Плютархус

Такії нехай у тебе місце тримають,

Котрії не на все в житті зізволяють,

А котрим є миліш розкіш, ніж цнота,

Перед тими скажи замикать ворота.

До народів руських коротка, але пильна передмовка з нагадуванням і молінням старатливим

Учителі римського костела численні у ці найбільше часи, як із костельних казальниць словесно, так і письмом із друкарських верстатів удаються до вас, народи руські, з численними дійовими наслідками великою пильністю та потужним діянням (минаючи своїх, котрі відступили від їхнього костела, пізнавши в ньому щось непристойне), різним чином та способами, виносячи чесність, святобливість, можність та над усіма під небом зверхність римських пап і від них установлені закони, також і віри, а ваших грецьких патріархів і від них утриману віру та закон з вами заразом змішують із недовірством, глупством та відщепенством, явно топчуть ногами перед очима вашими і закликають вас до єдності.

Ви ж, – не знати, чи так про те довго роздумуєте, зволите до того чи ні, чи так загалом мимо себе пускаєте. А тим віра ваша й закон, а передусім пресвяте ім’я віри вашої подателя Бога від них огуджується соромно й поносно. Зводяться багато хто і відступають од віри, що відомо. За таке ваше недбальство чи буде колись порахування щодо талантів, кожному із вас із виші довірених, а ви ж звідтіля пошановані багатьма різними владами й достойностями?

Відтак, то є людський звичай і повинність чинити відповідь на питання і на таке інше писання, чого ще від вас не видати й ані чути дотепер. Хоча в щось удаватися й далеко заходити в річ і шкода, але не вадить також коротко й правдиво це відправити і своїх у вірі покріпити, про що й Петро святий радить: «Готовими будьте на відповідь кожному, хто у вас запитає», тощо. Бо чим далі будете мовчати, тим тих шкідливих новин буде більше являтися.

І чому один із таких учителів, вище згаданих, питаючися, відповідно на вас за те розгнівався, коли вас тим пошанував, що йому самому властивіше і слушніше могло б бути причислене. Оскільки у книжці своїй, минулого року у Львові виданій за дозволом старших своїх, виїхав із виводами віри римського костела заради того навернення Русі.

Там-таки й календаря нового не забув похвалити, що його є потреба поправити, і вам про це нагадує з пильністю, тільки не вельми чемно. А після того початку писав, що йому подобалося, але тільки воно далеко із правдою миналося. І, не чекаючи на те жодної відповіді чи відпису, заразом писав і декрета на кінець учинив: «Бог грекам на Русі все відняв, не мають ані пам’яті, аби вміти «Отче наш» і «Вірую в Бога», ані розуму, ані бачити збавлéнні речі, ані доброї волі, щоб добре жити». І далі писав, як йому шайтан казав. А на краю доклав про руське глупство та блуди. Отож тих новин, хоча неправдивих, але шкідливих, у вас тепер усюди повні вуха.

Чи годиться вам те собі так довго носити з мовчанням, на ваш розсуд кладеться. Адже мовчання у слушному часі буває пошановане за мудрість із пожитком, а в іншому часі також за глупство і зі шкодою. І то не в таких речах великих, законних, Божих, але у власних кожного. А в тому й жидове, й єретики, і бусурмани мовчки не терплять, як ви.

Не знати, чи у вірі сумніваєтеся, чи мало дбаєте про збавлення в Бога, що про предків своїх не пам’ятаєте, про яких увесь піднебесний світ повний великої слави й дивної справи, яка і в небеса проходила, і перед престолом Божим ставала. Як в істинній вірі мали цілу та міцну сталість, так і в рицарських справах можну й потужну дільність, в чому й тепер супроти супостатів тілесних вам не збуває.

Треба було б ще більше супроти духовних мати пильну чуйність та подвига, бо кого невидимі бояться, супроти того й видимі постояти не можуть. З того і слава велика, і заплата вічна.

А що у те писання за великим примусом, а більше за наказом удався від вас один із бідних простаків, о богохвальні, великої слави й правдивої віри народи руські, то [це вчинив] не без великого жалю та сумніву, бо це так, як плохий і голий за збройного рицаря воює, а простак невчений за мудрого оратора відповідає. Що ж робити, коли самі не дбаєте, то на простака не дивуйте. Так написалося, як розумілося.

Що ж могло б відтак до того зрушити й подвигнути вас, гідних? Взявши броню духовного від недужого та невмілого, треба вам самим за вірою міцно діяти й супостатам правдиву відповідь давати. Тільки Бога ради: від нього, царства небесного, вам наготованого, дійте. 

Повстаньте, очуняйте,

І піднесіте очі душ ваших,

І подивіться із пильністю,

Що супротивник ваш, диявол, не спить,

І не тільки, як лев, рикаючи, шукає, кого пожерти,

Але явно самі численні впадаєте у різні способи

Від крові та провин ваших йому у пащеку,

А передусім народжені від єдиної матері вашої Діви непорочної,

Царя небесного брати і сестри.

Отож вона надіялася,

Як мати ваша, болісно вас породивши,

Водою святого хрещення омивши,

Дарами Духа Святого просвітивши,

І хлібом живим – ученням євангельським – наситивши,

Жениху своєму, який вас відкупив пречесною кров’ю,

Як синів своїх за слуг та дворян віддати із радістю,

Так само і батьків та прабатьків ваших,

І була певна, що з ними і з вами вічно царюватиме.

Тепер замість надії, радості та втіхи

Жалісно нарікає

І багатослізно плаче:

Одні-бо від неї відступають,

А іншії про теє не дбають,

1 всі загалом на повинність свою мало пам’ятають,

Хитаючись у дивні способи у вірі,

Один від одного більшу слабкість і згіршення беручи.

Там би ви більшу міцність брали,

А тому збуренню не дивували,

Адже той, що народив вас добровістям,

Про Христа упоминає,

і застерігає,

мовлячи:

«Братіє, повинні ми, сильні, немочі немічних носити,

А не собі лишень годити.

А це значить

Нетвердих у вірі вірою утвердити».

Але в нас тепер,

Коли слабкі тільки опиратись знають,

Замість підкріплення,

Також піднесення,

Ще нижче похилені бувають.

Адже каже той-таки апостол:

«Належить і єресям у вас бувати,

Аби ліпше їх пізнавати».

Чи ж іще мало єресей,

Чи ж бо ще мало противірства

і відступлення?

Правдиво меч віри вашої духовний,

Обкладений зусібіч численними брусами,

а чи ослами.

Аби лише хотіли самі ржу недбальства вашого

Отерти й прояснити

1 хіттю палаючої науки віри вашої нагострити,

Легко могли б ви своїх покріпити

1 супостатів одоліти,

Оскільки правда сама являє

Істину й викриває

Кріпко супротивників своїх,

Маючи поборника із небес.

Отож, Бога ради, задля правди його і за ваше спасіння і повторно покірний письменник молиться вам старатливо, щоб з пильністю прочитали і добре зрозуміли цей малий твір. Не полінуйтеся, побачите, хоча коротко, але правдиво, достатньо про свою православну віру непорочної церкви і про її щирих будівників, також і про римський костел і про його численних законодавців, також про нового календаря, ще й з придатком.

Відтак розумію, що причини цього писання податель зі своїми старшими дозволювачами за зле не візьме, а коли б і хотів, слушно не може. Адже так необачно, ганебно і розпусно на чесних осіб і великі стани обох достоїнств і на всю загалом Річ Посполиту обох народів, грецьких та руських, та інших всіх одновірних, по численних і далеких краях світу широко й славно розширених, не захотів принаймні оглядатися. Але всіх однаково й загалом пошанував безрозумом, блудами та глупотою, тож хай його Бог та люди добрі честять і важать, а цього він гідний, коли ані у Бога, ані в людей місця їм не залишив. Нехай отож не дивує, коли щось йому і його дозволювачам постане перед очі непомисельне.

А ще тут тільки самий початок і кінець книжок раніше написаних коротко припом’януто, а всередині писане занехаяно, знайте, що це не тому, що на те не можна дати відповіді чи слушного та правдивого відпису, але щоб показати його в тому чортоподібну гордість та буйство. Цього не чекаючи, я місця не даю на те для відповіді чи відпису, бо це так, начебто вже й людей і правди на світі нема і начебто в порожній дім хто зайшов, де немає господаря, отож [гість] чинить що хоче, а заразом ще сказав, що не мають господарі розуму, пам’яті й доброї волі, додавши до того глупство та блуди.

Чи не явна річ, яким духом й якою любов’ю те чинить, коли на початку ніби виказує виводи й притягає до згоди, а наостанку аспидної отрути за вустами утримати не міг, що серце з думкою таємно наснували, теє перо з рукою явно указало.

А що деякі слова Христові та апостолів його святих на свого млина римського криво палицею натягав, тим йому самому, право поставивши, безсоромні очі колотимуться. Отож превічну божественну владу й силу без огляду та страху з Христа зриває та накладає на свого, а достоїнства та влади інших усіх, їм із виші подані, відбирає.

А що з багатьох істориків та канонів соборних подавав виписки, хоча і те далеко й порізно із правдою усіх пап під небо виносив, а з патріархів багатьох виказував єретиками, однак і тут не важко побачити того учителя і правду того костела. Отож як із неприязні та ненависті виткнув на плац грецьких єретиків, то радий був би зрівняти та змішати тепер із ними всіх правовірних, які при греках у вірі стояли, і хотів би осудити разом із єретиками й усю східну церкву. Забув Бога, й правду його, й оцих світильників, великих і нерушних стовпів, церковних учителів грецьких Василія Великого, Григорія Богослова, Івана Золотоустого, Атанасія, Кирила, Дамаскина та інших багатьох.

А кому на світі може бути таємно, щó від греків-філософів, від греків-богословців цілий світ має, без яких і його Рим не відає нічого? При їхніх переданнях, науках та уставах церковних свята східна церква стоїть міцно та невідступно.

Що ж правдивіше гудити: чи те, що було тимчасове й відкинено, чи ж те, що є добре та вічне?

А чи хочеш правдиво судити? Але годі про це й ходімо далі. Бо коли з патріарших столиць бували єретики, то так їх і трактували, як того були гідні.

Це мало дивує, адже тільки сам Бог є безгрішний і невідмінний, у чому [жодне] створіння на небі та на землі рівне йому бути не може. Коли ж і поміж самими ангелами віднайшовся відступник, то взяв свою заплату, від того інші ангели винні не були, і небо забруднення від того не взяло.

При Христовій тілесній бутності на землі знайшовся був поміж апостолів тому подібний і взяв заплату свою. Так і потім при всіх апостолах Миколай, Димас, Фіггес та Єрмоген, які були апостолами та єпископами, відступили від віри й були причислені до невірних. Святі ж апостоли від того не були винні, і їхня достойність через те забруднена не була.

Так, власне, й поміж апостольськими намісниками єретики, які віднаходилися, брали заплати свої. А інші святі патріархи й увесь духовний стан за те винні не були, і церква свята східна забруднення на собі не винесла і тепер є чиста та непорочна.

Тут же зрозуміти треба, що коли б сказали: «Але з римських пап жоден своєї заплати собі за таке не взяв», — то тим гірше й прегірше. Бо коли поміж десяти чинів ангельських знайшовся злий, а поміж дванадцяти осіб апостолів знайшовся недобрий, то щоб поміж кількасот римських пап не мав бути жоден злий та єретик — це є річ неподібна. Отож і труїли, і дітей родили, і численні єресі плодили, що може виявитися довідно на іншому місці.

А що найгірше, єресь та злість ота ніколи з римського костела не відтиналася і геть не виміталася, а мусила всередині залишатися і рівнятися до смерті. Бо й на тілі людському бувають різні болячки, струпи та корости, а коли наверх виявляються, постануть і випливуть із тіла геть, а часом і з членом відтинені бувають, а тіло здорове залишається. Коли ж, виявившись та розпалившись, усередину входять – це до смерті рівняється. Така, власне, справа західної церкви, яка всі затруднення, болячки, струпи та корости в собі затаює і собі всередину приймає.

Отож є у вічному житті [римська церква] смертельна з послідовниками своїми. А то треба розуміти, що відтоді, коли від церковної єдності відірвалася, а особливо від того Фромоса, за якого постав римський костел, як лице без носа. О, коли б хто захотів відтоді аж дотепер отих самотворних божих намісників так само пером перевертати й підмішувати! Виявилося б багато дивовиж та страхів, та й не так, як грецьких єретиків, заразом відтинено і геть від тіла церковного відкинено, але там усе загалом і дотепер вариться, подібно рештки аж у пеклі доваряться.

Хоча ця річ розширила [нашу мову], але для ліпшого розуміння мусило те бути. Отож правовірні народи руські, про що йдеться, звольте з пильністю прочитати й зрозуміти. А коли щось таке трапиться, також за дозволом своїх старших, накажіть на те відписати. А коли не трапиться, самі не звольте занедбувати. Бо як причини до того не годиться давати, то так само за повинністю не випадає й мовчати.