42

ЗМІСТ

ВСТУП .....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОНОМАСТИЧНОЇ ЛЕКСИКИ...…………………………………………………………6

1. Історія становлення ономастики як науки ………………..……….6

2. Особливості топонімічних назв…………………………...……….14

3. Урбонімія як розділ топоніміки……………………..…………….28

   1. Лінійні урбоніми ……………………………..……..……….30

   2. Локальні урбоніми……………………………..…..………...31

РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА УРБОНІМІВ М.ХЕРСОНА ……………………………………...43

2.1. Найменування розважальних і торгівельних закладів…………....43

2.1.1. Смислові групи лексем……………………………..………..43

2.1.2. Групи лексем за мовою написання……………..…………..46

2.2. Найменування вулиць і площ міста ……………………………....47

2.2.1. Годонімія та агоронімія як лексична система……….....…48

2.2.2. Семантика годонімів та агоронімів…….………………..…51

2.2.3. Семіотика годонімів та агоронімів…….……………..…….52

2.3. З історії назв вулиць та площ міста……………………..…………54

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..69

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….71

ДОДАТКИ………...……………………………………………………………..77

ВСТУП

Власні назви займають значне місце у складі лексики будь-якої мови. Їх сукупність являє собою народну творчість, яка складалась століттями. З давніх часів географічні назви, їх походження та історія цікавили людей: з античності до нас дійшли давньогрецькі тексти, які мають вигляд зібрання географічних назв та їх класифікацію, спроби пояснити ті чи інші географічні назви можна зустріти у працях грецьких і римських істориків та географів.

Географічні назви, особливо давні, є історичними пам'ятками, тому що в них відобразилися соціальні відносини попередніх століть, особливості етнографії, побуту, а головне – мова відповідного періоду з усіма його рисами. Якби добре людина не володіла тією чи іншою мовою, її знання завжди будуть неповними і поверхневими, якщо вона не має уявлення про культуру, історію і традиції народу. Ономастична лексика робить можливим поєднання вивчення мови з літературою та історією народу, її культурою.

Першими отримали власні імена самі люди, відомі їм місця на землі, тварини (домашні і дикі) і видимі небесні світила. Ці об'єкти і їхні імена заповнювали ономастичний простір давньої людини.

Світ, у якому ми живемо, можна назвати світом імен і назв. Адже практично кожен реальний об'єкт (часто і вигаданий) має або може мати своє власне найменування. Одні назви настільки давні, що їх сприймають як ті, що виникли самі собою, оскільки невідомий їх автор, а іноді навіть і народ, мові якого це слово належало. Історія таких імен прихована від нас завісою часу. Цим, зокрема, відрізняються назви деяких річок, морів, гір, зірок. Навпаки, існують інші імена і назви, дата народження яких встановлена точно або навіть широко відома, вони нерідко молоді, часто відомі і автори цих слів-назв. Межі світу ономастики, що дозволяють визначити число таких незвичайних слів в нашій мові, віддалені від погляду навіть досвідченого дослідника: статистика тут також не може бути всеосяжної.

Актуальність дослідження зумовлена підвищенням в останні роки зацікавленості у мовних особливостях сучасного міста, виявленні їх специфічних рис. Нагальність зібрати й проаналізувати урбоніми зумовлена тим, що цей клас онімів протягом останнього півстоліття зазнав і далі продовжує зазнавати значних змін. Багато урбонімів безповоротно і назавжди зникає з людської пам’яті, хоча майже кожен тісно пов'язаний з історією місцевої людності, в них відображається побут, вірування, творчість народу, простежуються його торговельні, господарські та культурні зв'язки.

Власні назви внутрішньоміських об’єктів входять до складу загальнонаціональної лексики, утворюючи окремий лексичний шар, що підпорядковується законам її розвитку.

Урбоніми семантично близькі до загальних назв, проте визначаються меншою граматичною стійкістю, історично мінливіші. Їх специфіка тісно й органічно пов’язана з різними особливостями іменованих об’єктів. Урбоніми – це вид топонімів, які позначають власне ім’я будь-якого внутрішньоміського топографічного об’єкта.

Результати дослідження дають можливість виявити специфіку урбонімів м.Херсона, доповнюють висновки інших ономастів щодо регіональних особливостей української топоніміки.

Об’єктом дослідження є урбонімія м.Херсона як широкий шар лексики сучасного міста.

Предметом дослідження є словотвірна структура та лексико-семантичні особливості лексичної бази сучасних урбонімів Херсона.

Мета дослідження – здійснити структурно-семантичний аналіз урбонімії м.Херсона. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких конкретних завдань:

1. визначити поняття «ономастика», «топонімія», «урбонімія»;

2. з’ясувати особливості топонімічних назв;

3. виявити специфіку творення урбонімів міста;

4. дослідити природу назв внутрішньоміських об’єктів Херсона;

5. класифікувати урбоніми міста Херсона;

6. подати історичні коментарі до найменувань херсонських вулиць і площ;

7. укласти словник урбонімів Херсона.

Методи дослідження. У роботі використовується синхронно-описовий метод, методи лінгвістичного спостереження, а також прийоми класифікації та систематизації. Для визначення мовної належності первинного значення апелятива вживаються прийоми етимологічного аналізу.

Практичне значення роботи зумовлене тим, що матеріали дослідження можуть бути використані у лексикографічній практиці, при написанні курсових, випускних робіт. Зібраний матеріал знайде застосування у процесі читання курсів «Сучасна українська літературна мова», «Соціолінгвістика», спецкурсів та спецсемінарів з соціальної діалектології, лексикології, стилістики. Зібраний матеріал може стати у пригоді не тільки мовознавцям, а й культурологам, історикам. У процесі аналізу зібраного матеріалу (понад 1000 урбонімів) встановлено семантику твірних основ та визначено структурні моделі урбонімів Херсона. Укладено словник внутрішньоміських назв Херсона.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, формулюється мета, основні завдання, з’ясовується практичне значення. У першому розділі подаються теоретичні засади дослідження ономастичної лексики. У другому розділі досліджується структурно-семантична характеристика урбонімів м.Херсона. У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження. У додатках уміщено словник назв внутрішньоміських об’єктів Херсона.

Розділ 1 теоретичні засади дослідження ономастичної лексики

1.1.Історія становлення ономастики як науки

Специфіку власних назв почали вивчати в особливій галузі мовознавства – ономастиці (з грецької Onomastike «мистецтво давати назви»). Вперше цей термін запропонував хорватський лінгвіст Т.Маретич у 1886 р., але спочатку він містив у собі лише одну ономастичну дисципліну – антропоніміку. Існує декілька визначень даного поняття. Звернемося до найбільш відомих словників лінгвістичних термінів та енциклопедичних довідників.

На думку Ж.Марузо ономастика «відзначає або систему власних імен даної мови чи даної місцевості, або вивчення цієї системи…». [39;С.283]

У короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів «Українська мова» подається таке визначення: «Ономастика – розділ мовознавства, що вивчає історію виникнення, розвитку власних імен у літературній мові та діалектах» .[25;С.115]

О.С.Ахманова у «Словнику лінгвістичних термінів» зазначає, що «Ономастика (ономатологія)…1) Розділ мовознавства, який вивчає власні назви (імена, прізвища, по батькові, прізвиська людей та тварин); 2) Сукупність (система) особистих імен як особливий предмет лінгвістичного вивчення; 3) Розділ мовознавства, який вивчає власні назви». [2; С.312]

У тлумачному словнику сучасної української мови І.М.Забіяка подає таке визначення: «Ономастика – 1) Розділ мовознавства, що вивчає власні назви; 2) Сукупність власних назв у словниковому складі мови». [63;С.277]

Д.Е.Розенталь та М.А.Телєнкова вважають, що «Ономастика – це розділ лексикології, присвячений вивченню власних назв». [52;С.378]

В енциклопедії української мови за редакцією В.М.Русанівського «Ономастика – розділ мовознавства, що вивчає власні назви, їх будову, системну організацію, функціонування, розвиток і походження». [65; С.437]

Н.Подольська у «Словнику російської ономастичної термінології» розглядає ономастику як «… розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні назви… Тривалий час під терміном «ономастика» розуміли а)вивчення антропонімів, тобто антропоніміка, б)сукупність антропонімів, тобто антропонімія, в)сукупність усіх власних назв, тобто онімія…». В другому виданні цього словника констатується, що «ономастика – розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні назви». [49; С.64]

У «Великому енциклопедичному словнику» ономастика визначається як «1)Власні назви різних типів; 2) Розділ лексикології, який вивчає власні назви».[8; С.678]

Отже, термін «ономастика» використовується як в значенні «розділ мовознавства (розділ лексикології), який вивчає власні назви», так і в значенні «сукупності власних назв». Є підстави вважати ономастику самостійною лінгвістичною наукою, а не розділом лексикології.

Для запобігання небажаної багатозначності Н.В.Подольська пропонує сукупність власних назв позначати терміном онімія, тобто ономастика та онімія утворюють таку ж термінологічну пару, як топоніміка – топонімія, антропоніміка – антропонімія і т.д.

Ономастика традиційно поділяється на розділи у співвідношенні з категоріями об'єктів, що носять власні назви: антропоніміка (вивчає імена людей), зооніміка (вивчає клички тварин), астроніміка (вивчає назви окремих небесних тіл) і топоніміка (вивчає назви географічних об'єктів). У свою чергу топоніміка поділяється на такі розділи: ойконімія (назви населених пунктів), гідронімія (назви водяних об'єктів), оронімія ( назви особливостей рельєфу), урбанонімія (назви міських об'єктів).

Тривалий час у науці йшла суперечка з приводу того, чи є ономастика самостійною дисципліною з власними засобами досліджень, чи допоміжною стосовно географії, історії, лінгвістики, археології, етнографії тощо. Одним з перших, хто спробував поставити питання про історію і походження географічних назв на науковий щабель, був німецький вчений В.Гумбольдт (1767-1835).

У наукових дослідженнях виокремилися два підходи у вивченні онімів-власних назв. Перший об’єднував вчених, які використовували оніми як історичне джерело. Другий – вчених-філологів, котрі використовували оніми в дослідженнях з історії мови. Тому в історичній науці ономастика вважається спеціальною історичною дисципліною, яка вивчає оніми як історичне джерело. У філології ономастика – частина лінгвістики, дослідницький об’єкт істориків мови. Таким чином, в онімі розділяються форма власної назви та її конкретний зміст. Вивченням лексичної форми власної назви займається філологія. У свою чергу вивченням її конкретного змісту і його тлумаченням опікується історична наука.

Ономастичний матеріал був використаний при створенні граматик слов’янських мов, зокрема: нижньолужицької граматики Е.Муки (Лейпціг, 1891), праці А.Соболевського «Лекції з історії російської мови» (К., 1927), «Історичної граматики чеської мови» Я.Гебауера (Прага, 1898) тощо.

Розвиток ономастики як наукової дисципліни можна умовно розділити на три етапи. Перший етап – це так звана «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з’являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст. Другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. – першу половину ХХ ст., коли з’являються академічні філологічні дослідження з ономастики. І нарешті, третій етап (друга половина ХХ ст. – початок ХХІ ст.), коли ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами-істориками.

Перші ономастичні розвідки з’явилися ще тоді, коли в «Повісті минулих літ» Нестор намагався дізнатись «…откуда есть пошла Русская земля». В першу чергу, він з’ясовує етимологію назви столиці Русі – Києва і в зв’язку з цим наводить легенду про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь. Далі він наводить дані про походження назв деяких літописних племен і досліджує походження назви всієї держави – «Русь».

У період Київської Русі потреба зрозуміти історичний зміст географічних і етнічних назв, а також імен людей призвела до появи в писемних джерелах численних прикладів тлумачення імен. У 1289 р. у Новгороді для єпископа Климента був створений перший на Русі словник власних імен людей. Найдавнішими українськими словниками вважаються «Лексис с толкованієм словесних мов просто» (середина ХVІ ст.), «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596). У середині ХVІІ ст. Стефаній Славинецький уклав «Лексикон латинський», де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, крім церковнослов’янських термінів, вживаються й українські слова. У 1627р. у Києві Памва Беринда видав «Лексикон словеноросский и имен толкование», в якому спробував з’ясувати походження й етимологію імен людей. І лише в ХІХ ст. наука про власні імена увійшла в коло досліджень лінгвістики.

Одним із перших в Україні розпочав ономастичні дослідження відомий український слов’янознавець Я.Головацький (1814 – 1888). Пояснення власних імен і географічних назв Західної України вчений подав у історико-етнографічних працях: «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь» (1841), «Поділ часу у Русинів», «Очерк старославянського баснословия или міфологія» (1866) та ін. Найбільшу увагу дослідник приділив ономастичній проблематиці в передмові до праці «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», виданої в 1878 р. у Москві, та в останній фундаментальній праці «Георгафический словар западнославянских і югославянских земель и прилежащих стран». [19; С.148]

Зачинателем української топономастики справедливо вважають М. Кордубу. У його статтях «Потреба організації збирання географічних назв» [34; С.5], «Найдавніші оселі на Буковині» (1905), «Нові джерела до всесвітньої та рідної історії» (1923), «Земля свідком минулого» [33; С.10] на прикладі проаналізованих назв уперше в Україні говориться про час виникнення окремих поселень. Учений закликає громадськість збирати місцеві назви, доводить наукову вагомість топонімного матеріалу, а в «Літописі Бойківщини» (1930) він регулярно друкує топонімічний питальник. Найбільшою працею М. Кордуби в галузі топономастики є дослідження «Що нам кажуть назви осель». [35; С.11] Тут уперше дається спроба структурно-семантичної класифікації місцевих назв, розкривається походження назв населених пунктів.

На зламі ХІХ-ХХ століть об’єктом постійної уваги були географічні найменування України у зв’язку з дослідженням історії українського народу. Такими є численні праці М. Максимовича, І. Філевича, М. Сумцова, І. Франка та ін. У газетах та журналах 20 – 30 років ХХ століття з’являються статті, присвячені окремим топонімічним назвам, їх етимології. Серед них такі праці, як «Річка Іква» Г. Ільїнського, «О nazwie miejscowej Trembowla» Я. Рудницького.

Інтенсивне розгортання наука про географічні назви переживає у середині ХХ ст. На початку 50-х років у «Діалектологічному бюлетені» виходить стаття «Про роботу діалектолога з топоніміки», яка поглиблює методичні положення відомої вже «Програми для збирання матеріалів з топоніміки Радянської України». У 1954 р. за редакцією К. Цілуйка видається «Коротка програма збирання матеріалів для вивчення топоніміки». Головним завданням ономастів тих часів було вивчення етимологічного складу топонімії України. У багатьох розвідках наявні спроби пояснити походження окремих географічних назв. Варта уваги праця К. Цілуйка «Топоніміка Полтавщини як джерело історії краю», у якій автор прагне встановити співвідношення слов’янських і неслов’янських географічних назв зазначеної вище території, показати спільні та відмінні риси між першими та другими. [55; С.143]

Аналіз топонімії інших реґіонів України представлено у дослідженнях Д. Бучка, К. Галаса, Ю. Карпенка, В. Лободи, О. Мельничука, Т. Поляруш, Є. Посацької-Черняхівської, Г. Шила та інших лінгвістів.

При інституті мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР у 1960 р. створено окрему організаційну структуру – Ономастичну комісію. За редакцією К. Цілуйка видаються «Повідомлення Української ономастичної комісії», які інформують наукову громадськість про роботу вітчизняних ономастів.

Потужну течію створили київські топонімісти А. Білецький, О. Стрижак, І. Железняк, Л. Масенко, В. Німчук, В. Лобода та ін. Вони досліджують топонімію різних реґіонів України в їх історії. Відомі вчені Ю. Карпенко, А. Корепанова, О. Стрижак, Л. Гумецька встановлюють моделі топонімів на основі морфолого-структурного аналізу їх граматичної будови.

Вагомий внесок в історію ономастики зробили зарубіжні та вітчизняні славісти. Першу спробу класифікації слов’янських назв населених пунктів здійснив Ф. Міклошич. Він дійшов висновку, що панівним структурним типом топонімів у німецькій та слов’янських мовах є назви, утворені від антропонімів.

До іншого висновку дослідників привело вивчення польської топонімії. На думку В. Ташицького, який запропонував семантичну класифікацію топонімів, переважну більшість назв місцевостей у слов’ян становлять так звані просторові, інакше – топографічні назви.

За В. Шмілауером, топоніми, з погляду семантики твірних основ, можуть пов’язуватися з назвами ґрунту, води, рослинності, людським життям, предметами побуту, розміром, кольором та іншими ознаками денотата.

З-поміж польських ономастів ХХ ст. найбільше зробили Г. Борек, С. Грабець, М. Карась, Д. Копертовська, М. Лесів, Р. Мрузек, К. Римут, І. Рудницький, З. Штібер.

Однією із найсолідніших сучасних польських ономастичних праць є «Słownik рolskich wyrazow toponimicznych», у якій дослідники кваліфікують і систематизують тополексеми, що лягли в основу власних географічних назв.

У розвитку білоруської топоніміки велика заслуга належить В. Жучкевичу. Він дав характеристику географічних назв річок, озер, форм рельєфу, поселень Білорусі, показав топонімний ландшафт, здійснив районування назв і уклав топонімічний словник.

Дослідження мікротопонімії окремих районів Білорусі здійснюються у лінгвістичному плані. У 1971 р. вийшла праця Є. Адамовича «Мікратапанімічныя назви», у якій розглядаються мікротопоніми Мінської області з погляду способів творення і характеру твірних основ, розмежовуються мікротопоніми, утворені семантичним, морфологічним і синтаксичним способами. У відсоткових відношеннях подається продуктивність окремих словотвірних типів. Виходять його праці «Топонимия и микротопонимия Случчины», «Названия-ориентиры в микротопонимии Случчины». Мікротопонімією Ставбцовщини займався А. Прищепчик, мікротонімією Брестщини – В. Ємельянович. У їх працях розглядаються структурні особливості регіональної мікротопонімії.

Ґрунтовними є праці В. Лемцюгової «Беларуская айканімія» (Мінск, 1970), «Анамастычныя словаутваральныя элементы ва ўсходне-заходне-славянскіх мовах (Адантрапанімічныя айконімы)», «Формирование восточно-славянской ойконимии в связи с развитием типов поселений». Авторка піддає аналізові не лише сучасні ойконіми, а й давні назви, засвідчені у писемних пам’ятках ХІХ – ХХ ст.

У «Беларускай анамастыке» друкують свої праці з ойконімії і мікротопонімії М.Бірила, М.Гринблат, В.Жучкевич, А.Іванова, В.Лемцюгова, А.Прищепчик, І.Яшкін та інші вчені. Часто на базі мікротопонімії одного населеного пункту, району чи області автори розкривають закономірності топонімічної номінації, принципи семантичної мотивації білоруських географічних назв. [3; С. 101]

Мікротопоніміці як розділу топоніміки було присвячено Всесоюзну нараду, що відбулася 1964 р. в Москві. До того мікротопонію не виділяли в особливу групу топонімних іменувань. У нараді взяли участь науковці більшості республік тогочасного СРСР. Російський ономаст В. Никонов висвітлив наукове значення мікротопонімії для різних галузей знань. Український дослідник Ю.Карпенко розкрив лексичну базу мікротопонімії, обґрунтував зміст окремих термінів. Інші науковці наголошували на багатстві топонімійного матеріалу, розглядали найменування мікрооб’єктів різних територій, вказували на специфіку мікротопонімії взагалі.

Розквіт російської ономастики припадає на другу половину ХХ століття. Фундаментальними є праці В.Бондалєтова «Русская ономастика», О.Суперанської «Общая теория имени собственного». Питання топоніміки зачіпається в роботах Е.Мурзаєва «Очерки топонимии», О.Суперанської «Что такое топонимика?» та ін. Проблеми класифікації топонімів розглядалися в наукових доробках Е.Мурзаєва, В.Топорова, О.Суперанської. Виходять у світ перше (1978) і друге (1988) перероблене та доповнене видання словника ономастичних термінів Н.Подольської. Дослідженню мікротопонімії присвячені праці Н.Подольської, Є.Поспєлова, О.Суперанської.

В українській ономастиці неодноразово наголошувалось на потребі системного вивчення мікротопонімії. В останні роки помітно зросла увага вчених до топонімії, гідронімії, ойконімії та мікротопонімії окремих регіонів України. Так, гідронімію Західного Поділля вивчав Я.Редьква. Він здійснив системний синхронно-діахронний аналіз гідронімів. Ойконімію Прикарпаття проаналізовано в дисертаційному дослідженні М. Габорака. У праці розгляда­ються особливості топонімного словотвору, досліджується форму­вання та розвиток ойконімійної системи Прикарпаття протягом ХІІ – ХХ ст. Мікротопонімія Чернівецької області в історичному аспекті опрацьована у науковій роботі І.Чеховського. У дисертації досліджується походження та історичний розвиток місцевих народних географічних термінів, увага приділяється особливостям зв’язку мікротопонімії з історико-географічним середовищем. Мікротопонімію Підгір’я описано у праці О.Михальчук, де авторка детально аналізує мікротопоніми досліджуваного реґіону, вказуючи на продуктивність окремих моделей.

Багато питань української мікротопонімії порушується також у працях, присвячених топоапелятивам, географічній номенклатурі і термінології. Так, Т. Марусенко, працюючи над назвами рельєфу, опублікувала їх як матеріали до словника українських географічних апелятивів. Українські назви гідрорельєфу висвітлювались у працях Й.Дзендзелівського. Над історією становлення української географічної номенклатури працював П.Чучка. Він описав народні географічні номени і наукові географічні терміни української мови, вживані в різний час для позначення натурогенних об’єктів географічної оболонки Землі.

Географічну термінологію Чернігівсько-Сумського Полісся дослідила Є.Черепанова. Мовознавець О.Данилюк уклала «Словник народних географічних термінів Волині». Праця «Ономастика України та етногенез східних слов’ян» містить «Словник географічних термінів Західного Полісся». У 1999 р. за редакцією В. Лучика вийшов «Словник народних географічних термінів Кіровоградщини».

У 2002 – 2003 рр. у Польщі за редакцією Е.Жетельської-Фелешко й О.Чеслікової вийшла двотомна енциклопедія «Слов’янська ономастика». У написанні цієї фундаментальної книги взяли участь 46 провідних ономастів з усіх слов’янських країн і Німеччини. Від України до підготовки цього авторитетного видання були залучені член-кореспондент НАНУ, професор Ю.О.Карпенко, професори П.П.Чучка й В.В.Лучик

Нинішній рівень української ономастичної науки на загальнослов’янському тлі є досить високим. Про це свідчать відомі в Європі та у світі праці вітчизняних учених, загальнонаціональні ономастичні конференції, які, крім нашої країни, регулярно відбуваються на сьогодні лише в Польщі й започатковуються в Білорусі та Словаччині. [38; С. 45]