Убогий жайворонок

Притча

Присвята Любому другові, Федору Івановичу Диському, бажає справжнього миру

Життя наше – це безперервний шлях. Цей світ с велике море для всіх нас, плавців. Він-то є океан, о, який безбідно перепливають дуже небагато щасливців. На цьому шляху зустрічають кам’яні скали й скалки, на островах – сирени, на глибинах – кити, у повітрі – вітри, хвилювання скрізь; від каменів – спотикання, від сирен – спокуса, від китів – поглинання, від вітрів – спротив, від хвиль – поринання. Кам’яні ж спокуси – це невдачі; сирени – це облесні друзі; кити – це запазушні змії наших пристрастей; вітри, розумій, напасті, хвилювання, мода й суєта житейська... Обов’язково проковтнула б риба молодого Товію, якщо б на його шляху не був наставником Рафаїл. Рафа по-єврейськи означає медицину, іл або ел означає Бога. Цього проводиря промислив для нього його батько, а син знайшов у ньому божу медицину, що лікує не тіло, а серце, за серцем же й тіло, як таке, що залежить від серця.

Іван, твій батько, у сьомому десятку віку цього (в 62-му році) у місті Куп’янську, вперше глянувши на мене, полюбив мене. Він ніколи мене не бачив. Почувши ж ім’я, вискочив, і наздогнавши на вулиці, мовчки дивився мені в обличчя й припадав, начебто пізнаючи мене, таким милим поглядом, що донині у дзеркалі моєї пам’яті він мені наче живий. Воістину прозрів його дух перед твоїм народженням, що я тобі, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко провиджує симпатія. Це нині сповняється його пророцтво! Прийми, друже, від мене цю маленьку настанову. Дарую тобі мого «Убогого жайворонка». Він тобі заспіває і взимку, не у клітці, а у твоєму серці, і трохи допоможе рятуватися від ловця й хитруна, від світу цього лукавого. О Боже! Яку кількість незлобних ягнят цей вовк день і ніч пожирає! Ах, друже, стережися, щоб безпечно ходити. Не дрімає ловець. Не спи і ти. Необачність є матір’ю нещастя. Втім, хай тебе не спокушає те, що тетерук названий Фридриком. Якщо ж досадно, то згадай, що всі ми такі. Бо ж усю Малоросію Великоросія називає тетеруками. Чого ж соромитися! Адже ж тетерук дурний птах, але не злобний. Не той дурний, хто не знає (ще не народився той, хто все знає), а той, хто не хоче знати. Зненавидь глупоту: тоді, хоч і дурень, та будеш серед отих блаженних тетеруків: «Викривай премудрого - і полюбить тебе». Викривай, мовляв, його, тому що дурень. Як же він премудрий, коли не любить глупоти? Чому? Тому що приймає й любить викриття від своїх друзів. О, хай вбереже Христос юність твою від тих, хто змащує єлеєм твою голову, від цих домашніх тигрів і сирен. Амінь!

1787 року, у повню останнього осіннього місяця.

Притча, названа «убогий жайворонок»

З ним розмовляє тетерук про спокій Основа притчі

«Той звільнить тебе від сіті ловця...» (Псалом 90, ст.З). «Стережіться й моліться, щоб не потрапити у напасть». «Горе вам, багатолюбці, бо ви віддалені від вашої втіхи». «Блаженні убогі духом...». «Знайдете спокій душам вашим...»

Тетерук, сівши на ловецьку сіть, почав захланно жерти багату їжу. Нажершись по вуха, походжав, надуваючись, дуже вдоволений сам собою, наче бешкетний юнак, зодягнений за модою. Називається Фридрик. Родове ж, або сімейне прізвище, або, як звичайно в народі говорять, прізвисько, – Салакон.

У той час пролітав Сабаш (ім’я жайворонка) на прізвище Сколар. «Куди ти мчиш, Сабаше?» – вигукнув, набундючив­шись, тетерук.

С а б а ш. О любий Фридрику! Мир хай буде тобі! Радуйся в Господі!

Салакой. Фе! Запахло школою.

Сабаш. Цей дух мені милий.

С а л а к о н. Для губів салат, як співають притчу.

(Салакон слово грецьке, означає убогого на вигляд, але лицемірного багатством хвалька. Таких лицемірів повно на світі. З них кожен більше показує на обличчі, ніж має; навіть таке сатанинське багатство перевершило Христову бідність, осквернивши тим лицемірством самі божі храми і вигнавши звідти бідність Христову, і звідусюд; і немає людини, що хвалиться з Павлом Христовою бідністю)

С а б а ш. Радію, що ваш нюх зцілився. Раніше ви скаржилися на нежить.

С а л а к о н. Потершись, брате, між людьми, нині всіляке розумію. Ніщо від нас не втече.

С а б а ш. Тетерука розум гострий, а нюх ще гостріший.

С а л а к о н. Тихіше, друже мій. Я ж бо нині не без чинику.

С а б а ш. Вибачайте, ваше благородіє! Гей, не знав. Тому то ж і хвіст, і чуб ваш нині роздуті новомодними буклями й кучерявими завертасами.

С а л а к о н. Звичайно. Благородний дух від моди не відстає. Прошу, голубчику, у мене попоїсти. Бог дав мені достаток. Бачиш, що я бреду по хлібі? Чи не милість божа?

С а б а ш. Хліб та сіль! Звольте їсти на здоров’я, а мені ніколи.

С а л а к о н. Як ніколи? Ти що, здурів?

С а б а ш. Я посланий батьком у справах.

С а л а к о н. Плюнь! Наївшись, залатвиш.

С а б а ш. Черево не відверне мене від батьківської волі, а крім того, боюся чужого добра. Мій батько з молодих літ співає мені оце: «Чого не поклав, не руш».

С а л а к о н. О боязке створіння!

С а б а ш. Є приказка: «Боязкого сина мати не плаче!»

Салако н. Та ж воно тепер моє. У нас так співають: «Що Бог дав, пхай ти все те у кошик».

С а б а ш. І у нас співають, та наша пісенька відрізняється від вашої. Ось вона: «Все зайве відтинай, то не буде кашлю». Більш за все я закоханий у святу бідність.

С а л а к о н. Ха-ха-ха-хе! У святу бідність... Ну її з її святинею! Іди ж, брате! Волочи за собою на шнурку й улюблену твою наречену. Дурневі бажаєш добра, а він все геть. Горду бідність ненавидить моя душа більше, ніж пекельні ворота.

С а б а ш. Прощавайте, ваше благородіє! Оце відлітаю, а вам бажаю: хай буде добрий кінець!

С а л а к о н. Он полетів! Не можу вволю надивуватись з цих школярських розумів. «Блаженні, мовляв, бідні...» Добре блаженство, коли нічого вкусити! Правда, що й багато жерти, можливо, погано, та проте ж спокійніше, ніж терпіти голод. У селі Ровеньках чув я цю прекрасну приказку: «Не ївши – легше, поївши – краще». Та що ж таке краще, як не спокійніше? «Не руш, мовляв, чужого...» Як не рушити, як само в очі пливе? За приказкою: «На мисливця звір біжить». Я ж не дурень. Черепок знайшов – обмину. Хліб трапився – ніяк не пропущу. Ось це краще для спокою. Так думаю я. Та й не помиляюся. Не вчора я народжений, та й між людьми потерся, слава богу. Мода й світ є найкращий учитель і школа, кращі від будь-якої школи. Правда, що був час, коли й бідних, але доброчесних, шанували. Та нині світ цілком не той. Нині, коли жебрак, тоді й бідняк і дурень, хоч би то був воістину ізраїльтянин, у котрому немає лестощів. А втратити у світі добру про себе думку погано. На що ти тоді здатний? Будь ти, яким хочеш, усередині, хоч десяти шибениць ГІДНИЙ, що з того? Таємне Бог знає. Лиш би ти мав добру славу в світі і був шанованим серед знаменитих людей, не бійся, дерзай, не подвигаєшся довіку! Не той правий, хто по суті правий, а той, хто хоч не правий по суті, однак вміє здаватися правим і має лиш один вид правоти, хитро лицемірячи й ідучи стежкою отої рятівної притчі: кінці у воду. Ось нинішнього світу наймодніша й рятівна премудрість! Коротко скажу: лиш той щасливий, хто хоч не правий за совістю, однак правий згідно з папірцем, як мудро говорять наші юристи6. Скільки я бачив дурнів – усі дурні. Мовляв, за багатством іде неспокій. Ха-ха-ха! А що таке неспокій, якщо не труд? Труд же не всякого блага батько. Бо ж дуже мудро вихваляють росіяни оцю премудру приказку:

Спокій п’є воду,

А неспокій хоче меду.

Що ж дасть тобі пити причина всіх зол – байдикування? Хіба піднесе тобі для здоров’я воду, що не скаламутить розуму?

Кому менше в житті треба, Ближче той від всіх до неба.

А хто ж це співає? Якийсь прадавній архидурень, названий Сократом. А підспівує йому весь хор дурнів. О, о! Дуже вони відрізняються від нашого хору. Ми ось як співаємо:

Все жери, що взяв очима. Але щастя за плечима. Хто несмілий, той страждає. Хоч здобув, хоч пропадає.

Так премудрий Фридрик судить, його розум не заблудить.

Між тим, як Фридрик мудрує, прилетіло сім тетеруків і три його племінники. Це капральство вчинило багатий і гучний бенкет. Він відбувався недалеко від байраку, в якому дятел вистукував собі носиком поживу, згідно з прадавньою українською притчею: «Кожна пташка своїм носиком жива».

Рухливий Сабашик політав немало часу. Повернувся в цю місцину через три години.

Він був посланий до рідного дядька запросити його на дружню бесіду і на вбогий обід до батька. Вертаючи додому, розважався пісенькою, навчений змолоду своїм батьком, оцією:

Не те орел, що літає,

А те, що легко сідає.

Не той бідний, хто убогий,

А той, хто жадає много.

Насолода ловить риб і звірів,

Й птицю, що не знає міри.

Краще мати сухарі з водою,

Аніж цукор із бідою.

Летів Сабаш повз байрак. «Бог у поміч, дубе!» – це він сказав на вітер. Та раптом з-за дуба пролунав такий голос:

«Де не очікуєш і не сподіваєшся, там тобі друг буде...»

«Ба-ба-ба! О любий Немесе! – вигукнув з радощів Сабаш, побачивши дятла, що називався Немес. – Радуйся, і знову тверджу, – радуйся!»

Н е м е с. Мир тобі, друже мій, мир нам усім! Благословен господь Бог Ізраїлів, що береже тебе досі від сітування.

С а б а ш. Я розумію сіть, а що означає сітування, не’знаю.

Н е м е с. Наш брат птах, коли потрапить у сіть, тоді нарікає (сітує), тобто турбується, хвилюється й б’ється, щоб визволи­тись. Ось сітування.

С а б а ш. Боже, рятуй Ізраїля від цих його скорбот!

Н е м е с. А я недавно з того крайнього дуба дивився на таке жалюгідне видовище. Глянь! Чи бачиш розставлену сіть? Не минуло й години, як у ній і навколо неї відбулася страшна, наче Бендерська, облога. Гуляла у ній дюжина тетеруків. Та в самому гамі, і в танцях, і в козлоголоссі, й обжерливості, наче блискавка, впала на них сіть. Боже мій, який крик, лопотіння, плескіт, стукіт, гам, страх і сум’яття! Раптом ви­скочив ловець і всім їм переламав шиї.

С а б а ш. Чи врятувався хтось із них?

Н е м е с. Два, а всі інші загинули. Чи знаєш Фридрика?

С а б а ш. Знаю, він добрий птах.

Н е м е с. Воістину добрий тетерук. Він-то й пролетів повз мене із бенкету, гублячи в повітрі пір’я. Насилу я міг його впізнати: трясеться, розтріпаний, розкуйовджений, зім’ятий... наче миша, з якою грається кіт: а за ним здаля небіж.

С а б а ш. Куди ж він полетів? Н е м е с. У внутрішній байрак оплакувати гріхи. Сабаш. Мир же тобі, любий мій Немесе! Пора мені додому.

Н е м е с. А де ти був?

С а б а ш. Кликав дядька у гості.

Н е м е с. Я вчора з ним бачився і довго розмовляв. Лети ж, мій друже, і рятуйся, хай буде Господь на всіх шляхах твоїх, який оберігає всі твої входи й виходи. Сповісти батькові й дядькові мир мій.

Ця звістка страшно налякала Сабаша. Тому він не признався Немесові, що розмовляв з Фридриком перед самим його нещастям. «Ну, – казав сам собі, – навчайся, Сабаше, на чужій біді. На те-то й б’ють песика перед левом (як у притчі), щоб лев був смирний. О Боже! На моїх очах б’єш і раниш інших, достойніших од мене, щоб я злякався й тремтів від беззаконня життя й насолод цього світу! О насолодо! О ти диявольська вудко й сіте! Яка ти солодка, що всіх полонила! Яка ж згубна, як мало врятованих! Перше всі бачать, друге – вибрані!».

Так карала себе жорстоко й сама собі накладала рани ця благочестива врода і, дивлячись на чужу біду, користала більше, ніж биті Богом жорстокосердні беззаконники своїми ранами, і більше навчалася з цієї чорної, що вміщує світські біди (бо чорна книжка, що вміщує біди, це сам світ), книги, ніж нечестива природа, що перечитала тисячу різномовних книг. Про таких бо написано: «Уміє Господь визволяти від напасті невинних... Праведник від ловів утече, а замість нього потрапить нечестивий».

У таких благочестивих роздумах прилетів Сабаш додому, а за ним незабаром з двома своїми синами прибув і дядько. Скликано було й сусідів на цей убогий, та чесний і безпечний бенкет. У цій маленькій місцині втілювалася простота й пану­вала дружба, що робить мале великим, дешеве – дорогим, а просте – приємним. Ця земля була частинкою тієї земельки, де істина, яка блукає між людьми, тікаючи від цього світу, що лежить у злі, проводила останні дні свого перебування на землі та мала останній відпочинок, поки злетіла з нижніх у нагірні країни.

Сабаш, віддавши батькові й дядькові радість і мир від Немеса, тут же при гостях розповів про все, що сталося. Збір гостей був чималий, зі своїми дітьми, підлітками, і юнаками, і жінками. Алауда – так називався батько Сабаша – був навчений світських наук, та серце його було столицею здорового глузду. Кожну справу й слово міг досконало розкусити, знайти в ньому шкаралупу й зерно, отруту й поживу солодку і повернути на спасения.

Алауда в присутності багатьох мужів, юнаків і підлітків навчав сина так:

– Сину мій єдинородний, прихили твоє вухо. Почуй голос батька твого й урятуєшся від сіті, як сарна від мисливців. Сину, якщо будеш мудрим, то чужа біда навчить тебе, а нахабний і безсердечний син стане доброчесним через власну спокусу. І це біда. Сину, хай болить тебе біда ближнього! Хто любить свою біду й не страждає від чужої, той гідний її. Не забудь притчу, оцю, яку ти часто чув від мене: «Собача б’ють, а левеня боїться».

Яка користь читати багато книг, а бути беззаконником? Одну книгу читай, і досить. Глянь на цей світ. Оглянь рід людський. Він же є книга, книга чорна, яка вміщує всілякі біди, наче хвилі, що безперервно постають на морі. Читай же її завжди і вчися, одночасно ж начебто на бурхливий океан із високої гавані дивись і розважайся. Чи не всі читають цю книгу? Всі. Всі читають, але не осмислюючи. Дотримуються його п’яти, як написано, дивляться на ноги, а не на сам світ, тобто не на голову його, не на серце дивляться. Тому ніколи не можуть його пізнати. Із підошви – людину, із хвоста – птицю, так і світ цей; із його ніг не пізнаєш його, хіба що з його голови, розумій, із його серця. Яку таємницю приховує ця загадка?

Сину, я напружу всі свої сили, щоб розв’язати тобі цей вузол. Ти ж добре слухай. Тетерук бачить сіть і в сіті їжу або поживу. Він бачить що? Він бачить хвіст, ноги і п’яту цієї справи, голови ж і серця цієї тварюки, наче самого птаха, не бачить. А де ж цієї справи голова? І що ж вона таке? Серце ловця у тілі його, яке заховане за кущем. Отже, тетерук, бачачи лиш п’яту в цій справі, але не бачачи у ній її голови, дивлячись, не бачить; зрячий тілом, а сліпий серцем. Тіло бачить тілом, а серце – серцем. Це ж ота євангельська сліпота, мати будь-якої злості! Так всі безумні читають книгу цього світу. І не користуються, а потрапляють у його сіті. Джерело є голова рік і морів. Сердечна ж безодня є голова й джерело всіх справ і всього світу. Бо світ є не що інше, як зв’язок, або склад справ або створінь. І не що інше є віку цього Бог, як світове серце, джерело і голова світу. Ти ж, сину мій, читаючи книгу цього видимого і злого світу, зводи твоє сердечне око у всякій справі на саму голову справи, на саме серце її, на саме джерело її, тоді, пізнавши її початок і насіння, будеш праведним суддею у будь-якій справі, побачивши голову справи й саму суть, а істина позбавить тебе усякої напасті. Бо якщо с два види створінь і справ, то є два серця. Якщо ж два серця, то і два духи: добрий і злий, істинний і хибний... За цими двома джерелами суди про будь-яку справу. Якщо насіння й корінь добрі, тоді [добрі] й гілки і плоди. Нині, сину мій, будь суддею й суди вчинок тетеруків. Якщо праведно осудиш, тоді за цим зразком будеш першим суддею всього світу. Суди ж так.

Натрапив тетерук на поживу. Чи бачиш це? Як не бачити? Це і свиня бачить. Та це лиш тінь, п’ята і хвіст. Тінь себе не виправдовує, ані не осуджує. Вона залежить від своєї голови й суті. Глянь на джерело її – на серце, що її породило й випустило. Від надміру ж серця, тобто із безодні його, говорять уста, ходять ноги, дивляться очі, творять руки. Гляди! Якщо серце тетерука добре, звідки ця його справа народилась, тоді й вчинок добрий і благословенний. Та чи не бачиш, що зміїна голова у цього вчинку? Ця справа народилась від невдячного серця, незадоволеного своєю долею, яке прагне й викрадає чуже...

Це справжнє авраамове богослов’я – прозріти у всякій справі вміщеного духа: добрий він чи злий? Не судити з лиця, як лицеміри. Часто під злобним обличчям і під поганою личи­ною таїться божественне сяйво й блаженне серце, а в обличчі світлому, ангельському - сатана. Тому, спостерігаючи неволю й полон тетерука, що жертвує себе на чужу користь, не лінуйся працювати для твоєї власної користі і розмірковувати про необхідне, щоб бути вільним. Якщо ж не будеш рабом себе самого, то будеш змушений працювати для інших і, уникаючи легкої праці, потрапиш у тяжку й помножену стократ.

Чи бачиш чиюсь сяючу одіж і славний чин, або гарний дім, та всередині сповнений незасинаючих червів, то згадай сам собі слова Христові: «Горе вам, лицеміри! Горе вам, які нині смієтесь!» – розумій, зовні. Чи бачиш жебрака, чи пристарілого, чи хворого, але сповненого божественної надії, то заспівай собі оцю соломонову пісеньку: «Добра злість краща від сміху, бо у злобному обличчі стає добрим серце». Чи бачиш розбитого паралічем? Уникай печального, ревнивого й злого серця. Уник­неш, якщо не будеш заздрісним. Зітреш голову заздрісному змієві, якщо будеш вдячним за мале і сподіватимешся на Бога живого. Чи бачиш не дорогу, не солодку, а здорову поживу, то заспівай: «Добра злість краща від сміху». Чи бачиш книжку, яка не містить гарних слів, але сповнена Святого Духа, заспівай: «Добра злість краща від сміху». Чуєш пораду, змащену сло­весним медом, але з затаєною всередині отрутою: «Добра злість краща від сміху. Єлей грішного хай не помаже мою голову». Чи бачиш убогу хатину, але невинну, спокійну і безпечну, заспівай: «Добра злість краща від сміху...» Так читай, сину, світову книгу, і будеш мати разом утіху й спасения.

Блаженний, хто розуміє причину будь-якої справи! Серце людське змінює її обличчя на добро або на зло. О любі мої гості! Надокучив я вам своїм багатослів’ям. Пробачте мені! Ось уже готовий стіл, прошу сідати будь-де. Прошу ж знову вибачити мені, що трапеза моя бідна і скликав вас на мій убогий бенкет у будній день.

Всі гості заспівали оту притчу: що «у друга вода солодша від ворожого меду».

- Як же у будній день? – сказав Алаудин брат Адоній.

- Ах, добрій людині щодня – свято, а беззаконникові – ні Великдень... Якщо головою й джерелом всього світу є серце, то чи воно не корінь для свята? Мати святові є не час, а чисте серце. Воно є пан і субота. О чисте серце, ти справді не боїшся ні блискавки, ні грому. Ти боже, а Бог для тебе твій. Ти для нього, а він для тебе друг. Воно для тебе, Боже мій, жертва, а ти для нього. Ви є двоє і є одне. О чисте серце! Ти новий вік, вічна весна, благовидне небо, обітована земля, рай розумний, веселість, тиша, спокій божий, субота, і великий день паски. Ти відвідало нас з високих теремів світлого сходу, вийшовши із сонця, наче наречений зі свого чертога. Слава тобі, що показало нам світло твоє! Цей день господній: зрадіймо і звеселімося, браття!

- О любий мій брате! – вигукнув Алауда. – Мед точать твої уста. Воістину ніщо не є благо, лиш серце чисте, зерно, що проростило небеса й землю, дзеркало, що вміщує в собі й розмальовує всі створіння вічними фарбами, твердь, що ут­вердила своєю мудрістю дивні небеса, рука, що утримує доло­нею земну кулю й прах нашої плоті. Бо що дивніше, ніж пам’ять, яка вічно зображає весь світ, вічно зберігає у своїх надрах насіння всіх створінь, бачить єдиним оком минулі й майбутні справи, як сьогоднішні? Скажіть мені, гості мої, що таке пам’ять? Мовчите? Я ж вам скажу. Не я ж, а благодать божа у мені. Пам’ять є недремне сердечне око, що бачить всі створіння, незахідне сонце, що просвітлює Всесвіт. О пам’ять вранішня, як нетлінні крила! Тобою серце злітає у висоту, в глибину, в ширину безконечно, у стократ швидше від блискав­ки. «Візьму крила мої рано з Давидом...». Що таке пам’ять? Це незабутність. Забуття греки називають ліфа, незабутність – аліфія; аліфія ж є істина. Яка істина? Це оця господня істина:

Адоній по-грецьки означає співець, ода – пісня.

«Я шлях, істина й життя». Христос господь, Бог наш, йому ж слава навіки, амінь!

Після цього Алауда сердечною молитвою благословив трапезу, і всі засіли. При трапезі не було критики, яка засуджує чуже життя й проникає у таємні завулки людського беззаконня. Бесіда була про дружбу, про сердечний спокій і чистоту, про істинне благо, про тверду надію, що присолоджує все життєве горе. Посередині трапези пояснював Адоній оце слово: «Бла­женні убогі духом, бо для них є царство небесне».

- Не на обличчя, – говорив він, поїдаючи з насолодою біб, – дивиться Бог. Людина дивиться на обличчя, а Бог дивиться на серце... Не той бідний, хто не має, а той, хто по вуха у багатстві ходить, та не докладає до нього серця, тобто на нього не надіється; готовий завжди, якщо Господу завгодно, позбутися з байдужістю. І оце-то означає «убогі духом». Серце чисте й дух віри – те саме. Яка тобі користь від твоїх повних засіків, якщо твоя душа голодна й спрагла? Наповни безодню, насити спершу душу свою. Якщо ж вона голодна, то ти є той блаженний євангельський жебрак, хоча й багатий ти у людей, та не в Бога, хоч і жебрак ти в людей, та не в Бога. Без Бога ж і нужда, і багатство нечестиві. Немає ж бідніше, як нужда серед багатства, і немає блаженнішого, як серед нужди багат­ство. Якщо ти набув весь світ і ще хочеш, то, о, серед багатства страждаєш нуждою в полум’ї твоїх бажань! Якщо нічого не маєш у цьому світі, крім твого найнеобхіднішого, і ти вдячний господу Богові твоєму, сподіваючись на нього, а не на твої скарби, співаючи з Авакумом: «Праведник буде живий вірою», то, воістину, твоя нужда багатша від царів. Нужда, що знайшла потрібне, знехтувала зайвим, є справжнє багатство і та бла­женна середина, наче міст між болотом і болотом, між бідністю і надлишком.

Бо що ж є система цього світу, як не храм божий і дім його? У ньому нужда живе й священствує, приносить милість миру, жертву хвали, задовольняється, як дитя, тим, що їй дає Отець небесний, залежачи від його промислу й всесвітньої економії. І це означає: «Бо для тих є царство небесне». Це – вони знають – промисел божий, і на нього надіються. Тому нужда називається убогістю, що або, як дитя, живе у домі в Бога, або ж через те, що все своє має не у своїх руках, а у Бога. Не так нечестивий, не так, а наче порох від вихору, так залежать від себе самих, обожнюють свої скарби, сподіваються на свої зібрання, поки не засоромляться своїми ідолами. Через це називаються багатими, бо самі для себе є фальшивими богами.

- Любий друже і брате мій, – сказав тоді Алауда, – смачно ти у нас їв біб. Та не без смаку ти розжував нам і слово Христове. Насичуючи тіло, ще краще ми наситили й серце.

Якщо ж воно голодне, то марна й найсолодша їжа. Прошу ж іще спробувати ріпи після капусти й після бобу. Увінчає ж нашу трапезу ячмінна з маслом кутя.

У кінці трапези почав керівник бенкету жартувати, а гості сміятися. Адоній, допомагаючи братові, цікаво розповідав, як колись давно божа діва – істина – перший раз прийшла до них в Україну: так називається їх країна. Першим, начебто, зустрів її біля свого дому старий Маной і його жінка Каска. Маной, побачивши, запитав з суворим обличчям:

- Як тобі наймення, о жінко?

- Називаюся Астрая, – відповіла діва.

- Хто ти, звідкіля і навіщо сюди прийшла?

- Зненавидівши світову злобу, прийшла до вас оселитися, почувши, що у вашій країні панує благочестя й дружба.

Діва ж була в убогій одежині, підперезана, волосся в пучку, а в руках посох.

- А-а! Немає тобі тут проживання, – вигукнув з гнівом старий, – ця країна не притулок для блуду. Твій вигляд і одяг викривають у тобі повію.

Діва сміялася з цього, а старий роз’ятрився. Побачивши ж, що Каска винесла назустріч чистий хліб на дерев’яній таці як знак гостинності, цілком розлютився:

- Що ти робиш, безумна серед жінок? Не знаючи, якого духу ця мандрівниця, поспішаєш гостинно прийняти. Глянь на її вигляд і на одяг її й прокинься!

Каска розсміялась і мовчала. Діва ж сказала: «То не похвали людину за красу її, і не буде тобі людина мерзотною виглядом своїм». Після цих божих слів старець трохи засумнівався. Раптом же, побачивши на її голові променистий вінок, і очі, що засіяли світлом божества, дуже здивувався. Ще більше вжахнувся тоді, коли дивний дух, який перевершив фіміами, лілії й троянди, що вийшов із уст дівочих, торкнувся його нюху й неймовірно насолодив. Тоді Маной відскочив назад, уклонився до землі, й лежачи ницьма, сказав: «Пані! Якщо знайшов благодать перед тобою, не обмини мене, раба твого...» Стара, залишивши старого, який лежав, повела діву у світлицю, обмила їй за звичаєм ноги й олією голову помастила. Тоді вся світлиця виповнилась божественним запахом. Маной, увірвавшись у світлицю, цілував їй руки. Хотів цілувати й ноги, та діва не дозволила. «Маю єдину гуску, – закричав старий, – та й ту на обід для тебе заріжу». Діва, дивлячись у вікно, посміхалася, бачачи, що старий зі старою – господар з господинею новою формою ловлять гуску. Вони бігали, кидалися, падали й сварилися. Діві видалося смішним, що старий спіткнувся об стару й покотився.

- Ти що? Ти вистарів розумом, чи що?

- А у тебе його й не було, – сказав, встаючи, старий. Гостя, вискочивши зі світлиці, сказала, що «я геть іду, якщо не залишите гуски в спокої». На цьому погодившись, увійшли всі у світлицю. Замість обіцяної гуски в саду, у простій альтанці, прийняли й вшановували небесну гостю яєчнею й ячмінною з маслом кутею. Відтоді навіть досі ячмінна кутя у нашій стороні є як звичай.

У цьому місці встали з-за столу всі гості. Алауда ж дякував Богу так: «Очі всіх до тебе звертаються, і ти даєш їм поживу в добрий час. Багата правиця твоя ситістю, і нас, твоїх убогих, наповнює твоїм благоволінням, Христе-Боже. Будь благосло­венний з Отцем твоїм і Святим Духом навіки!» Всі гості гомоніли: «Амінь!»

Адоній продовжував розповідати, що Астрая у їх країні жила самотньо, Маноя й Каску любила більше, ніж інших, відвідувала й жартувала, поки переселилась у небесні житла. Алауда запрошував пити й співати. Він наповнив скляницю міцного меду. «Хай царює Астрая! Хай процвітає дружба! Хай в’яне ворожнеча!» Проголосивши це, спорожнив склянку. Інші наслідували. Вони пили міцний мед, хмільне пиво й питво, або сикеру, яку називають у Малоросії головичник, а діти – воду й квас. Більша частина гостей уміли співати. Адоній розділив співаків на два крила, або хори, – на хор питальний і хор, що відповідає, приєднавши до обох по кілька сопілкарів. Вони спершу окремо, а потім співали, об’єднавшись у хор. Пісня була така: