48

Передмова.

Достатньо вже часу минуло від трагічних тридцятих років, часів сталінських параноїдальних зачисток. Але незважаючи на багатомільйонні втрати серед населення України, значна частина українців так і не визначилися, ні відносно голодомору 1932-33 років, ні відносно масових репресій 1937-40 років, і зробити в своїх мізках ревізію не спромоглися. Мабуть це одне з найбільших загадок українського народу, бо в Україні дуже мало родин в яких кістлява рука Голодомору не виморила рідних, а чи сталінськими опричниками з НКВД, не були запроторені до ГУЛАГівських таборів, а то й просто розстріляних. Здавалося б від такої кількості пролитих крові та сліз – свідомість та сумління повинні б прочиститися на декілька поколінь наперед. Та ж ні! Чомусь не сталося. Бо як то кажуть – в сім’ї не без виродків. Тому ще збереглися у нас цілі легіони галасливих захисників більшовицької ідеології. Всі ці апологети Леніна-Сталіна із розплодившихся нащадків тих хто свого часу впроваджував ці “передові методи самого демократичного, самого гуманного, соціалістичного ладу”. Все це нащадки енкаведистів, сексотів,та партійних і комсомольських функціонерів які галасують недаремно, захищаючи той суспільний лад що так викохував їхніх батьків та дідів. Знаючи що “бытие определяет сознание”, вони добре усвідомили що те буття яке процвітало в 1930-40 роках, дало їм необмежену владу над людьми, сите існування в часи Голодомору і інші матеріальні блага, а також звільнило від гризоти власної совісті. Тому навіть в наш час біснуються їхні нащадки жаліючи про ті часи мракобісся (Ви бачили коли-небудь як свиней відганяють від корита?).

Тож інколи із нетрів забуття виповзають тіні минулого які й біснуються в антиукраїнській істерії. До таких демаршів можна віднести вихідну заступника одеської обласної адміністрації Дмитра Вашінкова, який 9 травня розгулював в уніформі НКВД, хизуючись нею і гордовато бахвалячись що не тільки батько а й дід його носили таку форму. Що тут скажеш? Яблучко від яблуньки…

В Луганській області така собі добродійка Максімєц в газеті “Советская Лугенщина” допустила презирливий і зухвалий випад в бік свідомих українців обізвавши “…эти галадоморцы” і хизуючись розписує як в день вшанування пам'ять жертв Голодомору, “они будут замачивать шашалычек и делать оливьюшку”. Тут також без коментарів – як виховували.

В Запоріжжі також не без видумок, там “товарищь” Бабурин з такими ж як він вигвоздили пам’ятник Сталіну. Робилося все це з великим злорадством відкрито плюючи в обличчя жертвам тоталітаризму та їхнім нащадкам. Тут приведено тільки декілька конкретних персонажів, і це не якісь там абстрактні особи з фільмів жахів. Тож з якої відстійної ями ці “герої”? що ж вони представляють всі ці бабуріки, вашінкови, максємци та їм подібні. Чиї вони діти і де їхнє коріння? Відповідь мабуть тут дасть догма що Світ зітканий з протиріч. Бо якщо народ оплакує таку кількість Жертв, то мають же бути і Кати? То хто ж вони ці винищувачі рідного народу, ці Кати?

В тридцяті роки коли Радянська влада ламала хребта основі сільського господарства – вільному хліборобові, то так звані “сільські активісти”, “комнезамівці” допомогали заїжджим емісарам надягати голодного зашморга на шиї своїм односельцям, хизуючись при цьому своєю “роботою”, гордо іменуючи себе “червоною мітлою” та “буксиром”. Результатом їхніх “трудів” став п’ятимільйонний всеукраїнський цвинтар.

В роки “загострення класової боротьби” 1937-40 років такі ж самі “активісти” тільки вже в енкаведешній формі ганяли Чорними Воронками по містах і селах України, відновлюючи тих хто вижив після Голодомору.

Та з тим же “пролетарським запалом” запроторювали до тюрми тортурами та знущанням змушували зізнаватися у самих найбезглуздіших злочинах. Тих, хто не витримавши тортур, вже зізнався передавали таким же “борцям за ідеї соціалізму”, а ці вже, читаючи наспіх вирок, відправляли бідолах до розстрільних підвалів, або ж у кращому випадку, на довжелезні терміни в райони північних мерзлот. В віддалених медвежих кутках їх пильно охороняли такі ж гулагівські “рицарі без совісті і сорому”, і вертухайську свою роботу робили зі старанною майстерністю та почуттям впевненості в своїх діях.

В той час коли на вістрі колективізації в українських селах вимирали хлібороби, а ще через незначний проміжок часу, в Гулагівських таборах гинули мільйони в’язнів, всі ці “мітли”, “буксиру”, “активісти” та інші сексоти разом з співробітниками ГПУ, НКВД, МГБ, а пізніше і КГБ, продовжували безбідно існувати та плодити нащадків. А як гласить народна мудрість – яке коріння – таке й насіння. Не тяжко здогадатися що виховання в таких родинах і формували такий світогляд. Тож виростаючи в такому оточенні де не соромно було їсти харчі тільки но відібрані в опухлих від голоду сусідів, молоді нащадки повторювали поведінку своїх батьків, ну а вже їх дітки копіювали їх самих, інколи перепльовуючи навіть своїх дідусів.

А чого соромитися? Вони ж бо добре знали що Іудині срібняки впоперек горла не стануть, а навіть на користь підуть. Благо і влада цьому активно сприяє. Та дещо порушує загальний комфорт цих пристосуванців, і дещо в народній пам’яті їм муляє, порушуючи таке затишне існування. Мабуть страшить що не дай Боже, та проснеться совість і замучить. Та мабуть ще страшніше що люди колись та проснуться і спитають за все і відміряють за все сподіяне сповна.

Тому так активно затоптується люба, найменша, іскорка нашої пам'яті. Тому так і пнеться антиукраїнська “п’ята колона” переписати історію (і не тільки підручники), стерти навіть згадки про Голодомор та Репресії, презирливо назвавши це вигадками та перебільшенням. Звідти ж і бажання закрити Інститут Народної пам'яті.

Та забувають лукаві, що то марна справа переписувати історію, іменно – історію, а не історіографію. Ту історію що тримається на людській пам'яті. Особливо на пам'яті тих хто був в ній не статистом а учасником, і на чиїх спинах карбувала історія той перебіг подій. На превеликий жаль мало тих учасників дожили до тих часів коли стало можливо говорити на повний голос. Та і взагалі дуже мало лишилося тих хто вижив. Сталінські кати вміли працювати по Сталінські.

Ось один із тих хто доніс ту частину людської пам'яті з того минулого на якому так багато зламано списів.

Спогади Михайла Олексійовича Мерчанського хоч і являється документом дуже особливого характеру, і як написав сам автор, що записи призначаються тільки для близьких та рідних. Стиль щоденника не літературний а швидше домашній, для внутрішнього сімейного користування. Та в своїх одкровеннях автор зачепив такий глибокий пласт, що не опублікувати його було б просто нерозумно.

На цих сторінках повністю пройшло життя автора з для його породження і до уже похилого віку. Життя, водо розділом якого стала, так оспівана більшовиками, революція, з усіма її наслідками. Диву даєшся тому, як автор, спокійно, з хронологічною послідовністю, описує всі перипетії свого життя не вдаючись до емоцій та переживань.

Серед багатомільйонної когорти репресованих опинився і автор цих спогадів. Та дякуючи Долі, не загубився серед вічних снігів, а відбувши дев’ятнадцять років серед смертей та знущань, все ж повернувся додому та ще і залишив нащадкам письмове свідчення яке не може читача залишити байдужим. Звісно шкода що Михайло Олексійович упускав багато подробиць, оминав деталі та особливі емоції. Та навіть в цій хроніці він провів величезну анатомію соціальних процесів (за виключенням інформації особистого характеру). Тому читаючи ці мемуари знаходимо, як багато нового з деталей історії Онуфріївки, так і достатньо нового з загальної історії Радянського Союзу особливо в царині періоду Сталінського терору.

Цей щоденник може бути іще одним підтвердженням комуністичних злочинів для новоспечених “ревізіоністів” української історії, які з піною на губах заперечують сам факт подій Голодомору та Сталінських репресій. Окрім всього, цей щоденник являється носієм інформації, як побутової так і історичної. Для тих хто цікавиться минулим тут є що почерпнути і ці описи подій допоможуть знайти відповідь на деякі питання з нашої історії, також проаналізувати весь перебіг подій в контексті історії в цілому. Бо ж як відомо, хто не знає свого минулого – тому марно розраховувати на майбутнє. Тому пора вже усвідомити наше минуле, і пройшовши спочатку через осмислення, а потім і через покаяння – поставити все з голови на ноги. А не зробивши цього, суспільство буде приречене топтатися на місці, і повторювати вже раніше зроблені помилки.

В. Сурмило.

Сьогодні, 7 січня 1974 року, в перший день Різдва Христова, на 77-му році життя я наважився почати писати ці свої спогади, про свій пройдений життєвий шлях. Буду щиро і чесно, без зайвих прикрас, описувати те – чому сам був свідком і очевидцем.

В цих, своїх, записках я не буду змальовувати природу і не буду дотримуватися літературного стилю. Я пишу тільки для себе і про себе та про свою родину. Можливо, що колись, випадково, знайдуть і прочитають мої записи, обидві мої доньки, та внуки і дізнаються про те, що пережив їх батько і дідусь, та переніс в своєму житті. Бо випала доля мені жити в неспокійні часи. Вся перша половина двадцятого століття, відзначалася війнами, 1905р, 1914р, 1941р., та безкінечними жорсткостями Громадянської війни, після повалення більшовиками в 1917 році Царського Державного ладу. Розпочати спогади хотілося б з моїх предків, рідних та батьків.

Предки мої, зі сторони мого батька Олексія Григоровича Мерчанського були збіднілими, потомственними, дворянами. Отримали дворянство вони, найвірогідніше, в часи царювання Катерини Другої.

Території Новоросії, які пізніше стануть Херсонською, Катеринославською та Таврійською губерніями, поступово освоювалися Г. Потьомкіним та О.Суворовим - звільняючи від турецьких військ, та їх союзників, кримських татар, ці землі.

Зі слів рідні, в військах Суворова імовірно, в якомусь чині, служив мій далекий прапрадід. В часи Кримської війни 1854-1856рр, при Миколі-1 брав участь мій прадід, Євграф Мерчанський. Дідуся свого Григорія Євграфовича Мерчанського я знаю і добре його пам’ятаю. Помер Григорій Євграфович від раку в 1909р. 65-ти річному віці.

Мені в той час було 12 років. Я навчався в Єлисаветградській класичній гімназії і в навчальний час проживав у дідуся з бабусею, в губернському місті Єлисаветграді, в 20-х роках перейменованому в Зінов’євськ, а після об”явлення Зінов’єва ворогом народу та розстрілом, перейменували на Кіровоград.

Бабусю мою, Домініку Яківну Мерчанську (уроджену Стемпковську) я дуже любив, і вона мене також любила та панькала. Жив я в дідуся з бабусею весь навчальний період,з кінця серпня1908 року і до самого закінчення гімназії в травні 1917року.

У дідуся з бабусею була велика сім”я: дочки Люба та Марія, сини Олександр, померлий в юному віці, мій батько Олексій,мої дядьки: Василь, Дмитро та Павло.

В останні роки свого життя дідусь, Григорій Євграфович, був управителем маєтку землевласника Козьми, розташованого в районі станції Знам’янка Херсонської губернії Єлисаветградського повіту.

Предків і батьків по лінії моєї мами, Параски Іванівни Мерчанської (уродженої Абровицької)- я не знаю. Дідусь моєї мами Іван Абровицький помер уже стареньким до мого народження в 1897 році. Мамин батько Іван Іванович Абровицький, помер, ще молодим, майже відразу після одруження, від черевного тифу. Він був учителем народної школи, в Онуфрієвському маєтку графа Толстого. Моя мама, після татової смерті, була взята на виховання своїми дідусем та бабусею, так як її мама невдовзі вийшла заміж за онуфріївського селянина Іллю Соломку. Мамин дідусь, Абровицький був службовцем у графів Толстих, в маєтку села Онуфріївки Олександрійського повіту Херсонської губернії.

Мама моя народилася в 1877 році виросла і виховалась в родині свого дідуся Абровіцького. В 1894 році вона одружилася з моїм батьком Олексієм Григоровичем Мерчанським. Після смерті дідуся Абровіцького, моїм батькам перейшла у спадок онуфріївська садиба. Там наша родина і проживала.

У моїх батьків були діти: Олександр, 1895 року народження, який помер від дифтерії ще дитям. Я, Михайло 1897 року народження, пишучий ці спогади, Олександр 1900 року, який помер в 1918 році, від запалення легень. Відбулося це якраз під час спроби захоплення Єлисаветграда анархістською бандою отаманші Марусі. В 1903 році народився Микола, а Костянтин в 1906 році. Донька Неоніла появилась на Світ Божий в 1909 році.

В 1910 році в Онуфріївці спалахнула холера від якої загинуло багато людей. В той час захворіла і наша Ніла, стан якої був настільки тяжкий, що мама вже навіть готувалася до її смерті. Присланий для боротьби з холерою лікар, здалеку, не підходячи до поставленого під каштаном ліжечка Ніли, визначив у неї холеру і запропонував ставити їй на ноги грілки. Надії було мало, та все ж попри тяжкості хвороби, Ніла її переборола і згодом ви здоровіла.