Початок тяжких років мого життя.

В середині серпня 1933 року заводоуправління видало мені безкоштовну путівку в будинок відпочинку «Новий Афон» який був розташований кілометрах в сорока від Сухумі біля моря. А також видали мені грошову компенсацію в розмірі моєї місячної зарплатні.

Попрощавшись зі своїми домочадцями з чемоданом в руках, приїхав я на Харківський вокзал і як відряджений, без черги, отримав проїзний квиток до Сочів. Мене попередили що в Сочах закінчується залізниця, так як будівництво колії залізничної дороги початої в війну 1914 року, що тяглася по побережжю чорного моря в напрямку Батуші, під час революції зупинилося. Добиратися з Сочів до Нового Афона було можливо тільки відкритими автобусами закордонного виробництва яких була невелика кількість.

Недовго почекавши потяга «Харків – Сочі» я облаштувався в вагоні і вирішив що мій відпочинок і моя відпустка вже почалася. Але неподалік станції Микитівка, донецької залізниці, до мене несподівано підійшли двоє, одягнених в цивільне чоловіків,і запитавши моє прізвище, взяли мій чемодан і змусили мене, не здіймаючи галасу, слідувати за ними. Після зупинки потягу в Микитівці мене провели в приміщення ГПУ, а надвечір потягом , в супроводі цих двох мене повернули знову до Харкова. По прибутті в Харків мене уже чекала машина «чорний ворон». Тут же мене разом з чемоданом всадили в цю машину, яка зачинялася тільки ззовні, і з одним супроводжуючим, повезли на вулицю Чернишевського, де знаходилося обласне управління ГПУ. Чорним ходом мене завели до підвалу де обшукали і запропонували почекати, на суцільних дерев’яних нарах, поки мене не викличуть, моя нервова система, яка і до цього була розхитана через складність моєї роботи на заводі, прийшла до повного розладу, і я не стримавшись, почав плакати. В цьому ж підвалі знаходився ще один чолов’яга, в вочевидь підсаджений співробітник ГПУ, вмовляв мене не плакати, а щиросердно у всьому зізнатися слідчому. Час тягнувся повільно, і тільки пізно вночі мене повели, вже як арештанта, з руками закладеними за спиною, до слідчого ГПУ. Слідчим виявився єврей, Олександр Федорович Александров, який зразу ж накинувся на мене з погрозами, і щоб я зізнавався в своїй контреволюційній діяльності, та в ведені шкідливих для держави розмов. Вимагав щоб я у всьому зізнався бо їм і так все відомо про мене, що за мною весь час стежили, навіть під час моїх відвідин кіно. Слідчий вимагав щоб я видав всіх відомих мені контрреволюційно налаштованих осіб, і трішки пом’якшавши запропонував мені стати таємним співробітником, і доносити йому, Александрову, про всі розмови які вели поміж собою робітники та службовці. Якщо погоджусь дати йому розписку про співпрацю в якості сексота, то мене на заводі чекає велике просування по службі і значний особистий авторитет. На протязі двох ночей мене викликав до себе Александров, для таких “задушевних” розмов, запропонував мені навіть агентурну кличку – “Західний”. Це він вигадав для того щоб я так підписував свої доноси. Я від сексотства відмовився сказавши Александрову що й сам, коли почую щось з контреволюційних розмов на заводі, то сам повідомлю куди належить, а до цього, антирадянських розмов я ні від кого не чув, навіть від досить близьких до мене співробітників, і мені вже немає про що говорити. Після всього, слідчий Александров відвів мене до начальника обласного управління ГПУ Шумського, який за національністю також був єврей. Після розмови з Шумським, в присутності якого я не зміг стримати сліз відчаю, мене, в туж таки ніч, таким же “чорним вороном”, таємно привезли на станцію Харків, дістали мені проїздний квиток і всадовили до вагону яким я і доїхав в Сочі.

Добравшись до Нового Афона я сподівався, що згодом заспокоюсь і це непорозуміння з часом забудеться. Та ні, для мене це вже був не відпочинок, а суцільні муки. Повернувся я додому з такого відпочинку виснажений та знервований. Дуся була здивована тому що на курорті я не тільки не поправився, а й став ще гірше виглядіти ніж до поїздки на південь.

Після мого повернення до Харкова, слідчий Александров ще два рази викликав вечорами до себе на таємну квартиру, де пропонував охарактеризувати настрій спів службовців та робітників цеху. Від таких “бесід” я категорично відмовився. Сексотом мене не зробили і в кінці кінців залишили в спокої, аж на цілих два роки, а точніше до 1936 року.

Після таємничого вбивства Кірова в 1934 році, всі учасники якого якось безслідно зникли і справа ця до сих пір не підлягає розголосу. Та з цієї таємничої справи почалася Сталінська епопея розгрому старих партійних кадрів. Під цю чистку попали всякого роду високопоставлені партійці, включаючи наркомів та воєначальників. Деякі з них, не чекаючи арешту покінчили з собою, застрілившись. Інші ж, при постійних допитах і тортурах, зізнавались в не скоєних злочинах та всіх смертних гріхах що їм диктували слідчі. Всі допити і суди над високопоставленими партійними працівниками вів прокурор Вишинський. Вироки у нього були завжди одні й ті самі – розстріл. По Україні ж старих партійців судила виїзна, спеціальна трійка військового трибуналу на чолі з Орловим, яка також виносила смертні вироки без права на оскарження. Зразу ж після винесення такий вирок і виконувався (були чутки що виконувалися вони в підвалі тюрми ГПУ що по вулиці Чернишевського). На той час на всю силу звірствував Єжов, та згодом і сам кудись подівся, що є загадкою і по цей день. Ці репресії не проминули і саме харківське управління ГПУ. Александров був знятий з посади слідчого і отримав призначення начальника відділу кадрів заводу, який на цей час став називатися: “Завод № 183”. Шумський чекаючи своєї долі – застрелився в своєму кабінеті. В цей час газета “Правда” на всі заставки розхвалювала Миколу Єжова і його “єжові рукавиці”.

На початку серпня 1936 року на Україні та і в Росії арешти почалися вже на повну силу. Чистки, звільнення з роботи, спочатку безпартійних, а потім і партійців, які займали високі партійні та господарські посади. В цьому ж серпні з заводу було звільнено декілька чоловік, в тому числі і мене. Звільнених з заводу направили в відділ кадрів Наркомважпрому, який знаходився в Харкові, в будівлі величезного, недавно побудованого Держпрому. Міністром, або як тоді називався народним комісаром важкої промисловості, в той час був ще Орджонікідзе. Його уповноважений по кадрах, в Держпромі, призначив мене на роботу, на тільки но побудований і який почав випускати важке обладнання, завод. Він називався “Ново-Краматорський”. Директор цього заводу призначив мене завідуючим виробництвом другого механічного цеху, а присланий зі мною співробітник, став помічником начальника великого ковальського цеху і заготовчого відділу для газової та автогенної різки сортового металу та листів заліза.

На Ново-Краматорському заводі я попрацював з тиждень, як мене, телеграмою викликали в Харків, на завод №183, де я працював донедавна. В телеграмі говорилося, що буцім то я, не здав деяких справ. По приїзду в Харків рано вранці, я зайшов додому, побачив Дусю та її маму, і Люсю, яка в цю осінь поступала до першого класу школи. Люсю я застав за заняттями з арифметики, їй потрібно було в зошиті намалювати шість силуетів літаків. В неї це чомусь не виходило і вона розплакалась. Я допоміг Люсі намалювати силуети цих літаків і заспокоїв доньку. Дусі ж я сказав що мене викликали телеграмою в Харків і викликають на завад буцім то для здачі деяких справ. Не прощаючись з Дусею сказав їй, що скоро повернуся, так як поїхав з Ново-Краматорського заводу не попередивши нікого. На заводі № 183 я зателефонував начальникові кадрів, колишньому слідчому ГПУ Александрову, який два року тому намагався зробити з мене секретного співробітника ГПУ, що я приїхав на їх виклик із Краматорська. Александров попросив мене зачекати деякий час в приймальній заводу. Я прочекав мабуть з півгодини, як до мене підійшли двоє в цивільному і запропонували мені мовчки слідувати за ними. Автомобіль стояв біля під'їзду заводоуправління. Мене всадили в машину поміж собою і повезли на уже знайому мені вулицю Чернишевського в ГПУ. Тут мене ввели в підвальне приміщення, перероблене під приймальню, і здали під розписку черговому по ГПУ. Останній наказав мені роздягтися догола, повивертав усі кишені штанів, зняв з руки наручного годинника, купленого мною в Німеччині, зрізав всі металеві гачки на штанях і після довготривалого пересвідчення у тому, що уже нічого металевого в мене не лишилося, запропонував одягнутися. Штани без ґудзиків і пояса ледве трималися і їх приходилося весь час підтримувати руками. Після закінчення всіх цих процедур черговий повів мене на третій поверх тюремного приміщення слідчої тюрми.

На кожному поверсі було по декілька камер, пригадується що десь більше десяти, розрахованих на чотири чоловіка. На східцях між поверхами були натягнуті пружинні сітки для запобігання самовбивств арештантів. Це щоб у відчаї не робили спроб стрибнувши через перила верхніх поверхів, розбитись об підлогу першого поверху. На першому поверсі було п’ять камер, для засуджених на смерть, з вікнами забитими деревними щитами.

В камері куди мене посадили було вже троє, я став четвертим. Я ще не встиг освоїтися як слід, і звикнути до тюремного життя, як один із сидячих в нашій камері, не витримавши безперервних допитів вдень і вночі, збожеволів. Це був студент, син професора математики Дніпропетровського гірничого інституту. Він кричав на весь голос, шукаючи на допомогу свою маму. Цей крик був жахливий і болісний для нас. Наглядачі уваги не звертали і тільки наш безперервний стукіт в двері змусив таки прийти тюремного лікаря і оглянути студента, переконатися що він не симулянт. Нажаль його прізвище, та його батька я вже забув і зараз згадати не можу.

Замість забраного з камери студента до нас помістили одного малоосвіченого і слаборозвинутого німця, за професією столяра. Був він із колоністів Дніпропетровської області і прізвище його було Цин. Із німців колоністів з Дніпропетровської області забрали майже всіх, на чолі з древнім старцем – їх пастором. Слідство над цими німцями велося прискореним темпом. В чому ж звинувачувалися ці, в основому, малокультурні, здебільше робітники столяри, я не знаю. І тільки пізніше, та й то випадково, дізнавсь що всі ті німці були розстріляні, окрім старого пастора.

Ось так, замість обіцяного Дусі швидкого повернення додому,я на довгі роки опинився відрізаним від родини (з 17 серпня 1936 року по 7 жовтня 1944 року; див. Висновок начальника УСВИТЛ НКВД та військового прокурора військ НКВД по Дальбуду), з 1936 року і по 1948 рік коли Дуся з Люсею приїхали до мене на Калиму.

Вранці на перший допит мене повів, з руками закладеними за спину, наглядач ГПУ, до слідчого на прізвище Ремов. Він надавав перевагу над фізичними тортурами всякими способами, тому що тримав майже по цілій добі в положенні стоячи коло стінки на відстані чотирьох пальців від кінчика носа, добиваючись признання в тому, що я являюся шпигуном німецької розвідки. Він і сам мабуть не вірив у те в чому мене звинувачував і коли хто небудь проходив мимо його кабінету Ремов щосили починав кричати на мене, щоб я що сердечно зізнався йому і цим спокутував свою провину і тільки це врятує мене від тяжкого покарання. Мені не було в чому зізнаватись та і слідчий сам це розумів, і ми просто довгий час мовчки сиділи. Несподівано вночі під самий Новий 1937 рік мене викликали в ГПУ, я вже думав, що мене викликають щоб відпустити на звільнення. Прочекав я всю ніч, а вранці мене знову повезли в тюрму на Холодній Горі так як тюремні приміщення у внутрішній тюрмі на Чернишевського були вже так переповнені арештованими, що замість чотирьох чоловік у камері сиділо до десяти, а то й більше арештантів.

Слава богу мене на допитах не били, це почалося вже вкінці 1937 на початку 1938 років з ініціативи Єжова та Сталіна. В кінці 1937 року арештованих, по черзі, не даючи спати били четверо слідчих, то одночасно, то по черзі, передаючи напівживу людину з одних рук на другі. Я сам бачив цих напівживих арештантів, тоді як їх висаджували з “Чорного ворона” на тюремному дворі, на Холодній Горі. В кінці 1937 і на початку 1938 року почалися повальні арешти. По всій країні мало хто спав вночі, чекаючи на стук в двері, та ретельного обшуку, в присутності двох напівсонних понятих, і як правило арешту. Заарештовували і директора заводу №183 Бондаренка і четверо слідчих забивали його до полу смерті поки не добились свого. На цей час був заарештований директор Свердловського заводу важкого машинобудування, колишній директор заводу №183, Владіміров та директор ХТЗ Брускін, призначений, незадовго до цього, одним із замісників наркома Тяжпрому Орджоникідзе. Всі ці комуністи були директорами великих заводів Союзного значення і всі вони після тортур, побиття, безкінечних допитів були, без права оскарження, розстріляні. Засуджені були виїзною сесією військового трибуналу, якою не рукав Орлов. Вирок виконувався негайно після підпису трибунала під вироком. Так загинули ці директори заводів, комуністи, яких я особисто знав і знав добре коли працював на заводі 183.

Що ж до моєї особистої справи, то Ремов лишив мене на деякий час в спокої і мене перевели в камеру на Холодну Гору. Тут в тюрмі я навчився перестукуватися через стіну і дізнаватися через недавно прибулих в’язнів всі новини, що відбувалися на волі. Там я дізнався про безчинства Єжова, натхненним Сталіним виступах прокурора Вашинського, а також про смертні вироки всім старим комуністам наркомам, “завжди” добровільно зізнаючись в не скоєних злочинах. Багато хто зі старих партійців не чекаючи арешту і тортур покінчили життя самогубством. Так звів рахунки з життям і нарком Тяжпрому Серго Орджонікідзе як тільки довідався, що його племінником, директора потужного заводу розстріляли. Азбука перестукування, із якої я дізнавався всі ці новини була дуже простою і зрозумілою. Російський алфавіт складався із чотирьох рядів літер:

А, б, в, г,д – 1 ряд;

Е (э), ж,з,и,й, к -2 ряд;

Л,м,н,о,п, - 3 ряд;

Р,с,т,ш,щ - 4 ряд;

Я, ю - 5ряд.

А на практиці це було так: буква А стукалася один раз – пауза і ще один раз.

Буква Л – три удари – пауза – один удар.

Я – п’ять ударів – пауза – один удар.

Н –три удари – пауза – три удари.

Так кожної ночі довідувалися ми, і про смерть Ягоди, і про самогубство Орджонікідзе, і про признання, загартованих старих більшовиків себе шпигунами і зрадниками. Так їх надію на Сталінське милосердя, а також про їх розстріл.

Для того щоб по швидше закінчити слідство і контреволюційно- шпигунська організація була соліднішою (переконливішою) – слідчий Ремов підключив в групу до мене, інженера Фукса російського німця, який працював конструктором у мене в технологічному бюро під час моєї роботі на заводі №183. перекладача при німцях на заводі Фетера, та перукаря єврея у якого німці підстригалися та голились. А також завідуючого випробувального станцією двигунів для тракторів Петра. Антонова який провів усю громадянську війну в Червоній армії де на фронті й одружився на сестрі Розовського – Сошальського, а також забравши з військової служби юного солдата Коробкова, вже його за які проступки взагалі невідомо. Всіх цих осіб і мене в тому числі слідчий Ремов в обвинувальному висновку, звинуватив, в шпіонажі на користь Німеччини (ст.. 58-6), в антирадянській агітації (ст. 58-10), контреволюційній організації (ст. 58-11). Справа була передана до військового трибуналу Харківського військового округу, де і відбувся над ними суд. Незважаючи на повну бездоказовість наших злочинів, суд приговорив мене і Фукса до восьми років ув’язнення і до трьох років поразки в правах. Перукар і Антонов були звільнені і випущені на волю. Фетер і Коробков були засуджені до п’яти років ув’язнення. Під час суду Фетер сказав суддям що слідчий Ремов примусив його в протоколі дописати що я антирадянськи налаштована особа, і щоб він не втрачав зі мною зв’язку так як в свій час я зможу знадобитися німцям. Тепер від всіх цих показань він категорично відмовляється. Та на це судді військового трибуналу не звернули уваги, а згодом і самі загинули під час цієї Єжовщини.

Під час наступу німців на Харків в 1941 році загинули Антонов і єврей перукар. Їх знову заарештувало ГПУ* і знову вони знаходилися на Чернишевського. А під час втечі з Харькова енкаведисти будівлю обласного управління поспіхом підпалили, залишивши в камерах запертими безліч людей які там і згоріли. Так вочевидь і загинув Петро Антонов.

* Тут автор просто притримується старої термінології на період 1937 року ГПУ була вже перейменована в НКВД(рос) – народный комиссариат внутренних дел.

Після суду нас всіх засуджених до ув’язнення перевели до великої камери на третьому поверсі. В цій камері було чоловік сто п’ятдесят, не менше, різного віку, різної освіти і суспільного положення. Щоб забрати у арештантів навіть останню можливість бачити волю, на вікнах були установлені так звані намордники, із дощок з невеликими щілинами зверху, так щоб було видно тільки невеличку полосу неба. Зроблено це було для того щоб з вулиці не було в’язнів. Арештанти лежали на підлозі притулившись один до одного так що пройти було неможливо не зачепивши когось із лежачих. А ходили тільки в одне місце, до великої діжки яка стояла коло дверей і звалася вона “парашею”. Стояла ця “параша” в камері для справлення арештованими природніх потреб. Кожного ранку цю “парашу” двоє блатних арештантів виносили до вбиральні і чистили її, але смороду від неї після цього не меншало. Вранці, під конвоєм наглядачів, нас групами, чоловік по двадцять, виводили із камер до вбиральні, на десять відкритих місць, де ми і змушені були оправлятися на очах чекаючи на свою чергу. Ця церемонія для всієї камери тяглася десь з годину. Потім на півгодини виводили в’язнів до внутрішнього дворика тюрми, де ми й кружляли один за одним, заклавши руки за спину, рядами по чотири чоловіки в ряду. Часом вранці відкривши двері, викликали по прізвищах декількох в’язнів - це або нове слідство, або відправка на етап. Арештантам ніколи не повідомляли в які табори ув'язнення їх відправляють. В зиму 1937 року від постійного недоїдання я дуже знесилився, годували нас дуже погано, а на допомогу ззовні я розраховувати не міг бо передачі я отримував дуже рідко. Я так обезсилив, що тюремний лікар не міг відправити мене на етап. Тут в тюрмі, від арештанта Онуфріївчанина, я довідався що мій тато також заарештований, і що на етапі десь біля Люботина помер в вагоні, і його винесли з вагону і десь закопали. Після мого арешту 17 вересня 1936 року, тато з мамою залишились в Онуфріївці, а зараз мама залишилась одна. Мама як могла допомагала татові передачками в Кременчуцькій тюрмі, а мені грошовими переказами до Харківської тюрми. Та як виявилося, ні я, ні тато, ніколи і нічого з надісланого мамою не отримали.

Залишившись без всяких засобів на життя мама, на Нілине прохання, переїхала до неї в Сталінград, де і була з Нілою, та внуками Вячеславом та Людмилою до самого початку війни з фашистами, в 1941 році. Григорій Якович був призваний до армії а Ніла з мамою та дітьми з труднощами перебравшись через Волгу евакуювались за річку Урал, поселившись в пустій хаті, залишену кимось призваним до армії.

Мої недуги і слабкість не дозволяли мене призначити на етап в 1937 році,і це послужило мені і принесло деяку користь. На Колимі, куди я потрапив, в 1938 році звірствував начальник Дальбуду Гаранін. Неочікувано завітавши до табору політв’язнів, він виштовхував із табору на холод людей, шикував в ряди і відрахувавши кожного десятого, як свідчать переживши це, особисто розстрілював цих бідолах. Де потім подівся цей Гаранін я не знаю, і чи взагалі він був нормальний чи наркоман, невідомо.

Дещо зміцнілий в 1938 році влітку, на початку серпня, я був призначений на етап на Колиму. Нас відправляли з речами, поверненими нам зі складу Чернишевської тюрми. Завантажили нас до “чорного ворона” настільки, що дихати в ньому ніякої можливості не було. Якби ще трішки, то ніхто б не лишився в живих від задухи. Але нас везли недовго і вивантаживши за станцією Харків в полі, коло довгого потягу. Сформований цей потяг був з вагонів для перевезення худоби або восьми коней. До кожного вагону з двома суцільними нарами і вузьким проходом між ними, садовили по сорок чоловік арештантів. Вагони запирали ззовні, дві віддушини зверху були загратовані. На деяких вагонах були платформи для гальмівного обладнання, то там стояли озброєні гвинтівками конвоїри.

Цим потягом везли на Калиму політичних в’язнів, чоловіків, жінок, і в окремих вагонах різний блатний набрід. Вдень нам давали на обід баланду і відро води на весь вагон. Люди від спеки в вагоні страждали від спраги, стукали в двері вимагаючи води, та ніхто більше води не давав. Потяг проїжджав мимо міст і завжди зупинявся тільки в долині від міст, так що ми не знали де знаходимося. Тільки вже неподалік Новосибірська, на якомусь роз'їзді, нам дали можливість помитися в бані, з холодною водою, та знищити паразитів, в парадній водобійні, куди ми закладу вали свій одяг, туго зв’язаний в вузол.

І нарешті, після місячної мандрівки з Харкова, наш потяг прибув до Владивостока і зупинився коло місця прозваного “Чорна річка”. На протязі всього шляху, потяга через Росію, на кожній зупинці підлога вагонів перевірялася, а особливо там де везли кримінальний і блатний арештантський люд. Були випадки коли блатні прорізали підлогу вагону та на ходу вилазили на залізничну колію і тікали, звісно якщо лишалися живими. На нашому потязі, для запобігання втечі блатних, кінець останнього вагону був обладнаний спеціальними граблями, подібними до сінозбиральних грабок. Так що втікач був би обов’язково підхоплений з залізничної колії цими граблями.

У Владивостоці, на Чорній річці були відчинені двері всіх вагонів і в’язні вперше за місячний шлях змогли дихати свіжим повітрям. Цей потяг привіз з собою понад три тисячі чоловік, більша частина яких складалася із так званих політичних в’язнів, решта це різного роду кримінальники. Були в цьому потязі і декілька вагонів з жінками, політичними, дружин партійців, як за звичай – розстріляних, а також і кримінальниць – злодійок та повій. Всіх висаджених з вагонів оточила посилена охорона військ НКВД з собаками, вівчарками. За тим весь цей люд. З частими зупинками на шляху, повели на пересильний транзитний табір на околиці Владивостока. В дорозі блатні стали нападати на, як вони говорили, контриків і відбирали у них валізи та особисті речі. Конвоїри в ці справи не втручалися, бо як вони говорили: Кримінальники та соціально близькі їм, а політичні то вороги народу і відповідно соціально ворожий елемент.

Після довгого шляху, нарешті нас доля привела до пересильного табору Дальбуду. Нас там аби як погодували і запропонували, тим, хто хоче попрацювати в таборі, де продовжувалися будуватися нові житлові бараки для пересильних. Я, і ще з десяток чоловік погодилися попрацювати на свіжому повітрі. Нам відвели місце на стелі барака який уже завершувався будуватися. Задача наша була проста: глину з водою і соломою перемішувати і подавати на зовнішню сторону стелі для утеплення приміщення бараку в зимовий час. У Владивостоцькому пересильному таборі ми провели десь півтора місяці, так як із пересилки на Колиму в’язнів перевозили два теплоходи “Дальстрой” і “Феликс Дзержинский”. Ось в таборі і чекали ми приходу котрогось із цих теплоходів.

Раніше повинен був прийти з Колими теплохід “Дальстрой”, і по прибуттю він забрав всіх в’язнів пересильного табору, а це десь п’ять тисяч осіб, чоловіків і жінок. Всі тюрми “Дальстроя” були обладнані суцільними парами. Люди на цих парах лежали тісно притиснувшись один до одного. В вузьких проходах поміж пар модна було тільки ледь-ледь протиснутися. Жіноче відділення трюмів було відгороджене від чоловічого легкою дощатою перегородкою.

Цим скористалися блатняки, проломивши перегородку кинулися ґвалтувати жінок, головним чином дісталося колишнім повіям, так як вони й не відбивалися. Головним у кримінальників був блатний лікар, так як у нього все ж була якась освіта, бо його вигнали з медінституту за кримінальні проступки. Як лікар він був нікудишній, бо за весь час нашого шляху до Калими ніякої лікарської допомоги він нікому не надав, та і навряд чи міг надати. Один раз на день із трюмів випускали в’язнів для справлення природніх потреб. Для цього були влаштовані по обох бортах теплоходу з десяток тимчасових вбиралень. Одного дня при підході до протоки Лаперуза всіх в’язнів навіть не закінчивши ще своїх природніх потреб із дощатих вбиралень, загнали в трюми, так як в протоці пароплав “Дальстрой” почав супроводжувати японський міноносець. Звісно що на міноносці японці знали що “Дальстрой” перевозить в’язнів на Колиму. Я і ще декілька в’язнів погодилися бути санітарами, тому ми мали трохи більше можливостей щось побачити. Злегка при піднявши люк трюма,я своїми очима бачив супроводжуючого нас японського міноносця, та інші судна. А також бачив як викидали за борт померлих в дорозі в’язнів. В щілину кришки нам було видно як капітан “Дальстроя”, помічник капітана та начальник конвою складали акт про смерть в’язня, а потім положивши дошку на перила борту скинули борт в Охотське море.

Перехід із Владивостока на Колиму в бухту Ногаєво зайняв десь понад десять днів, бо в Охотському морі розгулявся великий шторм, і теплохід “Дальстрой”відхилився дещо від звичного курсу. По прибутті в бухту Ногаєва, розташовану в чотирьох кілометрах від Магадану, всіх в’язнів висадили з теплохода а нас було тисяч з п’ять, і оточили з усіх сторін конвоїри з вівчарками, а потім з частими зупинками направилися до Магадану. На зупинках конвоїри змушували присідати нас навколішки і чекати так поки не підійдуть відсталі, виснажені та хворі. Особливо були знесилені жінки. І кожного разу, вистроївши по десять чоловіків в ряд, для полегшення рахунку, продовжували рух.

Шлях від Ногаєво до Магадану зайняв години три, так що в Магадан в’язні прибули уже затемно. Всіх привезених начальник конвоя “Дальстрой” згідно рахунку передав Магаданській охороні. Весь етап в Магадані розмістили в великому дерев'яному приміщенні, яке раніше вважалось кінотеатром. Тут кожному видавали по шматку хліба, і досить рідкої та холодної баланди, від якої на другий день стався сильний розлад. Я звернувся до фельдшера і він дав мені якихось ліків. Вранці почали під’їжджати автомашини на які всаджували по сорок душ і відправляли їх в різні кінці Колими. Через хворобу шлунку я не потрапив на перші автомашини і пробув тут ще два дні, поки мій шлунок не зміцнів. Та згодом і мене всадовили разом з іншими, впритул один до одного, і повезли по колимському шосе на Північ. Кожному відправленому давали по одному пончику, отримав свого пончика і я. Їхали ми по цьому сумному колимському тракту до вечора. І уже в сутінках шофер сказав, що поїде заправляти автомашину бензином, речі свої щоб ми залишили в кузові, так як він скоро повернеться.

Я залишив на машині свій новенький бушлат, отриманий перед від’їздом із Магадана, на мені було пальто, яке Дуся передала мені в Харкові в дорогу. Так у цьому пальто я і залишився надовго, бо мій новенький бушлат украли, або ж сам шофер, або подібні йому блатняки, які оббілужували автомашини в посьолку Палатка, ще до переходу через Яблуневий Хребет. До цього хребти ще діставали більш-менш теплі подихи Охотського моря. За Яблоневим хребтом починалася справжня континентальна холодна, до -55 -60 , Цельсієм, погода. Без вітру, але зачасту з великими снігопадами та лютими морозами. Колимське шосе починалося від бухти Ногаєва і прямувало в сторону Якутії. Дорогу цю будували в’язні, починаючи з часів освоювання Колими та золотих копалень, десь з початку тридцятих років. Вся ця дорога з відгалуження до копалень, з нечисленним населенням, заправними станціями, малочисленими селищами з зачатками молапотужних заводів та заводчиків та тимчасовими дерев'яними будиночками. Ці тисячокілометрові дороги були побудовані контриками та кримінальними, яких стали перекидати з Соловецьких таборів Європейської частини СРСР*, це тоді як вісті про порядки на Соловках стали в якійсь мірі відомі в Європі.

Магадан в 1938 році був невеликим містечком, в якому було декілька стандартних двоповерхових будинків,в яких жили вільнонаймані робітники з родинами, велика будівля багатоповерхового “Дальстроя”, деревяний кінотеатр, лікарня, а також…. …. …., три напів забудовані вулиці. Та ще тимчасові брезентові намети, зачатки будівництва промкомбінату, авторемонтного заводу з кількома невеликими цехами. Тут працювали ув’язнені та невелика кількість вільнонайманих осіб, в основному приїхавши з Москви та Ленінграда, а також з других міст СРСР. Більшість з них їхали в гонитві за довгим рублем, а дехто із ціллю порятунку від постійного чекання арешту. Заробіток у цих осіб, які як правило займали чільні посади в дирекціі, або начальниками невеликих цехів, працівниками бухгалтерії, та інженерами конструкторських бюро, був дуже високий.

Табори для ув’язнених знаходилися за річкою Магаданкою, на якій і стояло саме місто Магадан. Табори були на узвишші, в трьох кілометрах від центру міста. Табір наш був великий на значну кількість ув’язнених, з великими та довгими бараками. Кожний з цих приміщень вміщував не менше ніж двісті п’ятдесят осіб. “Контрики” і кримінальники в бараках були всі разом.

• СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Вся ця територія табору була огороджена двійною стіною з колючого дроту та частими високими вишками, на яких постійно стояли озброєні солдати військ НКВД, зачасту з вівчарками.

Вхід в табір був через одні високі ворота та прохідну, в якій також постійно сиділи наглядачі із тих же НКВД, в чинах більш високих ніж звичайні солдати. Над ворітьми, на всю ширині красувався величезний напис із цитат Леніна й Сталіна. На російській мові, солідними буквами, було увіковічено: “Труд в СССР есть дело чести, славы, доблести и геройства.”* Подібні цитати із афоризмів Леніна – Сталіна красувалися на воротах всіх таборів. Із інших, окрім самого Магадана, великих поселень по колимському шляху було поселення “Ягідне”, це вже за Яблуневим Хребтом, далі за мостом через Колиму – Сеймган, а вже далі невеличкі поселення назви яких я вже не пам’ятаю.

Та повернемось до Магаданського етапу. Наша автомашина на кінець-то, на другу добу виїзду з Магадану, прибула десь о восьмій годині ранку на золоту копальню яка звалася “Майорич”, буцім то на честь Майорича, який першим відкрив тут золотоносну розсипну породу.

Нас сорок в’язнів вивантажили з машини, перерахували конвоїри і під розписку передали начальнику копальні. Табір “Майорич” був, великий, не на одну сотню в’язнів. В ньому було десять довгих одноповерхових бараків на дві – три сотні в’язнів. Політичні і блатні тут також були вперемішку. Кожний барак опалювався двома залізними, завжди розжареними, бочками з під бензину. Ці бочки стояли посеред проходу поміж боковими розташованими в три яруси нарами, на відстані метрах в тридцяти одна від одної. Опалювалися ці бочки дровами, безперебійно які кидали днювальні із літніх в’язнів, непридатних для фізичної зовнішньої праці. Між цими бочками в проході стояли два довгих столии, для їжі та інших побутових потреб.

В таборі “Майорич” окремо від інших, був ще один барак відгороджений колючим дротом, в ньому відбували покарання особи більш високих рангів із політпрацівників і військових, не знищених трійками ОСО** та військовими трибуналом. В цьому бараці, як мені говорили було сто дванадцять осіб.

І ось я, вивантажившись з машини побачив цих людей, напівроздягнених, з обмотаними ганчірками босими ногами і взутими в глибокі гумові галоші. Температура повітря в той день була мінус сорок п’ять градусів по Цельсію. З усього цього було ясно, що люди з цього барака були призначені до знищення. Забігаючи наперед скажу щ так і сталося. Бо до весни 1938 року в цьому бараці залишилося декілька чоловік, більш міцних і молодих. Решта ж за зиму 1938 року вся загинула. За кожну літню навігацію обидва теплоходи, “Феликс Дзержинский” і “Дальстрой” привозили на Колиму не менше п’ятдесяти тисяч людей, і це почалося ще з освоєння Колими в кінці двадцятих років.

До навігації наступного року більшість із тих п’ятдесяти тисяч, за зиму гинула через великі холоди, які інколи доходили до -60, бо і в такі морози в’язнів виводили на роботу, та через вкрай погане харчування, а також жорстоке поводження, як конвоїрів так і табірного начальства.

Так ось, по прибутті нашої автомашини в табір, наглядачі повели нас до їдальні, примусивши випити по півсклянки відвару із хвої кедрового стланника, видали кожному по чотириста грамів хліба та по мисці табірної баланди. Без півсклянки настойки із стланника, їсти нікому не давали, буцім то це для запобігання цинги. Потім всіх поснідавши в їдальні знову вивели в двір, де температура в цей час була десь -45-50 градусів по Цельсію і вишикувавши в колонну повели в барак, де кожному з нас було вказане його місце.

* Як гармонійно цей лозунг перекликається з іншим, не менш знаменитим, лозунгом Arbeit maht frei – (робота робить вільним), що красувався на воротях в Освенцумі.

** ОСО – особое совещание. Орган якому були надані судові функції. Складався з секретаря міському (районому) Прокурора, Начальника НКВД.

На відпочинок дали ніч. Вранці, ще затемно знову вишикували в колону, давши їдальні поїсти приготовленої баланди, та по чотириста грамів хліба на добу, і повели на місце золотої копальні. Перед цим, нам вчора прибулим, видали по загостреному, довжиною два метри, ломи та ложечці з довгою ручкою. Копальня була десь в кілометрі від табору та річки Колими. По дорозі до копальні, на стежині втоптаній попередніми партіями в глибокому снігу, один з нині прибулих, літній в’язень, років п’ятдесяти (говорили професор) впав від виснаження і не міг підвестися. Конвоїр з собакою, як виявилося українець, підійшов до упавшого і своїми солдатськими валянками бив старенького змушуючи його звестися на ноги. З цього епізоду, в кінці жовтня 1938 року і почалося моє восьмирічне перебування і відбування ув'язнення за статтями кримінального кодексу РСФСР: 58-6, 58-14, 58-11. Нас, вчора прибулих, розставили по місцях неподалік один від одного, указавши місце для довбання отворів діаметром вісімдесят міліметрів, в мерзлому скальному грунті. В ці отвори підривники повинні закладати вибухівку амонал. Наша задача заключалася в тому, щоб круглі отвори в грунті були глибинного не набагато менші, довжини наших ломів. Дрібну порохняву, що утворювалася при довбанні ми виверчували тими ложечками на довгих держаках.

Все це робилося для зняття вибухівного шару пустой породи. Так як у мене в дорозі був украдений бушлат, то я почав довбати діри в переданому Дусею, довгому зимовому пальті.

Всі ж остальні речі: верхні сорочки та інший дріб’язок, на пересильці в Магадані я обміняв у одного блатняка на пайки хліба. Працювати в довгому зимовому пальті , довбати діри, для виснаженої людини, та ще в скельному грунті, дуже тяжко. Давалось в знаки голодування в потязі на етапі. Дуже, дуже тяжко було мені. За весь час з ранку і до самих сутінків я, ломом і черкалом з довгою ручкою, прорубав отвір глибиною не набагато більш півметра. Прийшов замірювач і заміряв мій денний виробіток, конвоїри вже зібрали всіх в’язнів в колону. Вже зовсім стемніло як нас повели до табору. Перейшовши через замерзлу річку Колиму на острів що знаходився посеред ріки, конвоїри примусили нас збирати хмиз та ламати з дерев сухі гілки, і зібравши велику охапку сушняка нести до свого бараку для опалення тих двох залізних бочок. Такий порядок продовжувався всю зиму 1938 року. Однієї ночі, збираючи хмиз на острові, присів на пеньок і замерз мій спів службовець по харківському заводу, начальник сталеварного цеху. На превеликий жаль прізвища його я зараз не можу пригадати. Через невиконання мною денних норм виробітку, та наруги конвоїрів, я також на цьому острові вирішив покінчити з життям,замерзнувши під час збирання хмизу. Я присів на пеньок і мені стало так приємно, що я майже задрімав. Мені пригадався Харківський дім, і тут я майже наяву побачив перед собою меншу доньку Люсю, яка немов би закричала: “Тату! Що ж ти робиш!” я скочив з пенька, підняв хмиз і вирішив не чинити самогубства, а сподіватися на кращі часи.

Гидке харчування, вдень жалюгідна баланда, на вечерю цілий солонючий оселедець і пайка хліба в чотириста грамів, робили свою справу. Я все більше і більше слабнув. За невиконання норм виробітку, мене і ще декількох чоловік, посадили в невеликий, неопалювальний деревяний карцер розташований за бараками. Ніч, холодну з температурою градусів п’ятдесят, ми провели тісно притиснувшись один до одного. Вранці нас звільнили і знову погнали на роботу. Раз на тиждень на нашій колоні проводили вибух порожньої породи. Як вибухівку використовували амонал. В 1938 році на копальні “Майорич” не було майже ніякої механізації, вся робота тут велася виключно руками в’язнів, більшість яких, постійно і невблаганно за зиму вмирали. Померлих за зиму не ховали, так як в мерзлоті могил не копали, а складали трупи штабелями немов дрова в розташованому за межами табору відкритому сараї. Скільки за зиму на “Майоричі”загинуло в’язнів сказати тяжко, але вже навесні 1939 року сказалась велика нестача робочої сили. Всі табірні роботи, на кухні, хліборізці, та інші господарські роботи виконувалися тільки блатним людом. Тому блатні не так гинули і легше переносили своє увзнення. В бараці одну сторону займали політв’язні, а на протилежній розміщувався блатний набрід.

Механізація “Майорича” в 1939 році була дуже слабко. Був один потужний локомобіль, який приводив в рух масивний електродвигун, переміного току.* Опалювався локомобіль дровами лиственнеці, яку циркулярного з колод різали на поліна. Циркулярка також працювала від електродвигуна. Електродвигун освітлював як бараки так і території всього табору. Окрім цього потужний електродвигун приводив, в денний час, безкінечну кабельну канатну дорогу, якою після вибуху пустої породи, збирали в дерев'яні на полозках короби і прикріпивши їх спеціальними захватами за рухливий канат, відвозили на звалище. Після очищення від породи, ці ж короби наповнювали лопатами вмістом золотоносного пласту і таким же способом, по деревяній естакаді, піднімали наверх. Коло цієї естакади мене і поставили до роботи, де я повинен був відчіплювати від сталевого канату зажими, і перевертати короби висипаючи їх золотоносний вміст на спеціальну платформу.

Перевернутий короб знову причепити для слідуючого спуску в копальню до цього ж троса. Я призвичаївся, і щоб не заважало роботі я обрізав ножем поли свого пальто, десь на рівні кишень, так щоб я міг вільно працювати і вже не так шкодував за вкраденим бушлатом.

Стальний канат, що доправляв короб до платформи, був обведений навколо горизонтально розміщеного дерев'яного кола діаметром два метри, і знаходився на рівні підлоги платформи приблизно на висоті короба. Робота ця не була геть безпечною і вимагала пильної уваги.

Одного разу я не встиг відразу звільнити короб від зчіплюю чого пристрою на канатові, і мене коробом потягнуло до колеса на якому рухався канат. Я міг бути притиснутий до короба і розчавлений в блин. Зібравши залишки останніх сил, я все ж таки скинув засіп з канату і це за лічені сантиметри від кола, і це врятувало мене від смерті. На платформі де я вивантажував золотоносний вміст, по обидві сторони платформи були влаштовані по шість камер з кожного боку, куди вже другі в’язні, цей змерзлий золотоносний пісок завантажували аж до верху. Обігрівалися ці камери паром від бойлера, і за ніч цей пісок відтавав. Камери були влаштовані зверху довгого коридору і були розташовані під кутом тридцять градусів. Коридор цей опалювався двома залізними бочками з під бензину. В цьому коридорі було відносно тепло. На середині проходу був вмонтований жолоб з високими бортами, що спускався вниз до виходу з цього тепляка. Дно цього жолоба було застелене сукном і вузькими поперечними рейками на відстані одного метра одної від другої. На верх жолоба, потужний центр обіжний насос подавав воду з річки Колими.

Вранці з початком роботи по обидва боки вмонтованого жолоба ставали по шість чоловік і відкривали одну з відталих камер і весь золотоносний пісок висипали в жолоб перемішуючи його спеціальними щитками з ручками. Так тягнувся весь день. Опустошену камеру знову заповнювали промерзлою сумішшю. Робота в теплому приміщенні була відносно легкою, та все ж і безкінечно штурхаючи тяжкий пісок, під кінець дня в’язні досить таки виснажувалися.

Рано вранці на початку роботи в роботи в тепляк приходила комісія, із начальника табору, його помічника, і вільнонайманого знімальника золота, який м'якою щіточкою знімав з дна, а також коло рей очок розсипане золото, значних самородків на “Майоричі” майже не попадалось. Зібране золото в конторі копальні важили, складали акта і зачиняли до незгораємої шафи. Затим це ліфтове золото зібране з копалень відправляли літаком, головним чином в Свердловськ на рафінування.

Таким чином я пропрацював зиму 1938 року то в забої, то на зніманні пустої породи, то на спуску коробів, то на зніманні золотоносного шару, то на завантажені і опалюванні камер, а також на сортуванні залишків золотоносної маси в жолобі.

* Автор мабуть має на увазі електро генератор.

Так дякуючи лихій долі, я пройшов весь цикл видобування золота. В’язні працювали аби як і вирогідно значна частина золота просто зносилась потужним напором води у холодні води річки Колими. А у відвалах пустої породи, по цій же причині, ще можна було знайти достатньо золота. Та кому воно було потрібне? Хто в цьому особливо був зацікавлений? Та ніхто! Ні голодуючі в’язні, а ні начальство, яке тільки липовими звітами перед “Дальстроєм” виправдовували свої надвисокі зарплати.

Один аз на два тижні охоронці табору та наглядачі проводили в бараках ретельний обшук, щоб не було ніяких ножів, олівців та паперу для листів. Потім всіх з/к* одного барака, чоловік до двохсот, збирали в колону і під охороною вели в лазню. В лазні, знявши весь одяг зв’язували ковдрами в клунки і здавали в парові пропарки, де високою температурою повинні були знищуватися воші. В цей же час в’язні прямували до приміщення лазні, де кожному давали шматочок мила і декілька хвилин купання під душем. Потім в’язні виходили з приміщення лазні, де на цей час вивантажувався з парилок оброблений одяг, та видавалася випрана нижня білизна. Зібравши свій одяг та вдягнувшись в’язні поверталися назад до табору. Як правило після лазні в копальні не працювали. І ніде правди діти – вошивості в бараках не існувало. Та одного разу в лазні у мене вкрали майже нові валянки залишивши на заміну пару старих поношених. В цих старих подертих валянках я і пропрацював зиму 1938 року.

В таборі на невеличкому майданчику, поміж бараками, вивішувалася під склом газета “Правда”. Запам’яталось особливо як в цій “Правді” висміювалося ведення Німеччиною війни на Заході; “Інколи потрошку постріляють, а за тим затихають на добу, а то й більше.” В 1939 році, для віддалення Ленінграду від Фінського кордону, ми почали війну з Фінляндією, яка нам принесла багато непотрібних смертей наших солдатів і зміну старих більшовицьких військових (Будьоний, Ворошилов) на більш молодих військових спеціалістів. Війна була закінчена з невеликим приростом території Радянського Союзу за рахунок Фінляндії. В газеті “Правда” про цю війну майже нічого не повідомляли.

З настанням весни 1939 року, приблизно з середини травня, золотоносний шар став швидко відтавати, збиралося багато води. Навесні, замість валянок нам видали старі, уже побувавши раніше у вжитку, грубі ботинки. Мене поставили на дні копальні робити канавки дляя відтоку води. На цій роботі я пропрацював все літо 1939 року. Одного разу чистячи канавку від мулу підбірною лопатою я відчув якусь зайву вагу, і злегенька примивши вміст лопати в воді я придивився і вперше тоді побачив розсипне золото. Я гукнув вільнонайманого маркшейдера, і мене від канавки відпустили. А тут же зібралася комісія з начальства і із кишені цієї канавки стали лопатою вибирати розсипне золото. Скільки його там було я не бачив і не знаю. Зиму 1939 та 1940 я пропрацював то на змінні пустої породи, то на відвезені її в відвал, де утворився вже величезний терикон так схожий на терикони вугільних шахт Донбасу. А також працював в тепляку на шуровці золотоносного піску,з відтанувши камер. Скільки золота пішло в відвали, а також при промивці, неможливо й уявити. Маю сміливість заявити, що відвали пустої породи можна сміливо знову переробляти і знайти там чимало золота. Та це чомусь нікому не було потрібно. За весь 1938, 1939 та 1940 роки я ні одного разу ніякої зарплатні так і не отримував, окрім злиденного харчування. Я все більше і більше слабнув, і не зважаючи на стланниковий відвар, у мене почалася кровотеча ясен і стали шататися зуби. Так почалася цинга.

За ці роки на “Майоричі” загинуло багато людей від цинги, запалення легень та дизентерії. Де всі ці штабелі померлих в’язнів я не знаю, не бачив але думаю що десь за табором в лісі їх просто спалювали. З тих же, небагатьох кому пощастило вижити, багато хто зламався. Я своїми очима бачив, як на звалищах коло кухні люди з вищою освітою, колишні високопоставлені партійці, рилися в непотребі викинутому з кухні вибираючи щось їстівне, або пальцями вишкрябували пусті банки з під м'ясних консервів. Цими м'ясними консервами, в мізерній кількості, заправляли рідку баланду.

* з/к – скорочене: заключенный, широковживаний тюремний термін, він же – в’язень.

На вечерю завжди давали кожному з нас по одному цілому солоному оселедцю і роздавали по чотириста грамів хліба на цілу добу. Єдине джерело інформації у нас була газета “Правда”. Я сам через втрату зору ще в харківській тюрмі, і не маючи окулярів, не міг читати, а тільки слухав як читають в голос ще маючі добрий зір, в’язні. З кінця 1940 року і включно до восени 1941 року в “Правді” писалося про хороші добросусідські відносини між СРСР. Між Німеччиною та наркомом* закордонних справ Молотовим був укладений договір про дружбу і допомогу Радянського Союзу Німеччини харчовими продуктами та сталлю.

В 1940 році фашистська Німеччина несподівано, всією своєю потужністю почала захоплювати і приєднувати до Німеччини західні держави. В першу чергу була розгромлена Франція. Приєдналися до Німеччини: Австрія, Румунія, Болгарія, Данія, Люксембург, Норвегія. В цьому ж 1940 році Радянський Союз приєднав на “добровільних засадах ”, Литву, Латвію, Естонію, Бессарабію і поділили з Німеччиною розгромлену в війні Польщу. В цей же час Колима поповнювалася великою кількістю вивезених зі своїх, до цього самотніх держав, громадян цих країн. Кожного року, з початком навігації, “Дальстрой” та “Феликс Дзержинский” привозили на Колиму не менше як тисяч п’ятдесят в’язнів, більша половина яких до слідкуючої навігації, за зиму вимирала. Така участь дісталася в’язням із приєднаних до СРСР Польщі, Латвії, Естонії, Литви, Бессарабії. На початку 1941 року газета “Правда” весь час твердила про хороші відносини між СРСР та фашистською Німеччиною та лютих вигадках західних кореспондентів про погіршення між двома дружніми державами, та спростовувалися слухи західних кореспондентів, що буцім то Радянський Союз підтягує свої війська до західних кордонів. Сталін немов би знав із донесень закордонних агентів про наміри Німеччини напасти на Радянський Союз, але не вірив цьому.

Німецькі повітряні сили 1940-1941 році почали усилене бомбардування Лондона, яке принесло велику руйнацію в місті. Прем’єр міністр Англії і міністр оборони Чергіль швидко організував повітряну оборону Лондона і була введена загальна воїнська повинність, так як до цього армія в Англії була тільки добровільна. Такими були справи до середини червня 1941 року. Коли незважаючи на завірення газети “Правда” абсолютно не очікувано для Радянського Союзу, Німеччина напала на наші прикордонні пости і розгромивши своїми танковими частинами, і стала швидко просуватися в глибину країни, охопивши в кліщі цілі армії, розташовані східніше від Бреста. Брестський невеликий гарнізон на деякий час затримав німецькі частини та німці залишивши навколо оточеного Бреста деякі сили, стали швидко просуватися на Схід. Згодом німці окупувавши Київ, перейшли Дніпром і по всьому фронту від Ленінграда до Одеси рухалися вперед.

В війну проти СРСР в союзі з Німеччиною вступила Фінляндія, потім Румунія, мабуть через відібрану Бессарабію, Італія та приймали участь невеликі військові частини з Іспанії. Згодом німцями був оточений Ленінград і повністю відрізаний від своїх. Він піддавався нищівним щоденним артилерійським обстрілам. В Ленінграді без світла, води, продуктів та хліба почалося сильне голодування, яке призвело до загибелі багатьох тисяч ленінградців.

Німецькі частини підійшли до Харкова. Перед цим харківські заводи, були евакуйовані до Сибіру. Німці на протязі двох діб не займали Харків. В ці два дні безвладдя творилися в місті розгроми магазинів, мукомельних млинів та продуктових складів. Тягли по домівках все що можна було або їсти, або продати. Доходило до абсурду. Дві дівки тягли по дорозі піаніно із чиєїсь залишеної квартири. Волочили це піаніно мимо дому де продовжувала жити Дуся з Люсею та своєю мамою.

* В оригіналі написано міністром. (В.С.)

Перед відступом наших військ з Харкова, Дусин брат Володя забіг на декілька хвилин до мами та до сестри Дусі, попрощався з ними і пішов зі своєю танковою частиною. Як потім говорила Дуся, був великий танковий бій між німецькими та радянськими броньованими частинами. Володя загинув під час того бою, так як з того часу про нього не було ніякої інформації.

Ніякого листування із Колими на материк не допускалося. Але дещо, що відбувалося на Колимі, про копальні, та порядки які панували в нас, все ж інколи доходили до адресатів на материк. Робилося це через доставку листа від в’язня, від’їжджаючим у відпустку на материк вільнонайманим безпартійним робітникам чи службовцем, який лояльно відносився до певного в’язня. У мене особисто ніякого зв’язку не було з родиною та близькими, не було з 1939 року з моменту мого доставлення на Колиму. Я не знав, де моя родина, хто лишився в Харкові, хто лишився в живих. Я вважав себе абсолютно одиноким, закинутий долею в цей проклятий край, знущання над політв’язнями та масовим їх знищенням.

В ніч початку війни з Німеччиною з бараків було вилучено по невеликій кількості “контриків”. Про те, ким і чим були ці в’язні на волі, які посади вони займали раніше – я не знаю. Знаю тільки що всі вони, на початку війни були вочевидь, знищені, тут же на Колимі. Я знаю багатьох військових, та й, через табірну адміністрацію на ім'я Сталіна, з проханням щоб їх з табору направили на війну з фашизмом, в самі небезпечні місця. Ніяких відповідей на всі ці заяви ні один в’язень з Москви не отримав до самого кінця війни.

З початком війни харчування в’язнів і так досить злиденне, зовсім знищили і погіршили. Я особисто все більше і більше слабів. Начальство ж Дальбуду як і раніше, в кожну навігацію, по Охотському морю, вимагало поповнення невільної робочої сили. Та з початком війни в’язнів привозили на Колиму все менше і менше. До 1941 року копальня “Майорич” все більше бідніла видобутком золота. Кількість в’язнів все зменшувалася. Одного дня наприкінці 1941 року в бараці відібрали понад двісті чоловік і повідомили що нас переводять в іншу копальню, також майже вироблину. Це копальня “Бючанак” і туди ми підемо пішки, до тієї копальні відстань кілометрів з десять, але потрібно здолати шлях через дві сопки. Оточена конвоїрами наша колона рушила в дорогу і до вечора прибула до місця призначення.

Там нам дали поїсти такої-сякої баланди, а вранці вже розставили по робочих місцях. Мені дали зроблену з залізного дроту невеличку мітелку і примусили підмітати шар порохняви де могли знаходитися крупинки золота.

Я до цього вже наскільки ослаб, що не міг працювати навіть цією легкою мітелкою. Підійшов до мене інженер-геолог копальні, подивившись на мене поспівчував, очевидно мій жалюгідний вигляд справив на нього враження. Подумавши інженер сказав, що влаштує мене в обслуговування, де невеликої кількості вільнонайманих службовців копальні, які ще залишилися на місті після закриття копальні. Нагляду тут за мною не було ніякого. А робота полягала в тому, що я мав пиляти сухі листвениці на куски та рубати їх на поліна для опалення кухонних плит вільнонайманих службовців та начальника копальні. Надворі була вже весна 1942 року.

Дружина одного із вільнонайманих службовців, бачачи мій стан і жаліючи, після свого обіду приносила мені велику миску каші, яку я всю з'їдав. Місцевість копальні “Бючанак” була зовсім необжита. Я без нагляду, міг після каші відпочити, а то й просто посидіти в тіні під кущем. На ніч спати я приходив в барак сам. Будучи безнаглядним, добре харчуючись кашею доброї жінки,я до осені 1942 року досить таки зміцнів. На цей час копальню “Бючанак” зовсім закрили і нас всіх в’язнів пішки, перевалом, по жахливо прокладеній трасі, погнали на тільки но відкриту копальню “Хатанах Колимський”. Розташована ця нова копальня в п’ятнадцяти кілометрах від “Бючанака”.

Харчування на цій новій копальні не було облаштоване взагалі, не було заведено, а ні борошна, ні оселедців, ні крупи. Зима почалася рано. В вересні уже всі дороги, до ще недобудованої копальні, були перекриті високими насипами снігу. Автомобілі через це не могли пробитися до копальні. Жалюгідну баланду варили з листя калимської капусти і навіть не соленої, бо солі до табору не встигли завести. Хліба видавали по невеликому шматочку. Під’їзна, нашвидкуруч прокладена дорога, взимку була занесена кучугурами снігу. Розчищати цю дорогу не було кому.

Люди від голоду марніли на очах. Один раз на два тижні, в’язнів водили в наспіх збудовану лазню, в ліс на березі безіменної річечки. Тут же була також дезінфікуюча парилка для білизни. Потрібно було з потеплінням, почати будівництво нової копальні. Тут не було навіть локомобіля, так що нашвидкуруч побудовані бараки – були темні. Для того щоб хоч би попити гарячої води її гріли на вогнищі, а для освітлення бараків використовували хвойні тріски – лугини. Адміністрація табору вимагала поповнення робочої сили від управління Дальбуду в Магадані, а Дальбуд вимагав в’язнів із Москви. Війна з Німеччиною не давала можливостей поповнення Колимського краю, ні в’язнями, ні вільнонайманими.

В’язні “Бючанака Колимського” самі почали деякі роботи по вибірці пустої породи, і стали будувати деякі спорудження на зразок тих, що були на “Майоричеві”.

Мене та ще чоловік з десять в’язнів, поставили будувати загату на невеличкій річечці, щоб уже влітку качати воду із цієї загати для промивання золота. В більш теплі дні, коли в березні почало прогрівати сонечко, ми навколо цієї загати сідали і грілися на сонці. Нагляд за напівживими людьми був послаблений. Через дуже погане харчування у мене після поправки на “Бючанаці” почалася справжня цинга. Ясна кровилися, зуби розхиталися настільки, що я сам висмикував їх з ясен. Ноги коло ступнів все більше і більше пухли нагадаючи собою слонячі ступні. Припухлість піднімалася все вище і вище, доходячи вже до грудної клітини.. ходити навіть до лазні мені було майже неможливо. Коли в лазні я роздягався, то бачачи це, говорили мені, що скоро наступить кінець, як тільки набряк дістанеться до області серця.

В Москві кінець кінцем звернули увагу на численну загибель в’язнів з початку освоєння Колимського краю, і дали розпорядження Магаданському Дальбуту вияснити слідчій комісії про причини масової загибелі в’язнів. Під кінець березня 1942 року комісія прибула а “Хатанах Колимський”. Під час огляду коли члени комісії побачили мене роздягненим, то вжахнулися і зразу ж мене, та ще десятка три в’язнів визнали повними інвалідами. Всіх нас негайно всадовили до автомашини і відвезли до інвалідного містечка, розташованого за двадцять три кілометри від Магадану.

В цьому інвалідному містечку була невелика мебельна майстерня, де робили столи, табуретки, стільці для магаданських контор, магазинів та бараків ув’язнених. Після перенесених мною страждань, тутешні умови, відносно харчування, та роботи показалися мені надзвичайно легкими. Спочатку по приїзді нас нагодували і направили без конвою на вершину сопки стягувати вниз спиляні лиственнеці до невеликої лісопильні для подальшого розпилювання їх на дошки. Ці дошки ми вкладали до сушарки, а залишки різали на поліна для опалювання локомобіля. На цій роботі я пропрацював два дні і був переведений до деревообробного цеху для допомоги малоосвіченому майстру для складання виробничої звітності роботи за день, та для вивозу з майстерні тирси та стружки. Десь приблизно через тиждень, набряк мій почав спадати і я пішов амбулаторію до лікаря, також ув’язненого. Я запам’ятав його дивне ім'я і до кінця днів своїх буду йому вдячним. Звали його Нарцис, а ось прізвище та по батькові я вже тепер не згадаю. Три дні цей лікар, так щоб не бачили інші, давав мені випити склянку рибячого жиру, як виявилося, отриманого зі Сполучених Штатів. Набряк мій почав танути на очах, та через декілька днів приймання жиру, поверхня моєї шкіри в місцях набряків, стала облазити та відриватися цілими шматками. Імовірно що американський риб’ячий жир був дуже вітамізований, а лікар цього просто не знав, і давав мені жир великими дозами. За невідомими мені причинами до кінця літа 1942 року інвалідне містечко, неподалік Магадану було закрите і переведене, в наспіх побудований з великих торф’яних плит в дерев'яному обриштуванні, на сімдесят два кілометри від Магадану, новий табір. Тут були вісім довгих бараків в яких жили в’язні майже безо всякого нагляду, без колючого дроту перед бараками та вишками зі стоячими там солдатами НКВД, причина була в недостатній кількості наглядачів та вартових, тому що частини НКВД в своїй більшості були перекинуті на материк на війну і складали собою частини військ НКВД, що наступаючи за нашими передовими частинами та вели всяку роботу по покаранню за різні злочини чи зв’язки з ворогом.

В цьому таборі, що був на віддалені сімдесяти двох кілометрів від Магадану, був невеличка бляшана майстерня, в якій за замовленням Магадану робили різні вироби із листового заліза: водостічні ринви, тази для лазень та всякий інший бляшаний дріб’язок. Завідуючий майстернею інженер залізничник відбував на цій посаді свій термін ув'язнення, а також його помічник із колишніх військових чинів. Мене призначили працювати в цій майстерні нормувальником бляхарських робіт для допомоги вільнонайманому бляхареві, який приїжджав із Магадану і робив тільки якусь відповідальну роботу. За це я виписував йому більш високу оплату. В суботу він від’їжджав до Магадану і в подарунок мені кожного разу привозив буханку хліба. По закінченню роботи в майстерні я вільно йшов з табору в ліс до невеличкої річечки де на коротеньку вудочку, знайдену мною, на кетову ікру, ловив дрібну форель. Інколи щастило і виходило до десятка рибин. Рибу я в майстерні варив на залазній пічці в банці з під м'ясних консервів.

Поповнення в’язнів, а також вільнонайманих робітників та службовців, а також інженерно-технічних працівників в 1942 році не поступало. Тому із Дальбуду в Магадан було дане розпорядження всіх в’язнів інженерних спеціальностей негайно відправити в Магадан для роботи за фахом в технічні контори Дальбуду на авторемонтний завод в Магадані та судноремонтний в Ногаєво.

Я попав працювати креслярем на авторемонтний завод і відділ по ремонту гірничого обладнання. На заводі було декілька цехів, а іменно: два механічних, один авторемонтний, ковальський, цех гірничого обладнання, інструментальний, та цех по ремонту шарикопідшипників, а також деревообробний цех та заготівельний, де проводилася різка листового металу, а також круглих та нестандартних матеріалів. Пропрацював креслярем я зовсім недовго і все через недопостачання з материка грузових автомобілів. Нам просто не було чого ремонтувати.

В креслярській авторемонтного заводу працювала одна літня копірувальниця то вона кожного дня купувала нам по буханці хліба. Згодом через відсутність роботи нас двох в’язнів скоротили. Я перейшов працювати, в перший механічний цех, на старий токарний станок де і пропрацював до березня 1944 року, до моменту коли я посварився з майстром також із колишніх в’язнів. Наша перепалка сталася в присутності головного інженера та директора заводу. Після цього головний інженер попросив директора забрати мене в своє розпорядження, так як у нього немає кому займатися, кресленнями по ремонту спорядження, випискою нарядів на ремонт, складанням річних планів, та ремонту станків, так як єдиний інженер механік із саперних офіцерів війни 1914 року, розрахувався і виїхав на материк. Так я влаштувався працювати в відділ головного механіка. Одного березневого вечора 1944 року мене викликав начальник табору і дорікнув мені що я з вересня 1936 року не повідомив своїй родині про свої існування. Я відповів йому що в таборах де я був раніше не можливо було мати при собі ні паперу ні навіть огризка олівця, то я не знаю де мої рідні, моя родина, і що імовірно, за всі ці роки я їх втратив і вважаю себе самотнім, так як про їх долю нічого не відаю.

Начальник табору нахилившись дістав із свого письмового столу листа, згідно зі штампелем, з Кавказу. Це був лист від моєї доньки Лари адресований до УСВИТл МВД* Дальбуду в Магадані, з запитом про мою долю, і якщо я за ці роки залишився живим, то де я знаходжуся. Начальник Дальбуду передав цього листа йому, начальнику табора з розпорядженням відповісти моїй доньці Ларисі на її запит. Начальник табору передав мені листа а з ним і фотографію Лариси і порадив негайно дати відповідь. Життя знову набуло для мене змісту.

*УСВИТл МВД (рос) – Управление Северо Восточных Исправительно трудовых лагерей министерства внутренних дел.