Висновок

Педагогіка – не наука, а мистецтво, – найбільше, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв. Мистецтво виховання спирається на науку. Як мисте­цтво, складне й обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво, воно, крім знань, вимагає здібності й нахилу і, як мисте­цтво ж, воно прагне до ідеалу, якого вічно намагаються досягти і який цілком ніколи не досяжний: до ідеалу досконалої людини. Сприяти розвиткові ми­стецтва виховання можна тільки взагалі поширенням серед вихователів тих найрізноманітніших антропологічних знань, на яких воно ґрунтується. До­сягти цього було б правильніше влаштуванням окремих факультетів, зви­чайно, не для підготовки всіх учителів, яких потребує та чи інша країна, а для розвитку самого мистецтва і для підготовки тих осіб, які або своїми творами, або безпосереднім керівництвом могли би поширювати в масі вчителів не­обхідні для вихователів знання і впливати на формування правильних педа­гогічних переконань як серед вихователів і наставників, так і в суспільстві. Та оскільки педагогічних факультетів ми ще тривалий час не дочекаємося, нам залишається один шлях для розвитку правильних ідей виховного ми­стецтва – шлях літературний, де кожний з галузі своєї науки сприяв би великій справі виховання.

Проте, якщо не можна вимагати від вихователя, щоб він був спеціалістом в усіх науках, з яких можна черпати основи педагогічних правил, то можна й треба вимагати, щоб жодна з цих наук не була йому зовсім чужою, щоб з кожної з них він міг розуміти принаймні популярні твори і прагнув, на­скільки може, набути всебічних знань про людську природу, за виховання якої береться.

Ні в чому, мабуть, однобічний напрям знань і мислення не є таким шкідли­вим, як у педагогічній практиці. Вихователь, який дивиться на людину крізь призму фізіології, патології, психіатрії, так само погано розуміє, що таке лю­дина і які потреби її виховання, як і той, хто вивчив би людину лише за великими творами мистецтва та великими історичними діяннями й дивився б на неї взагалі крізь призму великих, зроблених нею справ. Політико-економічний погляд, без сумніву, теж дуже важливий для виховання; але як помилився б той, хто дивився б на людину тільки як на економічну одини­цю – на виробника й споживача цінностей! Історик, який вивчає лише ве­ликі або принаймні значні діяння народів і видатних людей, не бачить особи­стих, а проте не менш глибоких страждань людини, якими куплені всі ці гучні й нерідко марні діла. Однобічний філолог ще менш здатний бути гар­ним вихователем, ніж однобічний фізіолог, економіст, історик. Чи не од­нобічність філологічної освіти, що переважала до останнього часту в усіх школах Західної Європи, пустила в хід безліч чужих, погано перетравлених фраз, які, перебуваючи тепер в обігу серед людей, замість справжніх, глибоко усвідомлених ідей, утруднюють обіг людського мислення, як фальшива моне­та утруднює обіг торгівлі? Скільки глибоких ідей давнини марнується тепер саме тому, що людина заучує їх раніше, ніж буває спроможна їх зрозуміти, і так привчається застосовувати їх хибно й безглуздо, що потім рідко доби­рається до їх справжнього змісту. Такі великі, але чужі думки незрівнянно менше корисні від хоч маленьких, та своїх. Чи не через те й сама мова су­часної літератури поступається в точності й виразності мові древніх, що ми вчимося говорити майже виключно з книжок і задовольняємося чужими фразами, тоді як у стародавнього письменника слово виростало з його власної думки, а думка – з безпосереднього спостереження за природою, іншими людьми і самим собою? Ми не заперечуємо великої користі філологічної освіти, а показуємо тільки шкідливість її однобічності. Слово добре тоді, коли воно правильно виражає думку; а правильно воно виражає думку тоді, коли виростає з неї, як шкіра з організму, а не надягається, як рукавичка, пошита з чужої шкіри. Думка ж сучасного письменника часто борсається в безлічі вичитаних фраз, які для неї або надто вузькі, або надто широкі.

Мова, звичайно, є одним з наймогутніших вихователів людини; але вона не може замінити собою знань, що набуваються безпосередньо із спостере­жень і дослідів. Правда, мова прискорює й полегшує набуття таких знань; але вона може й перешкодити йому, якщо увага людини надто рано і переважно була звернена не на зміст, а на форму думки, та й до того ж ще думки чужої, до розуміння якої учень, можливо, ще й не доріс. Не вміти добре висловлюва­ти свої думки – недолік; але не мати самостійних думок – значно більший; самостійні ж думки випливають тільки з тих знань, що набуваються само­стійно. Хто не віддасть переваги людині, яка збагачена фактичними відомо­стями й мислить самостійно і правильно, хоч і висловлюється із зусиллям, перед людиною, в якої здатність говорити про все чужими фразами, хоч би й запозиченими навіть у найкращих класичних письменників, значно перерос­ла й кількість знань і глибину мислення? Якщо ж нескінченна суперечка про перевагу реальної і класичної освіти триває ще й досі, то тільки тому, що саме питання поставлене неправильно і факти для його розв’язання відшукують­ся не там, де їх слід шукати. Не про переваги цих двох напрямів в освіті, а про гармонійне поєднання в душевній природі людини.

Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, якою вона є насправді, з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потре­бами і з усіма її великими духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в сім’ї, в суспільстві, серед народу, серед людства й на самоті із своєю совістю; у будь-якому віці, в усіх класах, в усіх становищах, у радощах і горі, у величі й приниженні, в розквіті сил і в недузі, серед необмежених надій і на смертному одрі, коли слово людської втіхи вже безсиле. Він повинен знати спонукальні причини найбрудніших і найвищих вчинків, історію зароджен­ня злочинних і великих думок, історію розвитку будь-якої пристрасті й будь-якого характеру. Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу – а засоби ці величезні!

Ми твердо переконані, що велике мистецтво виховання тільки-но почи­нається, що ми стоїмо ще перед дверима цього мистецтва і не ввійшли в самий храм його і що досі люди не звернули на виховання тієї уваги, на яку воно заслуговує. Чи багато налічуємо ми великих мислителів і вчених, які присвятили свій геній справі виховання? Здається, люди думали про все, крім виховання, шукали засобів величі й щастя скрізь, крім тієї галузі, де найшвид­ше їх можна знайти. Але вже тепер видно, що наука визріває до того ступеня, коли погляд людини мимоволі буде звернений на виховне мистецтво.