Михайло сергійович грушевський

Г рушевський М.С. (1866-1934) – визначний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член ВУАН та АН СРСР, засновник Української Народної Республіки. Народився М.С. Грушевський у Холмі (Польща) у сім’ї вчителя гімназії. У 1886 р. закінчив першу Тифліську класичну гімназію, у 1890 р. – історичне відділення історико-філософського факультету Університету Св. Володимира у Києві. Після закінчення був залишений для подальшої наукової і педагогічної роботи як професорський стипендіат. У травні 1894 р. М.С. Грушевський захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки» і дістав ступінь магістра. У 1894 р. був призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету, на якій перебуває до 1914 р. Очолював у Львові Наукове товариство ім. Шевченка. Там видав 1-й том своєї головної історичної праці «Історія України-Русі», а також низку наукових та публіцистичних праць. У 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії, а у 1907 р. – Товариства українських поступовців, що на нелегальній основі об’єднувало більшу частину українських демократичних сил. Після Першої російської революції 1905-1907 рр. повернувся до Києва, де створив та очолив Українське наукове товариство. На початку Першої світової війни був заарештований та висланий до Симбірська, але у 1916 р. отримав дозвіл на переїзд до Москви. У 1904 р. він фінансує відкриття у Коломиї приватної вчительської семі­нарії, що готувала фахові українські педагогічні кадри. У 1903-1911 рр. М.С.Грушевський очолював проект із спорудження в м. Києві на кошти роди­ни Грушевських навчального закладу на Петропавлівсь­кій площі. Після Лютневої революції 1917 р. М.С.Грушевський як най­авторитетніший діяч українського національного руху обирається го­ловою Української Центральної Ради. М.С.Грушевський розробив концепцію УАН як громадської асоціації вчених, що розвиватиме переважно гуманітарні та суспільні науки, заснував Український соціологічний інститут (діяв спочатку у Празі, потім у Відні) – установу, яка ставила своїм завданням стежити за світовим соціальним рухом, соціологічними дослідженнями, популяризувати їх серед українців. М.С.Грушевський активно працює, очолюючи кілька академічних комісій та редагуючи засновані ним наукові видання.

Історія україни-руси

Осьвіта – ріжницї в поглядах, справа шкільництва в давнїй Руси, предмети шкільної науки, джерела знання – книжне почитаннє, круг відомостей, лєктура богословська, лєктура сьвітська, апокріфи.

Погляди на стан осьвіти в давнїй Руси змінялися. Були часи, коли з притиском підношено, що в осьвітї давня Русь не то що не стояла по заду західньої Европи, але й перевисшала її. На підставі звісток в компіляції Татїщева (середини XVIII в.) про школи на Руси та заходи князїв коло розвою осьвіти, ті дослїдники що приймали сї звістки на віру, мусїли справдї приходити до досить утїшних виводів про сю сторону давнього руського культурного житя. Але звістки Татїщева безперечно – його власні вигадки; син «просьвіщенного віку» він повставляв у свою компіляцію замітки, що могли служити оправданнєм його власних поглядів. Тож вкінцї прийшлось попрощати ся з його оповіданнями: з тими чудесними школами для хлопцїв і для дївчат, з наукою ріжних чужих мов і т. и. Але, як то часто буває в реакції – відкидаючи сї вигадки, приходили до виводу, що взагалї нїяких шкіл у нас тодї не було; що осьвіта не підіймала ся над рівенем простої письменности і т. и.  В дїйсности мабуть і тут треба шукати правду по серединї.

В сїй справі ми маємо відповісти на два питання: по перше – чи були на Руси школи орґанїзовані, колєктивні, по друге – який рівень осьвіти давала тодїшня наука, незалежно від того, як вона давала ся – в школах чи приватними лєкціями по теперішньому сказавши.

До першого питання треба піднести на самім початку, що про орґанїзовані школи на Руси ми не знаходимо нїяких виразних вказівок в наших давнїх джерелах. В них досить часто іде мова про науку, але не пояснюєть ся, де і як та наука побирала ся. Але само до собі се argumentum a silentio що не богато значить, бо наші відомости про культурне житє давньої Руси взагалї дуже припадкові; що знали б ми нпр. про церковний суд з самої лїтописи, або про право взагалї, не маючи Руської Правди... Коли арґументують, що на Руси не могли з’явити ся школи тому, бо їх не було в їх первовзорі – Візантиї, то забувають, що хоч у Візантиї орґанїзация шкіл не стояла дуже високо, одначе завсїди були там публичні школи в видї учителїв при катедрах і монастирях – т. зв. дідаскалів і маістрів , а в серединї XI в. відновлено було й державну академію в Царгородї ; отже взірцїв для Руси там не бракувало. Зрештою самі звістки лїтописи про масове научаннє дїтей за Володимира й Ярослава приводять до сього ж виводу: читаємо про Володимира, що він «нача поимати у нарочитои чади дЂти и даяти на учениє книжноє», про Ярослава: «прииде къ Новугороду, собра от старостъ и поповыхъ дЂтей 300 учити книгамъ». Таке масове научаннє з огляду на потреби церкви в більшім числї сьвящеників і дяків, та з огляду на мале число учителїв дїйсно мусїло мати місце, а воно, очевидно, виключає можливість обійти ся припущеннєм тільки одиничного научання, такого що оден письменний учив другого неписьменного; мусїла бути колєктивна наука, де учитель (чи учителї) научав разом більше число учеників – отже мусїла бути відразу властива школа, подібна до тої яку описує нам Анна Камнена в біоґрафії свого батька в заснованій ним захоронцї для сиріт: «сидить учитель, і навколо нього стоять дїти, однїх питає з письма, иньші пишуть «схеди» – ортоґрафію слів». А раз з’явивши ся така колєктивна наука не мала причини заникати.

Найбільш придатне місце для такої школи було при епископській катедрі: се місце вказувало ся руській практицї й її візантийським первовзором, і таки се було найвигіднїйше: при епископі ґруповала ся купка найбільш осьвічених людей, були й ріжні церковні фонди. Раз засновані, такі школи при катедрах, кажу, не мали причини зникати, принаймнї скрізь. Митрополити й епископи-Греки все мали перед очима свою рідну практику катедральних шкіл, а й практичні потреби церкви вимагали такої школи: коли ще й тепер катедри мусять часом закладати собі школи дяків, при істнованню всяких иньших шкіл, то такі потреби тодї були далеко пильнїйші; треба було приготовляти сьвящеників, дяків і простих сьпіваків для потреб епархії, підучувати стороннїх кандидатів, що зголошували ся на сьвященство, і т. и.

По більших культурних центрах потреба в книжній науцї мусїла бути так значна, що дуже тяжко собі уявити, аби сю потребу могли задоволити приватні лєкції, ученнє одного ученика «майстром». Був попит на сьвящеників і дяків у церкві, на писарів-метальників – в княжій управі, в більших боярських господарствах, в більших купецьких підприємствах; була потреба «почитания книжного» у самої суспільности; списуваннє книг для церков і приватних людей було теж поплатним ремеслом. Отже охочих учити ся в таких більших містах як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусїло бути дуже богато, і вже таке значне число учеників на ґрунті навіть приватної науки мусїло приводити до колєктивного научання, значить – до витворення приватних шкіл.

Таким чином виходячи з обставин тодїшнього житя ми приходимо до переконання, що в давнїй Руси мусїли істнувати школи церковні при катедрах і приватні – по більших містах. Тільки не треба собі зараз прикладати до них мірку сучасних шкіл – шукати директорів, учительських колєґій, кляс і т. и. Могли бути й не бути школи з більшим числом учителїв, з докладнїйше діференціонованою наукою; але школи – як колєктивне научаннє учеників – мусїли бути.

Переважна більшість шукала в науцї – чи в такій школї чи у одиночних учителїв – самої тілько письменности: навчити ся читати. На тім кінчила ся едукація найчастїйше, й переважна маса сьвящеників і дяків, певно, й не підіймала ся над сей рівень, а в сьвітських кругах і таке знаннє було чимось не зовсїм звичайним: Нестор, оповідаючи, що Борис читав книги, уважав потрібним поясняти: «бяше бо и грамотЂ наученъ», як річ що сама по собі не могла припускати ся. Однак і великою рідкістю письменність в княжих кругах може не була, судячи по звісткам про книголюбство Ярослава, Сьвятослава Ярославича, Володимира Васильковича, і т. и. Значне очитаннє, яке показує в своїх писаннях Мономах , або Моленє Данила (автора його нема причини не вважати за княжого мужа, яким він сам себе представляє) показують, що між сьвітськими людьми були й справдешнї книжники.

Другим степенем науки було писаннє й рахунки: се було потрібне для тих, хто приготовляв ся на писаря-метальника, або на переписувача-списателя книжного. Що до рахунків, то деяке зрозуміннє тодїшнього знання їх можуть нам дати рахунки новгородського диякона й доместика Кирика з 1136 р. – «ученіє имже вЂдати человЂку числа всЂхъ лЂтъ». Справедливо піднесене було, що такий нпр., поданий тут, рахунок числа днїв від початку сьвіта до 1136 р., що виносить в сумі 29.120.652, і вирахуваний вірно, не міг бути зроблений простим додаваннєм: отже мусїв Кирик знати множеннє; з другого рахунку бачимо, що знав він дроби (кратні числа). Сього він, певно, не навчив ся з самого читання книжок, а що був ще чоловіком молодим (26 лїт, як сам каже), то певно не був і винахідником таких математичних відкрить: очевидно, научив ся того від учителя, або в школї.

Так само мабуть не без множення поробленї ті рахунки приплоду, на десятки й сотки тисяч, в ширшій редакції Руської Правди – зроблені мабуть якимось «метальником».

Ще дальшим степенем науки була грецька мова. Вона була потрібна й для практичних справ при частих зносинах з Візантиєю та при істнованню на Руси вищої грецької єрархії – митрополитів і епископів. Потрібували її й для наукових цїлей: хто хотїв розширити свою осьвіту, не міг задоволити ся самими перекладами, мусїв сягнути до грецьких книг. На переклади з грецького також був попит у ріжних меценатів книжности. Ті руські духовнї особи, що їздили в ріжних справах до Царгорода, як Єфрем, Нїфонт і т. и., мабуть уміли по грецьки. Чи було таких богато – се иньша справа. Одначе митр. Климент в своїм посланню, в серединї XII в., хвалить ся, що має у себе більше таких мужів, що «может единъ рещи алфу – не реку на сто или двЂстЂ или триста и четыреста, а виту також». Як правдоподібно об’ясняють, тут іде мова про знаннє на память т. зв. схед, альфабетичних словників слів подібних в транскріпції й толковань слів – такі схеди служили підручниками при науцї грецької мови в тодїшній Візантиї і відти були перенесені до нас. Се кидає нам сьвітло на систему грецької мови на Руси – перенесеної в цїлости з Візантиї, як то зрештою можна собі наперед представити. Порядок науки грецької мови описуєть ся сучасником так: зпочатку вчать ся елєментам букв, потім складам, потім вчать його по підручникам Діонисія і Теодосія, далї читає поетів, вкінцї береть ся за схедоґрафію і по довгій науцї доходить до справжнього граматичного знання. Отже ті книжники, про яких оповідає м. Клим, перейшли вищу тодїшню школу грецької мови, і таких він мав коло себе не одного.

В західнїх українських землях мусїли учити ся також латинської і нїмецької мови; знаємо, що в канцелярії галицько-волинських князїв XIV в. латинська мова була дуже прийнята. Про науку словянських мов трудно говорити – їх розуміли і без спеціальної науки.

Вінцем осьвіти, яку міг дати учитель або школа тільки по більших культурних центрах, була лїтературна оглада: знаннє тайн візантийського ріторства, стилю. Без проводу учителя се знаннє осягнути ледви аби було можливо, особливо при браку якоїсь значнїйшої лїтературної традиції в самій суспільности. Що правда, на Руси був переклад граматики (що надписуєть ся іменем Дамаскина, але йому не належить), але сей підручник сам собою не міг дати потрібної лїтературної технїки, так само і деякі статї з реторики – нпр. статя Хойробоска про риторичні фіґури, включена ще в Ізборник 1073 р.

Всї иньші знання здобувано через лєктуру й пояснення до такої лєктури учителя, коли він був. Такі дисциплїни, як історія, історія лїтератури, ґеоґрафія, природні науки, фільософія й мораль, навіть теольоґія, певно, нїколи не викладали ся в системі, а черпали ся головно з переложених візантийськнх підручників та з устних розмов з більш досьвідченими в «книжнім почитаниї».

Се книжне почитаниє, розумієть ся, передовсїм уважало ся дорогою до спасення душі – способом для моральної науки і до осягнення відомостей з християнської релїґії, потрібних для спасення. Лїтописна похвала книжности, що підносить «велику ползу чоловЂку отъ учения книжного», добачає сю користь в моральній науцї: «книгами бо кажемы и учими єсми пути покаянию, и мудрость бо обрЂтаємъ, и вздержаниє..., се суть исходища мудрости, книгамъ бо єсть неишетная глубина; сими бо въ печали утЂшаємы єсмы; си суть узда въздержанию». «Слово нЂкоєго калугера о четьи книгъ», захвалюючи книжку, бачить в нїй теж спосіб до пізнання Бога і «подвига на добрая дЂла». Безперечно, в дїйсности в почитанню книжнім читачі шукали й задоволення своєї цїкавости, не тільки душеполезної науки, але ся остатня все признавала ся головною, щоб так сказати – офіціальною метою почитання.

З історією лїтератури знайомили головно Візантийські збірки моралїстичних апофтеґм і анекдоток, що входили в ріжні з збірники, почавши від Сьвятославового (1073 р.), але репрезентують ся найбільш богато т. зв. «Полою», візантийським збірником, що сформував ся остаточно в XI в. і хоч дотепер звістний в руських кодексах XIV в., але з’явив на Руси мабуть ще в попереднїх столїтях.

Найбільш убого виглядають відомости з натуральних наук. Перекладана лїтература давала для сеї превеликої сфери знання головно два підручники: «Шестоднев» – перерібка Шестоднева (огляду шести днїв творення сьвіта) св. Василия Великого, зроблена болгарським екзархом Іоаном в Х в., і «Фізіольоґ» – середновічна візантийська компіляція з античних, біблїйних й иньших джерел, до перейшла й на Русь, – теж через Болгарію. Обидва збірники давали чимало такого, що могло цїкавити читача, але було в тім дуже богато казкового, баламутного.

Як бачимо, реального знання почитаниє книжноє могло дати не богато й не високої якости. Коли ще зважимо, якою незначною частиною в загальнім книжнім запасї були сї ріжні підручники, як вони незначно були росповсюднені супроти загального погляду, що книжноє почитаниє має метою не реальні знання, а морально-теольоґічну науку, то мусимо прийти до переконання, що й школа й лєктура староруська давали реального знання мінїмально.

Далеко поважнїйше виглядає богословська лїтература, що кружила по давнїй Руси чи то в готових перекладах, перейнятих з полуднево-словянських земель, головно з Болгарії, чи то зладжених на Руси на ново. Полишаючи на боцї дрібнїйші уривки або утвори, що заходили на Русь в складї ріжних збірників-хрестоматий, ми знаходимо досить поважний ряд грецьких отцїв, звістних на Руси в перекладах значнїйших частин їх писань. Перше місце між ними займає Іоан Златоуст, безперечно – найпопулярнїйший з візантийських письменників на Руси. Було кілька збірників його слів як Златоструй, Златоуст, Маргарит, або його слів разом з словами деяких иньших отцїв – як Ізмарагд, Златая ЦЂпь і т. и.

[М. Грушевський. Історія України-Руси. – Том III. – Розділ IV. – С. 8.]