.Наукова фантастика Бредбері
Наукова фантастика — жанр у літературі й кіно; фантастика, в основі якої полягають роздуми на теми науки та нових технологій. Досить часто, вживаючи термін «фантастика», мають на увазі саме наукову фантастику.
Елементи наукової фантастики часто включають у себе.
Установка часу в майбутньому, в альтернативному всесвіті або в історичному минулому;
Просторовий контекст, сцени в космічному просторі (наприклад, космічний політ), в інших світах, або на поверхні Землі, інші всесвіти чи паралельні реальності;
Символи, які включають в себе іноземців, мутантів, андроїдів чи людиноподібних роботів;
Футуристичні технології, такі як телепортація машин, комп'ютерів чи гуманоїдів;
Наукові принципи, які є новими або які суперечать прийнятним законам природи, наприклад, подорожі у часі, кротові нори, надсвітлова швидкість;
Нові чи різні політичні й соціальні системи, наприклад, антиутопія, постдефіціт, постапокаліпсис;
Паранормальні здібності, такі як контроль розуму, телепатія, телекінез, телепортація тощо.
Найпомітнішими напрямками наукової фантастики є:
альтернативна фантастика;
соціальна фантастика;
військова наукова фантастика;
апокаліптична та постапокаліптична фантастика;
ксенофантастика — описує життя інопланетян із психологією й структурою суспільства, зовсім відмінної від людської;
кіберпанк — в основу полягає глобальна комп'ютеризація та її наслідки.
космічна опера
феміністська наукова фантастика
Поява наукової фантастики була викликана промисловою революцією в XIX столітті. Спочатку наукова фантастика була жанром літератури, що описує досягнення науки й техніки, перспективи їхнього розвитку тощо. Часто описувався (як правило, у вигляді утопії) світ майбутнього. Класичним прикладом такого типу фантастики є твори Жуля Верна.
Тверда наукова - характеризується суворою увагою до деталей точних наук, особливо фізики, астрофізики та хімії, точним зображенням світу, більш досконала технологія може зробити можливим. Особливістю цього жанру є жорстке дотримання відомим на момент написання твору науковим законам. В основі творів твердої НФ лежить природниче допущення: наукове відкриття, винахід, новинка науки чи техніки тощо.
М'яка наукова фантастика зазвичай заснована на соціальних науках, таких як психологія, економіка, політологія, соціологія та антропологія. Термін часто описує історії, сюжет котрих зосереджений на характері й емоціях:
Хронофантастика, темпоральна фантастика, хроноопера — жанр, що розповідає про подорожі у часі. Ключовим твором цього піджанру вважається «Машина часу» Веллса. переміщення в часі вперше було навмисним і науково обгрунтованим, і таким чином цей
11.
Постмодернізм.
На початку XXI століття найскладнішою видалася література постмодерну. Постмодернізм - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму. Хоча цей термін з'явився раніше (вперше згадується у 1917), він поширився наприкінці 60-х років спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та програмового техніцизму, а невдовзі - у літературі та малярстві. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батея, особливо праці Ж.-Ф.Ліотара. Основним джерелом нових тенденцій в аспекті пізнання виявилася "деструкція", визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Реальним вважалося варіювання та співіснування усіх - і найдавніших, і новітніх форм буття.У постмодерністських творах не було характерної для літератури попередніх діб оригінальної, несхожої на інші, естетичної або ідейної програми, не було поділу на "своїх" і "чужих". Якщо для Ренесансу і класицизму "естетичним донором" була передовсім Античність, для романтизму - Середньовіччя, то для постмодернізму - увесь світовий культурний (передовсім літературний) процес.Роком народження поняття "постмодернізм" слід вважати 1917 рік, коли вперше в книзі Р. Паннвіца "Криза європейської культури" з'явилося це поняття як сигнал того, що культура досягла певної чергової вершини. У 1934 р. цей термін використовується іспанським літературознавцем Ф. де Онізом, який розумів постмодернізм як короткий епізод між двома модернізмами, перший з яких триває з 1896 по 1905, а другий - з 1914 р. до 1932 р. і лише з 1947 р. термін "постмодернізм" вживався в сучасному значенні. У книзі А. Тойнбі "Дослідження історії" постмодерн позначав сучасну фазу західноєвропейської культури.
Постмодернізм - це багатоманітне теоретичне відображення духовного розвитку в самосвідомості західної цивілізації.
Постмодерністські твори чимось нагадували палімсест, з-під нового шару якого проступав старий текст, що вже десь, колись кимось писався.
Найголовнішою ознакою літератури постмодернізму була її гіперрецептивність- яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів із культурно-історичного дискурсу всього людства; передовсім і найактивніше - із творів світової літератури, різних елементів їхньої форми і/або змісту: сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат, міфів - тощо (т. зв. "інтертекстуальність").Традиційними творчими засобами, якими послуговувався постмодернізм, була пародія, ілюзія, гра, містифікація, карнавалізація тощо. Стильові риси художньої мовиреалізувалися у художніх засобах порівняння, метафори, алюзії, ремінесцен-ції, іронії.
Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури постмодернізму була інтертекстуальність. її класичне визначення належало французькому філологу й семіологові XX ст. Роланові Варту: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти оточуючої культури. Кожен текст становив собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. д. - усі вони поглиблені текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до або навколо тексту існувала мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не могла зводитися до проблеми джерел і впливів, вона становило собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок.
Знаковим для постмодернізму стала образ-модель лабіринту, що став компонентом цікавого символічного трикутника ("Лабіринт", - "Всесвіт" - Бібліотека) у творчості видатного аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса ("Дім Асте-ріона").
Постмодернізм, який ніколи не був головною домінантою культури, виявився сьогодні таким цікавим і провокативним тому, що пов'язаний з теперішніми процесами модернізації, які, без сумніву, зреалізувалися, розпочавши новий етап розвитку літератури.
Стан англійської літератури XX ст. характеризувався протистоянням двох різних менталітетів — менталітету, створеного віковою традицією, і менталітету, що тільки формувався і виникав на основі неординарної культури XX ст., яка, як відомо,ґрунтувалася на поліфонії.
У цьому плані надзвичайно показовою стала творчість Джона Роберта Фаулза, який заявив про себе першим романом у 1963 році, в той час, коли відгриміла слава покоління «сердитих молодих людей». Письменник здобув визнання як один з найвидатніших прозаїків. Його твори попри розмаїття тем, образів, багатство прийомів художнього зображення були об'єднані провідною проблемою: формування самосвідомості людини як необхідної умови для досягнення свободи.
Дж. Фаулз народився 31 березня 1926 року в містечку Лі-Он-Сі, що в графстві Ессекс. Навчався в елітній школі у Бедфорді, згодом служив у Королівському флоті в складі морської піхоти. Після Другої світової війни продовжив освіту у Нью-коледжі Оксфордського університету, де спеціалізувався в царині романогерманської філології. У 1950 році Фаулз отримав ступінь бакалавра гуманітарних наук за спеціальністю «французька література».
Викладав англійську мову та літературу у Франції, Греції, Англії й залишив педагогічну діяльність лише в 1963 році, коли успіх першого опублікованого роману «Колекціонер» дозволив йому цілковито віддатися творчості. Тоді Фаулзу було вже майже сорок років, він мав ґрунтовний життєвий досвід, його погляди сформувалися, а політичні симпатії визначилися. Письменник був переконаним супротивником англійських консерваторів, йому були близькі погляди лейбористів. Фаулз називав себе «соціальним демократом», прибічником «англійського соціалізму», за відродження якого він і висловлювався, маючи на увазі, що капіталізм неминуче виснажить, переживе себе, а система продуманих реформ зможе сприяти цьому процесу. Фаулз підтримував «зелених», що виступали за збереження природного довкілля. За своїми естетичними принципами він був консерватором, високо цінував реалістичне мистецтво, вважав його зв'язок із життям незнищенною вартістю, хоча у власній літературній творчості рідко дотримувався традиційних кліше, органічно поєднавши свою відданість класиці зі сміливими художніми експериментами.
Наріжним каменем світоглядних і творчих позицій письменника став гуманізм. Фаулз був переконаний, що саме література мала сприяти духовному вдосконаленню людини, бути серйозною і гуманною. Працюючи в різних жанрах, він найповніше виявив самобутність свого таланту як романіст. Романний жанр надав йому можливість «виразити свій погляд на життя» і вплинути на духовне та моральне життя суспільства.
Після «Колекціонера» в 60-х роках XX ст. побачили світ романи «Маг» (1965), «Жінка французького лейтенанта» (1969). До цього ж періоду належала і книга «Арі стос» (1964), у якій письменник ділився думками та міркуваннями з проблем філософії, мистецтва, етики. Це своєрідний автопортрет митця, який дозволив читачеві ознайомитися з широким колом питань, що хвилювали на той час автора.
У цій книзі прозаїк висловив думку про те, що основою творчості повинна бути чітка філософська та естетична концепція. В оновленій редакції книга «Арістос» була перевидана в 1980 році.
Протягом 70-х років письменник видав романи «Вежа з чорного дерева» (1974) та «Деніел Мартін» (1970), у 80-х роках побачили світ «Мантиса» (1983) і «Хробак» (1986).
Сам Фаулз одного разу зазначив, що він протягом усього життя намагався подолати власне виховання, тому що його родина жодного інтересу до літератури та культури ніколи не виявляла.
Помер письменник 5 листопада 2005 року у своєму будинку у місті Лайм Редис у віці 79 років.
Серед багатьох шедеврів світової літератури Дж. Фаулз з особливою пошаною ставився до «Одіссеї» Гомера та «Бурі» В. Шекспіра. Про це він писав в есе «Острови». «Одіссею» письменник сприймав як перший роман в історії людства, що містив у собі дві вічні теми — тему подорожі теренами життя і мандрів глибинами власного «я», тему пошуку і прагнення до пізнання довкілля. Шекспірівська «Буря» сприймалася ним як п'єса про перемогу.
Роман «Колекціонер» відтворив протистояння індивіда духу соціального колективізму. В основі твору — динамічний, напружений, майже детективний сюжет.
Кількість дійових осіб у романі зменшена до мінімуму — їх тільки дві: службовець Фредерік Клегг та молода художниця Міранда Грей. Перший — особистість, яка нічим не вирізнялася з-поміж їй подібних, хіба що своєю пристрастю до колекціонування метеликів. Несподівано, як для себе, так і для оточуючих, Клегг виграв величезну суму грошей у лотерею. Та очікуване щастя йому мало принести не це, а цілковите володіння (яким би це не здавалося парадоксальним) дівчиною на ім'я Міранда Грей. Саме з цією метою Клегг купив старовинний заміський будинок, усамітнився в ньому, облаштував за своїм смаком і з надзвичайною вимогливістю підвальне приміщення, в якому незабаром мала з'явитися та, чия присутність йому була так необхідна. Колекціонер — багатій викрав Міранду, ув'язнив її, зізнався в коханні, навіть запропонував одружитися, — і все це в приміщенні підвалу, яке якнайкраще підходило для демонстрацій своєї домінуючої ролі в ситуації, що склалася. Свій нагляд Клегг посилив, коли Міранда відмовилася бути йому дружиною і декілька разів намагалася втекти. Переконавшися, що усі її спроби приречені на невдачу, дівчина вирішила спробувати проаналізувати психологічні першопричини поведінки Клегга. Міранда навчила його розбиратися в живопису, музиці. Щоб дати вияв своїм емоціям та відкрити комусь свою душу, вона вела щоденникові записи. Проте непорозуміння між викрадачем та експонатом його колекції все більше зростало. Відчуженість переросла в протистояння, а останнє породило ворожнечу. У фіналі роману Міранда почала хворіти і незабаром померла. Клегг, засмучений такою втратою, готовий був накласти на себе руки, однак, знайшовши щоденник своєї обраниці, вирішив знайти нову жертву, яку очікувало набагато жорстокіше ставлення. Таким чином, оповідна фабула роману зі смертю головної героїні тільки починалася — невдалий фінал першого експонату загартував колекціонера і зробив його більш обачливим і передбачливим. Відтепер він почав колекціонувати по-справжньому.
Історія психічно хворої людини та її жертви не була новаторським відкриттям Фаулза. Однак сучасного читача, захопленого і враженого майстерністю письменників — постмодерністів, приваблював у творі насамперед ігровий підтекст, що відчувався майже на кожній сторінці роману. Навіть назву твору можна було обіграти: колекціонер — слово англійського походження, яке мало в основі два латинські корені — «поєднувати» і «бути співучасником». Отже, потяг до колекціонування — це відповідно загальнолюдський процес, у якому всі були співучасниками.
У романі втілено провідний мотив екзистенціалізму — місцезнаходження героїв являло собою замкнений простір і втілювало як найвищий рівень свободи, так і найвищий рівень духовної замкненості і порожнечі. Клегг — класичний приклад «закомплексованої» особистості, затиснутої стереотипами моралі, поведінки, ідейних переконань тощо. Міранда ж, навпаки, тип людини нової моралі, вона здатна була шокувати своєю поведінкою, викликати неадекватне ставлення до своїх вчинків та емоцій. Героїня втілювала класичний тип «емансипованої» європейської молоді 60-х років з її самовпевненістю та максималізмом. Протистояння між нею та її викрадачем — це протистояння між довершеністю, досконалістю тих, хто своєю геніальністю кидав виклик натовпу, та буденністю, сірістю, нікчемністю, посередністю й іншими атрибутами «приземленого існування».
У цьому романі автор вперше використав такий прийом, який дав змогу відчути психологічний характер персонажа, — перевірку героя почуттям кохання. Клегг закоханий, але його почуття дали змогу відчути порожнечу душі, її обмеженість і безпорадність. Він здатен був любити когось тільки як частину своєї колекції. Це дало читачеві змогу порівнювати його порухи душі з нікчемним, принизливим інстинктом. Усвідомивши це, Міранда винесла суворий присуд самій ідеї колекціонування: «Колекціонери — найогидніші істоти на світі... Колекціонування — це антижиття, антимистецтво, анти-усе на світі». Здатність головного героя володіти лише мертвою красою (убиті метелики) підкреслювала його неспроможність відчувати, цінувати і насолоджуватися коротким, неповторним, миттєвим, але «живим» моментом. Отже, замкнений простір дав можливість і героям, і читачеві зрозуміти істинність людських почуттів і перевірити співвіднесеність життя і мистецтва.
Джон Фаулз порушив у своєму романі питання про красу і культуру в новому суспільстві. Він розмірковував над проблемами: чи спроможні нові люди не тільки створювати, а й відчувати красу, чи не призведе їхнє панування до руйнації та остаточної втрати цього поняття.
Ґрунтовно опрацювавши твір крізь призму літератури постмодернізму можна визначити ознаки сучасного романного жанру: екстремальна психологічна ситуація, обмежена кількість персонажів, замкненість простору, міфологічний ігровий підтекст, органічне поєднання казки, детективу, притчі, есе, роману, мінімалізація художнього часу, конфлікт двох життєвих позицій, нове прочитання відомого вже сюжету, глибоко узагальнений зміст основної оповіді.
Особливості індивідуальної майстерності Дж. Фаулза:
• орієнтир на гуманістичні зразки класичної літератури;
• звернення до ремінісценції і традиційних сюжетів;
• інтерпретація інтертекстуальних міфів;
• відмова автора від оцінки подій, надання читачеві можливості самому зробити висновок;
• зіткнення у творах різних культурних епох, різноманітних способів світобачення;
• своєрідність відображення складності людського характеру і долі, коли неможливо дати об'єктивну оцінку поведінки персонажів;
• гра з читачем з метою ускладнення розуміння сюжету твору і його філософського підґрунття.
Джон Ро́берт Фа́улз (англ. John Robert Fowles — 31 березня 1926 року Лі-он-Сі, графство Ессекс — 5 листопада 2005 рокуЛайм-Реджіс, графство Дорсет) — англійський романіст, письменник, есеїст. Належить до одних із найвизначніших письменників такого напрямку, як постмодернізм.
Відомий британський письменник народився 31 березня 1926 року в невеличкому містечку Лі-он-Сі, що в гравстві Ессекс, в 40 милях від Лондона. Його батько був успішним торговцем цигарок. Джон навчався в Бедфордській школі де проявив себе здібним учнем та непоганим спортсменом. Згодом він став студентом Единбурзького університету, але в 1945 році незадовго до закінчення Другої світової війни Фаулз покидає навчання заради воєнної кар'єри. Два роки він служив в морській піхоті, але змушений був покинути це заняття так і не досягши чогось значного в цій сфері діяльності. Майбутній письменник вступає до Оксфордського університету спеціалізуючись у німецькій і французькій мовах і філології.
В 1950—1963 рр. Фаулз спершу викладав в університеті французького міста Пуатьє англійську мову, а згодом він викладав в гімназії грецького острова Спеце, що став прообразом міста дії в романі «Маг» (в російському перекладі «Волхв»), а потім і вЛондонському Коледжі святого Ґодріка та ще кількох навчальних закладах Великобританії.
У 1963 році був надрукований його дебютний роман «Колекціонер». Він приніс письменнику славу та визнання. А успішна екранізація твору в 1965 році режисером Вільямом Вайлером принесла ще й значний прибуток. Фаулз вирішив залишити викладацьку кар'єру і повністю посвятити себе своїй літературній творчості. Вплинув на це рішення Джона і знайомий письменник Пол Скотт.
В 1966 році друкується його другий успішний роман — «Маг» («Волхв»), друга редакція роману відбулась в 1977 році.
В 1968 році Джон поселяється на півдні Англії в містечку Лайм-Реджіс. Письменник вирішує посвятити цим місцям на півдні один із найвідоміших своїх романів «Жінка французького лейтенанта» (в деяких перекладах «Коханка французького лейтенанта»)(екранізований 1981 року), що був виданий 1969 року.
В 70-х рр. він працював у різних жанрах, що засвідчує про його широке коло інтересів. Він писав вірші, оповідання і повісті. Крім цього вні займався перекладами з французької, написав адаптацію французької казки «Попелюшка». У 1974 році світ була надрукована його повість «Вежа із чорного дерева». Цю саму назву мала і збірка повістей до якої увійшов цей твір. Відома також його інтерпретація середньовічної віршованої новели «Елідюк», що входила в цю збірку. Значна частина цих творів відзначається глибиною філософської думки і затронутих тем, що вигідно відрізняє письменника від багатьох інших його сучасників-белетристів.
В 1977 році світ побачив ще один його роман «Деніел Мартін». В 1979 році Фаулз отримав посаду завідувача міського музею в Лайм-Реджіс і займав її протягом 10 років, допоки в 1988 році у нього не трапився інсульт. Ще два значних романа письменник написав в 80-х рр. Це «Мантісса» (1982) і «Личинка» (1985) (в російських перекладах відомий, як «Черв'як»).
Письменник був двічі одружений, перша дружина Елізабет померла в 1990 році.
«Колекціонер» — (англ. The Collector, 1963) — перший надрукований роман Фаулза. Відразу приніс письменнику славу і став «візитною карткою» його творчості загалом. Роман був вдало екранізований режисером Вільямом Вайлером через два роки. Це історія про молодого колекціонера Фредеріка Крегга, який ловить метеликів. Та отримавши таку можливість він ловить «метелика» своєї мрії — молоду гарну дівчину Міранду, за якою він давно спостерігає. Міранда в його підвалі стає «екземпляром» цієї колекції.
«Маг» — (англ. The Magus, 1965) роман був написаний раніше «Колекціонера», але виданий пізніше. Головний герой, місце дії, час та деякі деталі є автобіографічними і взятими з життя самого письменника. Роман був екранізований в 1968 році.
«Жінка французького лейтенанта» — (англ. The French Lieutenant's Woman, 1969), мабуть, найвідоміший твір письменника; значну роль у його популярності зіграв однойменний фільм, за мотивами цього роману, британського режисера чеського походження Карела Рейша. Його жанр можна назвати швидше «пародією» на любовно-історичний роман, аніж власне любовно-історичним романом. Це така письменницька гра з темами і жанрами — що часто зустрічається в творчості Фаулза — наприклад повість «Енігма» написана у вигляді детективу, але не має характерної кінцівки і в ній прослідковується глибокий психологізм зображення персонажів. Роман «Жінка французького лейтенанта» переповнений авторськими відступами і роздумами з точки зору людини ХХ століття. Роман має три кінцівки за схемою психоаналітика Жака Лакана: уявне — символічне — реальне. Дія відбувається в середині XIX ст. Роман розповідає про забезпеченого і освітченого молодого чоловіка, який цікавиться палеонтологією, про те, як він розривається між справжнім коханням до жінки, яку всі вважають падшою і обов'язком джентельмена.
Роман був перекладений на 30 мов світу і був виданий багатомільйонним тиражем. Він приніс своєму автору світове визнання.
«Личинка» — («Черв'як» в російському перекладі) (англ. англ. A Maggot, 1985) англійське слово «Maggot» має багато значень і передати його одним українським словом доволі важко. Але за твердженням самого автора мався на увазі в першу чергу «процес визрівання», образно кажучи процес коли «личинка» вилупляється з «лялечки» щоб стати «метеликом». А також це слово має таке значення: «примха», «дивацтво». Саме це хотів сказати автор назвою роману. Дія відбувається в Англії у XVIII ст. В романі розповідається про надзвичайні і загадкові події, що передували народженню матері-засновниці релігійної секти «шейкерів» — Анни Лі, прихильниці практики безшлюбності.
«Вежа із чорного дерева» — (англ. The Ebony Tower, 1974) це повість відомого письменника, темою якої є люди мистецтва. Назва твору — це антипод відомого виразуГюстава Флобера — «Вежа зі слонової кості», що є образом мистецтва загалом, і мистецтва, як притулку митця. «Вежею із чорного дерева» вважає сучасне мистецтво епатажний і скандально-відомий старий художник Генрі Бреслі — що живе відлюдником у своїй садибі «Котміне», у Франції, є прихильником реалістичних напрямів у образотворчому мистецтві, хоча серед його колекції картин є і представники кубізму. На противагу йому поставлений молодий художник і мистецтвознавець — Девід Вільямс, що хоче створити статтю про відомого митця і який пише свої картини в абстрактному стилі. У Генрі Бреслі живуть дві молоді дівчини — «Миша» і «Потвора», такі прізвиська їм дав сам художник — вони доглядають старого і виконують всі його забаганки (про це багатозначно натякає він сам в розмові з Девідом). Між Девідом і Мишею виникає симпатія, довіра і якісь тепліші почуття — проте за його короткий час перебування в Котміне вони не встигають розкритись повністю. Ідея твору почерпнута з філософії екзистенціалізму — мета людського життя це прагнення створити побільше прекрасного у світі.
колекціонер
Роман розповідає про самотнього молоду людину, Фредеріку Клегг, який слугує клерком в муніципалітеті. У вільний час юнак захоплюється колекціонуванням метеликів.У першій частині роману розповідь йде від імені Клегга. Він захоплений дівчиною на ім'я Міранда Грей, студенткою художнього училища. Але Клегг недостатньо освічений, не цікавиться нічим, крім метеликів і у нього не вистачає сміливості познайомитися з нею. Він захоплюється Мірандою на відстані.Одного разу Клегг виграє великий приз на скачках. Це дозволяє йому звільнитися, відправити своїх родичів за кордон і купити будинок в сільській глушині. В цей же час він вирішує «приєднати» Міранду до своєї колекції. Викрадення Клегг продумує в найдрібніших деталях і дійсно, у нього все виходить дуже професійно. Клегг переконаний, що, живучи у нього вдома, дівчина зможе полюбити його.Друга частина роману являє собою «щоденник» Міранди, під час ув'язнення її в підвалі будинку, купленого Клеггом, укупі зі спогадами дівчини. Міранда впевнена, що викрадення має на меті сексуальне насильство, але це виявляється невірно, і вона скоро починає трохи шкодувати свого викрадача, порівнюючи його з Калібаном.Міранда робить кілька спроб втечі, але кожного разу Клегг зупиняє її. Потім вона пробує спокусити його, але єдиний результат, якого вона домагається, це його озлоблення.Наприкінці роману Міранда захворює пневмонією і вмирає. У третій частині оповідання знову йде від імені Клегга. Після смерті Міранди він хоче покінчити з життям, але знайшовши її щоденник і дізнавшись, що вона ніколи не любила його, вирішує повторити спробу з іншою дівчиною.
«НезабутняІвлін Во
Денніс Барлоу, початківець англійський поет, пробує свої сили в Голлівуді, але не приживається там і влаштовується працювати в похоронному бюро тварин під назвою «Угіддя кращого світу».Коли його благодійник, сер Френсіс Хізлі, якому розташувались Денніса у себе, кінчає з собою від того, що його відсторонили від справ (він писав голлівудські сценарії) за станом здоров'я і без жалю звільнили, головний герой звертається у похоронне агентство «Шелестящая дол», в якому шефа називають сновидцем, замовників - ждущими години, а небіжчиків - незабутніми. Там же він зустрічає косметолога Ему Танатогенос і у них зав'язуються стосунки.Але відносини ці нормальними назвати не можна.Ема Танатогенос так відгукується про свою конторі: «Тут мій справжній дім». «... І мозок, і тіло її навряд чи можна було відрізнити від інших виробів стандартного виробництва», серце її - «незначний і недорогий продукт місцевого виробництва» у цій «країні безрідних і заблудлих» (мається на увазі США). Денніс їй цікавий лише оскільки вона вважає його поетом.Він же теж не подарунок: цинічний, неетичний, некультурний і декламує, як виявилося, не свої вірші. Останньою краплею терпіння стала новина, що він виявляється працює на «собачої фабриці» (так у «Шелестящая частці» називали «Угіддя кращого світу»).Ема вирішує вийти заміж за містера Джойбоя, головного косметолога. Але і той виявляється на перевірку малодушним і егоїстичним «Мамулин» синком, до того ж його «мамуля» на дух не переносить Ему і взагалі виявляється буркотуном і скупердяйкой, весь час ностальгує за своїй малій батьківщині.Останній оплот для душі еми був якийсь гуру Брамін, що давав їй поради поштою. Але і він зрештою впав: «Гуру Браміни були двоє похмурих чоловіків і здатна секретарка». Один з них, містер Мотлох, який спілкувався з нею від імені наставника, на роботі курив, як паровоз. І нестримно пив, за що і був звільнений. Нічого путнього Еме він не писав і вважав її «першорядної стервом».Вона змогла додзвонитися до нього, коли той був у барі, сильно п'яний, як завжди і повідала про свою біду (Денніс довів її до істерики, а Джойбой відмовився приїхати і втішити) - містер Мотлох зопалу порадив їй викинутися з вікна.Вона покінчила з собою на робочому столі Джойбоя, прийнявши ін'єкцію отрути. Той приїхав до Деннісу і спочатку звинуватив того у всьому, а потім слізно попросивши забрати тіло на спасіння своєї репутації.Денніс забрав Ему і кремував, а в робочому журналі записав, ніби спалив собачку.Після цього Джойбой продовжив роботу там же, а Денніс вирішив повернутися до Англії на гроші англійської діаспори ...Незабутня пішла в інший, але нічого не змінилося - принаймні у свідомості головних героїв. Думається, якби загинув хтось із них, а Ема залишилася, її реакція була б такою ж.Автор зобразив хворе суспільство і хворих індивідів. Всі персонажі «Незабутня» негативні і ніхто не викликає розташування ні у автора, ні у читача (за авторською задумом). Кругом - егоїзм, бездушність, типажі і відсутність індивідуальності.Смію припустити, що подібні твори без сумніву були бальзамом на серце радянських пропагандистів - ось воно, загниває буржуазне суспільство і слава Марксу, що є марксизм.Однак, описуючи пороки цього товариства, автор сильно захопився і прийняв в описі кілька цинічний тон чорного гумору, немов зводячи рахунки з цим суспільством. Він сам був англійцем, що жили в США і як бачимо, котрі зневажають порядки в цій країні.А може крізь його хворобливу іронію можна угледіти сльози?
«Тихий американець» (англ. The Quiet American) - роман 1955 англійського письменника Грема Гріна. Критикує зовнішню політику США у В'єтнамі. Заснований на реальних подіях, але не викладає їх точно: «Я допускаю ... відхилення без жодних докорів сумління, тому що я написав роман, а не історичний нарис ...».
Образ «тихого американця», в деякому роді «Прогресори» західних цінностей, виведений в цій книзі, виявився настільки сильним, що став улюбленим кліше антиамериканської риторики в додатку до діяльності США в інших країнах. Зокрема, активно використовувався в радянській пресі і на телебаченні.
Роман був двічі екранізований.
Дія відбувається в Сайгоні на початку 1950-х років, під час Першої індокитайської війни. У романі перетинаються дві основні лінії: любовний трикутник похилого англійського журналіста Томаса Фаулера, молодого американця Олдена Пайла і в'єтнамської подруги Фаулера Фуонг (правильний варіант вимови цього імені - Фионг, "фенікс"); та військово-політичні конфлікти і наростаюче втручання США, яке в майбутньому призведе до В'єтнамської війні. Фаулер, оповідач історії, просто спостерігає події, що відбуваються і відправляє репортажі в Лондон. Його досвід у В'єтнамі почасти повторює пережите там самим Гріном. Пайл, навпаки, безпосередньо замішаний в що відбувається, хоча це стає ясно і не відразу. Пайл символізує політику США у В'єтнамі в цілому.
Ключові події роману сконцентровані навколо спроби США створити «третю силу» в особі генерала Тхе (заснований на реальній особистості Чинь Мінь Тхе) для протистояння В'єтмінь і, менш явно, французьким колонізаційним військам. Серія терористичних актів у Сайгоні, відповідальність за які звалили на комуністів, використовується для виправдання взяття міста генералом Тхе (схожі події відбувалися насправді в 1952 році в той час, як Грін був у місті). Грін вважав - і це незабаром підтвердилося, - що насправді вибухи були справою рук Тхе і його американських радників. У романі цей не надто законспірований змова розкриває Фаулер, що змушує його відкинути свої споглядальні принципи і піти на втручання в події.
Джеймс Олдрідж народився у 1918 р. в Австралії, де здобув добру освіту. У 1938 році переїхав до Англії де розпочав активну журналістську діяльність. Під час Другої світової війни працював журналістом та військовим кореспондентом. Побував у багатьох країнах і на багатьох фронтах. Його безпосередні спостереження й дали йому матеріал для перших романів.
Його художні репортажі ("Пісня про Кавказ") і романи («Справа і честі», «Морський орел»), відобразили героїзм народного опору й ті зміни, які спричинила перемога над фашизмом. Письменник жваво відгукується на актуальні проблеми часу, бореться за мир і покращення міжнародних відносин (роман «Дипломат»), виступає як митець на підтримку національно-визвольної боротьби пригноблених народів («Герої пустельних обріїв», «Не хочу, щоб він помирав»). Письменника приваблює тема людини, що в драматичних обставинах перемагає відчай («Мисливець»). Романи Олдріджа тяжіють до жанру героїчної епопеї, вони реалістично відображають і складний шлях людини до нових обріїв, і трагедію людини, що їх утратила.
Грем Грін(1904-1991) народився у Східній Англії в багатодітній сім’ї. Через постійне глузування інших дітей у школі, робив декілька спроб самогубства, тому вимушений був покинути школу. У дитинстві дуже захоплювався пригодницькими романами, зокрема Хаггарда та Конрада. У 1926 році вийшла перша збірка його віршів — «Гомінкий квітень».
У 1925 познайомився з католичкою, котра згодом стала його дружиною, а наступного року прийняв католицизм. Тому релігійною тематикою насичені чимало ранніх творів Ґрема Ґріна.
Відомим автор став завдяки своєму першому роману — «Людина зсередини». До того він зумів влаштуватися на роботу у лондонській газеті «Таймс», але успіх роману дозволив йому зосередитись лише на письменницькій діяльності.
Ґрін багато подорожував та співпрацював із британською розвідкою під час Другої світової війни — його пізні твори описують життя у країнах, які на власні очі бачив автор. Найвідомішими романами англійця стали «Тихий американець» і «Наш резидент у Гавані».
В більшості романів Ґріна є динамічний сюжет, заплутана інтрига в поєднанні з політичними концепціями, що виростають із роздумів про життя. Непримиренність художника до всіх видів насильства і сваволі - будь то диктаторські, колоніальні режими, прояви фашизму, расизму або релігійної нетерпимості - залишалася непохитною. Письменника сприймали як свого роду політичний сейсмограф, що реагує на поштовхи і вибухи історії, чуйно відчуває «больові місця» планети
Джон Брейн (13 квітня 1922, Бредфорд, графство Йоркшир - 28 жовтень 1986, Лондон)народився у бідній родині. По закінченні школи працював вантажником у магазині, технічним співробітником - в науковій лабораторії. Під час Другої світової війни служив на флоті (1940-1943), потім працював бібліотекарем у провінційних містечках на півночі країни, де розгортається дія його першого роману «Шлях нагору» («Room at the Top», 1957, російський переклад - 1960), що викликав гучний резонанс в якості одного з програмних творів «сердитих молодих людей.У 1970-1980-ті роки книги Брейна («Залишся зі мною до ранку» - «Stay with Me till Morning», 1970; «Благочестивий агент» - «The Pious Agent», 1975; та інші) стають все ближчими до масової літератури. Брейн в цей період прагнув завоювати популярність у широкого читача - нехай навіть за рахунок банальності сюжетів і характеру їх розробки. Останнім твором Брейна став автобіографічний роман «Ці золоті деньки» («These Golden Days», 1985). 1972 - Королева далекої країни (The Queen of a Distant Country)1975 - Агент-ханжа (The Pious Agent)1976 - В очікуванні Шейли (Waiting for Sheila)1977 - Вогненний перст (Finger of fire)1981 - Єдина і остання любов (One and Last Love)1984 - Нас двоє (The Two of Us).
Джон Джеймс О́сборн (англ. John James Osborne; 12 грудня 1929 — 24 грудня 1994) — англійський драматург і сценарист, один з лідерів літературного руху Angry Young Men. Відомість Осборну принесла пьєса «Озирнися в гніві» («Look Back in Anger», 1956), яка викликала громадський резонанс і змінила обличчя британського театру. Його справжнім дебютом, а разом з ним народженням англійської драми «нової хвилі», стала п'єса «Озирнись у гніві» 60-ті роки принесли драматургу багато удач: «Непідсудна справа» (1965), як вважають багато критиків, найкращий його твір; «Патріот» (1966), «Час - сьогодення» та «Готель в Амстердамі» (обидві - 1968) Під кінець життя наполегливо працював над автобіографією, встигнувши закінчити два перших томи: «Людина вищого розряду» (1981) і «Майже джентльмен» (1991). Гідно продовживши цей традиційний для британської словесності жанр, Джон Осборн, бунтар і розвінчувач, під кінець життя виступив істинним традиціоналістом. Перша п'єса - «Диявол, який сидить у ньому» («The devil inside», 1949). У 1956 пост. п'єса «Озирнись у гніві» («Look back in anger»). П'єса «Комедіант» («The entertainer», 1957). . Історич. трагедія «Лютер» («Luther», 1961). П'єса «Непідсудна справа» («Inadmissible evidence», 1964).
Сід Чаплін (1916-1986) народився 1916 року в простій шахтарській сім'ї. Дитинство і юність відбилися на усій його подальшій літературній діяльності. Сім'я жила небагато, з дитинства Сід бачив навколо себе злидні, безпросвітний працю, нескінченний страх безробіття. У 14 років він почав працювати, але дуже бажав вчитися. Закінчивши вечірню школу, Чаплін почав співпрацювати з газетою «Вугілля», писати нариси, оповідання. Він працював в основному в жанрі так званого «робочого роману». У своїх творах Сід Чаплін піднімав гострі соціальні та філософські питання сучасності.
Непрості психологічні і соціальні питання вирішують герої романів «День сардини» (1961) і «Надглядачів і піднаглядні» (1962) — молоді люди з робочого середовища, сучасники письменника. Сід Чаплін писав також оповідання, нариси, його перу належать романи «Моя доля волає» (1951), «Алебастрові копі» ( 1971), «Дерево з рум'яними яблуками» (1972) та інші. «Робочий роман» Сіда Чапліна — не просто «зріз суспільства», це роздуми про людську долю.
Джеро́м Де́від Се́лінджер (англ. Jerome David Salinger; * 1 січня 1919, Нью-Йорк — † 27 січня[1][2][3] 2010) — американськийписьменник, основним твором якого є шедевр «Ловець у житі» (1951).
Народився у єврейській сім'ї.Його батько Сол був єврейським торговцем м'ясними продуктами та сиром, імпортував яловичину з Європи, мати була ірландкою, католичкою. Можливо, цей іудейсько-кельтський дуалізм і вплинув на його своєрідний світогляд. Адже однією з важливих рис характеру є суперечливість. Те, що він був напівєвреєм, викликало серйозний внутрішній конфлікт, зумовлений не так релігією, як соціальним статусом,— в ті часи був поширений расизм проти євреїв. Селінджер мав старшу сестру Доріс, дітей виховувала мати в дусі методизму. З батьком у Селінджера були прохолодні стосунки. Сол бажав, щоб Девід заробляв великі гроші, мав певну роботу з високим соціальним статусом, також він хотів, щоб Девід продовжив сімейний бізнес, а це майбутнього письменника зовсім не приваблювало.
У Нью-Йорку минуло дитинство, він мешкав з західного боку Манхеттена, там минули його перші шкільні роки. Селінджера вигнали з кількох приватних шкіл, через те що він не хотів навчатися. Далі він вчився у військовій школі «Веллі-Фордж» в штаті Пенсільванія, тоді ж починав писати. Це було його бажання там учитися, бо він хотів жити окремо від батьків. Однокласники згадують, що для нього було звичним бути в центрі уваги, він був дуже компанійським, умів розповідати веселі історії й анекдоти, але коли йшлося про гулянки з випивкою, він, як правило, не брав участі. Селінджер був капітаном фехтувальної команди.
Потім разом з батьком хлопець побував у Польщі,— там він знайомився зі специфікою морських перевезень м'ясних продуктів. Це мало його цікавило, та поїхав він охоче. Проте отримав дуже неприємні враження від скотобоєнь, після чого твердо вирішив цим не займатись. Огида до м'ясного бізнесу вилилася в те, що він став вегетаріанцем. Під час поїздки він знайомиться з європейською культурою і вивчає німецьку мову.
Після цього Селінджер прожив десять місяців у Відні, потім повернувся до Америки, в коледж Урсінус, але вже серед року втратив інтерес до навчання. Він не хотів навчатись у вищій школі (Ivy Leage) через її снобізм та тому, що був євреєм.
Певний час майбутній письменник відвідував літературні курси при Колумбійському університеті, що їх вів Віт Барнетт, редактор журналу «Сторі». Він казав, що Селінджер сидів в останньому ряду й дивився у вікно майже до кінця останнього семестру. Лише під кінець хлопець ожив, тоді він написав «Підлітки», перше оповідання (коли йому був 21 рік), яке Барнетт вирішив опублікувати в «Сторі», що було певним ризиком, адже в оповіданні не було нічого особливого. Селінджер не раз казав своїм друзям, що колись він стане великим письменником. Увесь цей час він продовжував писати.
Потім він плавав в Індію та Карибським морем на шведському лайнері «Кунгсхольм», де організовував дозвілля туристів, і не припиняв писати оповідання для журналів та університетських збірок.
У 1942 році Селінджера призвали до армії, де він прослужив два роки. Він брав участь у Другій світовій війні у складі дванадцятого піхотного полку четвертої дивізії. Серцева аритмія зробила письменника непридатним для піхоти, але в армії він знаходився з початку мобілізації, а в 1944 році він у складі союзних військ брав участь у висадці на узбережжя Нормандії, був зв'язковим, служив у контррозвідці. На фронті було нелегко, і у 1945 році майбутній класик американської літератури потрапив до шпиталю з нервовим зривом. Пізніше він з презирством ставився до В'єтнамської війни й глузував з хлопців, які вербувалися. Гіркий і трагічний досвід воєнних років відіграв велику роль у формуванні його як письменника. У Німеччині він одружився з функціонеркою націонал-соціалїстичної партії Сильвією, але невдовзі вони розлучились — він ненавидів нацистів так само сильно, як вона ненавиділа євреїв.
1945 рік був роком найбільшої творчої активності письменника, оповідання друкувались одне за одним. Цього ж року виходить у світ роман «Над прірвою у житі», який через кілька місяців посів перше місце в списку американських бестселерів. На той час з'явилися майже всі найвідоміші оповідання Селінджера, що увійшли до збірки «Дев'ять оповідань» (1953).
Після гучної популярності, викликаної виданням роману, автор вирішив переїхати до Нової Англії, де й придбав собі заміський будинок в Корніші, неподалік від річки Коннектикут, штат Нью-Гемпшир. Його дім знаходиться досить далеко від сусідів, за містом.
Другою його дружиною стала Клер Дуглас (молодша за нього на п'ятнадцять років), у 1955 році, тоді ж він написав «Френні». Вони жили в Корніші. У 1955 році у них народилася донька Маргарет, пізніше — син Метью. Селінджер виявився непоганим батьком, зачаровував дітей своїми оповіданнями, але письменницька діяльність, спосіб життя автора псували відносини в родині. У цей час він пише кілька повістей про родину Гласів і, не завершуючи цикл, покидає літературу назавжди, вважаючи, що слава дуже йому шкодить. Він живе у своєму будинку, до найближчих сусідів кілька миль, відгородившись від навколишнього світу, відмовляється давати інтерв'ю, і запобігає всім спробам підняти завісу його приватного життя. Значну роль зіграло в цьому і його захоплення східними релігіями — буддизмом та індуїзмом, що добре помітно в останніх повістях. Проте вони не повністю полонили його, хоч були найбільш стійким його захопленням, стверджує дочка автора. Певний час він цікавився саєнтологією, але невдовзі покинув її, також він цікавиться гомеопатією, проводячи за заняттям нею більшу частину дня. У 1966 році він розлучився із Клер, — і жив кілька місяців з вісімнадцятилітньою Джойс Мейнард, яка пізніше стала письменницею. У 1998 остання видала книгу спогадів (вона ж продала його листи, але їх викуплено Пітером Нортоном й благородно повернуто автору).
Селінджер помер удома природною смертю в Нью-Гемпширі 27 січня 2010 року, у віці 91 рік. Інформацію щодо смерті надав син письменника, інформація також була підтверджена його літературним агентом.
Письменницька кар'єра почалася з публікації коротких оповідань у нью-йоркських журналах. Перше оповідання «Підлітки» автор надрукував у 1940, коли йому був 21 рік. Певний час відвідував літературні курси при Колумбійському університеті, що вів Віт Барнетт, редактор журналу «Сторі». Першу серйозну популярність Селінджеру принесло коротке оповідання «Чудовий день для рибки-бананки» (англ. A Perfect Day for Bananafish, 1948) — історія одного дня в житті молодої людини, Симура Гласа, і його дружини.
Через одинадцять років після першої публікації Селінджер випустив свій єдиний роман «Ловець у житі» (The Catcher in the Rye, 1951), що зустрів схвалення критики і залишається особливо популярним серед старшокласників і студентів, які знайшли у поглядах і поведінці героя, Голдена Колфілда, відгук власним настроям.
У 1953 надруковано збірку «Дев'ять оповідань». У 60-ті роки виходять новели «Френні і Зуї» (Franny and Zooey) і повість «Вище крокви, будівничі» (Raise High the Roof Beam, Carpenters).
Після того як роман «Над прірвою в житі» завоював велику популярність, Селінджер почав вести життя відлюдника, відмовляючись від інтерв'ю. Після 1965 припинив друкуватися, пишучи тільки для себе. В останні роки він практично не мав контактів із зовнішнім світом, живучи за високою огорожею в особняку в містечку Корніш у штаті Нью-Гемпшир.
У 1955 одружився з Клер Дуґлас, тоді ж він написав «Френні». У 1950-ті Селінджер написав кілька повістей про родину Ґласів, і не завершивши цикл, покинув літературу назовсім. Останнім твором є повість «Шістнадцятий день Гепворта 1924 року», надрукована в журналі «Нью-Йоркер»
Вільям Ґолдінґ (1911-1993) народився у сім'ї шкільного вчителя, ерудованої людини радикальних політичних. Середню освіту здобув у місцевій школі. У 1930 році вступив до лав Оксфорду, де він вивчав природничі науки впродовж двох років за бажанням батьків.
Після закінчення коледжу Ґолдінґ працював у розрахунковій палаті в Лондоні, писав п'єси і ставив у невеликому театрі. У воєнні роки служив у лавах воєнно-морського флоту, що суттєво вплинуло на його погляди.
Перший роман автора «Повелитель мух» був опублікований аж у 1954 р. і зазнав надзвичайного успіху. У ньому відобразилися роздуми Ґолдінґа про хід історії і про людину як носія властивостей і рис цивілізації та культури. Питання вихованості, цивілізованості та культури Ґолдінґ порушує і в наступних творах. У 1955 р. вийшли друком його «Спадкоємці», услід за ним з'явилися «Злодюжка Мартін» п'єса «Бронзовий метелик», «Вільне падіння».
У 1983 р. Ґолдінґ був удостоєний Нобелівської премії «за романи, які допомагають зрозуміти умови існування людини у світі». Останніми творами автора стали романи «У тісному сусідстві» і «Пожежа внизу», які разом із «Ритуалами на морі» утворюють трилогію «На край світу».
Леді Айріс Мердок (англ. Jean Iris Murdoch; * 15 липня 1919, Дублін — † 8 лютого 1999, Оксфорд) — англійська письменниця і філософ. Лауреат Букерівської премії, лідер за кількістю влучень у число фіналістів (short list) Букера (шість разів)[1].Народилася в англо-ірландській родині. Вивчала класичну філологію в Оксфордському університеті (1938—1942) і філософію — в Кембріджському університеті (1947—1948). Викладала філософію в Оксфорді. Там же в 1956 вийшла заміж за Джона Бейлі[2], професора англійської літератури, письменника і художнього критика, з яким прожила близько 40 років. Дітей у письменниці не було.Перша опублікована робота Мердок називалася "Сартр - романтичний раціоналіст" (1953), це був критичний нарис. Вона зустрічалася з Сартром в 40-ті роки, зацікавившись екзистенціалізмом. Дебютом Мердок як романістки став роман "Під сіткою"."Дзвін" (1958) - один з найуспішніших романів Мердок. У ньому зображена англіканська релігійна громада в Глостеширі. У центрі уваги - заміна дзвонів у вежі монастиря. Труднощі перевезення вінчаються спробою перевезти дзвін по дамбі до воріт жіночого монастиря, коли раптово дзвін падає у воду і безслідно зникає під водою. Пізніше історію екранізували.У ранніх роботах Мердок, як, наприклад, в "Пісочному замку" (1957), стиль бездоганний і книги в основному не великі за обсягом. Пізніші багато більше - понад п'ятсот сторінок. У книзі "Алое і зелене" (1965) Мердок звертається до історії, до періоду Пасхального повстання * в Дубліні в розпал Першої світової війни. Мердок часто використовувала фантазійні і готичні елементи, але її персонажі - реалістично написані портрети людей, які шукають сенс у житті в незвичайних ситуаціях. У 1950 році Мердок написала: "Ми живемо в науковій і анти-метафізичної епохи, в якій релігійні догми, образи і заповіді в чому втратили свою силу", а нам залишилася "порожня і тендітна ідея людської особистості".Італійка (The Italian Girl) (1964) Червоне і зелене (The Red and the Green) (1965) Час ангелів (The Time of the Angels) (1966) Гарні і хороші (The Nice and the Good) (1968) Сон Бруно(Bruno's Dream) (1969) Чесний програш (A Fairly Honourable Defeat) (1970) Випадкова людина (An Accidental Man) (1971) Чорний Принц (The Black Prince) (1973), переможець премії пам'яті Джеймса Тейта БлекаСартр: Романтичний раціоналіст (Sartre: Romantic Rationalist) (1953)Суверенітет Добра (The Sovereignty of Good) (1970)Полум'я і Сонце (The Fire and the Sun) (1977)Метафізика як керівництво з Моралі: Записки з філософії і літератури (Metaphysics as a Guide to Morals: Writings on Philosophy and Literature) (1992)Екзистенціалісти і містики (Existentialists and Mystics) (1997)
Івлін Артур Сент-Джон Во (англ. Evelyn Arthur St. John Waugh, 28 жовтня 1903, Лондон — 10 квітня 1966, Тонтон, Сомерсет) — британський письменник, представник сатиричного напрямку в британській літературі. Народився у Лондоні, Велика Британія, у заможній родині відомого редактора та видавця Артура Во. Дитинство пройшло у Гемсптеді, респектабельному передмісті Лондону, саме тут Во вчився в початковій школі «Хіт Маунт» (Heath Mount School).Батько Івліна Во і його старший брат Алек вчилися в школі «Шерборн» (Sherborne School), але в останній рік навчання Алека Во відрахували зі школи, після того як він опублікував контроверсійний роман The Loom of Youth, в якому зачіпалися питання гомосексуальних стосунків серед студентів шкіл і який, на думку керівництва школи, значно зашкодив її репутації. Школа відмовилася приймати на навчання Івліна, і його батько був вимушений відправити його до менш престижного коледжу «Ленсінг» (Lancing College), відомого своїми сильними англіканськими традиціями. Ймовірно, саме завдяки навчанню у цій школі Во протягом всього життя зберігав зацікавленість у релігії, хоча й в ті роки вважав себе агностиком.Твори Івліна Во користувалися успіхом серед читачів. Він завоював славу сатирика і відмінного стиліста, але поступово в творчості все чіткіше проступали його консервативні погляди і католицькі переконнання, що викликало неоднозначну реакцію критиків. У неопублікованій рецензії на Brideshead Revisited, Джордж Орвелл писав, що Во — новеліст, таланту якого заважають одіозні погляди На думку Мартіна Еміса снобизм, яким просякнутий весь роман Brideshead Revisited є результатом «браку уяви, є поразкою художника.»
Мю́ріел Спарк (англ. Muriel Sarah Spark; 1 лютого 1918 — 13 квітня 2006) — британська письменниця, драматург, поет і літературний критик шотландського походження, представниця сатиричного напрямку в літературі; дама-командор ордену Британської імперії.