Та сї заходи не приводили до особливих результатів, і тільки недовгими гістьми появляли ся в Острогу – скільки знаємо принаймнї, – учені Греки, які могли поставити на відповідній висотї науку грецької мови й письменства, фільософічних і теольоґічних дісціплїн. Таким був згаданий Кирил Лукаріс, що в р. 1594-8 кількома наворотами пробував в Острозї й учив в тутешнїй школї, і протосінкел Никифор, що по берестейськім соборі жив якийсь час в Острозї. Перед тим, в 1580-х рр., обертав ся в острозькім кружку ще оден Грек, з західньою (римською) осьвітою Мосхопул – близше не звісний нам одначе нї що до своєї учености, нї що до характеру своєї дїяльности, і другий якийсь Діонисий Палєольоґ, що їздив з порученями до Риму. З римської грецької кольонїї не знайшло ся охочих їхати до Острогу на зазив Острозького. Що дивнїйше, за цїлий довший час свого істновання Острозька школа не постарала ся вишколити з своїх власних учеників спеціалистів в ріжних науках, спеціально в науцї грецькій, і се тим дивнїйше, що вже в 1580-х рр. при патріарху був якийсь «спудей Федор» з України, «ученія ради еллинска языка, в немже всяка філософія», і патріарх просив для нього помочи від Українцїв «нигъ ради купования внЂшнихъ и богословныхъ ученій» (1584). Боюсь, що й тут кн. Острозький не показав себе надто гойним меценатом. За весь час істновання острозької школи можна вказати тільки на одного чоловіка, що виглядає на «ученого стипендиста» острозької академії; се єромонах і архидиякон Кипріян. Як показують його грецькі вірші в острозькім друку De bello Ostrogiano (1600) і роля товмача під час берестейського собору, він був дїйсно добре обзнайомлений з грецькою мовою.
Та які б не були хиби й недостачі острозької школи, вона мала важне значіннє, випустивши все таки з своїх мурів чимало людей з більшим науковим цензом і своїм живим прикладом збивши погляди розширювані ворогами в родї Скарґи, мов би при православній вірі, при словяно-руській традиції неможлива нїяка орґанїзована школа, нїяка осьвіта, нїяка наука. В біоґрафічних звістках ріжних людей того часу ми починаємо, замість давнїйших загальних звісток про иауку у якогось учителя, стрічати вповнї конкретні відомости про ученнє в школї Острозькій. Приклад острозької школи дає конкретну підставу до проєктів подібних шкіл і по иньших місцях; так в 1588 р. владика володимирський, Теод. Лазовський з своєю капітулою соборною, постановляючи «за напомненєм вел. п. Константина кн. Острозъского» ріжні способи до направи й полїпшення порядків в соборній церкві, між иньшим роблять спеціальну фундацію для школи, «аби ховано два бакаляры такыхъ, жебы оденъ училъ по гречку, а другий по словенску». З сього пляну справдї не видко особливих результатів, але небезінтересно се ширеннє ідеї грецько-словенської школи по Острозькому прикладу. Правдоподібно, що й плян львівської школи, видвигнений в тих же 1580-х рр., не обійшов ся без впливу тих же Острозьких взірцїв, і автор Перестороги, очевидно, передав погляди сучасників, представляючи, що новий культурний рух, полїпшеннє церковних відносин і дорогої його серцю осьвіти у православних вів свій початок від Острозьких початків – школи й друкарнї. Вони то, мовляв, заохотили й патріархів до близшої участи в справах української церкви, до помочи їй церковними й культурними засобами, й приготовили те відродженнє православної церкви, яке, на погляд автора, затримала й ослабила тільки диявольска робота – унїя, що внесла роздвоєннє серед православних і їх енерґію обернула на внутрішню боротьбу.
[М. Грушевський. Історія України-Руси. – Том VI. – Розділ V. – С. 8.]
ІВАН ОГІЄНКО
Огієнко І.І. (1882-1972) – український мовознавець, педагог, громадський діяч, митрополит, історик церкви, дійсний член Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка. Народився І.І.Огієнко у м. Бресилові на Київщині. Закінчив військово-фельдшерську школу та у 1909 р. – університет Св. Володимира. Пізніше навчався на Вищих педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. З 1915 р. викладав у Київському університеті, займаючи посаду приват-доцента на кафедрі мови і літератури, де у 1915 р. захистив дисертацію.
І.І.Огієнко належав до Української партії соціалістів-федералістів. У 1917-1918 рр. зробив значний внесок у розвиток українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. З 1918 р. – професор кафедри історії української культури Київського українського державного університету. Він одним із перших серед викладачів почав читати лекції українською мовою, складає і читає університетський курс лекцій з історії української мови, створює програму викладання української мови для початкової школи й підручник з української граматики для 1-3 року навчання, укладає орфографічний словник рідної мови, пише посібник «Короткий курс української мови для студентів, учителів та учнів старших класів середніх шкіл» (1917).
Як голова комісії створення нових вищих шкіл організував у Києві перший націонільний вищий навчальний заклад – Український народний університет (1917), а в 1918 р. став одним з фундаторів Української педагогічної академії, Книжкової палати, Кам’янець-Подільського університетуту, який очолив влітку 1918 р.
У 1918 р. І.І.Огієнко виступив на Всеукраїнському церковному соборі з доповіддю «Відродження української церкви», в якій аргументовано довів, що українська церква має право на самостійне існування. За часів УНР І.І.Огієнко був призначений міністром народної освіти й мистецтв (грудень 1918), а невдовзі – міністром віросповідань (1919-20).
З приходом до влади більшовиків, вимушений був емігрувати. У 1926-1932 рр. працює професором церковнослов’янської мови на богословському факультеті Варшавського університету. Тут він заснував і редагував журнали «Рідна мова» і «Наша культура», які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України.
У 1940 р. прийняв чернецтво і був обраний спочатку єпископом, а з 1944 – митрополитом (під ім’ям Іларіон) української греко-православної церкви на теренах Польщі, у 1951 р. – першоієрархом УАПЦ у Канаді.
У цей період І.І.Огієнко доклав чимало зусиль для організації та розбудови української національно-культурного та релігійного життя: заснував Теологічне товариство, здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію ім. Святого апостола Андрія, очолював Науково-богословське товариство, розгорнув велику науково-дослідну роботу та видавничу діяльність. За І.І.Огієнка було проголошено об’єднання трьох українських автокефалій за кордоном.
Результатом науково-дослідної діяльності І.І.Огієнка стало понад 1848 розвідок з історії українського друкарства ХV-ХVІІІ ст., мовознавства, богословських трактатів, словників, підручників і посібників з української мови, культури, історико-біографічних праць. Серед його наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права виділяються: «Огляд українського язикознавства» (1907), «Українська культура» (1918), «Український стилістичний словник» (1924), «Історія українського друкарства» (1925), «Чистота і правильність української мови» (1925).