«Духовний регламент»

Будинки училищні і в них вчителі і учні, а також церковні про­повідники

Відомо всьому світові, яка скудість і неміч була воїнства російського, коли воно не мало правильного собі навчання, і як незрівнянно умножилась сила його і над сподівання великою і страшною стала, коли державніший наш монарх, його царська величність Петро І, навчив його добрим порядкам. Теж розуміти треба і про архітектуру, і про лікарство, і про політичне правління, і про всю решту справ.

І найбільше це розуміти про управління церкви: коли нема світла вчення, не може бути добра церкви поведінка, і не можна не бути безладдю й багатьом вартим сміху марновірствам, а також і розбратай і пребезумним єресям.

Багато хто дурно каже, що вчення винне у єресях, бо крім древніх від пихатої дурості, а не від вчення шаленівших єретиків... наші ж російські розкольники чи не від брутальності і неуцтва так жорстоко оскаженіли. Та хоч і від вчених людей бувають єресіархи, але єресь в них народилась не від вчення, а від скудного розуміння святих писань, а зросла і зміцніла від злості і гордощів, котрі не допустили їх змінити дурну їх думку, вже і після пізнання істини, проти совісті своєї... І якщо подивимось крізь історії, як крізь зорові трубки, на століття, що йшли мимо, побачимо все найгірніше в темні, а не в світлі від вчення часи. Не пишалися так єпископи до чотирьохсотого року, як після загорділи, найбільш Константинопольський і Римський; бо тоді було вчення, а після оскуділо. І якщо б вчення для церкви або держави було шкідли­ве, то не вчилися б самі найкращі християнські особи й іншим забороняли вчитися; а то бачачи, що вчилися всі старовинні наші вчителі не тільки святого письма, але й зовнішній філософії, крім багатьох інших славніших наук, стовпи церковні обстоюють і зовнішнє вчення, а саме: Василій Великий у слові своєму до младенців, що вчаться, Златоустий в книгах про чернецтво, Григорій Богослов у промовах своїх на Іуліана апостата. Але багато довелося б казати, якщо б тільки про це окрема мова йшла.

Отже, вчення добре і ґрунтовне є підставою всякої користі, як батьківщини, так і церкви, як корінь і насіння і основа. Але це міцно пильнувати треба, щоб було вчення добре і обґрунтоване.

Бо є вчення, яке і назви цього недостойне, а однак від людей, хоч і розум­них, але цього не знаючих, визнається прямим вченням. Звичайно, запитують багато хто: в яких школах був отой самий, і коли почують, що він був у риториці, у філософії і в богослов’ї, за єдині ці імена високо ставлять людину, в чому часто помиляються. Бо і від добрих вчителів не всі добре вчаться: ці із-за тупості розуму, ті за лінощі свої; наскільки гірше, коли і вчитель буде в справі своїй мало, або й нижче ніж мало, майстерним.

Належить знати, що від п’ятисотого до тисяча чотирьохсотого року, тобто на протязі дев’ятисот років, у всій Європі, майже всі вчення у великій скудості і занепаді були настільки, що в найкращих авторів, які в ті часи писали, до­тепність бачимо велику, а світла жодного не бачимо. Після чотирьохсотого над тисячею року почали з’являтися найяскравіші і тому наймайстерніші вчителі, і поступово багато Академій дуже велику і майже від древніх тих августовських років більшу силу одержали: однак багато училищ у колишній твані залишилось, так, що в них риторики і філософії і решти наук лише назви були, а справа не та. Причини цього різні, котрі тут за короткістю не згадуються.

Такого-то, так би мовити, примарного і мрійного вчення спробувавши, люди ще дурнішими бувають від невчених. Бо надто темними будучи вважають себе за довершених, і гадаючи, що все, що тільки знати можна, пізнали, не бажають і ще менше думають читати книги і надалі вчитися.

Тоді ж, навпаки, прямою освітою освічена людина ніколи ситості не відчу­ває у пізнанні своїм, але не перестане ніколи вчитися, хоч би вона і мафусаїлів вік пережила.

Це ж дуже прикро, що названі безпідставні мудреці не тільки не корисні, але й дуже шкідливі для дружності і батьківщини, і церкви, перед владою надмірно смиряються, але лукаво, щоб так вкрасти милость її і пролізти на поважну ступінь. Рівного чину людей ненавидять, і якщо хтось одержує по­хвалу за вчення, того всіляко намагаються перед народом і владою обмовити і зганьбити, до заколотів прихильні, приймаючи надії високі. Коли богослов-ствують, не можна їм не єретикувати, за неуцтвом своїм ненавмисне прохоп­ляться, а думку свою виголошену змінити аж ніяк не хочуть, щоб не показати себе, що не все знають. А мудрі мужі таке між собою ствердили прислів’я: мудрої людини властивість є відміняти думку.

Таке запропонувати вважалось за благо: що, коли царська величність по­бажає заснувати Академію, йому слід поміркувати про духовний колегіум, яких спершу вчителів призначити і який спосіб вчення їм вказати, щоб не марно пішло государське утримання, і замість очікуваної користі не була б марнота сміху достойна.

А щоб це обережно і майстерно здійснити, бажані послідуючі правила:

1. Не потрібно спершу багатьох вчителів, але на перший рік достатньо одного або двох, котрі би вчили граматиці, це значить мову правильно знати латинську або грецьку, або обидві мови.

2. На другий рік, і третій, і решту, приступаючи до великих наук, та й першого не усуваючи для нових учнів, більшу кількість і вчителів буде додано.

3. Випробувати всіляко, який в справі своїй є, того, хто хоче бути вчите­лем школи; наприклад: бажаючи відати, чи вправний у мові латинській, звеліти йому російський твір перекласти на латинську, також латинську про­мову деякого славетного в мові тій автора перекласти на російську і звеліти досвідченим людям розглянути й оцінити переклади його, і в той же час виявиться, довершений є чи середній, чи й того нижче, або зовсім ніщо. Є і для інших наук відповідні випробування, які можна буде окремо написати.

4. А хоч і невправним в потрібній науці здається, однак можна дізнатись, що дотепний є, то, очевидно, він за лінощами або за поганим своїм вчителем не досягнув того, і такому звеліти півроку або рік самому навчатися від ав­торів у тій справі майстерних, якщо вчителем хоче бути. Тільки це робити за недостачею людей; а краще б на таких не сподіватись.

5. Визначеним і добрим вчителям звеліти, щоб вони спершу розповідали учням своїм коротко, але ясно, яка сила є даної науки: граматики, наприклад, риторики, логіки тощо. І чого бажаємо досягнути завдяки цьому або іншому вченню, щоб учні бачили берег, до якого пливуть, і більшу б охоту мали, і збагнули б щоденне надбання своє, а також недоліки.

6. Вибрати найсолідніших в усякій науці авторів, які випробувані є в сла­ветних Академіях, а саме, в Парижі, повелінням короля Людовика Чотирна­дцятого; так коротко, але довершено складена латинська граматика, що можна сподіватися, дотепного учня за один рік цілком навчити цій мові, коли в нас за п’ять і за шість років мало хто встигає, що можна знати з того, що студент, який вийшов з філософії, або богослов’я, не може перекласти і середнього стилю латинського. Отже, вибравши, як-от сказано, кращих у граматиці, рито­риці й решті наук авторів, подати до Академії і звеліти, щоб під їхнім керів­ництвом, а не інших, учили в школах.

7. У богослов’ї саме наказати, щоб вчили головні догмати віри нашої і закон божий. Читав би богословський вчитель святе письмо і вчив би правил, як пряму істину знати, силу і толк писань; і всі догмати скріплював би свідоцтвом писань. А для допомоги цій справі уважно читав би святих отців книги, та ще й таких отців, які старанно писали про догмати, про причини розбратів, що сталися у церкві, з подвигом на супротивні єресі... А хоч і може богословський вчитель і від новіших іновірних вчителів допомоги шу­кати, але треба не вчитися в них і покладатися на їхні казки, але й керівни­цтво їх приймати, яких вони від писання і від древніх авторів доводів вжива­ють. Найбільше ж у догматах, в яких з нами іновірці згодні, а однак доводам їх не з легкістю вірити, але подивитись, чи є таке в писанні або в книгах отців слово і чи ту силу, в якій вони приймають; багаторазово бо брешуть пани ці, і, чого не бувало, наводять. Багаторазово ж слово істинне перекручують. Отже, повинен вчитель богословський не за чужими казками, а за своїм знанням вчити, а іноді, вибравши власний час, показати в книгах і учням своїм, щоб і вони свідомі самі були, а не сумнівалися б, чи правду каже, чи бреше вчитель їх.

8. До речі, тут, з причини попередньої поради, пригадується, що при шко­лах належить бути достатній бібліотеці. Бо без бібліотеки, як без душі, Акаде­мія. А достатню бібліотеку можна купити за дві тисячі карбованців.

Бібліотека вчителям в усі дні й години для користування не забороня­ється, тільки б книг по кельях не розбирати, але читали б їх в самій бібліо­течній конторі. А для учнів і решти охочих відчиняти бібліотеку в призна­чені дні й години.

І ходили б до бібліотеки ті, які знають мову, в окремі години і дні за посадою, а інші за охотою і в призначений час.

Запитував би усякого свій учитель, якого він автора читає, і що прочитав, і що переписав; а якщо б чого-небудь не розумів, то йому б роз’яснив учитель. Це дуже корисно і швидко людину ніби перетворює в іншу, хоч би раніш брутального був звичаю.

9. Звертаючись до шкільних наук, бачимо, що це дуже благоуспішно, що можуть будь-які науки по дві або по три водночас і однією справою виклада­тися. Наприклад, навчаючи граматиці, може вчитель разом з нею вчить і географії і історії, оскільки за граматичними правилами треба робити вправи, тобто навчатися в перекладах з моєї мови на ту мову, яку вивчаю, і, навпаки, з тієї мови на мою мову. Так можна звеліти учням перекласти по частинах географію, або історію якої-небудь зовнішньої держави, або церковну, або по­чергово обидві ці науки.

Однак оскільки читати історію без географічного знання є ніби з зав’язани­ми очима вулицями ходити, для того здорова порада є: призначений для гра­матики рік розділити на дві частини. І перше півріччя вчити граматику з географією, окремий у тижні день визначаючи, в який на карті буде вчитель показувати циркулі, планісферію і універсальну ситуацію світу. А ще краще б робити це на глобусі і так навчати студентів, щоб могли пальцем вказати, коли хтось запитає їх: де Азія, де Африка, де Європа і до яких країв під нами лежить Америка; також і зокрема про держави: де Єгипет, де Китай, де Португалія та ін. А друге півріччя давати у вправах перекладати історію універсальну та коротку; тільки б автор був представником чистої мови латинської, яким є Юстин-історик, і можливо буде після звернути увагу на інших.

І це дуже корисно, бо учні велике до вчення одержать заохочення, коли невеселе вивчення мови таким веселим вивченням світа і минулих у світі справ розчинене для них буде; і скоро від них брутальність відпаде і ще при березі, либонь, училищному чимало дорогих товарів знайдуть.

10. Порядок навчання такий добрим здається:

1. Граматика разом з географією та історією.

2. Арифметика і геометрія.

3. Логіка або діалектика, і єдине те двоіменне вчення.

4. Риторика разом або окремо з вирішувальною наукою.

5. Фізика, приєднавши коротку метафізику.

6. Політика коротка Пуффендорфова, якщо її визнають за потрібну; і може вона приєднатися до діалектики.

7. Богослов’я. Перші шість по року візьмуть, а богослов’я два роки. Бо хоч і всяке вчення (крім діалектичного і граматичного) широким є, однак в школах скорочено трактувати треба і головніші тільки частини. Після сам довгим читанням і практикою вдосконалиться, хто таке добре керівництво одержить. Грецька мова і давньоєврейська (якщо будуть вчителі) між інши­ми науками урочний собі час держать.

11. На ректора і префекта наглянути дбайливих людей, і котрих вчення і праці вже відомі. І накаже їм духовний колегіум ретельними бути в своїй справі, з такою погрозою, що коли безчинно науки підуть і неуспішно, то вони самі під суд попадуть в духовному колегіумі. І для того дивитись повинні, чи ходять завжди до школи учителі, і чи так вчать, як належить; і повинні ректор з префектом відвідати на тиждень дві школи, а на другий тиждень інші дві і так решту навкруги. А коли до школи прийдуть, а вчитель при них вчити буде, то вони слухатимуть хоч би півгодини. Також і питаннями ви­пробувати учнів, чи знають, що вже їм належить знати.

12. Якщо хто з вчителів супротивним виявиться до академічних уставів і непохитним до наставляння ректорського, про такого ректор заявить до духовного колегіуму; і по розслідуванні відставлений, або покараний буде за розміркуванням.

13. Можна і фіскалів визначити, які б доглядали, чи все в Академії порядно.

14. Про учнів це розміркування: повинні всі протопопи, і заможніші, і інші, дітей своїх посилати до Академії. Можна також вказати і міським кращим приказним людям; а про дворян, як власна воля буде царської ве­личності.

15. Прихожі ж ті учні були б до Академії до кінця всіх навчань і не відпускать їх від шкіл ректорові без відома духовного колегіуму. А якщо б ректор або префект, або інший хтось відпустив учня потай за мзду подану, то для такого злочинця визначити жорстоке покарання.

16. Всім усюди хай буде відомо, що де буде людина вчена в Академії і Академією засвідчена, того на ступінь духовної або громадянської шани не може випередити невчений, з великим штрафом на ті власті, які б інакше зробили.

17. В новоприбулого учня випробувати пам’ять і дотепність, і якщо вия­виться дуже тупим, не приймати до Академії. Бо літа втратить, а нічого не навчиться. А однак матиме про себе думку, що він мудрий і від таких нема гірших ледарів.

А щоб котрий не прикидав собі тупості, бажаючи відпущення додому, як то інші прикидають тілесну неміч від солдатства, випробуванню його розуму цілий рік покласти. І може розумний вчитель придумати засоби випробуван­ня такі, яких він пізнати і перехитрити не дізнається.

18. Якщо виявиться хлоп’яга нездоланної злості, лютий, до бійки швид­кий, наклепник, непокірливий, і якщо протягом року ні умовлянням, ні жортокими покараннями перемогти його було неможливо, хоч би і дотепний був, вислати з Академії, щоб скаженілому меч не дати.

19. Місце Академії не у місті, але з краю на веселому місці бажане, де нема народного галасу, а також частих пригод, які звичайно перешкоджають вченню і попадають на очі, що забирає думки молодих людей і дбати про вчення не дозволяє.

20. Не треба хвалитися Академії, а також дивитись на те, що багато учнів має; бо дуже суєтне є. Але дивитись, чи багато є дотепних і таких, що добре вчаться, з великою надією на користь і як би їх дотримати постійними до кінця.

21. І це є зовсім непотрібно, більш того – марно, щоб студентів усіх, що прийдуть, приймати на поденні гроші государеві. Бо приходить багато не для навчання, але ще інші й нездібні за природою, для платні тільки, злиден­ною нуждою тягнені. Інші ж здатні, та скільки захочуть при Академії жи­вуть, а коли і куди побажають, відходять. Що ж з цього добра: лише суєтний збиток.

Приймати б студентів за розглядом дотепності й вони б запис давали на себе, що до кінця навчання пробудуть в Академії, під великим штрафом, якщо б обіту свого не виконали без крайньої нужди. І так можна буде їх по завершенні шкільному презентувати царській величності і за його велич­ності указом призначати їх на різні справи.

22. Але що найбільш всього, і либонь єдине є потрібне і корисне: бути при Академії або спочатку і без Академії семінаріум для навчання і виховання дітей, як придумано немало в іноземних країнах. А цього деякий тут зразок подається:

1. Збудувати дім на зразок монастиря, котрого розмір і житло і усякі для харчування і одягання і решти нужд припаси були б відповідно до кількості дітей (яку буде визначено за волею царської величності) п’ятдесят, або сімде­сят, або більше; також і потрібних управителів і служителів.

2. В домі тому мають жити діти і вже більшого віку юнаки, по вісім або по дев’ять чоловік в одній палаті. Однак з таким розміщенням: великі в одній, середні в другій, малі в третій палаті.

3. Всякому місце визначити біля стіни, замість власної кімнати, де його стоїть ліжко складене (щоб вдень лігва не знати), також шафа для книжок і інших речей, стільчик для сидіння.

4. В усякій палаті (скільки їх буде) має бути префект, або доглядач, люди­на хоч і не вчена, однак чесного життя; тільки б не дуже лютий і не мелан­холік, літами від 30 до 50 років. А діло його таке: доглядати, щоб поміж семінаристами (так називаються ті, що виховуються в тому домі) не бувало сварок, бійки, лайки й усякого іншого безчинства і щоб в призначені години всякий робив, що потрібно. А всякий би семінарист з палати своєї без його дозволу не виходить і те з виголошенням причини, куди і для чого виходить.

5. В тому ж домі слід бути хоч би трьом вченим людям монахам або світським, з яких один буде ректор, дому всього правитель, а два – екзамена­тори, тобто розвідники вчення, як хто вчиться, ліниво чи старанно.

6. В усякій палаті префект має владу карати підлеглих собі за злочин; але малих різкою, а середніх і великих словом погрозливим. А після того на тих, що не виправляються, доносити ректорові.

7. Так само екзаменатори за лінощі в навчанні з малими, середніми і великими діяти будуть і ректорові доносити.

8. Ректор, верховна влада всіх, всяким, за міркуванням, покаранням кара­ти може. А хто непохитним до виправляння з’явиться, того ректорові не відпускати з семінаріуму без відома духовного колегіуму.

9. Визначити час для всякої справи і спокою семінаристам: коли спати лягати, коли вставати, молитись, вчитись, йти до трапези, гуляти та інше. І всі б ці години дзвоником відзначати, і всі б семінаристи, як солдати на барабан­ний бій, так на дзвоника голос приймались за діло, яке на годину приурочену призначено.

10. Не відпускати з семінаріуму до міст або куди не є, до своїх у гості, поки семінарист не звикне, перебуваючи в семінарії, і не відчує великої ко­ристі такого виховання. А саме: до трьох років з прибуття всякого в семінаріум не відпускати нікуди; а після третього року не більше двічі на рік дозволити вийти в гості до батьків або родичів, і то не далеко віддаленим, так, щоб не більш семи днів пройшло від уходу до повернення в самий дім семі­нарський.

11. А коли і так відпущений буде у гості семінарист, то однак придавати до нього чесну людину, як інспектора або спостережника, який був би при ньому всюди і при всяких випадках. І після повернення давав би ректорові рапорт, що діялось. А якщо б той наданий інспектор, попускаючи йому, при­таїв дещо погане, то такого шахрая бити дуже. А можна буде те пізнати і з того, що семінарист, який повернувся, не може не виявити на собі деяких колишніх норовів і схильностей зміни.

12. А коли які-небудь родичі прийдуть до семінарії відвідать свого там родича, і тих гостей за відомом ректорським ввести до трапезної, або до за­гальної палати, або в садок, і там їм з родичем своїм розмовляти і в міру стравою і питтям почастувати їх можна самому присутньому ректорові або одному ексаменатору, за міркуванням осіб.

13. Таке молодих людей життя здається принизливим і ув’язненню полоне­них подібним. Але хто звикне так жити, хоч один рік, тому дуже солодко буде.

Однак для лікування нудьги слідуючі підходячи правила є:

14. Не приймати до семінарії нікого, тільки малих дітей віком від десяти до п’ятнадцяти років, а вище цього – хіба за проханням чесних осіб, які свідчать, що отрок і в домі батьківському жив у страху та доброму догляді.

15. На кожний день дві години визначити на гуляння семінаристам, а саме: після обіду і після вечері, і тоді б не вільно нікому вчитися і навіть книжки в руках мати. А гуляння було б з іграми чесними і тілорухливими: влітку в саду, а взимку в своїй же палаті. Бо це і для здоров’я корисне є і нудьгу відганяє. А ще краще такі ігри обирати, які з розвагою подають ко­рисне деяке наставлення; так, наприклад, є водне на регулярних судах пла­вання, геометричні вимірювання, будування регулярних фортець тощо.

16. Можна один раз або двічі на місяць, найбільш улітку, проїздитися на острови, на поля і місця веселі, до дворів заміських государевих і, хоч один раз у рік, у Санкт-Петербург.

17. У трапезній читання буде то історій воїнських, то церковних. А на початку кожного місяця, через два або три дні, хай читаються повісті про мужів, у науці засяявших, про величних церковних вчителів, також і про древніх і сучасних філософів, астрономів, риторів, істориків та інших. Бо подібних повістей слухання і солодким є і до наслідування мудрим цим людям спонукає.

18. Можна також ще двічі на рік або більше робить деякі заходи, диспути, комедії, риторські вправи. Бо хоч те дуже корисне до наставляння і до резо­люції, тобто чесної сміливості, якої вимагає проповідь слова божого і справа посольська, але й веселу пересмішку викликають такі заходи.

19. Можуть бути встановлені і деякі пошани для тих, хто добре і ретельно вчиться.

20. Добре у великі свята бути при столі цих семінаристів звуками музич­них інструментів: і це не важко, бо спочатку тільки найняти майстра, а на­вчені від нього охочі семінаристи повинні будуть і інших навчити на своє місце безкоштовно; і ці сім наведених правил служать до розваги тих, що вчаться.

21. Слід бути в семінаріумі церкві, аптеці й лікареві, а школі – у близькій Академії, куди семінаристи ходити вчитися будуть. А якщо в семінаріум і школи і вчителі будуть, то Академія і семінаріум будуть вкупі. А для решти учнів, які не побажають жити в семінаріумі, можна збудувати кілька жител зовні семінаріуму і пустити до найму студентам.

22. Правила для вчителів, вчення і учнів, вище в Академії описані, і тут зберігатися повинні.

23. Деякі семінаристи будуть люди вбогі, і ті, за милостю царської велич­ності, прохарчування і одяг і решту потрібного одержать. А інші, багатих людей діти, котрі повинні будуть платити за харч і одяг, а ціні бути єдиній, назавжди визначеній.

24. Коли прийде семінарист до повного розуму і досягне великих наук, то повинен учинити у церкві семінарійський при решті братії своєї присягу в тому, що хоче він бути вірним царській величності і його наслідникові, і гото­вий до служби, до котрої згоден є і покликаний буде указом государевим.

25. Довершених у навчанні семінаристів не відпустить ректор від семіна­ріуму, поки раніш не сповістить до колегіуму духовного. А колегіум презен­тувати їх буде царській величності. І після цього дасть їм звільнення зі свідоцтвом майстерності їх.

26. А котрі семінаристи після завершення вчення найугоднішими зда­дуться до справи духовної, і вони б у єпископів були найближчими до всяких ступенів владарських, більш від інших, хоч би ті однаково з ними майстрами були, але не в семінарії вихованих, хіба щоб деякий значний порок на семіна­ристі виявився і той порок не був би від наклепу; а на заздрісників і наклеп­ників визначити жорстоке покарання...

І можливо наперед більш придумати або від іноземних кращих семінарі-умів інформації розшукати, а від такого виховання і вчення воістину споді­ватися великої користі батьківщині.

[Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки / За заг. ред. С.Л. Литвинова. – К.: Рад. шк., 1961. – С. 70-77.]