3. Економічна думка античного світу

Найвищого розвитку економічна думка досягла в античній літературі (Давня Греція і Рим) в період загострення суперечностей та початку кризи рабовласницького суспільства.

Про характер економічного ладу Стародавньої Греції ми узнаємо з праць Ксенофонта (430-354 до н.е.) – древньогрецький мислитель, автор трактату “Економікос”. Один з перших в історії економічної думки розглядав поділ праці визнавши важливість відокремлення різних видів праці і спеціалізації виробництва на виготовлення певних предметів, показав вплив його на продуктивність праці та розвиток обміну. Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого і надійного. Землеробство вважав основною галуззю господарства порівняно з торгівлею і ремеслом. В числі перших Ксенофонт звертає увагу на товар, на його подвійне використання як споживної та мінової цінності. Цінність розглядає як здатність речі обмінюватися на іншу річ, тобто як мінову цінність. Не заперечуючи значення грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як засіб обігу і скарбу, засуджуючи лихварство.

Платон (428/427-348/347 до н.е.) - в своїх творах “Держава” і “Закон” розкриває свої погляди на державний устрій. Виходячи з того, що люди нерівні за своїми здібностями, Платон поділяє вільних громадян на три верстви: філософів, що керують державою, воїнів, покликаних захищати державу і лад у ній; та чернь (землероби, купці, ремісники). Раби знаходяться поза станом і знаряддям праці, що розмовляє. Поділ праці у Платона є також основою поділу суспільства за станами, виходячи з того, що люди від природи наділені неоднаковими здібностями, необхідно закріплення їх поділу по заняттях. Платон визнає необхідність торгівлі та грошей, ціни повинні контролюватися державою та забезпечувати помірний прибуток, щоб не було надмірного збагачення. Гроші на його думку, потрібні для обміну і тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. Негативно ставлячись до лихварства, Платон заперечує приватне володіння золотом та сріблом.

Економічна думка давньої Греції досягла вершини свого розвитку у творах Аристотеля (384-322 до н.е.). серед його численних праць слід назвати “Політику” і “Нікомахову етику”, в яких містяться міркування з економічних питань. Основою виробництва, на думку Аристотеля, завжди повинно бути рабство. Таке твердження було наслідком його поглядів на рабство як на явище природне. Аристотель розрізняв два види господарської діяльності: економіку, де створюється справжнє багатство або споживні цінності і хрематистику, під якою розуміє мистецтво робити гроші. До першого він відносить землеробство, ремесло і навіть дрібну торгівлю, до другого – велику торгівлю і лихварство. Засуджуючи лихварство, Аристотель проте розумів, що економіка неминуче переходить в хрематистику. Продукт він розуміє як товар, що має подвійне використання: для споживання і для обміну. Гроші, на його думку, є засобом обігу та мірою вартості. Такими вони стали в результаті домовленості і існують для зручності обміну. Аналізуючи етапи розвитку торгівлі, розрізняє гроші як засіб обміну товарів і гроші як капітал. Остання він гостро засуджував, як і лихварство, розуміючи, що розвиток товарно-грошових відносин руйнує натуральне рабовласницьке господарство.

Економічна думка Стародавнього Риму відноситься до періоду 8-5 ст. до н.е. Центральне місце серед соціально-економічних проблем Давнього Риму займали проблеми рабства і аграрні питання, особливо питання організації рабовласницьких господарств. Особлива увага приділялася питанням раціональної обробки рабовласницького господарства (латифундій).

Найбільшого розвитку ці питання отримали в працях римських агрономів Катона (234-149 до н.е.), Варрона (116-27 до н.е.), Колумеллі (І ст. до н.е.). Вони розглядали шляхи покращення використання землі, рабської праці, збільшення прибутків господарств шляхом інтенсифікації землеробства, використання добрив, заохочення до праці рабів не тільки примусом, але й кращими умовами життя, наділення рабів ділянками землі (колонат). Прагнули розробити принципи ефективної організації праці рабів.

Катоном написаний трактат ”Землеробство”, в якому узагальнюється наявний досвід і містяться практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства. Катон вважав землеробство за найпочесніше заняття, його господарство – це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, що не можна виробляти у власному маєтку і продає тільки надлишки. З метою підвищення доходності господарств він дає поради відносно облаштування господарства, організації в ньому виробництва і праці рабів. Катон велику увагу приділяє рабам і організації їх праці. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних працівників, зокрема половинщиків, але їх використання мало тимчасовий характер.

Пізніше аграрними проблемами займалися такі представники Давнього Риму, як Варрон і Колумелла.

В трактаті Варрона ”Про сільське господарство” зображено зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення в господарства напівнатурального, напівтоварного типу. Варрон, по суті, виділяв два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Відзначаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації. Землеробство він пропонував поєднувати із скотарством, прибутковість якого була високою. Відзначаючи низьку продуктивність рабської праці, Варрон вважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників на великих сільськогосподарських роботах і в нездорових місцевостях.

Великий твір Колумелли має таку ж, як і у Варрона, назву ”Про сільське господарство”. В ньому міститься огляд стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. Колумелла головну причину погіршення сільськогосподарського виробництва бачив у недоліках господарювання на землі, насамперед через недбальство рабів. На підставі узагальнення сільськогосподарської практики Італії він запропонував цілу систему заходів з раціональної організації рабовласницького господарства.

Колумелла відзначав низьку продуктивність праці рабів, проте, виходячи з факту існування рабовласництва, прагнув розробити принципи ефективної організації праці. До них відносились, насамперед, поділ праці і спеціалізація рабів, використання кваліфікованої рабської праці. В цілому твори Катона, Варрона і Колумелли є важливими літературними джерелами з аграрних проблем Давнього Риму. Позбавлення селян землі і концентрація їх в руках великих землевласників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Розробка проектів реформ та їх втілення в життя пов’язані з іменами братів Граків, Тіберія (162-133 до. н.е.) і Гая (153-121 до н.е.). Пропоновані ними реформи зводилися до відновлення та зміцнення дрібного землеволодіння; повернення зубожілих дрібних виробників до господарської діяльності; обмеження розмірів землі, що знаходиться в руках окремих осіб. Тиберій Гракх запровадив законопроект про земельну реформу, який передбачав обмеження користування державною ріллею однією тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по 30 югерів (близько 9 га) серед безземельних і малоземельних громадян Риму. Менший брат провів ряд реформ, спрямованих на зміцнення римської держави, припинення зубожіння селянства.