Про народність у громадському вихованні Вступ

Нещодавно в наших журналах заперечувалось питання про народність у науці. Виникнення такого питання можна пояснити тільки тим, що саме слово наука вжите в ньому не в справжньому своєму значенні. Коли ж під ім’ям науки розуміти зібрання результатів, здобутих людиною в пізнанні законів природи, розуму та історії, то ясно само собою, що про народність тут не може бути й мови. Наука тому й наука, що приймає в свою сферу тільки ті висновки, які справедливі за законами загального людського мислення. По­ложення її повинні бути загальні й незмінні, як загальні й незмінні самі закони природи, розуму та історії: все особливе, часткове, не виправдуване розумом, загальним для всіх людей, не має в ній місця. Наука, що відкриває закони світу, є, як і самий світ та розум, що пізнає його, загальним здобутком людства. Якщо ми й помічаємо відтінок народності в науці, то він, прогляда­ючи в обробці її, не може стосуватися її результатів. Якщо, наприклад, у філо­софах Англії і моралістах Шотландії відбивається народний характер, якщо в історикові можна майже завжди пізнати француза, англійця або німця, то це тільки тому, що кожен з них розробляє одну сторону предмета, до якої схильний його національний характер. Однак результати, здобуті такими вченими, вірні для кожної людини щодо тієї сторони предмета, якою вони займались; інакше ці результати не ввійдуть у науку. Такий народний потяг до тієї чи іншої науки або до тієї чи іншої сторони предмета виробляється в народі сам собою, внаслідок природних або історичних причин, і якби хто-небудь, бажаючи, що б то не стало, бути народним, створив для себе особливу точку зору, той добровільно, ще й не відкривши істини, позбавив би себе сво­боди, необхідної для її відкриття, – надів би на себе кольорові окуляри для того, щоб узнати колір предмета.

Кожний освічений народ тільки тоді має значення в науці, коли збагачує її істинами, які лишаються такими для всіх народів. І навпаки, яку користь науці міг би дати народ, що створив свою особливу народну науку, незрозу­мілу для інших народів? Чи могла б, нарешті, посуватися наука вперед, коли б кожен народ створював для себе особливу науку, не засвоюючи результатів, добутих його попередниками й сучасниками? Як незрозумілі вирази: фран­цузька математика, англійський закон тяжіння, німецький закон хімічної спорідненості, – так само не має змісту й вираз: російська наука, якщо під цим виразом не розуміти тієї частини науки, предметом якої є Росія, її при­рода або її історія. Процес створення науки відбувається в тій вищій сфері людських здібностей, яка вже вільна і від впливу тіла, і від впливу характеру, що ґрунтується завжди на тілесних особливостях.

Однак те, що застосовується до науки, не може бути застосоване до вихо­вання. Виховання не має на меті розвивати науку, і для нього наука не мета а один із засобів, якими воно розвиває в людині свій власний ідеал. Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними й поодинокими особли­востями, – її тіло, душу й розум, – і передусім звертається до характеру людини; а характер і є саме тим ґрунтом, в якому корениться народність. Ґрунт цей, різноманітний до безкінечності, передусім, однак, розпадається на великі групи, що звуться народностями. Чи можна і чи треба розробляти ці різні ґрунти одними й тими самими знаряддями, сіяти й вирощувати на них одні й ті самі рослини – чи для кожного ґрунту педагогіка повинна відкри­ти окремі знаряддя й окремі, цьому ґрунтові властиві, рослини? Ось питання, яке ми тут ставимо перед собою.

Розділ VII