Листи з хутора

Про городи й села

Усі письменні люде, опріч двох або трьох, которих голос до нас доходить, радять нам своє хуторянське життя на міщанське міняти, бо от, кажуть, ви в простих свитах та сорочках ходите, а той битий і вим’ятий люд по городах – одягнений, наче панство, і горниці в його на помості, і вікна в його великі, і ласо він їсть, і солодко він п’є, і забави в його благородні, й до книжок він береться охоче, і незабаром зрівняється освітою з панами і з жидами; а ви зостаєтесь у всіх позаду...

Коли б мали волю сі добродії, то вже б давно наші хутори посписували, розцінили всякий ступінь землі, позаводили б на всякий хутір по трактиру з катеринкою, і було б у нас так гарно та любо, як у них отам де-небудь на Крестовському або в Сокольниках, чи що. Родившись у городах, зрісши в високих палатах, вони нічого кращого й не видумають над свою панську, чи, як там кажуть, комфортабельну жизнь. А наш брат, хуторянин, попавшись у ту кам’яну Москву або в той безодний бурх, дивиться, єй же богу, з великим жалем на той одягнений та ласий люд, дивиться та й думає собі: «Боже мій! як тут оці пани у сій тісноті бідують! Золотом сяє, у кареті їде, а яким воздухом дише!.. Так оце вони, тії розкоші?.. Або, може, оця гуркотня, оцей гомін, галас, гук, свист, – чи не се та поваба, которою нас манять із тихих хуторів співучих до тої мізерної цивілізації?.. Або, може, оця дорожнета, що чоловік не прохарчиться і гнилятиною на ті гроші, що гіркою працею загорює, – може, се вона, та краща доля од нашої убогої, та не голодної долі?»

Промантачились городяни на свої щотижня новії моди, проїлись на свої ласощі, проциндрили батьківщину на дорогі забавки; пішла половина в старці через дурний натовп, через ту навісну дорожнечу; то вже тепер нашого брата, хуторянина, до себе, до гурту, до громади, до спільності закликають. Змилосер­дились, бачте, як там кажуть, гуманні люде, комфортабельні чоловіколюбці, що стільки-то народу по хуторах не знає великих благ цивілізації, як-от на Крестовському острові мужики знають, що мати, мужичка в панській шляпці, через нужду або через ледачу свою воспитанность рідну дочку продає; змило­сердились над нашою темнотою, що ми, опріч ріллі своєї, та пасіки, та чумац­тва, або простого шевства, кравецтва, римарства, кушнірства, ткацтва, коваль­ства тощо, таке, нічого на світі не знаємо, що по чім купується і продається: скілько одступного взяти грішми або чим іншим, за рідного батька, матір, брата, сестру або й дитину, як часто (ого, як часто!) буває по тих цивілізованих сторонах. Болить у них серце, у тих письменних і друкованих городян, що ми наук їх і словесності писаної не знаємо; а про те сі добродії й забули, що на одну сотню років по п’ять раз вони од старої науки й словесності одцурались і самі ще не знають, якої віри і якого смаку будуть перед смертю.

Ми ж, люде прості, як навчились на варязькій чи на литовській або польській панщині за плугом добре ходити і недолюдків годувати, то й досі себе самих і білоруких городян хлібом годуємо. Се, здається, не лукава наука, а в вас, городян, єсть і єхидні науки: є в вас такі науки, щоб довіку вічного тільки самим у золоті купатись; є в вас і такії науки, що хто кого проведе та зненацька насяде, того великим чоловіком величають. А в нас таких доб­родіїв зовуть попросту п’явками та людоїдами; ми од таких, поли одрізавши, мусимо втіками, аніж свій розум і душу їх лукавою дорогою пускати.

Може, скаже хто, що не втечемо, ховаючись по своїх закапелках, що добе­руться вони до нас колись, як уже виссуть усяку свіжу силу округи себе і що, заставши нас невмілими своєї всемирної науки, якраз підгорнуть під свою кормигу, і буде з нами те, що з лондонською та ірландською бідотою: тим би то лучче, тої долі лихої запобігаючи, самим нам заворушитись у своїх хуто­рах по-городянськи і заздалегідь уже городянського духу і розуму набратись, бо кажуть: ворон ворону очей не виклює!

Так нас лякають і так нам рають тії вожаки городян, що видумали пре-мудрость іще мудрійшу од Христової! А ми спроста, як нам бог положив на душу, одвітуємо: «То ще надвоє баба ворожила, чи будемо ми в городян під кормигою, чи ні, а жидовіти нам... ні, се не по нашій натурі! Коли ж уже справді така наша доля, щоб нам довіку не було просвітку, то лучче нам усім одно по одному повмирати, аніж із своєї праведної віри та в жидівську, горо-дянським робом, поперевертатись!»

Ото ж нічого нам, панове городяне, сим дорікати, що ми, мужикуючи по хуторах і селах не так-то квапимось до всякої нової всемирної науки, остаю­чись у панів і в жидів позаду. Думаєте, може, що ми цураємось освіти? Що в обскурантизмі, як мовляєте, ми закохалися? Що розум наш лежнем звик з давніх давен лежати?.. Ой-ой-ой! як-то воно здалеку химерно вам усе здаєть­ся! Хто ж винен тому обскурантизмові, коли ви тілько городи знали освітою забезпечувати, а нам не дали волі, без свого городянського порядку, хоть най­меншу школку, по громадському розуму, у себе на селі завести?

Розум наш лежнем ізвик лежати? Як же б воно інше сталося, коли дитину для науки треба із сем’ї вирвати і між/такі люде заслати, которих не знаєш і не відаєш, яким вони духом дишуть і що з твоєї дитини зроблять? Знов же й кошт на нього положи такий, за ту городянську науку, що, може, тілько з тисячі в одного господаря знайдеться на те й достаток. Уже ж воно, учившись там між городянськими дітьми, і од простої свитини, і од простих звичаїв, та й од рідної мови одвикне. Який же з його буде сем’янин у простій хаті, між прости­ми селянами? Лучче ж йому в батька та в матері простого господарства навчи­тись, аніж чужим у рідну сем’ю з тими науками вернутись.

От воно, як у нас розум наш лежнем лежить. Про се ви, городяне, не турбуйтесь. Може, колись наша громада впорається з ділом та полагодить дещо, що ви ж нам, набігаючи до нас, для порядку попсували, та тоді вже своєю волею і своїм розумом розбере, до якої науки треба діток і змалку вправляти, – тілько так, що і в науку дитина вбивалась і од ледачого товари­ства городянського не псовалася. Бо, по нашому простому розуму, то ще не велике діло, як одно знайти, а друге втеряти.

Спасибі вам за тих високовоспитаних козачих або мужичих дітей, що з нашим братом не вміє вже й заговорити! Спасибі вам і за тих розумних людей, що як понаїжджають із городів до нас у гості, то в матері серце не на місці за своїх простоватих, неполоханих іще, щирих душей дочок, поки пани­ча з хутора або з господи не збуде! Спасибі вам за тих вив’ялених женихів, що своїми грішми ваблять до себе найдорожчий цвіт хуторянок і селянок! Не хочемо ми ніяких благ цивілізації, коли, за сі блага, діти наші не вмітимуть із нами, під нашу старість, розмовляти, коли вони нас, а ми їх, через їх велику освіту, не розумітимемо! Беріть собі навіки і не пускайте до нас ваших мальо­ваних паничів, що вміють дівочим розумом і серцем, як пахущою квіточкою, щодня міняючи, забавлятися! Нехай догнивають у вас по городах тії поскрібки цивілізації, що, мов з домовини упирі, на свіжу кров кидаються! І нехай лучче ми будемо до віку вічного в латаній сіром’язі ходити, аніж людськії сльози квартами міряти!

Се вам, городянам, цивілізованим людям, одповідь наша на ваші зазиви до спільності з вами, до науки, до практичної мудрості, од которої половина з вас у золоті купається, а половина в вонючій грязі тоне, од пекельної роботи чучверіє і з голоду гине. А що ми словесності вашої книжної не знаємо, то скажіте самі: що ж би з того за добро було, коли б ми, сто літ назад, те ж саме, що й ви, читали і того самого смаку, що й ви, набирались та, начитавшись і набравшись того лиха, як жаба грязі, почали вашим робом у своїх хуторах і селах ходити!

Чи скажете, може, що то була пакосна, позичена словесность, которої ви вже тепер одцурались і вже нам тепер хороші книжки друкуєте? Згадайте ж, будьте ласкаві, у которий се вже раз ви нам так говорите, ви, письменні, городянські люде, почавши з того стародавнього віку, як ваші прапращури смер­дом нашого брата записали? Адже ж ви знаєте по старосвітських книжках, що і єзуїти, й інші кателицькі попи ще краще од вас говорили про душевну освіту і по селах босоногі місії розсилали, мов би нових апостолів постановив­ши, і багато з нас до тої омани поквапилось і од простої віри мужичої одщепилось... Що ж вийшло? Брехня, та й годі!..

Та чи одні ж кателики по городах людей і віршами, і всякою іншою сло-весностю обдурювали? Історія обману довша, якби її списати, од історії щирої правди, –– що якби перетрусити всі книгарні, якби хто взяв у руки такого ціпа, щоб увесь той давній і недавній мотлох перемолотити, то чистого, пра­ведного зерна чи набралось би й з ківш. Самі ви се добре знаєте, а нам із своїми книжками набиваєтесь... О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбыт и потребление на умі! І якби ввесь мир закипів торгом, то вам би й раю божого не треба.

От же в хуторах не дуже городянам віри доймають. Може, ви й справді поробились уже святими, надивившись на свої старі гріхи, та хто ж нам за вас у поруки стане? Здався циган та на свої діти... чи не така буде порука? Ваша правда – в бога на суді, а перед очима в нас –– тілько ваша кривда, починаючи з того давнього віку, як ваші письменні, вельможні і багаті пред­ки прозвали і записали нашого брата смердом. Тим-то й не ймемо ми вам віри, хоч, може, ви вже й присвятилися. Недурно-бо говорять: Брехнею світ пройдеш., та назад не вернешся!..

Що ж нам ваша словесность друкована, коли самі ви нам ізневірились?.. Що ви її собі вподобали, се нам байдуже, бо ви й про Вольтера (або ваші діди, все одно) на пуп кричали, що притьмом світ після тьми осіяв мир; а Вольтер сам написав, що слугам і черні нічого йому сказати: себто його публіка – самі пани, самі просвіщенні. Ви так не говорите, як говорив і надрукував великий учитель ваших предків-городян. Ви вже не нахабою, як тоді води­лось, а лагідним словом силкуєтесь прилучити нас до гуманної (лучче б гуменної) громади. Ласкавенько нас величаєте мужичками і вже солодким панським голоском гукаєте: «Паслушай! паслушай! Эй ты! Как тебя, любезнай, завут? Полно тебе сидеть за чарокою па васкресным дням с соседом: лучше на вот, пачитай книжку, прасветись маленька, друг ты наш сердечнай!» І думаєте, що в вас єсть що сказати і слугам, і потомкам тих смердів старо­світських, що варягам панщину робили. Еге, мабуть, що єсть, коли мужичок і «друг сердечнай» махає тілько рукою, одвертаючись! Коли ж візьметься до книжки, то в тій книжці не буде ваших химер солодких: ту книжку написа­ли люде, которі самі знали нужду й напасть усяку, которі не мчались вихрем з дзвонками через убогі села, а своїми ногами заходили до людей у хату і на ниву та, приголубивши до себе дітей мужичих, робом свого Учителя благо­го, говорили праведним словом до людей, навчаючи їх душі спасати, а не кишені грішми начиняти. Оту книжку читали наші предки за тисячу років до нас та й казали: правда! Ту книжку і ми читаємо та й говоримо: правда, навіки правда!.. А про свої книжки сто літ назад кричали: правда! ще кра­ще од самої правди. А тепер про ті ж самі книжки на весь мир репетуєте: брехня! а оце, що ми самі написали, оце вже правда!

Так кого ж ви думаєте морочити? Малу дитину чи що? Мала дитина пійме вам віри, а ми, слава богу, тисячу років, як себе зазнаємо, почавши од Олегів, которі до нас на готове прийшли, надивилися доволі на всяких ошуканців:

Були видющі і сліпі,

Були і штатські і воєнні,

Були і панські і казенні,

Були миряне і попи.

Отак ми одказуємо тим економістам вашим столичним або й тим прак-тикам-постам, которі над міщанина та над прасола, та над цивілізованого куцака нічого й кращого на світі не знають. Розумна душа, певно, не порає нашому брату, хуторянину, свій тихий холодок на ту грукотняву та спеку міняти або з простої свити в тії дорогі одежі вбиратися. Ми так собі міркує­мо: що нема і в світі кращої одежини, як наша проста свита. Як подумаєш, через якії вчинки люде собі тії саєти та оксамити добувають, то далебі, вона в нашій думці сяє краще всякого дорогого каменю на тих жупанах або широ­ких панських сукнях, - що ні одна ж то гірка сльозина на те шорстке ткан­ня не покотилася!.. Далебі, здається вона нам якоюсь ніби святою ризою; і в одного бога тілько краща одежа, як розкине він її од краю до краю небесі, усю в зорях блискучих.

Нехай собі гуркотять і свищуть чугунки, кому їх треба. Коли б нам було треба того дива, то й ми б собі зробили, бо громада – великий чоловік і як схоче, то на все добре спроможеться. Що ж, коли не прийшов іще наш час про чугунки дбати? Ще, може, треба перше двори й хати повимітувати та тоді і до більшого діла братись. А то тут нас сміттям і всяким гноєм закидано, а нам, забувши про свою бідолашну господу, слідом за чужоземцем бігти!..

Ні, ми так собі діло розбираєм, що коли треба на щось, щоб одні люде, як-от ангеляне, попереду всіх ішли, то, мабуть, і те треба, щоб інші, як-от ми, українські хуторяне, позаду зоставалися. Коли треба, щоб одні по городах чучверіли, як-от наші бурховці, то, мабуть, і те треба, щоб другі по хуторах і селах міцним, неліченим здоров’ям, наче дуби зелені, твердо на своїй рідній землі стояли.

Знов же, коли треба на світі таких, щоб усяку премудрость книжну розум­іли, то, певно, треба і те, щоб чоловік читав тілько одну книжку, великий Завіт великого всемирного Учителя, а божий мир розумів більш серцем, ніж голо­вою. Бо й самі оті цивілізатори нехай би розумом своїм збагнули: що б то було, якби наш брат оддався всею душею ще ієзуїтській науці (а ієзуїти про­бували вчити нас і з голою шаблею)!..

Цивілізація, кажуть, веде чоловіка до всякого щастя... А як же ні? Що тоді, панове? Де тоді візьмете людей, свіжих душею і міцних здоров’ям, щоб іншим робом зопсовану по всій землі жизнь поправити?.. Так покиньте ж хоч нас, будьте ласкаві, по хуторах про запас: може, ми вашим правнукам згодимося. Пишіть собі там і друкуйте що хотя. Може, воно й добре кому слухати вас, тілько не нам. У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона на­вчила нас більше слухати праведного слова божого, аніж лукавої панської мови. Коли б ви так учили, як учив Христос, то ми б вас послухали одразу, а то ви учите не богові, а мамоні служити; золотому ідолу розумною своєю головою кланяєтесь, думаючи, що пішли ще дальш самої Євангелії... «Про­світились», як той мовляв,

...та ще й других

Хочуть просвітити;

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям...

Покиньте, кажете, свої прості хуторянські звичаї – будете багаті. А нащо ж нам, панове, багатшими бути? Хіба в нас їсти й пити нічого або нема сороч­ки, свитини й кожушини, або не тепло нам у нашій хаті, або нема простору кругом хати, або нізащо нам справити по своєму закону весілля, чи родин, чи хрестин, чи чого? Нащо ж нам те навісне багатство? Хіба на те, щоб ожидовіти? Щоб не така душа була в нас проста й милосердна? Або на те, щоб покидавши свою дешеву, тисячолітню одежу, рватись усіма силами, щоб на городянську пиху спромогтися, на ту ледащицю-моду, що на рік по п’ять раз перекроює сукню, наче мала дитина, гуляючи в ляльки? Або, може, на те, щоб, занедбавши свої прості звичаї, вкинутись у той дурний комфорт, у ту ідоль­ську розкіш, що нема їй ні міри, ні впину, ні наситу?.. Добре нам раєте, спасибі вам!

А по-нашому, так чоловікові за свою просту домоткану свиту треба обома руками держатися. Се його воля! Се його затула од диявольської покуси – моди, котора вас, городян, до тяжкої роботи або до лукавих вигадок і видумок день і ніч поганяє. Тим-то, борони боже, якби всяке в нас до книжок городянських хапалося, покинувши свою єдину книжку, та й поняло вашим книж­кам віри більш, ніж тій спасенній, праведній книжці! Було б, може, те, що всі зжидовіли б і за гроші рідних батьків попродали.

Що там десь, за морем, шматок Америки цивілізацію трошки на добрий лад буцім-то справив, ідучи поперед усього світу, то се ми знаємо і радуємось. Нехай тим людцям хорошим та богобоязливим і до кінця служить фортуна у великому ділі. Тілько ж нам рано ще слідом за ними бігти, не впоравшись перше з тим, із чим вони добре впоралися. Як же нам, удавшись не по своєму розуму і не по своїй розумній волі у цивілізацію, та тим тілько зробити з себе ні богу свічку, ні чорту кочережку, то лучче нам у своїх шорсткій корі ще років з сотню пережити та тоді вже її з себе злущити, як не стане в нас на Вкраїні деякої погані, котора у всяке добре діло мішається і всяке добре діло псує і нівечить.

Так ми про городянські науки і городянську словесность собі міркуємо. Нехай тії комфортабельні чоловіколюбці не дуже над нашою долею вболіва­ють. Не погана доля наша, хліборобська й чумацька, хвалити бога! Не про­міняємо ми її на городянську, нібито кращу, і свити своєї чесної і неповинної не оддамо ні за які саєти і оксамити.

[Куліш П.О. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 2. – С. 244-251.]