2. Представники «поезії вигнання» в українській літературі. ( Євген Маланюк, Микола Вороний ).

Подіння УНР у 20р. викликала масову українську культурну еміграцію. Про справжню творчість, про дух відродження вже ніде не йшлося. Ті митці, які не змогли переступити через себе, свою особистість, через свої принципи, пішли етапами у тюрми й табори, де більшість із них загинула. Багато письменників змушені покинути батьківщину. Осередком української еміграції стала Прага.Де була створена «Празька школа». Поезія «Празької школи» мала широкий резонанс на еміграції, а з початком демократичних віянь в Україні – отримала численних шанувальників на Батьківщині. "Празька школа" охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка.

Євген Маланюк(1897 — 1968)

ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897-1968)

Євген Маланюк - один з небагатьох, кому вдалося, емiгрувавши, уникнути трагiчноï долi, що спiткала найкращих представникiв новоï украïнськоï культури. Вiн народився в Ново-Архангельську (тодi - Архангород) на Херсонщинi 20 сiчня 1897 року. Як пише сам Євген Маланюк, його прiзвище фiгурувало ще в реєстрах старшини часiв Богдана Хмельницького. Батько Євгена помер, коли письменнику виповнилось 20 рокiв. Саме йому завдячує письменник своïми основамiнтелектуального та свiтоглядного розвитку. В колишньому Єлисаветградi Маланюк закiнчує реальну гiмназiю (ранiше тут навчалися брати Тобiлевичi, Марко Кропивницький, Є. Чикаленко та Юрiй Яновський). Потiм вчиться у Полiтехнiчному iнститутi в Петербурзi. Мобiлiзацiя у зв'язку з першою свiтовою вiйною, Киïвська вiйськова школа i поручник Євген Маланюк стає командиром

сотнi 2-го Туркестанського стрiлецького полку.

Далi - повне пригод i романтики життя: демобiлiзацiя в Луцьку, бiльшовицький

ревком, нiмецькi окупанти i, врештi, у листопадi 1917 року молодий офiцер з росiйського солдата перетворюється на украïнського вояка. Зi встановленням Гетьманщини вiн переходить у розпорядження полковника Мєшковського, керiвника

оперативного вiддiлу Генштабу, i стає старшиною армiï УНР. Болiсно сприймає молодий офiцер поступовий занепад УНР. У 1920 роцi, пiсля трагiчних спроб реставрацiï державностi, разом з тисячами таких як сам, подається на

емiграцiю. У Калушi, в польському таборi для iнтернованих, разом з Юрiєм Дараганом

засновує лiтературний журнал "Веселка" (1922-1923). Далi - новi поневiряння. В

Чехо-Словаччинi вiн навчається в Подебрадськiй академiï (отримує диплом iнженера), потiм - робота в Польщi.У тi часи з'являється перша поетична збiрка Є.Маланюка - "Стилет i стилос" (1925).

Їï назва нiби ввiбрала в себе програму життя i творчостi письменника: стилет - зброя в руках воïна, стилос - перо лiтописця. Яскравою сторiнкою його творчостi стала "Варязька балада", написана 26-28 червня 1925 року. У цiй поемi - вся трагiчна iсторiя Украïни та заклик до ïï пробудження. Апогеєм балади є типове для творчостi поета дiалектичне сплетiння любовi та ненавистi, що

будить свiдомiсть землякiв виконати найвищий заповiт: здобути волю i державнiсть.У червнi 1949 року поет переïжджає до США. Спершу працює фiзично, потiм - в iнженерному бюро в Нью-Йорку. В цьому мегаполiсi 16 лютого 1968 року Є.Маланюк i помер.

"Гербарiй" (Гамбург, 1926), "Земля й залiзо" (Париж, 1930), "Земна

мадонна" (Львiв, 1934), "Перстень Полiкрата" (Львiв, 1939), "Вибранi поезiï"

(Львiв, Кракiв, 1943), "Влада" (Фiладельфiя, 1951), "Поезiï в одному томi"

(Нью-Йорк, 1954), "Остання весна" (Нью-Йорк, 1959), "Серпень" (Нью-Йорк, 1964),

поема "П'ята симфонiя" (Нью-Йорк, 1953). Пiсля його смертi вийшла книжка "Перстень

i порох" (Мюнхен, 1972). Есеïстику зiбрано в двох томах "Книги спостережень"

(Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2). Домiнуючою iдеєю як поезiï, так i прози

поета була державнiсть Украïни, прагнення iсторичноï справедливостi.

Твори: Нариси з iсторiï нашоï культури (К., 1992); Поезiï (Львiв,

1992).

МИКОЛА ВОРОНИЙ

(1871 — 1938)

Псевдоніми — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик. Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. У 1895 р. виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування світогляду. ильєва та інших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У «Літературно-науковому віснику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У 1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911 — 1917 pp. видав збірки поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917).

Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом. У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю. У 1934 р. письменник був репресований, йому не дозволялось жити в Києві. 7 червня 1938р. — розстріляний (хоча в деяких джерелах можна знайти інші дати і причини смерті М. Вороного, наприклад, «Помер М. Вороний у 1942 році в окупованій гітлерівськими загарбниками Воронезькій області» або «Помер М. К. Вороний 1940 року, місце і причина смерті невідомі». Вивчення архівів КДБ (комітет державної безпеки) дозволило документально точно визначити, що Вороний проходив по груповій справі з традиційним для того часу формулюванням «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» .

Микола Вороний доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспільне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пізнання «надземного», охоплення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:

Моя девіза — йти за віком

І бути цілим чоловіком! !

Білет №4

1. Краса духовного світу героїв Олеся Гончара «Собор».Найголовніше у світі — Людина. її руками створюються матеріальні й духовні цінності. У вірші "Напис на руїні" Леся Українка показує, як упродовж тисячоліть "кожна статуя, колона, мережечка, різьба і навіть цегла незримими устами промовляє: "Мене створив єгипетський народ".

А собор у творі О. Гончара — це пам'ятка легендарному козацтву, зразок мистецької вправності зодчих-будівників. Це історія, минувшини народу.

"З одного краю селище Сага блищить, а з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький". "Облуплений..." А письменник називає його "довершеним архітектурним витвором, симфонією пластики", бо це витвір людських рук і душ. "Зуміли ж таки поставити. Скільки не їдеш, хоч до самих плавню, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди".

Над собором нависла влада. Бездуховність, байдужість. Люди без душі, без пам'яті, без минулого, а значить — і без майбутнього.

Володимир Лобода — образ місцевого діяча, якого поставили керувати культурою. А над ним тяжіє секретар обкому КПУ. Знайдено вихід: взяти собор у риштування. "Ти — Геній!" — сказали Лободі. І на довгі роки узаконили видимість ремонту дорогоцінної пам'ятки архітектури. Це і є бездуховність.

А люди, прості, звичайні люди? Микола Баглай, Вірунька, Іван, Єлька, Ізот Іванович Лобода. Це ті, що розуміють місце історичних пам'яток минулого в сучасному, це люди совісні, духовно багаті, добрі, чисті.

Микола Баглай. Він любить своє селище, його жителів, металургійні заводи, які викликають у нього захоплення, чарівну довколишню природу. Щоб повітря було чистим, він поставив перед собою мету сконструювати очищувальну систему. Це не споглядач, це діяч. Він бореться з такими, як Таратута, Обруч та Єр. Саме вони влаштували в соборі п'яну оргію. Микола втрутився в це, зупинив їх, мало не поплатившись своїм життям. Він той, який не хоче вірити, що "святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм". Він той, який разом з Єлькою збереже те, про що сказав учитель Хома Романович: "Собори душ свой бережіть, друзі... Собори душ..."

Ізот Іванович Лобода. Сталевар, чесна, принципова людина. Важко старому дивитися на те, як його син та йому подібні йшли в шаленому наступі бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спадщини українського народу. Тому і виливає свій гнів проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного. "Пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! — з болем та гнівом промовляє Ізот. Яка любов до землі і біль за її майбутнє!

Я не буду писати про Івана Баглая, але мені хочеться порівняти розмову його з Таратутою. Таратута: "Ну да, для тебе життя металурга — це гордість, шана... а як для мене, то краще вже дріжджами на базарі з-під поли торгувати..." Нам стає зрозумілим духовний світ одного і другого. Цей другий (Таратута) не буде задумуватись над тим, що зараз багато таких, "що хамством та брудом поганять, отруюють людям життя". І що не шукатимуть вони "дружби з природою, гармонії з отими водами, з отим рідним простором". І що не потрібен їм собор, що є мовчазним свідком козаків-запорожців, які проїжджали повз Зачіплянку до своєї Запорозької Січі.

Але більше на землі людей, які сенс буття вбачають у тому, щоб робити добро людям та обезсмертити себе через їхні серця. Більше тих, які вважають, що "..людина доти й людина, доки не втратила здатності бачити, крім потворностей життя, і його красу". Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди? Так ставить питання про людину О. Гончар устами Івана Баглая. А це значить, що нам потрібні свої корені, своє минуле, своя мова, культура; що живемо сьогодні, думаючи про завтра, не забуваючи вчорашнього.