Дитинство та юність

Мюріел Спарк (дівоче прізвище Мюріел Сара Камберг / Muriel Sarah Camberg) народилася в Едінбурзі (Шотландія). Батько майбутньої письменниці належав до юдейської віри, мати була англіканкою.

Початкову освіту М. Спарк здобула у Вищій школі для дівчат Джеймса Ґіллеспі (James Gillespie's High School for Girls); також скінчила секретарські курси при Коледжі Херріот-Вотт (Heriot-Watt College).

Протягом кількох років М. Спарк викладала англійську мову в школі, працювала секретарем.

1937 року Мюріел Спарк одружилася з Сіднеєм Освальдом Спарком (Sidney Oswald Spark), з яким згодом переїхала доПівденної Родезії (тепер Зімбабве). Наступного року у них народився син Робін. Втім шлюб виявився нетривким, і вже 1940 року Мюріел Спарк залишає чоловіка і сина та повертається до Великої Британії, де влаштовується на роботу у розвідувальний відділ Міністерства закордонних справ. Мюріел фінансово підтримує свого сина і навіть намагається перевезти його на батьківщину, втім син повертається згодом з батьком і мешкає разом з його батьками в Шотландії.

Роки творчості

Займатися літературною творчістю Мюріел Спарк почала після війни, почавши з віршів і літературної критики. 1947 року вона стала критиком «Поетичного огляду» (Poetry Review), провідного регулярного поетичного часопису Великої Британії. Спарк опублікувала низку біографій літераторів XIX століття, зокрема «Дитя світла: переоцінка Мері Шеллі» (Child of Light: A Reassessment of Mary Shelley, 1951)», «Джон Мейсфілд» (John Masefield, 1953) та «Емілі Бронте: її життя та творчість» (Emily Brontё: Her Life and Work, 1953). У 1952 році виходить перша поетична збірка письменниці «Фенфарло та інші вірші» (Fanfarlo and Other Verse).

Значна подія в житті Мюріел Спарк сталася 1954 року — вона навертається до католицької віри. Це був крок, який, на думку самої письменниці, значно вплинув на її подальшу літературну діяльність. Пенелопа Фітцжеральд (Penelope Fitzgerald), письменниця і добра знайома Спарк, згадує, як Мюріел завжди підкреслювала, що до моменту прийняття нею католицизму вона не могла осягнути всю повноту людського існування, як це має робити романіст. ^[1]. В інтерв'ю Джону Туса (John Tusa) на BBC Radio 4 Мюріел розповідала про свій шлях до католицизму і його вплив на її творчість. Ґрем Ґрін та Івлін Во підтримали таке рішення Мюріел Спарк.

Отримавши певне визнання як критик і поет, Спарк пробує себе в художній прозі. 1951 року вона отримує вищу нагороду на Різдвяному літературному конкурсі лондонського журналу «Observer» за своє оповідання «Серафім та Замбезі» (The Seraph and the Zambezi) за незвичну розробку різдвяної тематики.

1957 року Мюріел Спарк публікує свій перший роман «Розрадники» (The Comforters) з сильними католицькими мотивами. Втім, основний сюжет розгортався навколо молодої жінки, яка несподівано для себе приходить до усвідомлення того, що вона є персонажем роману.

1959 року Спарк переживає перший значний успіх з виходом роману «Memento mori», який можна назвати «танцем смерті» групи літніх інтелектуалів, які не припиняють сваритися і змагатися між собою напередодні смерті. Завдяки роману деякі критики почали порівнювати Спарк з іншим представниками сатиричного напрямку в британській літературі Комптон-Бернеттом та Івліном Во.

Втім, справжній успіх прийшов до Мюріел Спарк лише 1961 року, коли було надруковано її роман «Міс Джін Броуді в розквіті» (The Prime of Miss Jean Brodie), сюжетною основою для якого слугувало власне навчання Спарк у Школі Джеймса Гіллеспі. У 1966–68 роках за романом було поставлено п'єсу, яка з успіхом йшла в театрах світу.1969 року вийшов фільм, а наприкінці 1970-х — шестисерійний телефільм за романом.

Протягом кількох років Спарк мешкала у Нью-Йорку, потім переїхала до Риму, де 1968 року познайомилася з художницею Пенелопою Джардін (Penelope Jardine). На початку 1970-х Спарк переїждає до Тосканії (Італія). Завдяки близьким стосункам Спарк з Джардін циркулюють чутки про їхній лесбійський зв'язок ^[2], які ніякого підтвердження не знайшли і завжди рішуче відкидалися самою письменницею, так і лишившись чутками.

За заслуги в галузі літератури 1993 року Мюріел Спарк стала Кавалером Ордена Британської імперії.

Померла Мюріел Спарк 13 квітня 2006 року.

Курт Во́ннеґут (англ. Kurt Vonnegut, Jr.; * 11 листопада 1922, Індіанаполіс — † 11 квітня 2007, Нью-Йорк) – американський письменник-фантаст

Курт Воннеґут народився в Індіанаполісі, штат Індіана в родині архітектора. Проте в роки Великої Депресії добробутсім’ї швидко погіршився.

Перший літературний досвід Воннеґут одержав у школі, де два роки був редактором щоденної шкільної газети. У1940 році Воннеґут вступив на хімічний факультет Корнельського університету й одночасно почав співпрацювати в газеті «Cornell Daily Sun». Навчався він досить посередньо, і в 1943 році його напевно б відрахували за неуспішність, якби він не записався в армію. У грудні 1944 року Воннеґут потрапив у німецький полон, перебував удрезденській в’язниці. Пережив бомбардування Дрездена союзною авіацією в лютому 1945 року — його врятувало те, що він сховався в підвалах бойні.

У травні 1945 року Воннеґут повернувся в Америку, два роки навчався в університеті Чикаго, одночасно працювавполіцейським репортером, потім переїхав у Скенектаді й влаштувався на роботу в компанію «Дженерал Електрік». Саме там почалася його письменницька кар’єра: у лютому 1950 року журнал «Колльєрс» опублікував оповідання «Доповідь про ефект Барнгауза». Наступного року Воннеґут звільнився з «Дженерал Електрик» і разом з сім’єю переселився в Массачусетс. До 1959 року, коли було опубліковано роман «Сирени Титана», Воннеґут встиг надрукувати десятки оповідань, попрацювати вчителем у школі для розумово відсталих дітей, був торговим представником концерну «Сааб». Потім були опубліковані ще чотири романи, а завершилося це бурхливе десятиліття випуском у 1969 році кращого^better? роману Воннеґута «Бойня номер п’ять».

В 1970 — 1980 роках Воннеґут продовжує активно писати і публікуватися — виходять романи «Сніданок для чемпіонів» (1973), «Рецидивіст» (1979), «Малий не промах»(1982), «Галапагоси» (1985), «Синя Борода» (1987), «Фокус-покус» (1990). У 1997 році він публікує роман «Time Quake», який стає однією з найвидатніших подій американської літератури дев’яностих років.

Курт Воннеґут-молодший — один з найвідоміших американських прозаїків. Про нього і його творчість написані солідні наукові монографії і дисертації, маса критичних статей і рецензій, журналісти без кінця зверталися до нього з проханням про інтерв’ю.

Головний парадокс художнього методу Воннеґута в тому, що про найкризовіші, найтрагічніші моменти людського життя він розповідає зі сміхом. В його романах ми спостерігаємо смертельну гру в життя, в яку грає людина. Це зіткнення глибокого філософського змісту з зовнішньою карнавальністю створює неповторний воннеґутівський стиль.

Невпинний гротеск, сатира і найгіркіша іронія, парадокси, які створюють ефект обманутого очікування, що показують алогізм людських вчинків і повне руйнування стереотипів — усі ці елементи стилістики, словесна гра, які зустрічаються у Воннеґута, не є самоціллю. Дивний, на перший погляд, прийом реагувати сміхом на нерозв’язні проблеми має серйозне підґрунтя. «Найсміливіші жарти виростають з найглибших розчарувань і розпачливих страхів»,— вважає письменник.

Генрі Міллер (26 грудня 1891, Нью-Йорк — 7 червня 1980, Каліфорнія) — американський письменник, твори і постать якого були, певно, одними з найконтроверсійніших у літературі ХХ ст . Його життя лягла в основу його ж скандальних для того часу інтелектуально-еротичних романів про час після першої світової, часу вседозволеності, і про долю письменника в цьому світі. Найзнаменитішими роботами Міллера є романи «Тропік Рака», «Тропік Козерога» і «Чорна весна», що склали своєрідну автобіографічну трилогію У 1930-1939 жив у Парижі, був європейським редактором американського журналу «Фенікс». У 1939 переїхав до Греції. Книга подорожніх нотаток «Маруссійскій колос» (The Colossus of Maroussi, 1941) - свого роду гімн на славу цієї країни. У 1940 повернувся в США і влаштувався в Каліфорнії. Помер у Пасіфік-Пелісейдс (шт. Каліфорнія) 7 червня 1980.. Найвідоміші твори Міллера - автобіографічні романи «Тропік Рака» (Tropic of Cancer, 1934) і «Тропік Козерога» (Tropic of Capricorn, 1939); обидва написані і опубліковані у Франції. Вже в Каліфорнії Міллер написав об'ємисту трилогію «Милостиве розп'яття» (The Rosy Crucifixion), що складається з романів «Сексус» (Sexus, 1949), «Плексус» (Plexus, 1953) і «Нексус» (Nexus, 1960), також вперше вийшла у Франції. Обидва «Тропіка» і «Милостиве розп'яття» були довгий час заборонені в США. «Тропік Рака» на батьківщині письменника опублікували тільки в 1961. На наступний рік після остаточного скасування цензури в США вийшов «Тропік Козерога», в 1965 - «Сексус», «Плексус» і «Нексус»

Рей Ду́ґлас Бре́дбері (англ. Raymond (Ray) Douglas Bradbury; *22 серпня 1920, Вокіґен, Іллінойс, США — †5 червня 2012, Лос-Анджелес) — один із найвідоміших американських письменників-фантастів, автор близько 400 літературних творів різних жанрів:оповідань, романів, віршів, есе, п'єс для театру і радіо, кіно- й телесценаріїв. Твори письменника є впізнаваними за їх емоційним, психологічним стилем. На думку критиків, Бредбері є унікальним явищем в американській літературі^[1].

Письменник народився у містечку Вокіґен, Іллінойс, він був найменшим із трьох братів. Його дитинство минуло у руслі популярної американської культури; одночасно хлопчика заохочували до читання — чимало часу він проводив у місцевій бібліотеці. Там він читав Френка Баума («Чарівник країни Оз»), Жуля Верна, Герберта Веллза, особливо — Едґара Берроуза (що відомий насамперед серією про пригоди Тарзана). Саме тоді, у віці 12 років, Рей почав думати про кар'єру письменника^[2]. Бібліотеку через багато років він зробить місцем подій роману «Щось лихе до нас іде» (Something Wicked This Way Comes), а образ рідного містечка виведе у різних творах під назвою Ґрінтауна («Green Town»).

Про свої дитячі роки він збереже враження у «Кульбабовому вині» (Dandelion Wine) та численних оповіданнях про Дуґа — простого американського хлопчика, у якому легко вгадати автора.

Коли Бредбері виповнюється 6 років, сім'я здійснює ряд переїздів, врешті осідаючи у Лос Анджелесі у 1934 році. Рей закінчує середню школу, не маючи змоги продовжити навчання й мусячи заробляти на життя продажем газет, він, по суті, цим і обмежує свою «офіційну» освіту. Систематичні знання він здобуває відвідинами бібліотек:

Творчий шлях завдовжки 80 років розпочався, за спогадами Рея^[5], із зустрічі на карнавалі дня праці з Містером Електрико, який переконав хлопчика, що впізнав у ньому свого друга, який загинув у Франції у Першій Світовій війні; фокусник сказав йому «Живи вічно!». Ця відповідальність за мрії інших, імовірно, і спрямувала 12-річного письменника шляхом, який він згодом обрав.

У 1938–1942 рр. Рей працював продавцем газет на вулицях Лос-Анджелесу, проводячи ночі за друкарською машинкою^[2]. Таким чином набувався досвід літературної творчості й формувалась майстерність. Віднайдення особистого впізнаваного стилю вдалося письменнику лише після тривалих зусиль:

Хронологія ранніх спроб стає чіткою із «Дилеми Холлербохена» (1938) (Hollerbochen's Dilemma). У 40-х поодинокі оповідання Бредбері починають з'являтися друком, спершу в невеликих місцевих журналах, а згодом у «престижних» виданнях. Із 1943 Рей стає професійним письменником, і в 1947 р. виходить перша збірка «Темний карнавал» укладена із раніше написаних оповідань, яка, проте, не принесла авторові ні успіху, ні статків.

Справжній успіх приходить до Бредбері через три роки, коли з'являються «Марсіанські хроніки», цей, за його висловом, «несподіваний роман», скомпонований з окремих оповідань про Марс і марсіан за порадою видавничого редактора, який, за іронією долі, мав таке ж саме прізвище (Волтер Бредбері). Саме йому письменник згодом присвятив «Кульбабове вино».

За одну ніч Рей Бредбері пише роман, компонуючи й пов'язуючи численні оповідання

Тоді ж — і за тим же принципом вийшла збірка «Розмальований чоловік» (The Illustrated Man). Ще за три роки — і кільканадцять оповідань, що у 1953 були випущені під назвою «Золоті яблука сонця» (The Golden Apples of the Sun) — настав час для наступного роману. Ним став «451 за Фаренгейтом»(«Fahrenheit 451»). 25 000 слів, що стали основою книги, були написані впродовж 9 днів ще у 1951 році і коштували 9 доларів 80 центів^[8][6][9]. Ці гроші — плата за роботу з друкарською машиною в бібліотеці імені Лоренса Павелла в Каліфорнійському Університеті у Лос Анджелесі, — вона складала 10 центів щопівгодини. Поспіх був викликаний тим, що Бредбері, шукаючи усамітнення (а працювати вдома він не мав змоги: згодом іронічно зауважував, що, коли доводилось обирати між письменством й іграми із дочками, обирав останнє), знайшов його саме у згаданій бібліотеці.

оповідання «Пожежник», опубліковане в журналі «Galaxy» 1951 року. Роман — це доповнена версія цього оповідання, випущена за два роки після того видавництвом Ballantine^[8].

Ця книга у багатьох аспектах стала програмною для Бредбері. Письменник неодноразово повертався до неї, створив п'єсу за тими ж мотивами. Бредбері стверджував, що це єдиний науково-фантастичний роман, що вийшов з-під його пера; решту творчості слід відносити до жанру «фентезі»^[10].

Рей активно працював, навіть будучи вже зовсім літньою людиною. Врешті, навіть за тиждень до смерті опублікував статтю в журналі New Yorker^[11]. Він створив десять романів, сотні оповідань, десятки п'єс і радіоп'єс.

Невдовзі після виходу роману «Fahrenheit 451» для нього почалась злива нагород і премій, що супроводжувала Рея до останніх років життя. У 1954 — нагорода Національного Інституту Мистецтв і Письменства. Двічі йому присуджувалась премія О. Генрі. Був лауреатом медалі Національної Книжної Фундації (National Book Foundation), лауреатом Еммі за адаптацію оповідання «Дерево Геловіну» (The Halloween Tree). Йому присвячена зірка на голівудській Алеї Слави, всього ж на рахунку Бредбері 8 нагород і 2 номінації в галузі кіно.^[12]. У 2000 році Бредбері одержав Медаль Національної Книжкової премії за підсумком усієї прижиттєвої творчості. У 2004 — Національну Медаль Мистецтв Президента Дж. Буша^[5]. У 2007 — Пулітцерівську премію «за визначну, плідну і глибоко впливову кар'єру як незрівнянного автора наукової фантастики і фентезі»^[13].

Визначний письменник пішов з життя 5 червня 2012 року^[14].

Головна ідея творів Бредбері — гуманістична тема боротьби Добра із Злом, Світла з Мороком, Знання із Варварством. Особливо виразно прозвучала вона в написаній у похмурі, ганебні для Америки роки маккартистської реакції повісті «451° за Фаренгейтом». Це історія світу, «в якому люди почали спалювати книги». Трохи в іншому, казково-алегоричному аспекті виникає ця ж таки тема в повісті «Щось лихе до нас іде» (1962), а в новому романі «Смерть — діло самотнє» (1985) вона вкладена в досить несподівану для Бредбері детективну форму, хоч, по суті, цей твір має виразний автобіографічний характер і певною мірою продовжує лінію «Кульбабового вина».

Письменника глибоко тривожили машинізація і породжене нею надзвичайне поширення бездуховності в сучасному суспільстві, реальна небезпека ядерного апокаліпсису, проте він сповнений віри в силу людського розуму, в силу любові й доброго начала в людині. Бредбері чітко розрізняв технологію й її застосування. «Я передаю людям свою любов до життя,— сказав Бредбері в одному з інтерв'ю. — Я навчаю їх бути свідомими — ось що означає любов. Починаєш з малого, а збуджуєш у людях дуже високі почуття».

Підсумовуючи себе як особистість, Бредбері порівняв себе з «гранатом, наповненим зернами ідей для творчості — зернами книжок, зернами віршів, зернами п'єс».^[9]