Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, геохронологічні рамки. Визначено мету дослідження і завдання, що їй підпорядковуються, об’єкт та предмет дослідження. Зазначено зв’язок роботи з науковими планами та темами. Також визначено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1. Історіографія, джерела, проблеми методології та методики досліджень

У розділі висвітлюється історія досліджень та основні риси черняхівської, карпатських курганів та празько-корчацької культур на території Верхнього Подністров’я та Верхнього Попруття, міститься історіографічний огляд проблем взаємозв’язку людини і природного середовища, характеризуються джерела, основні методологічні та методичні положення, що забезпечують досягнення мети та поставлених завдань.

Черняхівська культура у Верхньому Подністров’ї та Верхньому Попрутті досліджується понад століття. При цьому можна виділити декілька періодів, кожний з яких вирізняється теоретико-методологічними підходами накопичення археологічного матеріалу та його інтерпретації. Перший – кінець ХІХ–перша третина ХХ ст. – відкриття пам’яток (як поселень так і могильників), початок накопичення матеріалів і окремі спроби їхньої культурної та етнічної інтерпретації (К. Гадачек, М. Смішко). Другий – 1950–1970-ті рр. ХХ ст. – широкомастабні розкопки ключових археологічних пам’яток в регіоні, зокрема, Черепина, Ріпнева-ІІ, Бовшева-ІІ, Дем’янова-ІІ (В. Д. Баран), Незвиська (Г. І. Смирнова) та ін., активне накопичення матеріалів за рахунок розвідкових робіт, вирішення проблем хронології, ареалу поширення, формування трьох основних напрямків етнічної атрибуції культури: слов’янського, германського та поліетнічного. Третій період – 70–90-ті рр. ХХ ст. – зменшення обсягів польових досліджень та перенесення акцентів на поглиблене вивчення окремих категорій матеріалу.

Важливою археологічною культурою другої чверті І тисячоліття н. е. на досліджуваній території є культура карпатських курганів. В історії досліджень її пам’яток також можна визначити декілька періодів: І – поодинокі спорадичні розкопки кінця ХІХ–поч. ХХ ст.; ІІ – кінець 30–початок 50-х рр. ХХ ст. – широкі дослідження поховальних пам’яток (курганів), узагальнення отриманих результатів та визначення їхнього місця серед інших пам’яток римського часу; ІІІ – 60–70-ті рр. ХХ ст. – цілеспрямоване вивчення поселень (Л. Вакуленко), значне розширення загальної характеристики культури; IV – 80-ті рр. – комплексні пошукові роботи на могильниках та поселеннях на мікрорегіональному рівні, розширення відомостей про систему заселення, житлове і господарське будівництво, поховальний обряд, соціально-економічний розвиток, час існування культури.

У вивченні пам’яток празько-корчацької культури можна прослідкувати два етапи: І – 1950–1970-ті рр. ХХ ст. – активні польові дослідження пам’яток у Західному Побужжі, Верхньому та Середньому Подністров’ї, Верхньому Попрутті (В. Д. Баран, Г. І. Смірнова, Б. О. Тимощук, О. М. Приходнюк), повне дослідження поселень в Рашкові та Кодині, публікації узагальнюючих праць, що висвітлюють морфологічні характеристики, житлобудівництво, керамічні комплекси, основні риси поховального обряду, періодизацію та датування пам’яток; ІІ – 80–90-ті рр. ХХ ст. – деяка перерва у польових дослідженнях, поглиблене вивчення пам’яток так званого “перехідного типу”, розробка теорій етногенезу слов’ян.

В цьому ж розділі подано огляд проблем взаємодії природи і суспільства, починаючи від епохи Ренесансу (Ж. Боден). Вони присутні і у наукових дослідженнях XVIII ст. (Ш. Монтеск’є та Т. Мальтус). Протягом XIX–початку XX ст. подібні ідеї набули подальшого розвитку в працях Ф. Ратцля, Е. Тейлора, К. Маркса і Ф. Енгельса, П. Теяра-де-Шардена, В. Вернадського, А. Дж. Тойнбі.

Історіографічний огляд дозволяє стверджувати, що в першій половині ХХ ст. західноєвропейська археологія, зокрема німецька, мала значні успіхи у висвітленні процесів заселення в конкретних географічних межах. В цей час у німецькій науці сформувався і набув розвитку цілий напрямок археологічних досліджень, що дістав назву “Siedlungsarchдologie”. На початку 60-х років ХХ століття в польській археології постала “Аrchaeologia osadnicza” як окрема галузь історико-археологічних пошуків. В загальних рисах вона продовжувала німецьку “Siedlungsarchдologie”. Вивчення проблематики заселення проводилось на основі джерел, здобутих польськими дослідниками та археологічних методів, розроблених німецькими вченими. Польські науковці, за більш як півстолітній період, створили окремий напрям в археології – osadnictwo – археологію заселення (колонізації), витворили власні теоретико-методологічні підходи, дали поштовх до вирішення багатьох дискусійних питань в археології та історії.

Дещо в іншому руслі розвивалися наукові пошуки на американському континенті. В 50-х роках ХХ століття у США сформувався особливий напрям в археологічній науці – “археологія поселень” (settlement pattern archaeology). Суть цієї концепції полягала у визнанні великого значення вивчення давніх поселень для реконструкції соціально-економічних інститутів суспільства, що їх залишило.

Починаючи з 80-х рр. в зарубіжних дослідженнях поступово сформувались три основні напрями застосування ГІС-технологій в археології, один з яких пов’язаний з інтердисциплінарними дослідженнями в рамках ландшафтної археології.

В радянській археологічній науці багато років існувало дві полярні течії щодо екології та її значення для вирішення історичних питань: географічний нігілізм та географічний детермінізм. До першого напряму відноситься більшість робіт радянських археологів, в яких вони або не звертали уваги на палеоекологічні аспекти у своїх дослідженнях, або робили це чисто формально, спираючись на засади марксистської теорії. Представником другого напряму можна вважати М. Гумільова, котрий надавав вирішального значення взаємозв’язку історії і фізичної географії. Учений вважав, що характер занять підказується ландшафтом і поступово скеровує розвиток матеріальної і, частково, духовної культури.

Лише з 60-х років ХХ ст. в радянській науці розпочато пошук механізмів взаємодії природи і людини. Принципові корективи в теорію взаємодії природного середовища і суспільства припадають на 70–80 ті рр. минулого століття. Система “людина–природне середовище” почала розглядатися як складний саморегульований механізм з багатьма складовими. Розмежовано поняття “природні умови” і “природні ресурси”. Приблизно в цей час М. Косарєв обґрунтував “екологізацію” в археології.

В українській археологічній науці в останні роки зростає інтерес до вивчення природного середовища давнього населення України (розробки Н. О. Гаврилюк, А. П. Томашевського, Р. Г. Шишкіна та ін.) Зокрема, в слов’яно-руській археології застосовуються міждисциплінарні пошуки на стиках з палеоботанічними, фізико-географічними, аграрними та природничими науками. Прослідковується наявність двох тенденцій у розробці проблем взаємозв’язків природи і суспільства: спеціалізація та поглиблення досліджень у вузьких спеціальних аспектах з одного боку, і спроби комплексного узагальнення різнобічної інформації на якісно нових засадах – з іншого.

Джерельну базу роботи складають архівно-фондові та опубліковані археологічні матеріали: фондові колекції Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка, Археологічного музею ЛНУ ім. І. Франка, Чернівецького краєзнавчого музею, Центру буковинознавства при Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича; польові щоденники, археологічна документація та звіти, які зберігаються в науковому архіві Інституту археології НАН України; матеріали розкопок та розвідок автора.

Канвою у реалізації поставленої мети і завдань є географічні джерела: значний обсяг багатопрофільних картографічних матеріалів, географічні, ландшафтні, ґрунтово-ботанічні розробки теоретичного та описового характеру.

Окремий підрозділ присвячений методології досліджень. В системному розташуванні людина є частиною однієї екосоціальної системи, яка складається з субсистем – екологічної і суспільно-культурної. З урахуваням розробок П. Долуханова та Д. Кларка запроваджено поняття “висхідної” і “похідної” моделей. Їхня суть полягає у тому, що екосистема відіграє визначальну, тобто “висхідну” роль через те, що природне середовище на різних таксономічних рівнях диктувало структуру суспільно-культурної системи, яка і є “похідною” моделлю.

Визначено таксономічні рівні аналізу археологічних культур: мікрорівень – поселення на рівні географічної місцевості; мезорівень – група поселень на рівні ландшафту; макрорівень – усі пам’ятки археологічної культури досліджуваного регіону на рівні природних областей.

В заключній частині проаналізовано методи, що застосовуються в дослідженнях системи заселення в німецькій “Siedlungsarchдologiе” та польському “osadnictwі”, а також методичні розробки вітчизняних фахівців. Конкретна методика, віднайдена для цієї роботи, відображена у теоретичних частинах другого та третього розділів.