НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

ОВЧИННИКОВ Едуард Вікторович

УДК 903’13(477.46)”636”

ТРИПІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ НИЖНЬОГО ПОРОССЯ

(ЕТАПИ В ІІ – С І)

Спеціальність – 07.00.04 – археологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Відділі археології енеоліту – бронзової доби Інституту археології НАН України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

Корвін-Піотровський Олексій

Генріхович,

Інститут археології НАН України,

вчений секретар

Офіційні опоненти: доктор історичних наук,

професор

Дергачов Валентин Онисимович,

Інститут культурної спадщини АН

Молдови,

директор

кандидат історичних наук, доцент

Гусєв Сергій Олексійович,

Вінницький державний педагогічний

університет, музичний факультет,

декан

Захист відбудеться “09” квітня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 для захисту докторських дисертацій при Інституті археології Національної Академії Наук України за адресою: 04210, м. Київ, проспект Героїв Сталінграда, 12.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту археології НАН України (04210, м. Київ, просп. Героїв Сталінграда, 12).

Автореферат розісланий “27” лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук О.Є. Фіалко

Загальна характеристика роботи

Робота присвячена дослідженню історичного розвитку трипільського населення в Нижньому Пороссі. Пам’ятки регіону до останнього часу залишалися маловивченими. Археологічні роботи не були системними, а їх результати не висвітлені в літературі належним чином. Більшість поселень залишалися невідомими, утворюючи “білу пляму” на карті Трипілля. Лише отримані у 1990-2000-х роках нові масові матеріали надали можливість досліджувати культурно-історичні процеси за доби розвиненого Трипілля у Нижньому Пороссі.

Актуальність теми. Культурно-історична спільнота Кукутень-Трипілля є найяскравішим явищем доби енеоліту серед кола землеробсько-скотарських культур Південно-Східної Європи. Виникнувши у V тис. до н.е., вона проіснувала близько двох тисячоліть, займаючи значну територію. Дослідники вирізняють у Трипіллі два великих самостійних ареали – західний та східний. Виділення О.В. Цвек „східнотрипільської культури” (СТК) з урахуванням її своєрідного шляху розвитку вбачається правомірним і узгоджується з раніше висловленими думками ряду дослідників (V. Dumitrescu, В.М. Даниленко). До виваженого та обґрунтованого виділення “західнотрипільської культури” (ЗТК) дозволили підійти впритул дослідження останніх років (Т.М. Ткачук, С.М. Рижов). В межах ЗТК на етапі В ІІ виникає низка локально-хронологічних варіантів (груп), які співіснують до кінця етапу С І. Їхня доля часто пов’язана з експансією кукутенських племен на північний-схід.

З цієї точки зору дуже цікавим є питання функціонування периферійних частин СТК і ЗТК. Саме прикордонні території дають можливість наочно розглянути взаємовпливи останніх та процеси формування нових утворень в межах кукутень-трипільської спільноти. Одним з таких регіонів є Нижнє Поросся, або Канівське Подніпров’я, де з етапу В ІІ паралельно із прикордонними поселеннями СТК відбувався розвиток окремого варіанту ЗТК - канівської локальної групи. Остання є північно-східною периферією основного масиву пам’яток ЗТК.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Роботу виконано у рамках планових тем Відділу археології енеоліту-бронзової доби “Енеоліт та бронзовий вік України. Опрацювання джерельної бази”, державний реєстраційний №0101U006531, та „Етнокультурна карта України в енеоліті-бронзовому віці”, державний реєстраційний №0106U012547.

Мета роботи полягає у висвітленні канівської групи пам’яток ЗТК як цілісного явища з певними територіальними і хронологічними параметрами. Її виконанню було підпорядковано такі завдання:

1) облік (картографування) пам’яток і введення до наукового обігу нових масових матеріалів,

2) систематизація речового комплексу, відтворення характеру деяких галузей господарства та духовної культури,

3) типологічна та хронологічна класифікація археологічних пам’яток,

4) висвітлення деяких питань історії канівської групи трипільського населення.

Об’єктом дослідження є пам’ятки та матеріальні комплекси трипільської культури Нижнього Поросся.

Предмет дослідження – історично-культурний розвиток трипільського населення Нижнього Поросся (ІV тис. до н.е.) за даними матеріальної культури пам’яток регіону.

Методичною основою роботи є принцип історизму – вивчення явищ в їх розвитку. Застосовано традиційні методи дослідження –стратиграфічний, планіграфічний, типологічний, статистичний, сумарної характеристики та порівняльного аналізу. Для дослідження керамічного комплексу залучено методи природничих наук - мінералого-петрографічний, хімічний аналізи.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першою узагальнюючою працею, де зібрано комплекс матеріалів трипільських пам’яток Нижнього Поросся. Отримані дані систематизовано, всебічно проаналізовано, подана їх історична інтерпретація. У роботі подано характеристику поселень, будівель, виробничих та господарських комплексів, побутового інвентарю, розглянуті питання хронології, культурно-історичної інтерпретації археологічних джерел, запропонована модель господарсько-культурної адаптації населення регіону, показані його специфіка та місце у системі Кукутень-Трипілля. На цьому підґрунті висвітлено процес формування канівської локальної групи. Запропоновано модель розвитку етнокультурних процесів у регіоні Середньої Наддніпрянщини. Показана історична доля трипільських племен Нижнього Поросся на фінальному етапі розвитку культури.

Хронологічні рамки дослідження визначені часом існування західнотрипільських пам’яток у Нижньому Пороссі. Це друга половина етапу В ІІ (3300–3100 рр. до н.е., або 3900–3600 ВСcal) та етап С І включно (3100-2700 рр. до н.е., або 3600-3200/3000 ВСcal).

Географічні межі роботи - лісостепова ландшафтна зона Правобережжя Середнього Подніпров’я вздовж течії річок Рось, Вільшанка і, частково, басейну р. Тясмин на площі приблизно 80 км вздовж Дніпра на південь від Трахтемирова і 60 км вглиб Буго-Дніпровського межиріччя. Північно-західний кордон проходить по вододілу Південного Бугу та Дніпра.

Джерельну базу роботи складають архівні джерела та археологічні колекції з наукових фондів ІА НАНУ, Національного музею історії України, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ), Державного Ермітажу (м. Санкт-Петербург), Черкаського обласного краєзнавчого музею та Черкаської обласної археологічної інспекції (м. Черкаси), Канівського природничого та Канівського історичного музеїв (м. Канів), Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника (м. Корсунь-Шевченківський), Музею історії Вільшани (смт Вільшана), а також раніше опубліковані матеріали. Основою є матеріали, отримані у 1990-2000-х роках під час розкопок і розвідок автора в басейнах річок Рось та Вільшанка.

В роботі використані матеріали з близько 50 поселень регіону. Дані про домобудівництво отримані з 22 наземних будівель та 43 заглиблених об’єктів різного призначення. Проаналізовано близько 4000 одиниць керамічних виробів, 1230 знахідок з кременю, 61 – з інших порід каменю, 63 знаряддя з кістки та рогу.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання окремих висновків та реконструкцій при написанні наукових праць, учбових посібників і лекційних курсів по стародавній історії та археології України. Матеріали дисертації допоможуть музейній, екскурсійній та пам’яткоохоронній роботі.

Особистим внеском здобувача у наукових працях, надрукованих у співавторстві, є розробка питань домобудівництва, гончарного виробництва, класифікації керамічних комплексів, розгляд духовної культури, визначення періодизації і локалізації пам’яток регіону та часткове висвітлення історії трипільських племен Нижнього Поросся.

Апробація результатів дослідження відбувалася на засіданнях Відділу археології енеоліту-бронзової доби ІА НАНУ, міжнародних (Київ, Збараж, Одеса, Тирасполь, Тальянки, Пятра-Нямтц), республіканських та регіональних конференціях в 1997-2004 рр.

Результати дисертації викладено у 28 наукових статтях. 13 з них - у фахових виданнях чи прирівняних до них, 15 – у збірках наукових праць і матеріалів конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків (184 стор.), текстового додатку (33 стор.), списку використаних джерел (419 найменування), ілюстрацій (134 рис.).

ЗМІСТ РОБОТИ

ВСТУП

У вступі подано загальну характеристику теми дослідження, визначено її актуальність, новизну. Поставлені мета і завдання, окреслена джерельна база та висвітлено методи дослідження.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ ТА АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ

Перша інформація про трипільські поселення Канівського Поросся з’являється в перших роботах В. Хвойки. Згадуються поселення в околицях м. Канів - Грищинці, Хмільна, Пекарі, видруковано звіт про розкопки у Конончі. Керамічні матеріали „канівського походження” з пам’яток Наддніпрянщини стали підставою для виділення одного з етапів першої періодизації Трипілля. За результатами розкопок вчений слушно вказав на тенденцію до використання населенням регіону заглиблених будівель (Хвойко, 1901;1904).

У подальшому вивчення трипільських пам’яток регіону провадилося епізодично, здебільшого фахівцями з інших археологічних періодів та культур. Відзначимо розвідку Т.С. Пассек (1945), невеликі розкопки М.М. Бондаря в Пекарях ІІ (1957-1958) і М.М. Шмаглія на Ігнатенковій Горі (1961). Т.С. Пассек відмітила в Нижньому Пороссі переважання мальованої кераміки та її подібність до посуду Бузького басейну етапу С І (1949; 1949а).

У 1970-80-х рр. величезну роль у накопичення інформації відіграли дослідження краєзнавців М.Д. Гупала, І.П. Гуріненка, А.Б. Петропав-ловського. Розвідки в регіоні проводили Д.Я. Телегін, О.В. Цвек, М.Ю. Відейко, В.О. Круц, Г.Т. Ковпаненко, О.М. Титова.

Потужною базою для вивчення Трипілля стає відкритий наприкінці 1980-х рр. Канівський історичний музей (КІМ). З кінця 1980-х і протягом 1990-х рр. співробітники КІМ провели розвідки та невеликі охоронні розкопки. В 1991-94 рр. Л.О. Циндровська досліджувала багатошарову пам’ятку Канів-вул. Гагаріна. Проводять розкопки на Ігнатенковій Горі та в уроч. Хатище біля с. Григорівка М.Ю. Відейко і Н.Б. Бурдо. Перша пам’ятка досліджена майже повністю (розкопано 17 ям). На другій вивчені 2 наземні будівлі-„площадки” та заглиблені об’єкти.

Систематичні дослідження трипільських пам’яток Нижнього Поросся розпочав автор з 1996-го р. Розвідки та рятувальні роботи здійснені разом із співробітниками Черкаської обласної археологічної інспекції О.В. Назаровим та Д.К. Черноволом. Стаціонарні розкопки проведено у 1997, 1999-2000 рр. на поселеннях Вільшана 1, Зелена Діброва, хутір Незаможник. Найбільш масштабні роботи проведено на останньому поселенні, де відкрито і досліджено 3 наземні будівлі-“площадки”, комплекс заглиблених об’єктів та гончарну майстерню.

З кінця 1990-х років поновила свою роботу Канівська археологічна експедиція кафедри археології Київського Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, на базі якої здійснюються розвідки. Сумісними зусиллями автора та співробітників кафедри в Пекарях ІІ досліджена перша у Середньому Подніпров’ї майстерня по обробці кременю.

Історія виділення канівської локальної групи. На початку 1970-х рр. на пам’ятки Нижнього Поросся звернула увагу Т.Г. Мовша. Дослідниця розглядала поселення регіону як самостійний підрозділ Трипілля і запропонувала для них назву “канівська група”. В подальшому відомі на той час поселення Канівщини вважаються східною зоною томашівської групи (1988), або „канівською групою поселень томашівської культури” (1993).

Загальну схему розвитку трипільських поселень регіону накреслив М.Ю. Відейко (1989). Він також розглядає пам’ятки Нижнього Поросся як окрему локальну групу. 1-а фаза (Квітки І) синхронізована з пам’ятками типу Небелівки і Чапаєвки; 2-а фаза (Переможенці) співставлена з поселеннями томашівської групи початку етапу С І; Пекарі ІІ віднесені до 3-ої фази (1-а пол. етапу С І), а пам’ятки 4-ої кінцевої фази синхронізуються із Майданецьким (2-а пол. етапу С І). Як згодом показали результати нашого дослідження, запропонована М.Ю. Відейком схема є слушною, хоча і потребує корегування.

До відомих поселень Нижнього Поросся звертається також С.М. Рижов (1993; 1999; 2000). Проте вчений розглядає канівські пам’ятки в межах небелівської групи, а час їхнього існування визначає в хронологічних межах існування поселень типів Небелівки, Колодисте – кінцем етапу В ІІ.

Підійти впритул до розв’язання наведених питань дозволяють дослідження, проведені в сусідніх з Нижнім Пороссям регіонах – Київському Подніпров’ї та Буго-Дніпровському межиріччі. В Київському Подніпров’ї намічено безперервну лінію розвитку з виділенням низки типів пам’яток кінця етапу В ІІ та етапів С І, С ІІ у регіоні: Коломийщина ІІ – Коломищина І – Чапаєвка – Лукаші – Софіївка І (Круц, 1977). М.Ю. Видейко (1998; 2001; 2002) вводить у модель В.О. Круца канівські поселення та декілька нових локальних груп (тип Підгірці ІІ, григорівська). Матеріали до вирішення проблеми історичної долі канівського населення надає Г.М. Бузян (1994; 1998). Дослідниця вказує на ймовірний шлях розселення трипільських племен на Лівобережжі, а витоки “західнотрипільської” складової лівобережних поселень справедливо вбачає у канівській локальній групі. О.О. Якубенко (2000) простежує шляхи розповсюдження канівської пластики у Середньому Подніпров’ї та пропонує модель впливів „канівського центру” в регіоні на етапі С І. Істотно уточнити синхронізацію поселень Середнього Подніпров’я, Нижнього Поросся, зокрема, дозволили багаторічні дослідження керамічних комплексів з монохромною керамікою у Буго-Дніпровському межиріччі (Круц, Рижов, 1985; Рижов, 1993; 1999; 2000).