Тема 2. Еволюція інтелектуальної власності

2.1. Еволюція промислової власності

2.2. Еволюція авторського права і суміжних прав

2.3. Еволюція інтелектуальної власності

2.1. Еволюція промислової власності

В історії промислової власності виділяють три важливих періоди:

1. Перший етап становлення правової охорони промислової власності (ХУ-ХУШ ст.) характеризується привілеями, які надавались певним особам, як правило, наближеним до першої особи (фаворитам) і давали їм певне виключне право. Привілей засвідчувався певною грамотою, яку видавав носії вищої влади.

2. Національні патенти (1790-1883 рр.): будь-який винахідник мав право подати заявку на патент, видача якого залежала виключно від об'єктивних умов; охорона місцевих винаходів за кордоном не практикувалась.

3. Інтернаціоналізація (з 1883 р.): разом з міжнародною торгівлею розвивається охорона винаходів за межами країни походження; цьому розвитку сприяють всесвітні і регіональні конвенції.

Розглянемо ці періоди.

1. Привілей - це документ, за яким суверен надає особливе право окремій особі. Ці привілеї могли вміщати права різного роду для бенефіціара, зокрема звільнення від правил гільдії, звільнення від оподаткування, надання земель, безвідсоткові позики, натуралізацію і навіть дворянські титули. Причини, з яких надавались привілеї, також були різноманітними. Привілеї, що видавались на розробку корисних копалин вважаються передвісниками промислових привілеїв. Найраніші привілеї, що надавались на використання нової техніки, не проводили відмінностей між винахідником у сучасному розумінні цього слова і особою, що впроваджувала техніку, відому за кордоном. Суверен був зацікавлений у тому, щоб інновація замінювала імпорт шляхом внутрішнього виробництва.

Венеціанська Республіка вперше у 1474 р. прийняла положення про форму привілею, так звані «парте Венеціана». Це положення започаткувало принципи, на яких повинні були будуватись патенти: корисність нових винаходів для держави, виключні права першого винахідника на обмежений період, покарання за порушення прав.

В Англії в період зародження нових виробництв (ХІІ-ХІУ ст.) охорона набувала форми надання тому, хто впроваджує нову технологію, виключного права на її використання на достатньо тривалий період її налагодження і навчання інших користуватись нею. Виключне право надавало винахіднику фору в якості компенсації за надання державі нового виробництва і більшої незалежності.

Система привілеїв розвивалась в Англії за допомогою діяльності судів у напрямку системи надання прав, заснованій виключно на процесуальних умовах, причому деякі з них, такі як надання докладного опису, який почав вимагатись з 1711 р., були передвісниками сучасних патентів.

З 1760 р. число патентів; що видавались в Англії, швидко збільшувалось у прямому зв'язку з промисловою революцією. Однак в інших країнах, де індустріалізація почалася пізніше, число патентів залишалось незначним. У Франції недовіра, яка проявлялась стосовно будь-яких свобод виробництва і торгівлі, разом з невисокими результатами, які зазвичай досягалися володарями «патентних грамот», призвела до того, що за рішенням монарха (декларація 1762 р.) всі бенефіціари втрачали свої права, якщо вони не застосовували свої винаходи протягом одного року, а також відхилення великої кількості клопотань про привілеї.

У Росії перний акт про привілеї («жалованньїе грамотьі»), яким певною мірою було упорядочено видання привілеїв, був прийнятий у 1723 році під назвою «Правила вьідачи привилегии на заведение фабрик». Феодальна практика видачі привілеїв -«жалованньїх грамот» зберегла свою назву до Жовтневої революції. До XIX століття «жалованньїе грамотьі» - привілеї видавались переважно монастирям і рідше приватним особам на право займатися промислом і безмитною торгівлею, на «приїск» корисних копалин, на організацію мануфактур.

В кінці XVIII система охорони промислової власності у формі привілеїв почала втрачати своє значення.

2. Наступним етапом розвитку права промислової власності було надання національних патентів. Майже одночасно Сполучені Штати (у 1790 р.) і Франція (у 1791 р.) прийняли патентні закони, засновані на виданні патентів винахідникам, якщо виконувались визначені об'єктивні умови. Стаття 1 французького закону від 7 січня 1791 р. була особливо важливою: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора; внаслідок чого закон повинен гарантувати йому всебічне і повне використання ним у відповідності з умовами і на строки, які будуть встановлені далі».

Розробкою державного Патентного акту США в 1789 році керував Томас Джеферсон (один із президентів країни). 31 липня 1790 року був виданий перший патент на винахід Самюелу Хопкінсу на «Спосіб одержання поташу із золи рослин».

У 1793 р. у США була прийнята поправка до закону, яка дозволяла надавати патенти лише своїм громадянам. У Франції особа, яка впроваджувала у використання зарубіжну техніку, розглядалась нарівні зі справжнім винахідником, а той винахідник, який отримував патент на свій винахід за кордоном після отримання патенту у Франції, втрачав право користуватись французьким патентом.

В Росії юридична форма патенту розвивалась із привілеїв. 17 червня 1812 р. був підписаний Маніфест «Про привілеї на різні винаходи і відкриття в ремеслах і мистецтвах» - перший патентний закон Росії. В першій главі Маніфесту визначалось, що «привілей є свідоцтвом, яке засвідчує факт пред'явлення винаходу урядові як власність пред'явника». До 1917 р. Маніфест тричі доповнювався новими законодавчими актами (у 1833, 1870 і 1896 р.). За період з 1812 по 1917 р. зареєстровано 36079 винаходів. З них 29730 охоронних грамот отримано іноземцями і тільки 6349 (17%) - російськими винахідниками. Перший привілей в Росії на винахід був виданий 2 березня 1741 р. купцям Тавлєєву, Волоскову і Дєдову на «устроение фабрик для делания красок и о правилах учреждения оньїх».

3. З підписання Паризької конвенції почався період інтернаціоналізації промислової власності і, зокрема, патентної системи. Паризький союз створив основу, на якій було забезпечено досягнення прогресу шляхом періодичних переглядів Конвенції з метою більшої відповідності її вимогам сучасності.

З моменту створення Паризька конвенція передбачала можливість укладання державами-членами «особливих угод» між собою стосовно промислової власності. Ця можливість інтенсивно використовувалась, особливо для укладання в 1970 р. Договору про патентну кооперацію (РСТ), адміністративні функції щодо якого виконує ВОЇВ, і Європейської патентної конвенції (1973 р.), адміністративні функції щодо якої виконує Європейське патентне відомство (ЄПВ). Ці спеціальні угоди дають змогу досягти прогресу в обмежених рамках - там, де не всі держави - члени Паризького союзу відчувають необхідність збільшити своє залучення до міжнародних зобов'язань. За винятком угод, які ґрунтуються на географічному принципі, вони відкриті для участі всіх країн - членів Союзу.

1 червня 2000 р. на Дипломатичній конференції в Женеві був прийнятий Договір про патентне право (Раіепі Вау Тгеагу - РВТ), який безумовно стане важливою віхою в справі інтернаціоналізації інтелектуальної власності і буде сприяти розвитку і гармонізації міжнародних економічних відносин і співробітництва.

Слід зазначити, що в Росії після Жовтневої революції 1917 року виокремлюють такі етапи в історії винахідництва і патентної справи.

1. Винахідництво і патентна справа в перші роки Радянської влади (1917 - війна, зруйноване народне господарство, відсутність готових фахівців гальмували справу організації винахідництва і раціоналізації. Але вже в ці роки були започатковані організаційні принципи управління винахідництвом: створений державний орган з керівництва винахідництвом - Комітет у справах винаходів (Комподиз -рос). ЗО червня 1919 року був прийнятий Декрет «Про винаходи (Положення)», яким введена нова форма правової охорони винаходу - авторське свідоцтво, яке закріплювало за винахідником право авторства і право на матеріальну винагороду у випадку використання винаходу.

2. «Патентний період» в історії радянського винахідництва (вересень 1924 року - квітень 1931 року). У зв'язку з переходом у 1921 році від воєнного комунізму до нової економічної політики (НЕП) виник новий господарський механізм, започаткований на самостійності підприємств, на подальшому розвитку товарно-грошових відносин, на конкурентних відносинах між підприємствами. Прийнятий 12 вересня 1924 року закон «Про патенти на винаходи», який був пристосований до умов виробництва. За цим законом видавалась охоронна грамота на винахід - патент. У 1929 році з'явилось акціонерне товариство «ПРИЗ» (патентование и реализация изобретений рос), яке почало патентувати винаходи за кордоном і продавати ліцензії.

3. Розвиток масового винахідництва і раціоналізації (1931 - 1936 рр.) У квітні 1931 року було затверджене нове «Положення про винаходи і технічні удосконалення». Введено дві форми охорони прав винахідників: авторське свідоцтво і патент. У тих випадках, коли винахідник вибирав авторське свідоцтво, держава брала на себе впровадження винаходу, дозволяючи будь-якій державній організації використовувати його безкоштовно. Автору залежно від одержаної економії виплачувалась винагорода. Окрім Комітету у справах винаходів у 1932 році було створено Всесоюзне товариство винахідників.

4. «Децентралізований період» керівництва винахідництвом (1936-1955 рр.) 22 липня 1936 року Постановою уряду керівництво винахідницькою справою було децентралізоване. Був ліквідований Комітет у справах вересень 1924 року). Громадянська винаходів. У 1938 році ліквідоване Всесоюзне товариство винахідників, закриті друковані видання «Винахідник», «Робітниче винахідництво», «Новини винахідництва і техніки». Керівництво винахідництвом поклали на Народні комісаріати.

5. Винахідництво і раціоналізація в СРСР (1956 - 1990 рр.). Створено Комітет у .справах винаходів і відкриттів, Всесоюзний інститут патентної інформації з потужною поліграфічною базою, Всесоюзний інститут патентної експертизи з комплексом нових будівель, відкрились друковані видання «Винахідник і раціоналізатор», «Питання винахідництва», а пізніше журнал «Патенти і ліцензії».

Історія розвитку товарних знаків, які зараз відносять до промислової власності, бере свій початок від звичаю, за яким ще у древніх культурах було прийнято ставити спеціальні клейма на товари та худобу. Історія використання товарних знаків налічує тисячоліття. Знаки, що виявлені на каменях усипалень єгипетських царів, вважають знаками каменярів, які виготовляли ці камені, або знаками тієї місцевості, звідки ці камені були привезені. Такого роду відмітки ставились з метою наступної можливості визначення виробника, і цим самим накладалась визначена відповідальність за якість товару або виконаної роботи.

Товарні знаки як знаки походження ставились виробниками цегли, шкіри, книг, книг, зброї, кухонного начиння і інших речей. Цими знаками були або букви (зазвичай ініціали), або зображення у вигляді символів, які наносились як клеймо на товари для зазначення виробника продукції.

На розвиток права про товарний знак значною «мірою вплинув розвиток міжнародного регулювання інтелектуальної власності. Паризька конвенція, яка є основою для міжнародної охорони інтелектуальної власності і, зокрема, товарних знаків, і Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. і їх імплементація на національному рівні значно сприяли перетворенню права промислової власності в реально діючий механізм охорони, яким він є дотепер. Міжнародні конвенції втілюють загальні погляди міжнародної спільноти на право промислової власності. З іншого боку, положення міжнародних договорів постійно вносились в національне законодавство.

Сьогодні товарні знаки широко використовуються практично в усьому світі - в країнах, що розвиваються, і в промислово розвинених країнах, в країнах з плановою і ринковою економікою. Вони відіграють важливу економічну роль у маркетингу і торгівлі. В товарних знаках зацікавлені як ті, хто пропонує товари і послуги на ринку (виробники, дистриб'ютори, оптовики і роздрібна торгівля), так і споживачі, державні органи і вся економіка в цілому.