ВСТУП

Зміст посібника відповідає чинній навчальній програмі з модуля «Український правопис», який є важливим елементом у підготовці бакалаврів за напрямом 6.030203 „Видавнича справа та редагування”. Цей навчальний модуль має на меті сформувати необхідні знання загальноприйнятих правил української орфографії та міцні навички передавання мовлення на письмі. Потреба в його освоєнні зумовлена самим характером редакторської діяльності, центральним місцем та активною роллю редактора в підготовці до випуску різних видань.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні бездоганно знати найголовніші правила українського правопису, зокрема написання ненаголошених голосних, апострофа, м’якого знака, префіксів, суфіксів, подвоєних приголосних, складних слів, великої літери, слів іншомовного походження, відмінкових закінчень різних частин мови, прізвищ тощо. Вони мають уміти:

• знаходити порушення орфографічних правил;

• безпомилково впізнавати невідповідність нормам евфонії;

• знати та правильно розрізняти особливості вживання великої літери.

Вивчення курсу «Український правопис» здійснюється в таких формах:

1. Лекції – виклад матеріалу викладачем в аудиторії з метою розкрити основні положення навчальної програми.

2. Практичні заняття, що передбачають попереднє самостійне опрацювання студентами запропонованих текстів практикуму з наступною їх аудиторною звіркою.

3. Позааудиторне вивчення навчальної літератури, яке дозволяє студентам виробити навички самостійної роботи, сприяє розвиткові творчого мислення.

4. Періодичне атестування за темами 2–3 попередніх лекцій і за результатами 5–7 практичних занять, що дозволяє викладачеві побачити помилки студентів у сприйнятті й відображенні лекційного матеріалу та опрацюванні практичних зразків.

5. Консультації, які дають викладачеві змогу індивідуалізувати процес навчання, а студентові – отримати роз’яснення й допомогу в оволодінні необхідними знаннями й виробленні професійних навичок.

Після кожної теми вміщено завдання та вправи для самоконтролю.

Тема 1. Українська орфографія на зламі хіх - хх століть

Найгострішою проблемою, що постала перед мовознавцями, редакторами, журналістами початку ХХ століття, була проблема створення загальнодоступного, простого, прийнятного на всій території України правопису. Як стверджують сучасні мовознавці, зокрема В. Німчук, історія українського правопису – унікальна, тому що „здається, навряд чи є в світі ще один народ, якому чужі правителі або політичні партії наказували, як писати його мовою” [18, с. 5]. Учений пропонує власну періодизацію історії українського правопису:

І. Давньоукраїнський період – Х- ХІVст.

ІІ. Староукраїнський – остання чверть ХІV-ХVІІІ ст.

ІІІ. Новоукраїнський – ХІХ-ХХ ст.

Новоукраїнський етап розвитку правопису є найскладнішим, оскільки „рясніє різними орфографічними спробами, системами та втручанням державних чинників у, здавалося б, суто філологічні справи” [18; с. 6].

Загалом, існувало два основні принципи, на основі яких створювали та пропонували для загального вжитку різні численні варіанти правопису, – це фонетичний та етимологічний. Яскравим прикладом суто етимологічного, в основу якого покладено історичні особливості, традиції написання, був правопис, створений М. Максимовичем, – це компромісний варіант, що найбільше наближений до російського й далекий від власної вимови. Його антиподом став суто фонетичний правопис М. Драгоманова, або драгоманівка, який найретельніше втілював принципи фонетичного письма, детально передавав особливості української вимови за принципом „один звук – одна буква”. Зважаючи на це, з алфавіту було усунено йотовані літери ї, я, є, ю та ъ, щ. Також було введено замість кириличної й латинську j. Оскільки драгоманівка була дуже переобтяженою, важкою у використанні та запам’ятовуванні, то вона не прижилася.

Виразним кроком уперед у розвитку українського правопису була система, яку запропонував Є. Желехівський, скомпонувавши її на основі правопису „Русалки Дністрової” та кулішівки й представивши у праці „Малорусько-німецький словар” (1886 р.). Особливостями правопису Є. Желехівського було те, що для позначення м’якості вживалася є (зїллє, Євангеліє); йотований позначався буквосполученням йо (його, йолуп); ь позначалася м’якість з, с, ц (зьвір, світ); роздільна вимова губних перед йотованими не позначалась (бю, бєш), проте інших приголосних – позначалась (з’єднати, з’явище). Також вживався зайвий апостроф на межі префікса та подальшої голосної в корені (роз’учитися). Введення апострофа в новоукраїнську орфографію є заслугою саме Є. Желехівського. Желехівка була поширена на Галичині та Буковині аж до 1922 р., завдяки підручникові С. Смаль-Стоцького та Т. Гартнера „Руска граматика”.

Уникнути надмірного вживання літер і водночас зберегти детальну передачу української вимови зміг П. Куліш, який запропонував власний варіант фонетичного правопису, найбільш уживаний у Західній Україні наприкінці ХІХ століття. Цей правопис отримав назву кулішівка. Для спрощення фонетичного правопису вчений запропонував нові літери й позначки для маркування голосних, йотованих та пом’якшення. У кінці ХІХ століття – на початку ХХ фонетичний правопис здобув остаточну перемогу над етимологічним. Етимологічним правописом на початку ХХ століття продовжували користуватися лише деякі видання Західної України (“Галичанин”, “Голос народа”, “Православная Буковина” та ін.). Прогресивні періодичні видання Західної України та всі видання Наддніпрянської України користувалися фонетичним правописом. Проте слід зазначити, що на початок століття припадає етап упровадження, випрацювання правопису, тому у виданнях Східної України зустрічаються елементи етимологічного правопису, діалектизми, хоча набагато рідше, ніж на Західній Україні, що пояснюється невиробленістю єдиного сталого правопису.

Важливою працею, що унормувала на деякий період питання українського правопису стала „Руска правопись зі словарцем”, що була створена „Язиковой комісією” при НТШ, до якої входили у свій час провідні мовознавці О. Колеса, М. Павлик, В. Гнатюк, К. Студинський, С. Смаль-Стоцький, І. Франко, М. Грушевський, В. Дорошенко, А. Кримський, Є. Тимченко. Серед особливостей цього правопису: ї на позначення м’якості перед і (дїд, цїп); м’якість приголосних перед губними, після яких іде і (сьвіт, сьміх); м’якість приголосного перед о (тьохкати, верхнього); с перед к, п, т, ф, х, ц, ч (спитати); и після д, т, з, с, ц та р (дидактичний).

Запропонована „Язиковою комісією” система була кроком назад навіть порівняно з практикою Є. Желехівського. Зокрема, не було засобів на позначення твердості губних перед я, ю, є, ї (м’яти, зїсти).

Важливу роль у нормуванні українського правопису на початку ХХ століття відіграв „Словар української мови” Б. Грінченка (1907-1909 рр.), в основу якого покладений правопис, що використовувався в „Словаре руського языка, составленном Вторым Отделением Императорской Академии Наук». Б. Грінченко наполіг на використанні йо, ьо, апострофа, а також на тому, щоб і вживався лише після м’яких приголосних. Б. Грінченко використав усе, що було раціональне у своїх попередників, і все, що відповідало природі української мови.

І. Огієнко так визначив роль правопису Б. Грінченка: «Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього ХІХ-го століття й усього українського народу, й запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні» [23; с. 238].

Передусім слід викласти риси, притаманні для видань, що користувались етимологічним правописом, та для видань, що друкувалися правописом фонетичним, які запропонував у своєму дослідженні мови початку століття М. Жовтобрюх.

Так, для часописів, що друкувались етимологічним правописом, характерне:

1. збереження ъ: громъ, судъ;

2. розрізнення и та ы, що позначали один звук: мы, плодами;

3. традиційне вживання ь, о та е для позначення секундарного і: хотьвъ, мой, семъ;

Фонетичний правопис мав на той час два варіанти: західний, запропонований Є. Желехівським у “Малорусько-німецькому словарі” у 1886 р., що мав назву желехівка, та східний – поширений на Наддніпрянській Україні. Незважаючи на деякі розбіжності (написання та розрізнення і та ї, позначення м’якості у сполуках св, цв, передача йотованих, розрізнення и та і тощо), ці варіанти фонетичного правопису мали такі спільні риси:

1. зовсім не вживався ъ на кінці слова: гнів, один, тепер;

2. голосний и завжди передавався однією літерою и: книги, роботи;

3. секундарний і незалежно від його походження після усіх приголосних, крім зубних д, т, з, с, ц, н, л, позначався літерою і: кінець, ночі, річ;

4. букви є та е вживалися в сучасному значенні: цей, розуміється;

5. у сучасному значенні вживалися також буквосполучення йо, ьо: останньої, цьому;

6. вживалася літера г для позначення задньоязикового проривного дзвінкого приголосного: конгрес, газдиня;

7. для позначення йотації голосного і використовувалася літера ї: їх, розбої, історії. Іноді ї передавалось як і або йі, але не через принципові переконання, а через відсутність букви ї в наборі.

Між виданнями Східної та Західної України, що користувалися фонетичним правописом, були такі принципові розбіжності:

1. У желехівці після зубних д, т, з, с, ц, л, н голосний і, що походить з етимологічного о передавався літерою і: тільки, осіб, вартість; якщо і в цій позиції походить з ь або е, то вживався ї: цїлого, сїльску, слїд.

Східноукраїнська періодика користувалася для позначення будь-якого голосного літерою і: сіл, сім’ї, інтелігенція.

2. По-різному писали західні та східні видання також частку -ся з дієсловами: західні – окремо: ся складає, відбуло ся, збільшила ся; східні – разом: з’явився, побільшилися, зветься.

3. Більшість західноукраїнських видань взагалі не вживала апострофа: зєднати, вязень, память, любовю. Таке написання було затверджене Галицькою крайовою шкільною радою. Натомість майже всі періодичні видання Східної України користувалися апострофом так, як це відбувається в сучасному вжитку: б’ють, пам’ятаєте, здоров’я, пред’явлено.

4. Відмінність існувала також і в передачі суфіксів -ський, -зький, -цький. У східних виданнях м’якість передавалась: сільський, чернівецький. У західних – ні: європейскої, студентскі.

5. У західноукраїнській періодиці н перед суфіксами -ский, -ство позначався як м’який: україньска, студеньство. У східній м’якість переходила до суфікса, або не вживалася: українська, студенство.

6. Ще однією відмінною рисою в західних та східних виданнях була м’якість перед напівпалаталізованими губними. Так, у західній періодиці м’якість с, з, ц перед напівпалаталізованими губними позначалася м’яким знаком: сьміло, сьвітогляд, сьміх, зьвір. У східних виданнях ця м’якість була відсутня: свято, освіта, цвях.

По-різному писалися також слова іншомовного походження. Галицькі та буковинські видання в словах іншомовного походження писали -лє, -ия після приголосних, крім губних, задньоязикових та л, н: ділєтантизм, пролєтарій, делєгатів, істория. Наддніпрянські видання в словах іншомовного походження завжди писали -ле, -ія: делегати, телеграф, революція,секція.

Крім того, часто в тому самому періодичному органі траплялося непослідовне написання, що пояснюється невиробленістю орфографічних норм, відсутністю єдиного усталеного правопису. Це був період, коли мова публіцистики ще формувалася, норми відшліфовувалися, ставали загальновживаними. Так, поряд вживалися префікси -роз, -рос: розпочали, росповідати. В одному виданні можна побачити написання Харків і Харьків тощо.

Яскравим прикладом фонетичного правопису є газета “Рада”, яка була одним із перших українськомовних видань Східної України після Маніфесту уряду 1905 року та скасування заборони на друк українською мовою. В основу видання було покладено фонетичний принцип, який передбачає написання, максимально наближене до того, що ми чуємо, наближене до власне української вимови.

Доказом того, що у виданні представлений не етимологічний, а фонетичний правопис, є ряд фактів. По-перше, це загальна відсутність ъ на кінці слова: „З газет та журналів; Різдвяний святочний репертуар” (1906 р., № 90, с.3).

Про те, що “Рада” видавалася фонетичним правописом, зокрема східним його варіантом, говорить і те, що і будь-якого походження (з о, ы, ь, і) майже в усіх позиціях після більшості приголосних позначався літерою і: лікар, хліб, міг, рік, зібралась, шкільної, тільки, зовсім, хотів, ніяких (1906 р., № 90, с.3). У західних виданнях і, що походить з етимологічного о, після д, т, з, с, ц, л, н передавався літерою і: тільки, дійти. Якщо і в такій позиції походив з етимологічного е або ь, вживалася літера ї: снїг, сїльську.

У “Раді” представлено поодинокі випадки розрізнення омонімії за допомогою чергування і та ї. Наприклад, у слові ніж із значенням “прилад для розрізування” пишемо і, а в сполучнику нїж бачимо літеру ї з двома крапками (1906 р., № 90, с.3).

У родовому відмінку іменників жіночого роду частіше вживалася літера и: відомости (1906 р., № 86, с.3), притомности, промисловости, смерти (1906 р., № 86, с. 1-4). Але іноді в аналогічній позиції вживалася також і: області (1906 р., № 85, с.3), що свідчить про неусталеність єдиної норми.

Літери е, є використовувалися в сучасному розумінні: земства, думає, складається, є, моє, останнє (30 грудня, 1906 р., № 91, с. 2.)

Буквосполучення йо, ьо вживалися так само, як і в сучасній українській літературній мові: бойової (1906 р., № 46, с.2); милійони (1906 р., № 53, с.1); районної (1906 р., № 85, с.1); йому, тутешнього, з нього, майбутньої, відповідальне (1906 р., № 90, с.2-4).

Йотація на сторінках газети передавалася за допомогою літери ї: своїми, українську, лекції, редакції, київською (1906 р., № 90, с.3); їм, неї, їх (1906 р., № 86, с.3). У західних виданнях існували інші варіанти передачі йотованого і: може поєднуватися й та і (йіхав), або йотація взагалі не передається (іхав). Іноді в “Раді” можемо зустріти непослідовну заміну йотованого ї на і, але ці випадки поодинокі, тому їх швидше можна прийняти за описки або за невідпрацьовану норму, ніж за принципову позицію. Так, в одному номері газети маємо такі варіанти передачі йотованого: украінський, редакціі (1906 р., № 91, с.3); у Киіві (1906 р., № 86, с.3), з одного боку, а, з другого, – української мови, українські твори, українське питання, київської газети (1906 р., № 86, с.3).

Частки -ся, -сь, на відміну від західних часописів, у “Раді”, як і в усіх наддніпрянських часописах, писалися з дієсловами разом: оселились, жадалось, укралося, вертаються, жилося (1906 р., № 89, с.3); з’являється (1906 р., № 85, с. 3).

На східний варіант фонетичного правопису в “Раді” вказує також тверде написання передньоязикових -з, -с, -ц перед напівм’якими приголосними: світ (1906 р., № 56, с. 1); гості (1906 р., № 47, с. 3); святочний (1906 р., № 90, с. 1).

Не позначалася м’якість після літери -н, що стояла перед суфіксами -ськ, -ств, на відміну від західного варіанту фонетичного правопису: українського, студентства (1906 р., № 49, с. 2, 3); громадянство ( 1906 р., № 48, с. 3). І навпаки, у наддніпрянських виданнях, зокрема в “Раді”, передавалася м’якість з, с, ц у суфіксах -ський, -зький, -цький, тоді як у західних – м’якості не було: московської, россійського, арештанські, мійські, самарської, городська, київської, Заньковецька, мужицька (1906 р., № 46, с. 2, 3); кавказського (1906 р., № 50, с. 3).

У “Раді” вживався також і проривний дзвінкий приголосний ґ, хоча в західноукраїнських виданнях він був поширеніший: ґвалт (1906 р., № 47, с. 3); ґрунті (1906 р., № 56, с. 1). За східним варіантом фонетичного правопису тут писалися слова іншомовного походження з буквосполученнями -ія, -ле: телеграми, демонстрація (1906 р., № 52, с. 3); легалізація, телеграфне, реакція, телеграми (1906 р., № 76, с. 3); редакція (1906 р., № 56, с. 1); інституціях, білети (1906 р., № 55, с. 3); історія, географія (1906 р., № 53, с. 3); делегатських (1906 р., № 5, с. 3).

Окремо слід розглянути використання апострофа. У “Раді”, на відміну від західних видань, де апостроф міг взагалі не вживатися, апостроф використовувався майже завжди в сучасному розумінні, за невеликою кількістю винятків. Так, апостроф ставився після губних перед йотованими: поб’ють, обов’язкового, пам’ятати, об’єднував, обов’язковість (1906р., № 85, с. 1-3), ім’я (1906р., № 76, с. 3), сем’ї (1906 р., № 53, с. 3); у власних назвах після задньоязикових приголосних г, к, х: на Лук’янівці (1906 р., № 46, с. 2). Задля розподільної вимови ставився апостроф після префіксів перед наступною йотованою. Хоча тут маємо відмінність порівняно із сучасним станом мови: апостроф ставився не лише перед йотованими, а й перед іншими голосними: з’єднання, з’явився (1906 р., № 86, с. 3,4); з’їздах, об’єднував (1906 р., № 85, с. 3); з’організувавсвя, з’єднати (1906 р., № 49, с. 3); з’ясовує, з’охотяться (1906 р., № 50, с. 1,3).

Трапляються випадки, коли апострофа немає або замінюється іншим буквосполученням: звязали (1906 р., № 86, с. 3); довірря (1906 р., № 52, с. 3). В інших контекстах ці слова могли містити апостроф. Такий стан речей можна пояснити тим, що орфографічні норми на час виходу газети лише формувалися та відпрацьовувалися, тому потрібен був час, щоб уникнути деякої непослідовності. Усі подані вище ілюстрації орфографічних норм незаперечно свідчать на користь того, що “Рада” друкувалася східним фонетичним правописом.

Про невиробленість орфографічних норм на сторінках видання свідчить паралельне вживання префіксів рос-, роз-: роспложується (1906 р., № 91, с. 4), роспорядку (1906 р., № 85, с. 3; № 49, с. 3), ростягати (1906 р., № 46, с. 2), роспочала (1906 р., № 76, с. 3), розглянуто (1906 р., № 49, с. 3).

Крім того, „Рада” фіксує ряд орфографічних рис, що не характерні для сучасної орфографії, не прижилися в сучасній мові, є рисами діалектними, яких унормована українська мова мала позбутися.

До цих рис належить:

• вживання буквосполучення -ія- замість сучасного -іа-: провінціяльних, експропріяція, соціял-демократами, колоніяльне, офіціяльне (1906 р., № 86, с. 3); пролетаріяту (1906 р., № 85, с. 3); матеріяльну, спеціяльно (1906 р., № 46, с. 2);

• використання літери я замість сучасного а в словах: загряницю, погряничної (1906., № 86, с. 3); дописях (1906 р., № 85, с. 1); кватиря (1906 р., № 46, с. 2, № 55, с. 3);

• паралельне вживання суфіксів -ення та -іння, що на цей момент уніфіковано на користь суфікса -ення: значіння (1906 р., № 86, с. 3; № 85, с. 1); поводіння (1906 р., № 84, с. 1; № 46, с. 2); вражіння, поневолення (1906 р., № 56, с. 3); повішення (1906 р., № 55, с. 3); побільшення (1906 р., № 76, с. 3);

• ненормативне вживання закінчення -е в називному відмінку множини: люде, селяне (1906 р., № 86, с. 4).

Таким чином, орфографія української періодики на початку ХХ століття була ще неуніфікована, невироблена. Але не слід забувати, що «Рада» є однією з перших щоденних українськомовних газет, тому не дивно, що багато над чим ще потрібно було працювати. Загалом, як свідчать, розглянуті орфографічні риси, газета належить до часописів Наддніпрянської України не лише за географічною ознакою, а й за орфографією. Виходячи з вищенаведеного матеріалу, можна стверджувати, що в часописі за переважною частиною орфограм представлений фонетичний правопис у східному його варіанті з небагатьма орфограмами подвійного написання та деякими діалектними особливостями. Редакції вдалося уніфікувати більшість орфографічних рис. Видання зробило вагомий крок в утвердженні української мови в засобах масової інформації.

Сучасні правописні дискусії

Як це не парадоксально, але твердження, що історія повторюється, стосовно українського правопису спрацьовує стовідсотково. На початку ХІХ століття ми маємо не менш запальну, ніж на початку ХХ століття, дискусію з приводу орфографічних питань. Та й своїм корінням вона сягає якраз цього періоду історії, тому оминути це питання неможливо. Правописна дискусія сьогодення розпочалася в кінці ХХ століття, її втіленням став „Проєкт” українського правопису, запропонований у 1999 р. новими реформаторами української мови, зокрема, мовознавцями В. Німчуком, О. Пономаревим. Основне їхнє гасло – „відновлення сплюндрованого більшовиками справжнього українського правопису”.

Зокрема, наведемо найдискутивніші орфографічні нововведення, що пропонувалися„Проєктом”:

1. розподільна вимова губних б, п, в, м та йотованих я, ю, є: б’юро, б’юджет, п’юпітр (незалежно від того, чи це власне українське слово чи запозичене);

2. пропонується також відмінювати раніше невідмінювані запозичені іменники на о: метра, сітра, б’юра;

3. впроваджуються паралельні форми ефір та етер, кафедра та катедра;

4. дифтонг аu радять передавати за допомогою ав: авкціон, лавреат, павза;

5. написання и на початку слова замість і: инакше, иноді, инколи;

6. и в родовому відмінку іменників жіночого роду: радости, печали, повісти;

7. написання я після голосних у словах: матеріяльний, соціяльний;

8. розширено вживання ґ у власних назвах: Верґілій, Ґеґель тощо;

9. написання слів з пів- окремо: пів літра, пів метра, пів сотні, пів тонни.

Серед мовознавців запропоновані зміни сприйняті були неоднозначно. Так, В. Русанівський наводив досить аргументовані спростування: „навряд чи який-небудь ентузіаст (а я розроблювачів цього правопису називаю ентузіастами, або ентузіястами, або ентузіазистами), навряд чи хто з них захоче повертати „крейді” її німецьке звучання „крайде”, „шибці” її німецьке звучання „шайбе”. Так і з іменниками, що мають у мові оригінальний „йот” між голосними. Українська мова засвоїла з „йот” такі слова, як „дієта”, „пієлонефрит”... і багато інших, але уникла цього звука в словах „аерофлот”, „пірует”, „асоціація”, „варіант”. Штучно підганяти під оригінал – гибле заняття для фахівця” [19; с. 6]. Із цим важко не погодитися, адже, справді, мова – це живий організм, що перебуває в постійному русі, змінюється, до неї потрапляють запозичення з інших мов, причому деякі з них сприймаються без змін, а деякі пристосовуються до власної фонетичної системи.

Щодо запозичених іменників на о теж переконливим видається звинувачення реформаторів у непослідовності, адже за аналогією до того, як вони пропонують відмінювати метра, кіна, пальта слід відмінювати також і плата, плацца, такса, какада, меня, б’юра. А це вже нісенітниця, з якою важко погодитися навіть обивателю. Якщо робити для ряду слів винятки, то навіщо запроваджувати таке правило?

Щодо необґрунтованого розширення вживання ґ В. Русанівський застерігає реформаторів від поширення літери на всі запозичені слова, де відповідна літера виступає в оригіналі: у „проєкті” відхилення від четвертого видання українського правопису нібито немає, нові правила не вводяться, але написання накшталт : Верґілій, Ґеорг, Ґеґель, Васко де Ґама вже є, а далі можуть піти загальні назви, в яких g передаватиметься через ґ. Це призведе до втрати своєрідності української мови та зникнення орфографічної прозорості.

Написання окремо слів з пів- вноситиме також непослідовність, адже по-різному будуть писатися похідні слова: пів літра, але півлітровий, пів відра та піввідерний.

Отже, В. Русанівський підсумовує: „пропозиції найновішого правопису нічого не полегшують, а на багато років роблять неграмотним 48 мільйонний народ. Німчук милостиво обіцяє нам, що нові правила існуватимуть паралельно зі старими років з 10. Це означає тільки одне – 10 років у нас не буде ніякого правопису. Та не буде його й пізніше. То чи слід спокійно спостерігати за неграмотною авантюрою?” [19; с. 9-10].

Проблема реформування українського правопису вийшла за площину суто мовознавчу, в обговорення включилися науковці інших галузей: соціологи, політики й навіть пересічні громадяни. На початку 2001 р. до дискусії з приводу правописних питань змушений був долучитися Президент України Л. Кучма, виступивши проти правописних реформ. На тому етапі це було конче необхідно, адже мовознавчі питання ставали дестабілізуючим фактором у житті суспільства, спонукали до розколу нації. Приводом до політизації лінгвістичних проблем були виступи самих основоположників реформи, які переводили свої обговорення в політичну площину, заявляючи, що лише ті, хто „прагне реформи українського правопису, мають право називати себе патріотами України”, про що свідчать їхні заклики на зразок: „проти проекту виступають в основному російськомовні ЗМІ”, метою противників правописної реформи є „збереження недоторканості „здобутків” більшовицького втручання в „Український правопис” у 1933 р.”, вони вперто „не хочуть знімати з себе більшовицької шинелі” [19; с. 54].

Саме надмірну політизацію та персоніфікацію зараховують до найбільших прорахунків реформаторів правопису сучасні мовознавці, зокрема О. Тараненко: „Зробивши спробу монополізувати за собою право на український патріотизм, прибічники проекту 1999 р., по-перше, ставлять в одну площину далеко не завжди співвідносні поняття – любов до своєї країни і погляди на те чи інше мовне явище, по-друге спровокували зайве емоційне напруження в обговоренні проблеми. Другий прорахунок – це знову ж таки непотрібна персоналізація” [19; с. 55].

Реформаторами в мовознавчу дискусію вводяться такі поняття, як „природні українці”, українці „з природною українською вимовою”. Зокрема, В. Німчук стверджує: „... всі, хто засвоїв природну українську мову, губні приголосні та йотовані голосні вимовляють окремо, незалежно від того, чи слово своє чи іншомовне”.

Виникає справедливе питання: хто ж саме так засвоїв українську мову, наскільки це типово для інших носіїв мови? Тому абсолютно на рівні питання звучить і відповідь О. Негребецького: „Пан Німчук заявляє, що, хто змалку україномовний, той ніколи не вимовить бюджет, вестибюль, а скаже б’юджет, вестиб’юль. Але ж деякі змалку україномовні до голів верховних рад дослужилися, а вимовляють мікрохвон. То, може, й букву ф скасувати, переробивши її на хв? Чи добре панове науковці поміркували?” (О. Негребецький. Картаген нового правопису. // Українське слово. – № 6 –12.07.2000).

Досить дивно, що фахівці-філологи не бачать шкоди, яку може завдати таке реформування, натомість, навіть не спеціалісти у філології висловлюють слушні думки.

Таким чином, як бачимо, питання реформування українського правопису досить гостро стоїть і на сьогоднішній день – через 100 років після подібної дискусії на початку ХХ століття. Прикро тільки, що помилки повторюються знову – знову суто філологічні питання, які мають вирішуватись у наукових кабінетах, стають предметом політичних спекуляцій, а тому загрожують ще більшими проблемами – розколу суспільства. В. Липинський на початку ХХ ст. писав, що українці в 1917-1919 рр. розійшлися на правописі, а втратили державність. Наш сучасник П. Толочко зауважує, що щось подібне відбувається і сьогодні: „Ми штучно підігріваємо мовне питання, доводимо його до кипіння, і тим самим розриваємо українське суспільство”.

Вищезазначені процеси відбуваються в той час, коли українська мова ще не так давно здобула свою державність, коли лише почалось її справжнє утвердження в багатьох сферах, розширились межі функціонування, коли деяка частина не українськомовного суспільства тільки усвідомила нагальну потребу її вивчення та використання. Тому потрібно досить уважно та ретельно підходити до будь-яких мовних змін, вводити нові норми обережно, враховуючи історичні чинники, а не чиїсь амбіції чи аргументи на зразок „так говорять у нашому селі”.

Так, деякі питання українського правопису справді потребують доопрацювання, вони є каменем спотикання навіть для окремих фахівців, не кажучи вже про школярів: наприклад, родовий відмінок іменників чоловічого роду однини, кличний відмінок, написання складних слів окремо, разом, через дефіс, особливо в новотворах, іншомовних запозиченнях. Але якраз ці проблеми лишаються поза увагою реформаторів, які більше цікавляться політичними аспектами.

Слід також пам’ятати, що діючий правопис – це закон, мовна Конституція, і саме ним потрібно користуватися, поки законодавчо не затверджені нові норми. У цьому плані велика відповідальність покладається на засоби масової інформації, у декотрих з яких, на жаль, спостерігається прикра тенденція, коли видання виходять з тими правописними особливостями, яких дотримуються видавці, керівники. Проте вони мусять пам’ятати, що безвідповідальним ставленням до слова можуть завдати непоправної шкоди мовній системі.

Література: [18; 19; 21; 23; 25; 27].