Дві руські народності

Україна, українці

В українсько-руського народу ніби украдено його прізвище.

Українсько-руська суспільність із давніх-давен визначалася розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм… До цього прилучалися ще непостійність, недостача виразної мети, рвучкість руху, прямування до виро­бу чогось нового і якесь руйнування недоробленого ще, все, що неминуче вип­ливало з переваги особистості над громадськістю. <…> На Україні-Русі не видно й найменшого змагання підвертати під себе чужинців, або щоб тих чужоземців, що підвертати під себе чужинців, або щоб тих чужоземців, що сиділи поміж українським народом, привподобити до тубільців… В Українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політики; не було холодного вирахування, не було твердості на шляху до визначеної собі мети.

Українська релігійність, національна толерантність

Після прийняття християнської віри перейшла на Україну молода християнська цивілізація… Українці, перейнявши від греків нову віру, не пере­йняли від них тої неприхильності до західної церкви, що водилась у Греції. Перші архіпастирі на Україні, самі чужинці силкувались пересадити ту не­прихильність на українську цілину, та не вельми пощастило їм у цьому; в уяві Українця католик не являвся йому ворогом. Особи княжого роду побіралися з дітьми володарів католицької віри; ймовірно, що в народі діялось те ж саме. Чужинці – Греки, Вірмени, Жиди, Німці, Поляки, Угри, живучи по українських містах, добували собі вільний захист і жили в добрім ладі з тубільцями; Поляки, зайшовши з Ізяславом у Київщину, любувалися весе­лим життям у чужій землі. Отой дух терпимості, брак національної пихи, перейшов і в характер козаччини й залишився й досі в народі. …Походи козаків на Турків і Кримців викликав не сліпий фанатизм до невірних, а помста за напади, за полон українських людей. Пам’ять про часи кривавого ворогуван­ня з Поляками й досі ще не зникла в народі, але ворогування спеціально до римсько-католицької віри, безумовно ворогування до польської народності, в українському народі немає. Українець із обережності кривди не забуває, але він не мстивий. Ні католицький костел, ні жидівська синагога не видаються йому гидкими місцями. Але ж нехай тільки він замітить, що чужовірний, або чужинець починає глумитися над його влас­ними святощами, в нього ворожнеча спалахує ще сильніше, ніж у Москаля. Видима річ: коли даєш волю другим і шануєш їх, то це натурально вимагати й собі такої ж волі й обопільної поваги.

Український народ… насправді лишився вірним до своєї церкви більш, ніж Великоруси і він усе обхоплював більш духа її, ніж форму.

Росія, росіяни

Таємничий родовід і дитячий вік великоруської народності повитий гу­стою, непросвітною хмарою… Занесені з півдня на чужий ґрунт парости під північним похмурим небом інакше виросли, не те дерево вийшло з них, і не ту садовину воно вродило. …На північному сході Росії формувалася нова слов’яно-руська народність, із своєрідною вдачею, з одмінними умовами й ознаками життя. …В цих сторонах жили фінсько-туркські племена.

Татарське завоювання додало нової стихії до політичного складу Росії. При всіх особливих прикметах життя північно-східної Росії ми ще не бачили там у дотатарські часи зародків монархізму… Але ми вже добачаємо такі риси народ­ної вдачі, що вказують на нахил до розвитку того політичного ладу, який запану­вав тут після татарського завоювання. …Зневажувані довгі літа в ярмі в чужовірних і чужинців, вони, вибившись з ярма, визначалися пихою й нехтуванням інших: відома річ, що ніхто так не пиндючиться, як визволений раб…

Москву… населили різні волоцюги, й довго вона зростала з того, що до неї напливали нові приблуди з усіх усюд руських земель… Така мішанина меш­канців усе швидше визначає нахил поширити свій край, зростати на чужий кошт, проковтнути сусідів: її тягне до хитрої політики, до завоювання.

Громадською стихією Москви є загальність («общинность»), знищення осо­бистості, навпаки тому як на Україні… де принцип особистості раз-у-раз ви­являв свою живучість.

Релігія в Росії

З церквою в Великороси сталося якраз навпаки тому, що було на Україні. …В історії Великоросії доволі зустрічаємо прикладів, де церковні святителі потурають світським монархам і освячують їх учинки, цілком противні цер­ковним канонам.

В релігійності Великорусів визначається та риса, що стала відмінною їх прикметою, а потім виступила як суперечність тому релігійному світогля­дові, який стався на Україні: …нахил до обрядів, до формул, зосередження на зверхніх формах. Таким побитом, на північному сході б’ють собі голову над тим чи можна у свята вживати м’яса і молока? Це – «толк», що належить до тої безлічі сект (раскол), що й за нашого часу існують, стоячи за саму лишень назверхню сторону… Латинську й лютеранську, вірменську й усяку іншу віру, аби вона хоч трохи чим різнилася від православної, Москалі вважали за прокляту. Вони вважали себе за єдиний на весь світ вибраний щодо віри народ і через те не дуже легким духом дихали на одновірні народи – на Греків, Українців. Якщо тільки хоч трохи що було не схоже на їх народність – то в Москалів заслуговувало на погорду, вважалось за єресь, і на все не своє вони дивились згори.

Община і власність у росіян і українців

У громадських розуміннях історія витиснула на двох руських народно­стях свої сліди й установила в них розуміння цілком супротивні. Прямуван­ня до тісного зв’язку частин, знівечення особистих спонук під владою загаль­них, непорушна законність спільної волі, висловлена немов розумінням тяж­кої долі, сходяться в великоруському народі з єдністю сім’євого життя і знех­туванням особистої волі ідеєю «міра». Це все відбилося в народному житті те, що …власність у них спільна… там невинний одповідав за винного, працьовитий робив за ледачого…

Примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма («міром») здаються Українцеві якнайнестерпнішею неволею й несправедливістю. Не сміти нічого вважати за своє, бути за наймита якогось абстрактного розумін­ня про «мір», одповідати за другого, не маючи до того жадної власної охо­ти, – до всього цього історія не привчила українського народу. В розумінні Українця – громада – цілком не те, що в Великорусів «мір». Громада – це добровільне товариство людей; хто хоче – належить до громади, а не хоче – виходить з неї… Великорус розуміє, що «мір» – є немов абстрактний вислів загальної волі, котра проковтує особисту самостійність кожного. Видима річ, що головна різниця виходить тут із земельної спільності. Коли член «міра» не може назвати своїм отой шматок землі, який він обробляє, то він уже не вільна людина. Устрій великоруського «міра» –– є обмеження, але то форма останнього, запроваджена владою, перейнялася тим духом і значінням, що панують в Великорусів, коріння його лежало вже у глибині народного життя. …Власників (землі) у стислому значенні цього слова не було. Те що цар давав – він міг і відібрати в усякий час і наділити кому іншому, як це воно раз-у-раз і водилось.

На Україні історичне життя йшло іншою стежкою, там не могло витвори­тись сталих поглядів про громаду («мір»). Давні удільно-вічеві розуміння розвивалися далі й зустрілися з польськими; а в основах польських було чимало схожого зі староруськими розуміннями… Кожний хлібороб був само­стійним власником свого добра… Українець любить працю більш, аніж Ве­ликорус, і він завжди визначається цим тоді, коли тільки є воля для його праці.

Громадське життя у росіян і українців

…У вдачі українського народу переважає особиста воля, а в великоруськім переважає загальність. На корінний погляд Українця, спільна згода зв’язує людей, а незгода розлучає. В однакових сти­хіях громадського життя перші засвоювали собі духа його, останні дбали дати йому тіло; в політичній сфері Українці здібні були створити поміж со­бою добровільні товариства, зв’язані не більш, як того вимагала щоденна по­треба, й міцні настільки, наскільки існування їх не шкодило незмінному пра­ву особистої волі; Великоруси старалися спорудити на вікових підвалинах міцне загальне тіло, проникнуте єдиним духом. Перше прямування вело до федерації, але не дало довести її до кінця; друге повело до одновладдя й до міцної монархії: довело до першого, і збудувало другу… Великоруський еле­мент має в собі щось величезне, творче, має духа суцільності, свідомість єдності, панування практичного розуму, Великорус уміє перебути тяжкі обставини, вибрати час, коли гаразд буде діяти й покористуватися ним, скільки йому треба. Цього не виявив наш український народ. Його вільна стихія призво­дила або до розкладу громадських зв’язків, або до виру устремлінь, котрі, немов те колесо, крутили народним історичним життям. Отаким показало нам наше минуле дві руські народності.

Історія філософії України: Хрестоматія. – К.: Либідь, 1993. – С. 317-321.

Книга буття українського народу

<…> По многих летах стало в Слов’янщині три неподлеглих царства: Польша, Литва і Московщина. Польша була в поляків і кричали поляки: «У нас буде рівність і свобода». Але поробили панство і одурів народ польський…

Московщина була з москалей… і запанував над Московщиною цар, а той цар узяв верх, кланяючись і ноги цілуючи хану татарському бусурману і с бусурма­нами закріпив народ москалей. І одурів народ московський, і попав у ідолопо­клонство, бо царя свого назвав земним богом і усе, що цар робив, теє уважав за добре, так уже цар Іван у Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу за один день, а літописці, розказуючи теє, звали його христолюбивим.

А в Литві були литв’яки, та ще була й Україна. І Україна, поєднавшись с Польшею, як сестра з сестрою, як одно плем’я слов’янське також с другим людом слов’янського братства; вони не сотворили ні царя, ні пана, а сотвори­ли братство-козацтво… і незабаром були б усі на Вкраїні козаками, себто вільні й рівні, не мали над собою царя і пана, тільки бога єдиного… і всякий чужестранець, заїхавши туда, дивувався, що ні в одній стороні на світі не було такого братства, такої віри, ніде муж не любив так щиро своєї жони, а діти родителей. <…>

І хотіла Україна… по-братерськи з Польшею, але Польша жодним побитом не хотіла покинуть своє панство. Тоді Україна пристала до Москов­щини… так щоб разом укупі, зарівно, як колись буде віки між слов’янськими людьми. Але скоро побачила Україна, що попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то єсть цар, а цар московський значе усерівно, що ідол і мучитель. І одбилась Україна од Московщини, і не знала бідна, куди їй схилити голову. Бо вона любила і Польшу, і Московщину, як братів своїх, і не хотіла з ними розбрататься, хотіла вона, щоб всі три жили вкупі в союзі… Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі. І бачать ляхи і москалі, що нічого не зроблять з Україною, і сказали між собою: не буде вона ні тобі, ні мені, роздер­ли її пополам, по ліву сторону Дніпра москалеві, по праву – ляхові.

…Цар Петро положив сотні тисяч козаків в канавах і на костях їх збуду­вав собі столицю. А цариця Катерина – німка, блудниця всесвітня, безбожниця явна – доконала козацтво…

І так пропала Україна, але так здається. Вона не пропала… Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо уже приходить голос і пробудить. …Вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов’янщину, і почують крик її. І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім.

[Історія філософії України: Хрестоматія. – К.: Либідь,

1993. – С. 316, 317.]

КУЛІШ П.О.

К уліш П.О. (1819-1897) – відомий український письменник, педа­гог, історик, етнограф, літературний критик, пуб­ліцист, громадський діяч, просвітитель.

Народився 27.07.1819 р. в містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігів­ської губернії у сім’ї старого козацького роду. З 1831 р. навчався в Новгород-Сіверському повітовому учи­лищі, яке успішно закінчив у 1833 р. Того ж року був зарахований до Новгород-Сіверської гім­назії. У 1839 р. вступає до Київського уні­верситету св. Володимира спочатку на філоло­гічний, а згодом на юридичний факультет. Важкі матеріальні умови не дозволили П.О.Кулішу закінчити навчання.

За рекомендацією М.Максимовича у 1842 р. П.О.Куліша призначили на посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. У цей час він багато подорожував по Київщині, записав чимало пісень, легенд, переказів. У 1840 р. друкує свої перші творчі доробки в «Ли­тературной газете» «Приключение с казаком Бор­дюгом на Зеленой неделе» та в газеті «Киевля­нин» «Малороссийские рассказы».

У 1841-1845 рр. П.О.Куліш працював учителем російської мови в Луцькому по­вітовому й Києво-Печерському дворянських учи­лищах, а у 1845 – Рівненській гімназії вчи­телем історії. З 1843 р. – співробітник Київської археогра­фічної комісії, що дає йому можливість подорожувати Правобережною Україною для огляду всіх архівів Київської губернії, що зберігалися при урядових містах і монастирях, вивчати мову, фольклор, звичаї, обряди, традиції українського народу.

На 1843-1844 рр. припадає початок дружніх стосунків П.О.Куліша з Т.Г.Шевченком, В.Білозерським та іншими передовими українськими інтелігентами того часу, яких єднали благородні цілі “видвигнути рідну націю з духовного занепаду”, відродження української національної куль­тури. І хоча у кінці 1845 року П.О.Куліш переїхав до Петербурга, де одержав посаду вчителя російської мови для студентів-іноземців при університеті, він продовжував тісні зв’язки з Кирило-Мефодіївським Братством.

На цей період припадає активна літературна діяльність П.О.Куліша. Він стає активним співробітником журналу «Современ­ник». Один за одним виходять у світ художні, іс­торичні, публіцистичні та етнографічні праці, зокрема: «Михайло Чернишенко, или Малороссия восемь­десят лет назад» (1843), «Украина», «Од початку Вкраины до Батька Хмельницького» (1843), окре­мі розділи з роману «Черная Рада» (1845), «Попу­лярна історія для дітей», «Повесть об украинском народе» (1846), «Украинские народные предания!» (1847) тощо.

У 1847 р. як молодого науковця і перспективного ви­кладача Петербурзького університету П.О.Куліша відрядили за кор­дон на стажування з тим, щоб після повернення він обійняв посаду завідувача кафедри слов’янських мов. У березні 1847 р. у Варшаві, у зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, П.О.Куліша несподівано було заарештовано й ув’язнено в Петропавловській фортеці, а після закінчення слідства заслано до Тули.

Під час перебування на засланні П.О.Куліш вивчив шість іноземних мов, дуже багато читає, особливо уважно опрацьовує твори Ж.-Ж.Руссо, просвітительські ідеї якого згодом знайшли своє плідне втілення у його подальшій творчості (передусім це стосу­ється знаменитих «Листів з хутора» і хутірської філософії у цілому). У грудні 1850 р. П.О.Куліша звільнили із заслання, за­боронивши друкуватися. У цей час він працює на посаді редакто­ра в статистичному відділі Міністерства державного майна, продовжує наукову та літературну діяльність, друкується під різними псевдонімами в журналах «Современник», «Отечественные записки».

У відкритій власній друкарні (1857) друкує свої два томи «Записок о Южной Руси» (1857), перший український історичний ро­ман-хроніку «Чорна Рада» (1857) та ін. «Эпилог к “Черной Раде», що був опублікований у журналі «Русская бесіда» (1857), П.О.Куліш науково обгрунту­вав питання про необхідність окремого існуван­ня української літератури, про їі стосунки з російською літерату­рою.

За досить короткий час П.О.Куліш видав «Граматку». Зміст «Граматки» спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, його історії і культури. До заслуг П.О.Куліша відносять вироблення українського правопису, що відомий під назвою «кулішівка».