Тема: Історична доля півдня України План

1. Перші кочовики на територіях України.

2. Кочові племена Півдня України у ІІІ – ХІІІ ст..

3. Антична колонізація Північного Причорномор'я.

1. Перші кочовики на територіях України.

Кочовики. Південь України - це неосяжний відкри­тий степ, який приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині південна Україна ста­ла центром життя кочових народів, які хвиля­ми змінювали один одного з кін. II тис. до н.е. і до XIII ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печені­ги, половці, монголо-татари.

Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря. Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

Кіммерійці. Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор'я, чия назва зафіксована в писем­них джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (IX-V11 ст. до н. е.). Найдавніша згад­ка про кіммерійців міститься в "Одіссеї" Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот. Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми воєнними походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих за­гонів вершників, озброєних сталевими й заліз­ними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виробляти цей метал. Займалися пере­важно кочовим скотарством, але знали й ріль­ництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використо­вували і як засіб пересування. Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племе­на складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота вла­ди в державі, яка була рабовласницькою. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських пле­мен, які витіснили частику кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися, асимілю­валися загарбниками.

Скіфи. У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю. Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв се­ред них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі - між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були племена царсь­ких скіфів і скіфів-кочовиків. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами. Основним заняттям кочових скіфів було ско­тарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м'ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землероб­ством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Окрім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на висо­ких, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й гли­бокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацт­во. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я. Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії? Найбільш відома їхня війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська ста­новила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця.

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сфор­мувалася держава, яка досягла найвищого під­несення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії по­хитнулася після поразки від македонського царя Філіппа II. На межі IV-III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась в степи Кримського півострова. Частина скіфів піз­ніше асимілювалася серед інших народів.

Сармати. У III ст. до н. е. в землі Північного Причорно­мор'я з поволзько-приуральських степів при­йшли сармати. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони пов­ністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва "сармати" походить від іранського слова - "савромант", що означає "оперезаний мечем". За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скі­фів з амазонками - безстрашними жінками-во­їнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю,

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, за­ймалися ремеслами. Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.