Климентій зіновіїв

(сер. XVII ст. - після 1717)

О не вміющих і о не хотящих дітей своїх учити на добрії діла

Которії родичі дітей не научають,

тії непрятелі дітєм своїм бивають.

Бо нікгди без цвічення діти добрі не будуть

і, виросши, хоч красти, хоч розбивати будуть,

Аж вас, родичов, скорбей доведуть немалих,

поневаж не вміли-сте цвічити їх малих.

І хоч би і хотів уже великого сина вчить,

тілько ж не зможеш тогда, власне дуба, нахилить.

І такий і батька часом за груди хватаєт

або теж пуд час і в шию кулаком даваєт.

І не ложную то я річ о том докладаю,

але по правді святой тоє вам ізвіщаю.

А так малих добре цвіч ведлуг твоєї уваги,

і не будеш терпіть за них од людей зневаги.

Я твоєї милості, як приятель, прияю

і повторе учити дітей поражаю.

За що і од людей добрих будеш міти славу,

і од господа бога особную похвалу.

[Українська література XVII ст. – К.: Наук, думка, 1988, С. 354.]

Приказки та прислів’я козацької доби Захист Батьківщини, козаки

Рідний край – земний рай.

Де рідний край, там і під ялиною рай.

Свій край, як рай, а чужа країна, як домовина.

Дон Доном, а найкраще дома.

Всюди добре, а дома найліпше.

Кожному мила своя сторона.

Нема в світі, як своя країна!

За рідний край – хоч помирай!

За рідний край легко й помирати.

Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужині слави натягти.

Або будемо на Русі, або пропадемо усі!

Нуте, браття, або перемогу добути, або дома не бути.

І після сонця бува негода, отак і в народа.

Кожний край має свій звичай.

Який народ, такі й порядки.

Що город, то норов; що голова, то й розум.

Що вісь, то іншая піснь; що край, то інший обичай.

Інший город – інший гомін.

Що сторона, то новина.

Світ один, та різні люди.

Світ один, та різні звичаї.

В чужім краю звичаю не знаю.

У ворогів немає батьківщини.

Що країна, то родина.

Отечество на язиці, а в серці облуда.

Поганому синові батьківщина не в моду.

Козача потилиця панам ляхам не хилиться.

На один копил дідько всю шляхту покроїв.

Не вийде, пане ляше, й на ваше!

Вийде, пане ляше, на наше.

Тікай, пане ляше, бо все, що на тобі, то наше.

Посунься, пане ляше, хай русин сяде!

Не той шляхтич у полі, який у коморі.

Чому чорт шляхту бере? Бо поодинці ходять.

Опанчина рогожевая, поясина хмельовая.

Шляхта! Гарна плахта.

Провадь мене і до Вени, а не зробиш пана з мене!

Панові курка, а мужикові шабля.

Мудрий шляхтич по невчасі, коли не стало в запасі.

Як хан долізе до Криму.

Пане Вишневецький, а нум виведи танчик по-німецьки!1.

Ей ти, діду Хвирлію, продай нам олію!

Бідний, бідний, пане Степане! Не попав, небоже, на Запорожжя, не найшов гаразд шляху.

Висипався Хміль (Хмельницький) із міха та наробив панам ляхам лиха.

Що село, то й сотник (за Хмельницького було).

За старого Хмеля (Богдана Хмельницького) людей було жменя.

Хто про що, а він про Наливайка.

Козацька мати.

Ще не вмерла козацька мати.

Лежачого не б’ють.

Посла не січуть, не рубають, а тільки жалують.

Посол як міх: що в нього покладеш, те і несе.

Війна людей їсть, а кров’ю запиває.

Війна живиться грішми, а звеселяється кров’ю.

Того зроду не чували, щоб рідною кров’ю списи обливали.

Кров не вода, розливати шкода.

Кров не водиця, проливати не годиться.

Коли б так воювати, щоб шаблюки не виймати.

«Куди йдеш?» – «На війну!» – «Чого ж так нерано?» – «Може, ще хоч одного уб’ю.» – «А як тебе хтось уб’є?» – «Хіба я кому що винен?»

На війну йдучи по чужу голову, і свою неси.

За честь голова гине.

Хто бува на коні, бува і під конем.

Кобилка біжить, Ванько лежить.

Слава не поляже, а про себе розкаже.

Військо іде, як мак цвіте.

Без ради й військо гине.

Без доброго командира військо – отара.

Без гетьмана військо гине.

Усе пішло догори дном.

Як череді без личмана, так козакам без гетьмана.

До булави треба голови.

Аби була булава, то найдеться голова.

Славний козак Максим Залізняк – славнійшеє Запорожжя.

Малі тілом, та великі духом.

Ой ти, мати, Катерино, що ти з нами ізробила! Що край гарний та веселий та й занапастила.

«А хто такая, батьку, тая колегія?» – «А хто його, синку, знає! Мабуть, сестра цариці або жінка якогось гетьмана».

Пропали пани гетьмани, а кобила порох з’їла.

Знає об тім Головатий Антін: він нам голова, він наш і батько – він нам поголив голови гладко.

Наші діди зазнали біди, наші внуки зазнають муки.

Заїхав за Дунай – та й додому не думай.

Не до пари-пари, з’їдять татари.

Добувсь, як під Очаковим.

Свої люди не татари, не дадуть загибати.

Свої люди не татари, не дадуть на поталу.

Щоб не сидячого татари вхопили!

Гарба рипить, татар не спить, добрий чоловік іде.

Біда Україні: і відтіль гаряче, і відсіль боляче.

Великая Руська мати (земля Руська).

Тверда Русь – усе перебуде.

Більше, турок, за Дунай виходити не думай.

Міцне військо воєводою, тюрма огорожею, земля свободою.

Військо міцне воєводою, народ свободою.

Хочеш спокою – готуйся до бою.

Без зброї слабі і герої.

Голими руками не битися з ворогами.

Знищ ворога сьогодні, бо завтра нашкодить.

Ворога де найдеш, то бий.

Взявший меч від меча й пропаде.

Ворог – то не птах, що в своє гніздо каляє.

Куля не галушка – її не проковтнеш.

Добувся, як швед під Полтавою (програвши справу 1709 р.).

Пропав, як швед під Полтавою.

Обідраний, як швед.

Не пив полтавської води.

Хто не має зброї, най не йде в бої.

Або полковник, або покойник.

Лучче живий хорунжий, ніж мертвий сотник.

Не першина сивцю війна.

Військового цапа за хвіст скубни – от тобі і рукавиця.

Закуримо тютюну панського, спом’янемо чорта германського, трьох Матрьонів і Катерину з Петром.

Луччий дома горох, капуста, як на війні курка тлуста.

Степ та воля – козацька доля.

Козак та воля – заласна доля.

Коли козак у полі, то він на волі.

Де козак, там і слава.

Чирзік-чирзіса, скажу я вам, братця, чорноморські чудеса: вітром оплі­таєм, небом укриваєм.

Не наше діло у ряжі стрибати: наше діло козацькеє конем по степу гуляти.

Де байрак, там і козак.

У нас де крак, там козак, а де байрак, там і сто козаків.

Піти на Низ, щоб ніхто голови не гриз.

Як сів на коня та вдарив у потебеньку3\ та й поїхав помаленьку.

Кінь та ніч – козакові товариші.

Місяць – козаче сонце.

Нащо в бога й день, як у козака місяць!

Ви пани, а ми запорожці: пам’ятайте, вражі сини, що ми вам не хлопці.

Прийшли козаки з Дону та й погнали панів з дому.

Козак з Дону, козак з роду.

Козацькому роду нема переводу.

Зроду-віку козак не був і не буде катом!

Де три козаки, там два третього судять.

Козак не боїться ні тучі, ні грому.

Козак журби не має.

Козак з біди не заплаче.

Чубатий іде – лихо за собою веде.

Терпи, козак, горе – будеш пити мед.

Козак з бідою, як риба з водою.

Звання козацьке, а життя собацьке.

Життя собаче, зате слава козача.

Козак Муха – без кожуха.

Терпи, козак, – отаманом будеш.

Терпи, хлопче, – козаком будеш.

То не козак, що отаманом не думає бути.

Добрий козак баче, де отаман скаче.

Козак живе не тим, що є, а тим, що буде.

«Чим грішен?» – «Малим родився, п’яним умер, нічого не знаю...» – «Іди, душа, в рай!» (Про запорожця).

Не пив води дунайської, не їв каші (солі) козацької.

Хліб та вода – то козацька їда.

Козакові Омелькові картопельки тепленької.

Забажалось козаку зеленого часнику.

Козаки, як діти: хоч багато поїдять, хоч трохи, – наїдяться.

Прожилися козаки – ні хліба, ні табаки.

«Нехай риба буде рак», – сказав козак.

Лупи, козаче, яйця по цілому на день!

Горе тому козакові, нема сіна лошакові.

Як кущ розів’ється, то й козак розживеться.

«Пугу, пугу!» – «Козак з Лугу!»

Як козак у Лузі.

Наш Луг батько, а Січ мати – от де треба помирати.

Умер козак та й лежить, та й нікому затужить.

Береженого і бог береже, а козака шабля стереже.

Не знає й той козацьких жартів.

Козак, як голуб: куди не прилетить, там і пристане.

Щирий козак ззаду не нападає.

Козак не без долі, дівка не без щастя.

Козак, як голуб: знявся та й полинув.

Вбраний козак всім хороший: як забряжчить, то всі слухають.

На козаку й рогожа пригожа.

Козак коли не п’є, то ворогів б’є, а все не гуляє.

Зовсім козак, та чуб не так.

Не все то козак, що спис має.

Не козакувать Миколі, бо не буде у його коня ніколи.

Хто любить піч, тому ворог Січ.

Ішов козак на лінію і вельми надувся; ішов козак із лінії, як лихо зігнувся.

Пропав козак з дудами.

Або добути, або дома не бути.

Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка.

Куди козака доля не закине – все буде козак.

Що буде, то буде, а козак панщини робить не буде!