Моє дитинство.

Народився я 5 жовтня 1897 року за старим стилем, в селі Онуфріївка Олександрійського повіту Херсонської губернії. Тато з мамою жили в садибі залишеній їм у спадок дідусем Абровицьким. Бабусі я не пам`ятаю так як вона померла за декілька років до мого народження.

Дідусевий будинок був гарний і затишний, він мав ганок, сіни, велику кухню з проходом із сіней, велику світлицю, їдальню та коридор із їдальні до покоїв. Дах будинку був критий очеретом. Двір

був просторий, по якому на протягнутому дроті, на ланцюгові, бігав пес Більчик . На подвір’ї, зі сторони вулиці стояли дерев`яні ворота з перекладиною зверху, яка була прикрашена двома вирізьбленими, з широких дощок, левами з великими язиками та довгими хвостами. Будинок був розташований близько до вулиці і його відгороджував тільки невеликий паркан, що був на відстані від дому метрів зо два. Перед будинком росли білі окації, а поряд з будинком зліва був просторий, з цегляним склепінням, критий зверху бляхою льох. В цьому будинку народився і я, і мої брати, і також сестра. Ця, дідусева, садиба мала площу в одну десятину. І ще в молодому віці дідусь посадив тут сад, в якому було декілька яблунь, справжніх антоновок, одна яблуня кислиця, зо два десятка солодких слив, біла шовковиця і один кінський каштан, отриманий в подарунок від графа, який у своєму парку посадив їх декілька штук.

Коли я народився, а дідуся Абровицького уже не було в живих, всі ці дерева були старими та високими. Каштан мав значний зріст та широку крону ( в 1965 році цьому каштану було понад 100 років). Під цим каштаном, уже моїми татом з мамою, були влаштовані стіл з лавками, де в літні ясні дні ми в затінку каштана пили вранці чай, а також обідали та вечеряли. Тут же, під кроною, була насипана купа жовтого піску, в якому я , а потім брат Саша, коли трішки підріс, любили копатися та копошитися. Мені було мабуть років зо три, коли, в перший день Великодня, наш молодий робітник, на цій купі піску, виставив мої іграшки: декілька корів, бугая, овечок та собачок, а потім ми з ним качали по похилій дошці, викрашені в різні кольори курячі яйця. Це мої найперші спогади про дитинство пов’язане з каштаном. А взагалі мої ранні спогади уже епізодичні і в пам`яті спливають тільки окремі епізоди, які відносяться десь до 3-х літнього віку. Врізався в пам'ять тільки випадок, коли, я заліз під спідницю до мої молоденької няні, яка стояла коло столу, щось там роблячи.

Чомусь запам’яталось, як мама годувала грудьми мого брата Сашу. Я стояв і зацікавлено дивився на це. Мама усміхнувшись відняла груди від апетитно «обідаючого» Саші і запропонувала посмоктати і мені. Та я не захотів і відвернувшись пішов. Більше нічого із цього періоду дитинства чомусь не пригадується. Наступні спогади вже відносяться до періоду чотирьох з половиною - п’яти років, коли ми з Сашею після сильного дощу на вулиці, перед будинком, босоніж бродили по воді, великого струмка. Наша мама з дитинства, влітку, примушувала всіх ходити босоніж.

Після смерті дідуся, Абровицького, тато загородив всю садибу від сусідів двометровим дерев’яним парканом. Згодом засадив три чверті садиби фруктовим садом: різних сортів, вишнями, грушами, сливами, яблунями. Тут були «скороспілки» і «зимові», і «Тіролька», а також «антоновка» та «циганка». Смородина була також різна. Тут і кремова і чорна, і червона. Були також кущі аґрусу і малини. За тереном, посадженим ще дідусем Абровицьким, тато посадив декілька лип та ялинок які досить швидко і добре виросли. Спливла в пам’яті зимова засніжена ніч на свят вечір перед Різдвом, мені тоді було років п’ять, а Саші десь дав – два з половиною. Мама нас тепло вдягла і взула в крихітні валяночки, а тато взявши Сашу на руки, а мене за руку, і всі ми, при яскравому світлі зірок, пішли в сад за терен під ялинки, куди дід мороз і Заєць принесли нам з Сашею свої різдвяні подарунки. Потім ще пам’ятаю, мабуть через рік також на святвечір, перед Різдвом, мама мене з Сашею тепло одягла, і спорядила з нами дівчину, нашу прислугу. І ми понесли «вечерю» нашій повитусі, при маминих пологах (на той час в Онуфріївці акушерок ще не існувало). Повитухою при наших народженнях була баба Омельчиха. Жила наша баба повитуха, з сином та бездітною невісткою, в хаті з дворищем які були поряд з побудованою потім на графським коштом, великою двоповерховою школою. Баба Омельчиха прийняла нашу «вечерю», подякувала татові й мамі, а також нас з Сашею, і дала нам випити по трошечки «варенухи» та нагородила нас пряниками «Коник», обдаровані і щасливі ми пішли додому. В цей час, коли ми ходили до баби Омельчихи, тато встановив ялинку і з мамою прикрасили її ялинковими іграшками: дідом Морозом, та різнокольоровими свічками. Скільки ж у нас було радості й захоплення, а як добре пахла ялинка, своїм особливим ялинковим запахом.

На наступний ранок ми з Сашею, вдягнені в маленькі чумарки вийшли на вулицю, і з сусідськими хлопчиками та дівчатками спускалися з гірки від нашого сараю і аж на вулицю. Десь в той же час, пам’ятаю, як ми з мамою і Сашею ходили в гості до маминої давньої знайомої бабусі Марковської. З пізніших розмов я запам’ятав, що їй графська контора виплачувала пенсію. А бабуся Марковська з молодих літ і до старості керувала графською фермою, з породистими коровами. Проживала Марковська в хаті, з дворищем, подарованим графинею Толстою. Садиба ця проіснувала до 1906 року і була знесена, бо місце пішло під будівництво великої двохповерхової школи. Бабуся Марковська до самої смерті, окрім пенсії отримувала і гроші за сплату знесеної хати.

Добре з дитинства запам’ятався наш будинок. В нашому старому домі було світло, а взимку тепло. Підлога була земляна, помазана глиною – долівка. Вся підлога була вкрита домотканими килимками – ряднами.

Багато хто з сільських господинь мали вдома прості ткацькі станки, на яких ткали з конопляного прядива грубе біле полотно, а з різних різнокольорових ганчірок, скручених веретеном і змотаних в клубки – ткали рядна. Тоді, в кожній сільській хаті були: прядка, гребені та гребінки для чесання конопляної пряжі та веретена.

Рядна для нашої долівки ткала невістка баби Ошечихи, бо у них був великий станок, який займав багато місця. За тканням, більшість сільських жінок, проводили значну частину часу, особливо в довгі зимові вечори, відволікаючись тільки на інші хатні клопоти.

З середини і до кінця 18 сторіччя при царицях Єлизаветі та Катерині II південь України ( теперішні Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Запоріжська та Кримська області) поступово звільнявся від турецького панування, і впливу їх союзників- Кримських татар. Всі ці області до революції 1917 року звалися Новоросійською губернією. По мірі звільнення цих земель, місця ці заселяли поміщиками та дворянами із російських областей які засновували села з переселених кріпаків, як з українців, так із великоросів, розкольників та німців, яких Катерина II нагородила землями на Волзі, та маєтностями в Єкатеринославській губернії.

В середині 18 го сторіччя, при імператриці Єлизаветі, була заснована величезна земляна фортеця в формі п’ятикутника. При фортеці стало будуватися місто, яке отримало назву Єлизаветград. Всі дворяни які проходили службу, чи військову, чи адміністративну, наділялися ранговими землями. Так було і на землях нинішньої онуфріївщини де значно пізніше, КатеринаII нагородила поміщика Дробота * восьми тисячами десятин землі який і заснував Онуфріївку.** Згодом ці землі перейшли в володіння генерал-аншефа Комбурлея, збудувавшого кам’яну, в грецькому стилі, церкву. З часом на дочці Комбурлея одружився граф Толстой, який і заснував династію онуфріївських Толстих. Із цих же пір маєток став майоратним.*** На цих же землях ще Камбурлеєм були засновані села Камбурлеївка, де були поселені великороси з Росії, та Іванівка де поселилися кріпаки українці.

* Можливо це Хорват.

** Вперше Онуфріївка як “ сільце” згадується в ревізійних актах за 1754 року.

В 1774 році І. Гільденштедт згадує Онуфріївку як казенне село чисельністю в100 дворів.

*** Майорат - маєток який постійно належав родині і передавався в спадок.

Облаштовуючи свої землі, граф Толстой загатив в двох місцях річку Сухий Омельник, що з правої сторони впадає в Дніпро, утворивши силами селян кріпаків, два великих ставки; Верхній, який починається біля Павлиша, і тягнется до греблі з дерев’яним мостом, який веде в село Камбурлеївку. Нижче мосту була побудована винокурня (винокуренний завод). Серед онуфріївчан і зараз збереглась пам’ять про те місце, бо інколи ще прохоплюється під час розмови: «піду на завод», хоча заводу на цьому місці немає вже років під сто.

Нижній став бере свій початок біля Камбурлеївського мосту і займає величезну площу довжиною, від села Онуфріївка і майже до самої Камбурлеївки. Посеред Нижнього ставу був насипаний острів. При цьому ж графові був насаджений великий парк та невеликий фруктовий сад. В цей же період були побудовані два будинки типу одноповерхових палацових будівель. В часи мого дитинства в одному з будинків жила графська родина, в літній час, а на зиму вони переїжджали в Одесу. Цей графський будинок був спалений під час революційних подій в 1918 році. Другий будинок займала родина графського секретаря. На даний час цю будівлю займає контора Онуфріївського Радгоспу (пізніше Кінний завод № 175). Верхній та Нижній ставки до 1918 року утримувалися в чудовому стані. На протязі всього літа , з плотів, вони чистилися від водоростей та різного сміття. Вода в ставках була чиста й прозора. Полювання на водоплавних птахів, яких на ставках було безліч,було заборонено. Береги ставків оточувалися захисними, запобіжними, необорюємими полосами землі. Від браконьєрів ставки охоронялися обї’здчиками, на літній сезон, навербованими з кавказців. В часи мого дитинства графом була об лаштована амбулаторія з аптекою, де приймав хворих фельдшер.Два рази в тиждень, із Павлишської лікарні, також побудованої графом Толстим, приїжджав лікар для особистого прийому хворих. При батькові останнього графа, та і при ньому особисто, аж до самої революції 1917 року, парк і сад були в чудовому стані. По всьому парку був проведений водогін. В водонапірну башту,зі ставка, центробіжною помпою від парового локомобіля, подавалась вода до водогінних труб. Все літо дерева, кущі та трави утримувалися в бездоганному стані. Навколо доріжок росла велика кількість різноманітних квітів. Декілька дівчат постійно поливали траву в парку, а також дерева та квіти. При дворі парку, були три теплиці, в яких круглий рік цвіли різноманітні квіти, на цьому ж подвір’ї був цегляний одноповерховий будинок на дві сім’ї, для садівника і дворецького. Садівник займався квітами в оранжереї та в парку. З 1918 року ставки і парк прийшли до повного запустіння. Водогін уже не діяв, дерева без догляду почали всихати. Правда, при вході до парку, в 1965 році, була встановлена меморіальна плита з надписом, що цей парк являється взірцем паркової культури середини 19-го сторіччя. А на початку 1966 року взялися наводити лад на Нижньому ставку. Та на жаль, після багагаторічних відновлювальних робіт цей ставок, став значно меншим ніж в попередні роки. На старому графському ставку, на лівому березі, була влаштована гарна пристань для трьох човнів з розташованим неподалік зимовим сараєм для цих же човнів. За човновою базою розташувався на воді дерев’яний пліт, де були влаштовані годівниці для лебедів. Значна кількість цих птахів тут постійно жили й виводили пташенят в заростях очерету та лоз. Облюбували вони ту частину ставу що з боку Камбурлеївки. На зиму лебедів забирали до пташника. На березі, ближче до острова, в літній час, встановлювали локомобіль за допомогою якого качали воду для потреб парку. Береги ставка і острова були укріплені вертикальними дубовими колодами і обтягнуті дубовими дошками. Всі паркові доріжки були шириною в півтора метра і обкладені з боків чудовою міцною червоною цеглою, з графської цегельні. Цегельний завод був розташований біля Верхнього ставу, приблизно в двох кілометрах від Камбурлеївського мосту. Цей завод до цього часу знаходиться там же і працює в літній сезон до цих пір, видаючи відмінну цеглу. З 1973 року Нижній став, хоч і зменшився в розмірах, чиститься двома екскаваторами та двома потужними бульдозерами які поглиблюють його дно. Берег однієї з сторін, а також острів обкладаються великими бетонними плитами. В колишні графські часи, з острова, довжиною метрів з двадцять, вів місток до купальні яка стояла на металевих опорах із залізничних рейок. Ця купальня являла собою дерев’яний будиночок з кольоровим склом у верхній частині вікон та два ящикоподібні відділки що знаходилися всередині будиночка. Перший цей відділок мав довжину в 5 метрів та ширину в 2,5 метра при глибині в два метра. Другий ящик таких же розмірів, тільки з глибиною в один метр. Сторони цих ящиків, дерев’яними решітками були відділені від глибокої частини ставу. В купальні по обидва боки були закріплені лавки, для спуску ж у воду вели широкі східці. Купальня замикалася на внутрішній замок, ключі від якого зберігалися у дворецького. Він давав ключі графським службовцям а також нашому татові. Ми з татом влітку часто купалися в тій купальні. Кожну весну як тільки зійде сніг, купальню фарбували в білий колір, тому в ній було завжди чисто і охайно. Дворецький був середнього віку, приємної зовнішності чоловік. Дітей у нього не було. Коли ми з Сашею підростали і мені було вісім років, а Саші п’ять ми інколи самі заходили до дворецького, попросити ключа, щоб покупатися в купальні. Він ніколи не відмовляв, подякувавши за ключ ми бігли купатися.

По дорозі до Онуфріївки в Іванівку була графська садиба для огородника, в якій проживала його велика сім`я. Великий город оброблявся, як самим огородником, так і найманими дівчатами. Огородина була не тільки на потреби графської родини, а й майже за дарма видавалась всім службовцям графського маєтку. Асортимент овочів був численний аж до спаржі включно. На самому початку парку, на повороті дороги на Іванівку, був великий цегляний сарай, в який на зиму складали весь садовий реманент. Поряд, в одноповерховому будинку на дві квартири жили садівник, поляк, Урбанський, зі своєю численною родиною, та дворецький зі своєю бездітною дружиною.

Далі, по цій же лінії, з великим проміжком, та огорожею з залізних кованих грат, на цегляному підмурку ( уціліли до нашого часу) знаходився будинок в якому і проживала графська родина. Затим знову огорожа з великою цегляною брамою, головного в’їзду до графського будинку і парку, далі був будинок графського секретаря.

На протилежній стороні вулиці, на вулиці церковного майдану, був будинок для родини помічника управляючого маєтком, прізвище його було Тугаринов. Поряд по цій стороні знаходилася графська контора, в якій працювали чоловік десять головних службовців графа і прибудована до неї бібліотека. В ній я ще в восьмилітньому віці, брав у помічника головного бухгалтера Кулакова, який одночасно був і бібліотекарем, книги Майн-Ріда Фенімора Купера та інші пригодницькі книжки. Далі по цій же стороні був великий, довгий одноповерховий будинок головного управляючого графського маєтку. Останнім часом перед весною 1914 року, управляючим був німець, Вальтер, разом із ним проживала і його родина. Далі, з проміжком метрів з п’ятдесят, було облаштоване цегляне приміщення гуртожитку для найманих приїжджих робітників та об’їждчиків. На теперішній час ці будівлі забудовані приміщеннями лікарні та трохи нижче двоповерховими будинками службовців і робітників Радгоспу ( кінного заводу В. С.) і продовжуються забудовуватися такими ж будинками в напрямку до Верхнього ставу, по дорозі на Камбурлеївку, знаходився графський будинок на дві квартири. В одній половині жив лісничий Балковський зі своєю бездітною дружиною Ганою Ісаківною, в другій же половині – головний механік, завідуючий всім механічним обладнанням маєтку. На протилежній стороні ставу був досить великий цегляний будинок, в якому жила численна родина вівчарного, під опікою якого знаходилися численні отари високопродуктивних овець. Вівчарні були розташовані в різних місцях маєтку. Щорічну стрижку овець проводили камбурлеївці.

Крім головних службовців маєтку було багато і постійних службовців:* ковалі, токарі, столярі, мулярі, покрівельники, воловники, малярі, кучери, конюхи робочих коней та мулів. Був також головний кучер, який обслуговував тільки виїзних коней – рисаків. Всі ці графські службовці і головні , і прості спеціалісти жили в графських будинках безкоштовно і по самій низькій ціні закупляли всяку огородину, та рибу з Верхнього та Нижнього ставків, коли двічі на рік, неводом ловили там рибу.

*Тут, як і раніше, автор використовує російський термін «служащий» близький до тодішньої термінології: «Служу у графа», «Нахожусь на службе», «Служу при лошадях» або «Приставлен служить на птичнике» і «Служил я у графа при кузне» і т.д.