Лист до а.С. Макарової

23 січня 1894, Київ

Дорога моя Антоніна Семеновна!

Простіть, що я не скоро відповідаю на Ваш щирий лист. Я, бачите, була з тиждень слаба, не так, щоб дуже, але якраз так, що не могла листів писати, бо раз, що не могла сидіти довго від слабості, а друге – настрій душі був такий поганий, що замість поради і розваги я могла б на Вас ще гірший сум нагна­ти. Я багато думала над Вашим листом. Ви просите мене научить Вас жить; ся просьба показує таке Ваше довір’я до мене і таку повагу, якої я, може, й не заслужила. Я сама, коли хочете, учуся жить, борюся з непевностями, з скепти­цизмом, думаю над своїм і над чужим життям. Стидно було б мені, якби я брехала перед Вами і назвала себе Вашим учителем життя. Ні, на таке висо­ке ім’я я не маю права, бо не заслужила його. Я рада помогти Вам, рада вкупі з Вами шукати дороги, піддержувати Вас, чим можу, але я не маю права казать, що я можу научить Вас жити. Мені больно писать сеє Вам, бо Ви розчаруєтесь в мені, але ж я повинна казати правду. Я, врешті, думаю, що я гірше живу, ніж Ви, бо Ви робоча людина, а я ні. Хоч я і маю свою роботу, але ж веду її уривками і хіба скільки днів на рік буваю довольна собою. Я не думаю говорити Вам, щоб Ви більше набирали на себе роботи, бо се вже було б вище сил людських. Я думаю, справді, що Вам було б краще виїхати на який час з Гадяча, зайнятись іншою роботою, в іншому місті. Якщо Ви може­те зоставить Вашу сім’ю, то я попробую пошукати тут для Вас якого міста, розпитуючись через знакомих. Напишіть, якого роду місце хотіли б Ви знай­ти, а я попробую пошукать. Тут би я Вам знайшла і людей інших, краще товариство, і коли не можу навчити Вас жити по Вашому ідеалу, то може б помогла б шукать тії науки. Я не так, впрочем, сумно дивлюся на Ваше учи­тельство, як Ви. Уже одно те, що в школі є людина не лиха, не черства педант­ка і притім чесна, – єсть уже велика користь для дітей. Ви журетесь, що живете тільки для сім’ї, але ж є багато людей, що навіть і сім’ї своїй не потрібні, а сім’я ті ж люди, «частица человечества». Хіба Ви осуждаете матір, що живе тільки для своїх дітей? А чим же гірше жити для своїх сестер і братів? Погано тільки те, що Вам зовсім ніколи жити для себе, а без сього людині таки трудно обійтись. Я так би хотіла витягти Вас із Гадяча, щоб Ви пожили іначе хоч рік, два. Іще одно: коли я буду літом в Гадячі (а може ми з Вами й раніше побачимось), ми з Вами будем частіше бачитись, ніж торік, ми поговоримо немало. Може, в розмові я зумію Вам більше сказать, ніж в листі.

Я не знаю як слід условій Вашого життя і Вашої служби, а через те не знаю, які поради практичні можу Вам дати про те, що слід би Вам робити, щоб наблизитись до Вашого ідеалу служіння людям. Ми разом могли б чита­ти книжки і говорить про різні речі. Писати про все, що хотілось би сказать, я не можу, не питайте через що так.

Шкода, що не устроїлись народні чтенія. Літом треба буде знов нагадати гадячанам про їх. Я ніколи дуже оптимістично не відносилась до тих «работ-ников по делу народного образования», через те й не розчарована в них. Се народ лінивий, і якби над ними постоянно була «нравственная палка», то, може б, вони й робили що-небудь. Тепер от скрізь устроюють народні бібліо­теки, – щоб ще й гадячанам взятись за се? Напишіть мені що-небудь про Беру Стоянову, – вона, здається, славна дівчина.

От, знаєте, мушу кінчать, бо маю спішну роботу на четвер і буду, певне, писать по цілих ночах. Отже, до другого разу, якщо Ви схочете вдруге писати до мене.

Цілую Вас щиро, моя дорога! Ваша Л. Косач. Як тепер здоров’я Вашого брата?

Леся Українка. Твори: У 12 т. – Т. 10. – К.: Наук, дум

ка. – С. 214-216.