Яворський стефан

Яворський Стефан – письменник, філософ, освітній і церковно-політичний діяч. Після закінчення Києво-братської колегії, навчався за кордоном у Любліні і Познані. Був професором Києво-братської колегії. Користувався повагою і довірою Петра 1. Досяг найвищого місця в ієрархії російської церкви: був екзархом і охоронцем всеросійського патріаршого престолу, рязанським і муромським митрополитом.

С.Яворський блискуче володів латинською, польською, російською мовами. Професура академії визнала і його ораторський хист. Нагороджений «лавровим вінком» за написання віршів.

У 1700 р. за наказом Петра 1 С.Яворського було викликано до Москви й висвячено на митрополита. З переїздом до Москви С.Яворський багато сил і енергії віддає справі освіти. За його підтримки Києво-братській колегії царською грамотою було надано прав академії. За його допомогою Слов’яно-греко-латинську академію реорганізували за зразком західноєвропейських навчальних закладів. Майже 20 років він був її проректором. За участю С.Яворського в Московській друкарні видані словники, навчальні посібники.

У проповідях, промовах С.Яворський виступав проти унії і католицизму, підтримував і обгрунтовував поширення освіти, відстоював ідею єднання України з Росією.

Потрібно відмітити й те, що С.Яворський послідовно дотримувався тих істин, які проповідував. Сучасники відзначали його чесність, прямоту. С.Яворський надавав великого значення пізнанню, знанням в житті людини, рішуче виступав проти неуцтва, темряви.

Його полемчний твір «Камінь віри» спрямований проти кальвіністських і лютеранських ідей. Система поглядів Яворського суперечлива. З одного боку він визнавав бога, як першопричину всього, а з іншого – рух матерії, знання. Це можна пояснити тим, що суперечливі погляди Яворського були вираженням складних процесів, які відбувалися у філософії і природознавстві у зв’язку з вівільненням наук з-під ярма сереньовічного світогляду, і відображали перехідний характер епохи.

Митрополита рязанського та муромського слізне з книгами прощання

В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив,

В путь, моє сяйво, ідіть! втіхо й окрасо моя!

Іншим щасливішим душам поживою будьте однині,

Інші блаженні серця нектаром вашим поїть!

Горе мені: мої очі розлучаться з вами навіки

Та й не спроможуться вже душу мою наситить.

Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;

З вами на світі, книжки, солодко жити було.

Ви мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша.

Ви повсякчасна любов і раювання моє!

Ви просвітили мене, превелебні дали мені титла,

Шану вельможних людей подарували мені.

Нині ж судилось мені — о мій смуток і біль нестерпучій! —

В спомині тільки плекать ті неохмарені дні!

Кволі повіки мої віковіччя ніч замикає,

Ваших легких сторінок не турбуватиму я!

Вічності книгу відмінну перед моїми очима —

Скоро до нього прийду — має відкрити господь!

Кожен з сувоїв її свої вчинки й слова відчитає

І по заслузі у ній знайде заплату собі.

Книго господня страшна! На судищі нашім останнім

Кожне злочинство і гріх навіч покаже вона!

В думці її розгортаю: тремтіння пронизує тіло,

В боліснім серці стримить тонка і бистра стріла!

Боже мій, отче мій! ти — невичерпної ласки безодня,

Віри святе джерело, благості вищий вінець!

Ти єси моря й землі, і найвищого неба владика,

Гори розбурханих вод вмить погамовуєш ти.

Ти управляєш, премудрий, кругами сузір’їв небесних...

Черв нерозумний, ніщо — боже! тебе я молю.

Зглянься і в книгу життя запиши моє марне наймення

Кров’ю святого Христа (з нім-бо спасіння моє).

Ви ж, мої книги, писання мої і дім мій, — прощайте!

Праці відданої плід — бібліотеко, прощай!

Братіє, старці і всі пожильці землі, — прощавайте...

Земле — гостино моя, мати моя, — прощавай!

В ніжні обійми прийми смертельне своє порождіння;

Наша душа — небесам, кості належать тобі.