Моє навчання.

В 1904 році в семирічному віці, почав я своє навчання. Спочатку в старій утримуваній на кошти графа школі. Це було велике приміщення під очеретяним дахом, при школі була і квартира учителя. На теперішній час ця школа не збереглась. На її місці в семидесяті роки був побудований Онуфріївський побутовий комбінат. В школі заняття починалися з першого вересня (тоді за старим стилем) коли в селян закінчувалися всі основні роботи по збору врожаю, в полі і на огороді. Першим моїм учителем був Лозинський (мій хрещений батько), якому при прийомі до школи, я приніс в подарунок в’язанку бубликів. Такий тоді був звичай для кожного поступаю чого до першого класу. (Тепер в таких випадках несуть до школи квіти). Цими бубликами спорядила мене мама відправляючи до школи, яка знаходилась неподалік нашого старого будинку. Школа була чотирикласною і всі заняття вів один учитель. Буквар, грифельні дошки, ручки, та олівці видавалися учителем безкоштовно. Вчилися всі одночасно в одному загальному класі; одні вчилися читати, другі старші займалися арифметикою, треті голосно читали, а четверті, самі старші, четвертого року навчання, вирішували задачі чи писали під диктовку вчителя диктант. Викладання в школі велося російською мовою. Вчитель Лозинський був уже літнім чоловіком і в рік мого вступу до школи – помер. В середині цього ж 1904 року Онуфріївська школа перейшла до відомства Олександрійського земства. В школу були призначені, учитель Іван Іванович Григор, і для допомоги йому вчительку Олену Флорівну. Згодом в 1906 році графом М.М.Толстим почалося будівництво великої двоповерхової цегляної школи, яке в основному і продовжилося до 1909 року. Ця школа існує в Онуфріївці і на даний час. В цій новій школі мені навчатися так і не довилося, так як в серпні 1908 року я поступив в підготовчий клас Єлизаветградської гімназії. Брат Саша ще рік навчався в старій школі, і тільки останній вже в новій. Більше поталанило наймолодшому брату та сестричці. Вони вже повністю навчалися в новій школі.

До вступу в гімназію, влітку 1908 року, мене готував до першого класу гімназії, учитель І.І.Григор, та на екзамені, по причині моєї сором’язливості, я провалився і поступив тільки в підготовчий клас, і то на прохання мого тата до директора гімназії. На даний час ця гімназія вже не існує, а в її приміщенні розміщується офіцерський клуб.( Будинок офіцерів. В.С.) Будівля гімназії була двоповерховою і окрім класних кімнат там ще були і квартири деяких викладачів. На другому поверсі знаходилася і квартира директора гімназії, яка розташовувалася в кінці коридору. На протилежному ж кінці була квартира інспектора гімназії. Неподалік директорської квартири, десь посередині будівлі була велика домова гімназійна церква. Під час випускних екзаменів, восьмих класів, на атестат зрілості, алтарна частина церкви відгороджувалася розбірною дощатою стінкою. В тій частині, що лишилася, встановлювали столики зі стільцями, на досить таки значній відстані один від одного, щоб між абітурієнтами не було підказок і списування між собою, а також передачі шпаргалок. Екзамени на атестат зрілості облаштовувалися особливо святково. Директор приносив запечатаний п’ятьма сургучевими печатками конверт, отриманий за день до екзаменів із Одеського учбового округу, відкривши його на очах у абітурієнтів та викладачів, зачитував тему твору чи математичні задачі дані для екзамену. Така процедура була до 1915 року. Кожному абітурієнту в святковій атмосфері вручали атестата зрілості. Абітурієнт в якого були найкращі результати по екзаменах, нагороджувався золотою медаллю. Нагороджений, навчившись добре володіти латинською мовою, звертався латиною до директора, інспектора та всіх викладачів з невеликим зверненням де висловлював свою вдячність.

Поряд з церковним приміщенням знаходився підготовчий клас, який вів Сила Силович, лагідної вдачі старенький вчитель. Навпроти підготовчого класу був просторий фізичний кабінет, в який з першого поверху приходили на уроки фізики гімназисти, якщо було потрібно проводити якісь досліди. Поряд з підготовчим класом знаходився кабінет природознавства, куди також приходили з першого поверху на уроки природознавства. В ньому, в окремій закритій квадратній шафці знаходився людський скелет, та скелети деяких невеличких тваринок, колекція метеликів, жуків, гербарій, та багато іншого, що було потрібне для ілюстрацій підручника для даного уроку.

Навчальний рік в гімназії длився на чотири чверті, і різдвяні канікули, з 22 – 23 грудня по 6 січня, за старим стилем. Великодні канікули були також двотижневими і починалися з вербної суботи і до шостого дня Різдва.

Заняття в гімназії починалися 25 – 26 серпня і продовжувалися в молодших класах до кінця травня. А починаючи з п’ятого класу і до сьомого, перехідні екзамени затягувалися до середини червня. Екзамени ж на атестат зрілості затягувалися аж до кінця липня.

В Єлисаветграді під час навчання в гімназії я жив у дідуся з бабусею. На різдвяні та великодні канікули я приїжджав до Онуфріївки, до тата і мами, та братика Саші, я залишався один у бабусі і повертаючись з кані кулів плакав у подушку, так сумував за мамою, татом, братами, та за вільним онуфріївським сільським життям.

Ще будучи в підготовчому класі, я спочатку через паркан, познайомився з двома дівчатками, сусідками. Пізніше, перелізши до них через забір я грався з ними в піжмурки, а потім возились і з ляльками.

В 1904 році до бабусі Марковської приїхала в Онуфріївку її овдовіла дочка, Катерина Романівна Вальчевська, з дітьми, хлопчиком Юзею, старшим не тільки за Сашу, а й за мене, і дочкою Мальвіною, старшою за мене років на два, та хлопчиком Владиком одних років зі мною. Юзя з нами не грався, так як вважав не гідним для себе бавитися з малюками, і заприятелював з більш дорослими хлопчаками. А ось із Владиком ми з Сашою дуже товаришували, він часто прибігав до нас гратися. Тато мій був псаломщиком Онуфріївської церкви до 1912 року.

В 1904 році тато побудував великий та високий сарай під очеретяним дахом. В сараї було три відділення, одне для курей, качок, індиків та гусей. Друге для корів та свиней, а велике спеціально чисте, де були ваги, шеретувальниця, віялка, млин з кінським приводом та молотарка з соломотрускою. З зовнішньої сторони сарая був кінний привід на чотири верла, куди впрягали по парі коней на кожне верло, які й приводили в рух млин та шеретувальниця. Реманент в неробочий час стояв в сараї, і нас хлопчаків не особливо цікавив. А ось вирла кінного приводу, мені, Саші, Владику, а потім і Колі, особливо коли за нами ніхто не спостерігав, приносили величезне задоволення. Розігнавшись на холостому ходу, вчепившись, катались на них. Накатавшись ми бігли до мами і просилися в неї дозволу пустити нас купатися на Селянський став. Цей став був з’єднаний з загальним Графським ставом. Починаючи з вигону перед ставом, ми на ходу скидали з себе сорочки та штани кидаючись з розбігу у воду. Накупавшись в ставку, ми ловили руками раків, і інколи як пофортунить то наловлювали до 50-60 штук. Літнього ранку, проснувшись ми з Сашею стрімко неслися під яблуні скороспілки і зібравши нападавши за ніч яблука, тут же на місці їх з’їдали.

На зимових Різдв’яних канікулах, я, роздобувши в Єлизаветграді сітку, тихцем в садку ловив синичок, щигликів, чижів та снігурів. Для свого улову я роздобув велику клітку і всіх пташок садив туди. Мама годувала їх до моїх слідуючих Великоденних канікул, і всі ці птахи на Благовіщення відпускалися на волю.

Повертався я в Єлизаветград після канікул потягом, сам, зі станції Павлиш. Тато купував мені квиток і садовив до потягу. На той час ми жили в новому будинку, який тато почав будувати в 1908 році, в якому на теперішній час, після націоналізації татового майна, розміщується Онуфріївське поштово-телеграфне відділення з 1919 року.

У нас, коли я тільки починав навчатися в початковій Онуфріївській школі, було багато знайомих у тата і мами: службовці графського маєтку, учителі та учительки шкіл. Часто хто небуть із них відвідував тата і маму.

Мама завжди пригощала гостей вечерею, чоловіки вечорами грали в преферанс, а я рюмсав і гукав маму бо в мене чомусь не вирішувалась задачка з арифметики.

На різдвяні та великодні свята мама влаштовувала великий святковий стіл. На Різдво були: кутя, узвар, копчений окорок, різна печеня, соління і маринування. На Великдень пеклися пасхи кількістю на всю родину та прислугу, по одній для кожного, сирні пасхи трьох сортів, окорок копчений, окорок смажений, холодний нашпигований цибулею та часником, порося смажене, оселедці дунайські від крюківського російського купця Піддеригіна. У цього ж купця тато брав справжню ваніль в скляній трубочці, для пасхального тіста. Торти домашнього приготування, печива та інші пряності.

Мені було вісім років і російсько-японську війну, а також революційні події 1905 року пам’ятаю частково, запам’яталися тільки деякі епізоди. Одного разу в нас були гості, чоловіки грали в преферанс, а мені потрібно було вийти на подвір’я, по якихось своїх справах. Вийшовши на подвір’я я побачив велику заграву, з боку села Лангівка. Я гукнув тата, вийшли і інші гості, тоді ми побачили початок підпалів маєтків і будинків поміщиків, та й простих землевласників. В цей час, в Онуфріївський маєток графа Толстого, був введений драгунський полк. Ми хлопчики часто ходили на ярмаркову площу (тепер вона від колишньої церкви до ветеринарної графської лічебниці, засадженої уже великими ялинками та деревами) дивитися як драгуни на конях на повному скаку шашками рубали поставлену лозу. В онуфріївському маєтку графа Толстого, в 1905 році, ніякого ущербу нанесено не було. Але в Онуфріївці драгуни стали вести розправу з бунтівниками та грабіжниками. Так і в Камбурлеївці канапи порізали багато овець і особливо дорогих племінних закордонних баранів.

Всіх повинних в цьому призвели в Онуфріївку до волосного правління* і поклавши на землю, солдати та драгуни лупцювали їх по задах так, що деякі після порки могли тільки лазати накарачках. Цим і закінчилося переслідування цих бунтарів, я це бачив власними очима. А ще запам’ятався 1905 рік тим, що до волосного правління зібралися декілька десятків онуфріївським селян, імовірно для того, що тепер називається мітинг. Наш будинок, ще старий, а не новий, був розташований якраз навпроти волосного правління.

* Тепер приміщення музею.

Про цей мітинг, вочевидь дізналося правління драгунського полку. Як тільки драгуни наблизилися до волосної управи, то мітенгуючі всередині приміщення управи, вирвавши віконну раму що виходила на задній двір, почали вистрибувати через віконний отвір і бігти через дорогу до наших воріт і через сад розбігатися врізнобіч. Тато стояв коло хвіртки і давав людям втекти. За цей проступок татові прийшлося все ж таки розплачуватися. Драгунський офіцер і декілька солдатів в нашому старому будинку провели великий обшук: тата навіть погрожували заарештувати, буцім то за допомогу революціонерам. Але потім драгунський полковник відпустив тата, пожалівши його із-за нас – дітей. Після цього в Онуфріївці настав спокій і в 1906 році драгунський полк із Онуфріївки пішов.

1908 рік.

Єлизаветград в рік мого вступу в підготовчий клас гімназії був повітовим містом Херсонської губернії і в місті були наступні училища: чоловіча восьмикласна класична гімназія, реальне восьмикласне училище, духовне училище, комерційне училище, жіноча казенна гімназія, міське чотирикласне училище, та декілька початкових шкіл, а також закрите кавалерійське юнкерське училище. До нього вступали заможні юнаки, після отримання середньої освіти. Юнкерське училище розташовувалося в великих триповерхових та двоповерхових будівлях, які називалися Єлизаветинськими палацами і знаходилися в кінці вулиці яка звалася Двірцева. Навпроти цих палаців був великий загороджений плац, на якому юнкери вправлялися в верховій їзді. В Єлизаветграді ще до мого приїзду уже працював великий завод сільськогосподарських машин, англійця Ельворті (тепер завод Червона Зірка). Декілька дрібних приватним сільськогосподарських заводів, велика майстерня по виготовленню бричок, фургонів та дрожок.

На все місто, в 1908 році, був тільки один автомобіль, який належав багатому єврею, купцеві, що займався оптовою мануфактурою. На 1908 рік в Єлизаветграді вже був електричний трамвай, що належав бельгійському товариству. Одна лінія трамваю йшла від вокзалу мимо реального училища, по Двірцевій вулиці, затим по Перспективній, мимо окружного суду і до пивоварного заводу Зельцера. На літній період лінія продовжувалася до міського суду над річкою Інгул. Друга ж лінія пересікала під прямим кутом першу по Успенській вулиці. Трамвайні лінії були одноколійні з вмонтованими роз’їздами. Ці роз’їзди були на досить значній відстані одна від другої. Інколи доводилося на такому роз’їзді чекати зустрічного трамвая і так розминувшись їхати своїм трамваєм далі. Вагонний трамвай мав переднє відділення, в якому розміщувався вагоновожатий з гальмівним пристроєм і ручним дзвоником, в який він дзеленчав попереджуючи необачних пішоходів. Пасажирське відділення було двома поздовжніми зручними лавками, тут знаходився і кондуктор, який видавав квитки. Проїзний квиток із кінця в кінець для учнів коштував три копійки, а для всіх інших – п’ять копійок. Вагоновожатий і кондуктор були вдягнені в спеціальну уніформу. Форма видавалася їм і літня, і зимова.

В літній час до моторного вагону приєднували вагон з відкритими лавками для сидіння та занавісками з тканини від сонця. В обумовлених місцях були стоянки перевізників однокінних бричок і окремо для дорогих фаетонів, запряжених рисаками з розкішними кучерами. На цих фаетонах, кожної суботи, як завжди роз’їжджали молоді багаті юнкери,коли їх на один день випускали з училища в місто.

Була в 1908 році в Єлизаветграді і водопровідна лінія з напірною вежею розташованою в нагірній частині міста, на початку Перспективної вулиці. Водопровід був тільки в будинках розташованих на головних вулицях міста. Інші жителі забезпечувалися водою водовозами, які возили воду в великих шести десяти відерних барильцях на парокінних підводах. Водовози набирали воду з роздаточної водопровідної будки, що знаходилася на Сінній площі. В 1909 році в місті з’явився приватновласницький біоскоп, так в той час називали кіно. Там йшли коротенькі фільми французького виробництва під аккомпонемент піаніно. Був також іподром, тут на початку літа і восени відбувалися скачки та біга. Був там і тоталізатор. На цьому іподромі вкінці серпня 1909 року була влаштована сільськогосподарська виставка, де показували кращих тварин,кращі взірці сільськогосподарських машин, та все краще, що виготовлялося на заводах та майстернях Єлизаветграда. Я був на цій виставці разом зі своїм дідусем, Григорієм Євграфовичем, і вперше ми з ним бачили як з поля, поряд з іподромом, піднявся в повітря аероплан, з льотчиком Уточкіним, пролетівши, невисоко, над землею, всього метрів з двісті, спустився на землю.

В місті було дві лікарні. Одна знаходилася в фортеці, друга біля залізного вокзалу. При цих лікарнях був безкоштовний прийом хворих, що приходили сюди. Та в більшості медична допомога хворіючим надавалась приватно-практикуючими лікарями євреями, терапевтами та зубниками.

На початку Двірцевої вулиці, в невеликому сквері знаходилася театральна будівля. Вистави тут ставилися приїжджими театральними трупами, російськими та українськими, а інколи навіть столичними. В театр гімназистам ходити дозволялося тільки на вистави дозволені гімназичним керівництвом. Періодично до міста приїздив приватновласницький цирк. В Єлизаветграді було дуже багато різних магазинів, як на головних вулицях, так і на двох базарних площах. Магазини належали головним чином євреям. Але було декілька і російських власників. Це були розкішні мануфактурні, бокалійні, гастрономічні, фруктові, хлібні, кондитерські, винні та молочні магазини. Були трактири, закусочні та інші магазинчики та лавки. Особливо славилися на все місто і повіт бубличний заклад, який належав російському купцеві, і розміщався коло мосту через річку Інгул, а поряд був магазин різної вогнепальної зброї. На обох базарах було також багато бокалейних та м’ясних магазинів.

В магазинах було багато товарів, як вітчизняного виробництва, так і закордонного. Черг за покупками ніколи не було.

В невеличкому міському садочку, на вуглі Двірцевої та Перспективної вулиць (тепер садочок знищений і заасфальтований) навпроти каланчі* знаходився ларьок, продавця Сені, який з весни й до осені торгував розливними, чудовим хлібним та клюквеним холодним квасом. В місті було два готелі. В більшому готелі по Двірцевій вулиці були значно дорожчі номери. На першому поверсі готелю був першокласний ресторан, який обслуговували офіціанти, в основному татари.

В Єлизаветграді був соборний храм, грецька церква в яку ходила бабуся, старовірська церква, цвинтарна, римо-католицька і лютеранська, а також приходська, православна, неподалік залізниці, що в напрямку станції Знам’янка.