12. Цицерон: перша опозиція категорій «вільного» і «буквального»

У самому справі, вільний переклад і буквальний переклад можуть Розглядатися як первинні і основні категорії теорії перекладу. У цих категоріях відображені двапротівопостав ¬ лені стратегії перекладацької діяльності. Протягом болеї двох тисячоліть перекладачі, письменники, критики, лінгвісти і філософи,замислюються над проблемами перекладацької діяльності, сперечаються про те,який переклад можна вважати вільним, а який - буквальним, який переклад краще,суще ¬ ють чи проміжні види перекладу або ж всякий переказ можна віднеститільки до одного з цих видів. Перш ніж проаналізувати концепцію Цицерона у відно ¬ шении перекладацькоїдіяльності, коротко розглянемо історі ¬ ний контекст, багато в чому визначив його погляди. Саме язичницький письменник Цицерон виявився творчим "наставником» глибокопобожного християнина, що взявся за переклад Святого Письма - св. Ієроніма.Сутність ду ¬ шевного конфлікту великого перекладача Біблії, небесногопокровителя сучасних перекладачів полягала в тому, що він християнин, в душі бувціцероніанцем і схилявся перед могутністю прекрасного Слова. Значно пізніше, вже в XVI ст, в одному з перших трактатів про переведення йогоавтор -. Е. Доле - також посилається на Цицерона. Виникає питання, чому Цицеронвиявився Вчителем перекладчиков та раннього Середньовіччя та епохиВідродження? Чому до цих пір, обговорюючи багато спірних питань перекладу, миупо ¬ минає Цицерона? Чому ми шануємо Цицерона як одного з мислителів, які залишили яскравий слід в історії перекладу, незважаючи на те що сам Цицеронніколи не зараховував себе до перекладачів, а навпаки, протиставляв себе їм? Для Цицерона, як і для багатьох його сучасників - по ¬ етов і ораторів, переклад представляв собою вид другорядної літературної діяльності. Переклад - це перш за все упраж ¬ вання, що допомагає розвитку красномовства. В одному зі своїх трактатів про ораторське мистецтво Цицерон пише, що в юно ¬ хід нерідко вправлявся в красномовстві, намагаючись перефразую ¬ вать в більш точних і красивих виразах те, що було сказано в піднесених промовах або написано в красивих віршах. Проте він швидко зрозумів, що ця вправа на наслідування марно і навіть шкідливо, тому що він або повторював ті висловлювання, які знаходив у текстах копійованих оригіналів, або вживав ті форми, які поступалися виразами оригіналу: "Вирази  найвлучніші і разом з тим найкрасивіші і найбільш вдалі, - пише він, - були вже Передбачаючи або Енніем, якщо я уп ¬ ражнялся у віршах, або Гракхом, якщо саме його мова я брав за зразок »1 І тоді він придумав інше вправу, перекладач ¬ ське. Цицерон вирішив перекладати з грецької мови кращих Оратів ¬ рів. "З читання їх я виносив ту користь, що, передаючи по-латині прочитане по-грецьки, я повинен був не тільки брати найкращі з уживаних слів, але також за зразком справжність ¬ ника карбувати деякі нові для нас слова, лише б вони були до місця. Основна робота Цицерона про переведення, що стала вже Хресто ¬ матійной, - це передмова до власних перекладів знаме ¬ знаменитих промов "Про вінок» Демосфена і Есхіна, відоме також під назвою трактату "De Optimo genere oratorum" ("Про кращому роді ораторів") де Цицерон коментує свій переклад промов грецьких ораторів. Головне значення цього невеликого тексту великого оратора давнину в тому, що в ньому вперше, наскільки можна судити за що дійшли до нас документам, переклад обгрунтовується вільний. Як справедливо зазначає М. Балляр, "цим за ¬ явищем Цицерон постає якщо не як теоретик, то, за мен ¬ ший мірі, як перший захисник" вільного "за визначенням од них ¬, або" динамічного "за визначенням інших, перекладу» . Цицерон чітко розрізняє переклад і літературна творчість. Він, оратор,переводить не як простий перекладач, письменник а як. Переклад виявляєтьсявже поставленим в "табелі про ранги" нижче власне літературної діяльності. Яклітератор Цицерон дозволив собі цілий ряд вольностей у перекладах. Зберігаючиструктуру фраз оригінальних текстів, розташування слів, фігури мови,взаємозв'язок думок, він використовує слова, звичні в латинському вживанні. Ци ¬Церорового не прагне передати слово словом, він передає заклю ¬ ють у словахпоняття. Для нього важливий сенс, "вага" слова. Треба думати, що Цицерон має на увазі переклад ¬ гічні перифрази, коли одне слово оригіналу, не маючи на пере ¬ водить мовою однослівних еквівалента, замінюється в перекладі поєднанням декількох слів. Підтвердженням цьому може слу ¬ жити витяг з іншого твору цього римського оратора - трактату "De finibus bonoram ін malorum" ("Про визначення щастя і нещастя»), де Цицерон уточнює спосіб переказу, безпосередньо ¬ ного що стосується роботи з лексикою: "Не завжди потрібно следо ¬ вати у вашій мові грецькій, як зробив би невмілий переклад ¬ ник, особливо якщо думки стають більш зрозумілими, коли виражені простими словами. Що стосується мене, то, коли мова заходить про переведення і якщо я не можу передати так само лаконічно те, що в грецькому виражено одним словом, я вживаю не ¬ скільки слів. Іноді я використовую грецьке слово, якщо в моєму мові немає еквівалента ». Таким чином, вже за часів Цицерона зародилося проти ¬ воречівое ставлення до перекладу, яке відзначається і сьогодні. Точніше, в ту давню епоху переклад протиставлявся інший різновиди міжмовної комунікації, яка ще не мала своєї назви.Пізніше вона буде визначена як під ¬ ражаніе. Переклад не мав ніякого відношення до літератури і розумівся як необхідна незручність в міжмовної комму ¬ нікаціі в офіційній, діловій та інших нелітературних сфе ¬ рах. Тому і слово перекладач в устах ораторів набувало презирливий відтінок. З плином часу поняття перекладу, наслідування, перекладання, переробки, ін інтерпретації і.неод ¬ нократно змішувалися. 

13.

У 1991 році Міжнародна організація перекладачів (FIT) оголосила "день перекладача" 30 вересня - день смерті святого Єроніма. Святий Єронім Стідонекий (близько 340-420) переклав Біблію на латинську мову, за що і вважається святим заступником перекладачів. Святий Єронім також є одним з Отців Церкви, яких пошановують як в Католицькій, так і в Православній церквах.

Православні називають цього святого - Блаженний Єронім; він також може згадуватися в текстах як святий Джером (St Jerome); у католицькій традиції він може також іменуватися своїм повним ім'ям як Eusebius Sophronius Hieronymus.

Св. Єронім був народжений на Балканах, на території теперішніх Боснії і Герцоговини, в сім'ї батьків-християн, але освіту здобув в Римі, де вивчив латинську і грецьку мови. Перша освіта Св. Єроніма зовсім не була виключно християнською: довгий час він був далекий від думки присвятити себе вивченню Святого Письма, поки в 373 (або 374) році, під час епідемії, що забрала життя двох його кращих друзів, він побачив видіння. Після цього Св. Єронім вирішив цілком вдатися до праці на славу Божу. Він багато подорожував, вивчав мови. В ході довгого відлюдництва в пустелі він вивчив також єврейську і халдейську мови (від християн єврейського походження), цікавився неканонічними (в наші дні) джерелами, що оповідають про життя і воскресіння Христа. З того часу і до останніх днів він вів аскетичний спосіб життя.

Працю над перекладом Біблії він розпочав близько 380 р. в Константинополі, продовжив в 382-385 в Римі, і, потім, в 386 р. у Вифлиємі. При перекладі він використовував єврейські тексти і грецький переклад Біблії. Саме його переклад був пізніше проголошений, і до цих пір є офіційним латинським текстом Біблії (Vulgata). Св. Єроніму також належить безліч богословських текстів, листів, коментарів до Св. Письма, історичних праць.

На картинах Св. Єронім зазвичай зображається у вигляді ученого, оточеного книгами, свитами, або навіть схиленого над людським черепом. В ногах Св. Єроніма часто можна бачити мирно сплячого, прирученого ним лева. Для католицької традиції також характерне зображення Св. Єроніма як кардинала, одягненого в червоний одяг або червоний головний убір.

Визнання Св. Єроніма заступником перекладачів небезпідставне: він приділяв велику увагу не лише практиці, але і теорії перекладу; міркував про межі і рамки понять "правильного" і "адекватного перекладу", про користь порівняльних перекладів і використання підрядних перекладів на різні мови. Його роздуми на цю тему викладені в листах. Цікаво, однак, що окрім перекладачів блаж. Єроніма вважають своїм заступником також бібліотекарі і працівники архівів.

14.

Середньовіччя

Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов'янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи.

Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме:

переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов'янську — у Східній),

перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу,

імена тодішніх перекладачів залишилися здебільша невідомі[1].

XV — XVIII

У XV — XVIII ст. з'явилися українські версії поезій Овідія (Іванн Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький), епіграм відомого польського ренесансного поета Яна Коха-новського (перекладач невідомий) і англійського письменника Джона Овена (переклав Іван Величковський), славетної поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (перекладач невідомий), однієї з новел Бокаччівського «Декамерона» (перекладач — Кулик) та інших видатніших творів зарубіжної літератури.

Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з'явилося друком 1798 р. Поема українського автора стоїть у ряду переробок-травестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—1786), росіянина М. Осипова (1791—1796). На початку XIX ст. частина письменників йшла слідами І. Котляревського, вдаючись до бурлескно-травестійних переробок, як-от: жартівлива поема «Горпинида» (1818) П. Білецького-Носенка, побудована на античних міфах про Прозерпіну; «Жабомишодраківка» (до 1847 р.) К. Думитрашка — переробка давньогрецької пародійної поеми «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей»).

Історія перекладу та перекладацької думки в Англії (ранній середньоанглійський переклад)

У статті розглянуто історію перекладу та думок про переклад у середньовічній Англії за раннього середньоанглійського періоду від нормандського завоювання 1066 р. до епідемії чуми сер. XIV ст. Досліджується переклад з латини на більш престижну на той час англо-нормандську та англійську мови.

При розгляді перекладу в історичному розрізі відразу стає помітно, наскільки наші теперішні уявлення про переклад відрізняються від тих, що існували раніше зокрема в епоху Середньовіччя. Показовою в цьому плані є середньоанглійська перекладацька традиція. ЇЇ вивчення є науковою п р о б л е м о ю, вирішення якої дозволяє зрозуміти, яку важливу роль може відігравати переклад в історії суспільства. Середньоанглійська перекладацька традиція неодноразово була предметом аналізу з різних боків [напр., 1: 2; 3], але зараз а к т у а л ь н о ю стає проблема її розгляду не ізольовано як суто національної, а, принаймні, у загальноєвропейському контексті. Тому мета цієї публікації – викласти становлення поглядів на переклад та зміни в них у середньовічній Англії, а також указати на зв’язок цих поглядів із тогочасною практичною перекладацькою діяльністю.

За початок середньовічної перекладної англійської літератури ми, як і Р. Елліс [1: 39], уважаємо місію першохрестителя Англії Авґустина Кентерберійського, який прибув до Кенту за дорученням папи Григорія Великого з метою навернення до християнства англосаксів у супроводі тлумачів-франків 597 року. Складніше встановити, коли Середні віки в Англії змінюються добою Відродження: тут за межову віху часто приймають творчість англійського першодрукаря Вільяма Кекстона (William Caxton, бл. 1422 – 1491), котрий розпочав друкувати книги у 1475 році, коли видав власний переклад англійською мовою розповіді про падіння Трої з французького перекладу Рауля Лефевра ("Recueil des histoires de Troye") під назвою "Recuyell of the Historyes of Troye". Умовною датою поділу середньовічного перекладу на давньоанглійський та середньоанглійський служить 1066 рік (рік нормандського завоювання Англії ), хоча й після завоювання знання давньоанглійської зберігається в низці монастирських центрів і протягом ХІІ ст.

Середньоанглійський період займає чотири століття: між нормандським завоюванням та друкарськими пресами Кекстона. Проте цей період зручно поділити на дві частини: ранній (о б’є к т нашого дослідження) та пізній середньоанглійський період, межею між якими є середина XIV ст., коли англійська мова витіснила французьку як панівну літературну мову. Джон із Тревізи в "Поліхроніконі" пояснює цю зміну катастрофічним упливом Чорної Смерті – епідемії чуми 1349 року – на шкільну освіту. Проте й до того французька мова в Англії вже виходила з ужитку. Після Великої Чуми кількість освічених кліриків істотно зменшилась, а лихо та розруха мало сприяли витонченості, і коли життя звелося лише до животіння, то використання народної говірки природно стає загальним. Хоча переклади та оригінальні твори французькою мовою продовжували створювати в Англії і в кінці XIV ст. Серед них слід відзначити Mirour de l’Homme "Зерцало людини" (бл. 1374-1380) уславленого сучасника Чосера Джона Гавера (бл. 1330-1408). Проте саме рішення Чосера перекладати та писати лише англійською виявилося вирішальним для подальшого розвитку англійської літератури та культури [1; 2].

Коли говоримо про середньовічну англійську перекладну літературу, то тут проблематичними будуть усі поняття: і поняття "переклад", і поняття "англійський", і поняття "література" [1: 40]. До появи книгодрукування перекладачі постійно працювали з копіями джерельних текстів, у яких, у порівнянні з оригіналом, містилися пропуски. Тому перекладачам часом доводилося діяти як критикам текстів. Отже, при аналізі середньовічних перекладів оригінал слід розглядати як відправну точку для перекладу, а не як джерельний еталон, із яким можна порівняти переклад [1: 40]. До того ж переписувачі самі часто чинять не як копіїсти, а немов автори першоджерела. Копіїст та автор – це дві крайнощі того спектру середньовічної практики, що пов’язана із практикою перекладу, а між цими двома крайнощами розміщуються ще компілятор та коментатор. Отже, наше розуміння поняття "переклад" відносно цього явища у Середні віки має бути досить гнучким, щоб, з одного боку, під це поняття підпадали підрядні глоси, а з іншого – оригінальні витвори за мотивами чи компіляції [1: 40]. Поняття "література" є менш проблемним, бо існує загальна згода, принаймні серед медієвістів, що за Середньовіччя в поняття літератури вкладали значно ширший смисл, аніж тепер [1: 39].

До XIV ст. нечисельне коло письменників та освічених читачів у Англії користувалися переважно латиною та французькою мовою, надаючи їм перевагу перед грубою англійською мовою селян та міщан. Тома Англійський, Роберт Вас та Марія Французька хоч і творили на англійській землі і, безперечно, використовували сюжети, запозичені з англійської та валлійської історії та легенд, однак їхні твори належать до французької літератури [3].

До середини XIV ст. літературна культура в Англії була тримовна. Порівняно з мовами, що використовувалися у навчанні (латина) та в куртуазній культурі (англо-нормандська), англійська мова спершу була обмежена як засіб літератури і географічно – хоча на заході країни вона й утримувалася, – і соціально. У нотатках до "Поліхронікона" Джон із Тревізи відзначає, що oplandysch men ("неосвічені, горяни") з усіх сил пнуться вивчати французьку, щоб про них були ліпшої думки. А в Holkham Bible Picture Book (бл. 1326 року) скрізь використовується французька мова, за винятком сцен Різдва, де слова пастухів подано англійською. Однак ця картина на той час уже змінювалася, про що свідчить роман кінця ХІІІ ст. "Про Артура та Мерліна", у пролозі до якого сказано, що створено його "для багатьох шляхтичів... котрі не знаються на французькій мові" [1: 41].

Розподіл на переклади для еліти та для широкого загалу, довіра до однієї живої мови та недовіра до іншої регулярно проявляються під час усього середньоанглійського періоду [2]. Так, відразу після нормандського завоювання перекладачі використовують переважно англо-нормандську, на відміну від англійської, адже вони впевнені в життєздатності першої та в її приналежності соціальній еліті [4: 90 – 91]. Переклади англо-нормандською пов’язані із двором та монастирськими центрами. Кілька перекладів англо-нормандською здійснено жінками, в тому числі у ХІІ ст., черницями з Баркінга, де якась Клеменс здійснила віршований переклад Passio ("Пристрастей") св. Катерини Александрійської, а невідома черниця – "Житіє" св. Едуарда Сповідника [5].

Особливість англо-нормандської полягає в тому, що діалект однієї мови, а саме французької, переноситься на територію іншої мови – англійської, а таке переміщення спричиняє двобічний уплив: з одного боку, мови, якій цей діалект належить, але від якої він територіально відірваний, а з іншого – мови, на території якої він опинився. У подальшому, в більш пізній англо-нормандській мові відбувається істотне нашарування інших французьких діалектів, адже до англійської корони з часів Генріха ІІ належали й інші французькі території (Анжу, Пуату, Гієнь, Овернь, Лімузен та інші), а також на нього впливають місцеві англійські говірки. При чому ані термін "мова", ані термін "діалект" не відбивають усіх особливостей виникнення та розвитку англо-нормандського діалекту, який в умовах відсутності території, де ним користувалася б більшість населення, перетворився на соціальний діалект, і як такий, незважаючи на належність панівній групі, приречений на зникнення. [6: 87-88].

Отже, протягом усього середньоанглійского періоду в Англії існувало дві розмовні мови – англо-нормандська та англійська, й переклади могли здійснюватися з латини на будь-яку з них, або з однієї на іншу. У ХІІІ ст. англо-нормандська була престижною мовою [4: 87]; так, визначний учений і перекладач цієї доби Роберт Гросстет, вроджений англієць, сільський хлопчина, що став єпископом Лінкольна і канцлером Оксфордського університету та відстоював англійську як мову навчання мирян, сам на письмі переважно вживав французьку. Широко вживана на початку ХІV ст., англо-нормандська використовувалася при дворі і в ХV ст. У такій мовній ситуації вибір цільової мови перекладу неминуче відбивав комплекс соціально-політичних упливів [2].

Це може послужити поясненням відносно малої чисельності оригінальних англійських творів та перекладів англійською у перші двісті років після нормандського завоювання. Наприклад, близько 1200 року священник Лайамон створив англійський переклад Historia Regum Britanniae Гальфрида Монмутського (бл. 1135). Перекладав Лайамон з англо-нормандського посередника – перекладу тексту Гальфрида Монмутського, виконаного джерсійцем Васом (Wace) під назвою "Брут" (1153). Лайамон перетворив двовірші та куртуазну оповідь Васа у напівдавньоанглійську епічну поему. Це звернення до давніх традицій, що є цілком зрозумілим як засіб збереження почуття англійського на тлі домінування французького, обмежує власні можливості: латинський першотвір Гальфрида зберігся у 190 рукописах, переклад Васа – у 26, а "Брут" Лайамона – у двох [4: 109].

У цьому відношенні корисним буде порівняння з іншою групою перекладів ХІІІ – ХІV ст. – перекладами середньоанглійською лицарських романів, переважно анонімними. Незважаючи на те, що дуже мало копій цих перекладів збереглося, це були надзвичайно популярні твори. Часто це були переклади із французьких джерел, хоча у ХІV ст. не так часто, як у ХІІІ ст. Так, незалежно було перекладено два ле Марії Французької (Sir daunfal, Lai le Freine); "Івейн" (Yvain) Кретьєна де Труа стало джерелом для анонімного "Івейн та Гавейн" (Ywain and Gawain). У цих перекладних романах прослідковується певна постійна схема змін, що частково відображає зростання кількості читачів-буржуа, яким, власне, ці переклади і призначалися: сюжет зводиться до найнеобхіднішого, у перекладі менше тонкощів та нюансів почуттів [4: 144], а гумор та іронія першоджерела зростають та поширюються [1:41].

До середини ХІV ст. більшість середньоанглійських перекладів були анонімними і, за винятком Ричарда Ролле з Гемпольського (Richard Rolle of Hampole, бл. 1300–1349), чернця-пустельника з Йоркширу що навчався в Оксфорді, і писав англійською та латиною дидактичну прозу та вірші, пристрасні та щирі про любов до Бога, і чий Псалтир використовувався і через 100 років, а то й більше, здається мало хто з перекладачів був достатньо значимим, щоб зробити істотний внесок у розвиток традиції, чи щоб набути популярності у широкої читацької аудиторії [2; 7: 49]. У "Передмові до англійського перекладу Псалтиря" Ричард Ролле писав: "У цій роботі я не буду використовувати вчених висловів, а самі легкі та прості слова англійської мови, які наближуються до латинської мови щонайбільше з тим, щоб ті, хто не знає латини могли зрозуміти багато латинських слів через англійську мову. У перекладі я дотримуюся літери наскільки можу, а де не можу відшукати англійського слова, яке б точно відповідало латинському, то дотримуюся смислу, щоб тим, хто читатиме книжку, не треба було боятися, що вони не зрозуміють. У поясненні я наслідую отців церкви, оскільки може статися, що воно потрапить до рук лихої людини, яка й гадки не має, як слід тлумачити цю роботу, і заявить, що я не знаю, що кажу, й, таким чином, спричинить велике зло собі та іншим, поставившись із презирством до цього твору, який є благотворним як для неї, так і для інших" (переклад Кальниченка О. за [7: 49 – 50] ).

У цей період чимало англійців здійснюють переклади латиною, особливо наукових, теологічних та філософських трактатів, часто за межами Англії, з арабської та грецької, серед яких варто виокремити Аделарда Батського та Роберта Кетського. Науковий світогляд усіх, хто був пов’язаний із соборними школами, протягом всього ХІІ ст. безперервно розширюється та збагачується. На початок ХІІІ ст. в Західній Європі було перекладено латиною майже всі твори Аристотеля, причому часто разом із грецькими та арабськими коментарями, а також основні географічні, медичні, математичні та астрономічні праці грецької та арабської науки; і вченим ХІІІ ст. належало вирішити питання, як узгодити ці нові дані, що їх було взято з поганських творів, із загальновизнаними та непорушними істинами Святого Письма [8: 275 – 276].

Полеміка, що розгорнулася у ХІІІ ст. в Паризькому університеті стосовно перекладу грецьких філософів з арабських джерел, викликала жорстке обговорення питань перекладу. Англієць Роджер Бекон (1220 – 1292), виходячи з лексичних та термінологічних даних та із власного невдоволення якістю цих перекладів, у своїй праці Opus tertium визнав переклад взагалі справою неприйнятною [9]. Вихід він убачає у вивченні іноземних мов, про що й пише в "Opus Maius" [7: 44 – 46]: "…неможливо латинянам досягти необхідного у стравах божественних та людських інакше, аніж через знання інших мов... Бо увесь священний текст було взято з грецької та гебрайської мов, а філософія походить із цих джерел та з арабської мови" (переклад О.А. Кальниченка та С.О. Кальниченка).

Далі Р. Бекон пояснює, чому саме переклад є неможливим: "…неможливо, щоб конкретна якість однієї мови була б збережена в іншій. Адже навіть говірки однієї і тієї самої мови в різних краях відрізняються, як стає ясно з галльської мови, яка поділяється на багато говірок: франсійську, пікардійську, нормандську, бургундську та інші. Доречний та зрозумілий вислів говіркою пікардійців не буде доречним серед бургундців, більш того, навіть серед їхніх сусідів з Іль-де-Франсу. Наскільки ж більшою мірою це буде правильно у випадку з мовами різними? Отже, чудовий твір однією мовою не може бути переданий іншою із збереженням тих особливостей, які він має в мові-джерелі." [7: 46].

Для доказу він посилається на Ієроніма Стридонського: "Саме тому Ієронім у своєму посланні про кращий спосіб перекладу висловлюється так: "Так ось, коли я перекладаю дослівно, то виходить незграбно, а варто мені з необхідності, щось змінити в порядку чи способі викладення, як виявляється, що я погрішив проти обов’язків перекладача…Так що, якщо комусь здається, що при перекладі краса складу залишається незмінною, то нехай він дослівно перекладе латиною Гомера, більш того: хай передасть його прозою його ж власною мовою, і тут ти побачиш, що розміщення слів сміховинне, а найкрасномовніший із поетів ледве-ледве володіє мовою" [7: 46].

Бекон скаржиться на бідність сучасних йому народних мов: "Бо нехай хто-небудь із чудовим знанням такого предмета як логіка, або якогось іншого, спробує передати його рідною мовою, то він побачить, що йому не лише бракує думок, але й слів; так що ніхто не зможе зрозуміти цю дисципліну, перекладену у її справжній силі. Тому жоден латинянин не зможе як слід зрозуміти мудрості Святого Письма та філософії, якщо він не розуміє тих мов, з яких вони перекладалися. По-друге, ми повинні враховувати, що перекладачам бракує слів латинською мовою для передачі конкретних творів, бо ці твори не були з самого початку створені латиною. Тому в них використано дуже багато слів з інших мов. А оскільки ці слова незрозумілі тим, хто цих мов не знає, то вони і вимовляються неправильно, і пишуться не так як слід. А через незнання латини вони часто замість неї без міри використовують іспанську чи інші місцеві мови. Наведу лише один приклад із книжки Аристотеля про рослини, де той пише: "Belenum дуже шкідливий у Персії, при пересадці у Єрусалимі стає їстівним". Слово belenum не є словом науковим. Воно запозичене з іспанської мови. А його латинська назва jusquiamus [блекота – Прим. авторів]. Після того, як наді мною, коли я не міг зрозуміти, що читаю, насміялися мої іспанські студенти, яким, зрозуміло, відомі слова своєї власної мови, то я від них врешті-решт дізнався значення цього слова, а також й багатьох інших" [7: 46].

Також Р. Бекон указує на необхідність знання предметної області перекладу, та джерельної та цільових мов, що на той час було новим: "По-третє, хоча перекладач повинен досконало знати предмет, з якого він бажає перекладати, та дві мови, з якої та на яку він перекладає, лише перший перекладач Боецій повністю володів обома мовами, і лише майстер Роберт на прізвисько Гросс-тет [Велика голова], недавній єпископ Лінкольнський, знався на науці. А іншим звичайним перекладачам, таким як Герард Кремонський, Михайло Скотт, Аделард Англійський, Герман Тевтонець, з якими ми бачилися в Парижі, істотно бракувало як мовних знань, так і знань наукових; що визнавав уже згаданий Герман стосовно себе та інших, і про що свідчать їхні переклади. [Сучасні вчені вважають різку критику якості перекладів цих перекладачів з боку Бекона необґрунтованою – Прим. авторів]. Бо настільки великими є перекручення, необробленість та колосальні труднощі в перекладах Аристотеля, що ніхто не може їх зрозуміти, і кожен переклад суперечить іншому, і раз за разом знаходяться хибні твердження, як стає зрозуміло при порівнянні перекладів різних перекладачів та текстів різними мовами.

Неправильні твердження та багато поганих перекладів так само мають місце і у випадку зі священними текстами. Адже Ієронім доводить, що в перекладах Сімдесяти тлумачів, Феодотіона та Аквіли міститься багато помилок, і оскільки ці помилки були розтиражовані по всіх храмах, то всі вставали на захист перекладу Сімдесяти, немов на захист власного життя, а Ієроніма вважали за фальсифікатора та викривлювача Святого Письма, аж доки потроху істина з гебрайської мови не прояснилася згідно з перекладами латиною святим Ієронімом. Проте, щоб не збивати з пантелику латинян надто великими змінами, з цієї причини, як сам він про це пише, іноді брав він із Септуагінти, іноді з Феодотіона, іноді з Аквіли, й, отже, залишав багато так, як було перекладено іншими, і з цієї причини багато неправильних місць збереглося... Але й добре відомо, що Ієронім, підвладний людським слабкостям, також, траплялось, помилявся у власних перекладах, як він сам часто зізнавався" [7: 46].

Після спроб відхилити латинські тексти Аристотеля як недостовірні, зіпсовані та такі, що його перекручують, твори цього грецького філософа були заново перекладено з грецьких текстів з метою позбавлення їх арабських доповнень [10]. Найвизначнішими з цих перекладачів був англієць Роберт Гросстет (1168 – 1253), єпископ Лінкольнський, канцлер Оксфордського університету.

15.

Латинський компонент мовної та мовно-культурної історії Європи безперечно є настільки значущим, що дослідницький інтерес до нього, напевне, ніколи не буде вичерпано. Латина – “ключ до розуміння середньовіччя”, і не одного лише раннього, якого стосується цей вираз М.Ріхтера; вона ж – і спільна “рідна мова (нім. Muttersprache) Європи”, за виразом Карла Фоссена. Особливо це стосується романської Європи, “народні мови” якої безпосередньо продовжують собою спонтанний розвиток одного з функціональних стилів латини, постійно взаємодіючи з іншими складниками її стилістичної системи.

В сучасному мовознавстві існує чимало праць, присвячених зовнішній та внутрішній історії середньовічної латини, її генезі, розвиткові, функціям, її взаємодії з романськими мовами. Узагальнені нариси Н.Дага, М.Діас-і-Діаса, М.Пеі, Р.Політцера, Е.Пулгрема, К.Фоссена доповнюються багатьма більш детальними розробками в царині діахронних та синхронних стосунків латини і романських мов (роботи Р.Г.Піотровського, Є.А.Реферовської, М.А.Таривердієвої, Р.Блейка, Р.Райта, Р.Сабатіні та багатьох інших дослідників); з’ясовуються місце та роль латинського компонента в історії окремих романських мов (Дж. Девото, М.Дуранте, Р.Менендес Підаль, В.Пізані, Ф. фон Вартбург, інші автори), форми взаємодії цього компонента з германськими мовами середньовічної Європи, інші питання, пов’язані з різноманітними аспектами мовної ситуації західноєвропейського середньовіччя.

Проте, незважаючи на розробленість багатьох конкретно-історичних питань, що стосуються розвитку певних рівнів структури середньовічної латини (зокрема, фонетичного, лексичного, почасти морфосинтаксичного), поки що бракує дослідження, яке систематичним чином показувало б місце латинського компонента серед функціональних стилів єдиної макросистеми “латина-народні мови”, особливо ж – динаміку діахронічних змін цього місця, кількості рівнів ієрархії функціональних стилів та їх взаємного розташування.

У часи Київської Русі Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць.

16.

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса.

С. П., написане старогебрейською (гебрейською), арамейською й грец. мовами, було частково перекладене на старо-словянську мову в 9 — 10 ст.ст., звич. для літургійного вжитку, й у такому виді разам з християнством дісталася з. Болгарії на Русь. Тому, почавши від Остромирового Євангелія 1056-57, найдавніші книги С. П., збережені з княжої доби, це богослужбові євангельські й апостольські та старозаповітні читання. При переписуванні ці тексти, як і повні переклади св. книг, що згодом також появилися на укр. землях, набирали прикмет української мови. Але повний текст С. П. появився в Україні з виходом першої друкованої 1581 церк.-слов. Острозької Біблії за текстом Олександрійської 70-ох, а подекуди латинської Вульґати. Тоді під впливом реформації появилися вже переклади окремих частин С. П. на «живу мову», як Пересопницьке Євангеліє 1556 — 61, Крехівський Апостол 1560 тощо, «для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого»[Джерело?]. Однак з підпорядкуванням українських земель Росії такі переклади були заборонені, і в Православній Церкві в Україні вживалася тільки С. П. церк.-слов. мовою з російською вимовою.

17.

Альфре́д І (Великий, 849-899) — король англосаксонського королівства Вессекс (871-900). Святий православної та англіканської церков.

Об’єднав під своєю владою сусідні англійські королівства. Провів реформи з метою облаштування свого королівства та підготовки боротьби з данцями – запровадив адміністративний поділ на графства, заснував перший англійський флот, будував прикордонні укріплення. Успішно відбивав напади данців, що захопили північно-східну частину Англії. При ньому відбудовувалися міста, серед них і Лондон. Сприяв розвитку торгівлі, ремесел та освіти, видав перший загальноанглійський збірник законів – «Правду короля Альфреда» (біля 890) до якої увійшли як усі старі англосаксонські закони так і нові королівські укази.

Об’єднання Англії за Альфреда було пов’язане з ідейним та культурним піднесенням, розвитком шкіл, освіти та літератури. Вивчивши латину Альфред переклав на англосаксонську латинські твори філософського, теологічного та історичного характеру. Заохочував до перекладів членів невеликого гуртка наближених до себе освічених людей, що був подобою Академії Карла Великого. За твердженням традиції переклав трактат Боеція «Про втіху філософією» - один з найпопулярніших творів європейського Середньовіччя. За Альфреда було відновлено багато монастирських шкіл зруйнованих під час данського нашестя і створено нові, серед них і світські. Альфред Великий справив великий вплив на сучасну йому аналітику. Деякі частини Весекської «Англосаксонської хроніки» носять відбиток поглядів самого короля, йог просвітницьких ідей та літературної праці.

Опис північнослов'янських земель, зроблений Альфредом у примітках до твору Орозія «Сім історичних книг проти поганства» (Historiarum adversus paganos libri VII), — важливе історичне джерело.

18.

Серед пам'яток літератури (XI—XII ст.) латинською мові важливе місце належить праць із історії Британії. Такі «Новітня історія» (Historia Novorum) англосаксонського ченця Эдмера Кентерберійського, «Історія англійських королів» (Historia Regum Anglorum), написана бібліотекарем монастиря в Мальмсбери Вільямом Мальмсберийским, «Історія Англії» (Historia Anglorum) Генріха Гентингдонского.

Народне сатиричне творчість представляла середовище нижчого духівництва. Бродячі клірики і школярі — ваганты — складали вільнодумні вірші на латинській мові, піддаючи осміянню католицьку церква, звичаї її служителів, і оспівували радості життя. Серед вагантов склався образ якогось єпископа Голия, любителя поїсти й запропонувати випити, що й видавався за автора цих гедонистических зухвальців пісень. Окремі твори голиардической поезії з'явилися відвертої пародією на культові церковні пісні. У творах цього були латину поступово витіснявся английским.

Важливе місце у літературі Англії період XI—XIII ст. займають твори французькою мові, який був представлений нормандським діалектом старофранцузької сучасною мови. Окремі були завезені з Франції, інші створювалися біля Англії. Популярністю користувалося найбільше твір французького народного героїчного епосу «Пісня про Роланда». Були поширені віршовані хроніки, містять описи родоводів нормандських герцогов.

Особливості розвитку англійської літератури в період XI—XIII ст. пов'язані з завоюванням країни норманнами.

Вихідці з Скандинавії, нормани набагато раніше вторгнення Англію облаштувалися на північному заході Франції, сприйнявши язик, і культуру цієї країни. У 1066 р. під проводом герцога Вільгельма вони вторглися в Британію й у битву біля Гастингсе перемогли над англосаксонскими войсками.

Нормандське завоювання поклало початок новому періоду історія Англии.

Офіційним мовою в країні став французький. На нього казав правлячий клас; він вживався в парламенті, суді, школах, на ньому говорили ті верстви населення, які переселилися із Франції. Корінне населення говорило на англосаксонському мові, претерпевшем після нормандського завоювання значних змін. У церковних колах користувалися латынью.

Трехъязычие позначилося розвиток літератури. Виникали літературні твори латинською, французькому і англосаксонському мовами. На латинській мові писалися наукові праці, історичні хроніки, антицерковные сатири. Література на французькою мовою була представлена лицарської поезією. На англосаксонському мові від рівня цього періоду збереглися твори народнопоэтического творчост

Особливого значення для її подальшого розвитку середньовічної літератури мала «Історія бриттів» (Historia Britonum, 1132— 1137) Гальфрида Монмаугского, яка містить найбільш ранню обробку кельтських легенд про королі Артуре, які кілька пізніше стануть надбанням інших літератур. У багатотомної «Історії бриттів» вперше з'являються образи короля Артура, чарівника Мерлина, феї Морґани, королеви Джиневры і найвідважніших лицарів, які займуть таке важливе місце у лицарської поезії на французькому й англійською мовами мовами. Звідси беруть своє початок романи артурівського циклу. Тут будівельники вперше двір короля бриттів зображений як центр доблесного лицарства, який втілює ідеали шляхетності, а напівлегендарний Артур показаний мудрим і потужним правителем. Гальфрид Монмаутский зробив першу літературну обробку легенди про королі Лірі та її доньками. Наприкінці XII в. з'явився працю Гальфрида Англійця щодо правил письма (Nova Poetria), що становить інтерес як ранній зразок трактату основи поетичного искусства.

У XII в. французька література в Англії переживала період розквіту. Її представляли такі письменники як Вас, Бенуа де Сент-Мор, Роберт де Боррон, Марія Французская.

У віршованих романах «Брут» (Brut) і «Роман про Ру» (Roman de Rou) Вас розповідає історію норманнов. У «Романа про Ру», що складається з чотирьох частин, він розповідає завоювання Нормандії вікінгом Ролло. Його розповідь рясніє історичними деталями і подробицями. Він також звертається до англосаксонському епосу про короля Артура, переказуючи його за свій лад.

З лицарської поезією пов'язано творчість поетеси Марії Французької. Сюжети власних творів вона черпала з кельтського фольклору, розробляючи в формі поетичних новел. Про любовних переживаннях Марія Французька пише задушевно і, глибина і природність почуттів означають нею значно більше, ніж умовність куртуазної форми їх выражения.

Лицарська поезія виникла європейських країнах у середовищі феодального дворянства, при дворах феодальних сеньйорів. Її батьківщиною був Прованса (південь Франції), який сягнув вже у XI в. великих б у політичному і культурному розвитку. Вона стала вираженням нової, світської моралі, противопоставлявшей себе аскетичній релігійної моралі. У лицарської середовищі склалися певних норм куртуазного (вишуканого) поведінки, за якими лицар мав бути безкорисливим і чесним, шляхетним стосовно слабким і беззахисним, схилятися перед прекрасної дамою і бути їй як і вірно, як васал служить своєму сеньору.

Провансальські поети — трубадури оспівували піднесені почуття лицарів; їх поезія пов'язані з культом служіння дамі. Утворюваний поетами ідеальний образ лицаря не відповідав реальної буденної дійсності: в ньому було багато умовного і надуманого. Проте прояви ліриці трубадурів прагнення передати світ любовних переживань, і почуттів стало плідним для наступного розвитку поэзии.

19.

Так, найбільш значний зі збережених творів середньовічної поезії – поема Beowulf – дійшла до нас у списках Х в., а виникнення цього пам'ятника відноситься приблизно до VIII ст. Перше англійське видання поеми здійснене в 1833 р.

Beowulf – один зі зразків середньовічного героїчного епосу. Поема виникла на основі стародавніх німецьких переказів, що відносяться до язичеських часів. Ці перекази з'явилися в середовищі німецьких племен задовго до їхнього переселення на територію Британії. Дія поеми відбувається на берегах Балтійського моря, і в поемі немає згадування про Британію.

Beowulf оповідає про пригоди відважного геатського витязя Беовульфа, який позбавив Данію від страшного морського чудовиська Гренделя.

По своєму складу поема про Беовульфе — явище складне. Редакція, що дійшла до нас, свідчить про те, що покладені в основу оповідання казкові мотиви були перероблені згодом відповідно до принципів героїчної епопеї. Мотиви сказань часів раннього середньовіччя (опису боїв з морськими чудовиськами і драконом, що мають паралелі з народних казках і ісландських сагах) сполучаються в поемі з елементами, що свідчать про більш пізню переробку їх у дусі християнської релігії. З тексту поеми зникли імена язичеських богів, але згадуються біблійні імена (Авель, Ний) і біблійні перекази (про потоп); Грендель названий нащадком Каїна, а морські чудовиська — виплодком пекла; у вуста Беовульфа вкладені наставляння християнського характеру. У поемі неодноразово згадується про втручання бога в події, що відбуваються, (Беовульф перемагає чудовисько, тому що цього бажає бог); у першу частину поеми включені рядки.

Література XII—XIII ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від німецького — бродячі люди), які вперше з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння "прекрасній дамі". Цей культ займав центральне місце у творчості трубадурів — провансальських поетів, серед яких були і лицарі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо

Значне місце в Середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробити кодекс, який можна було б проставити наміром “третього стану” піднятися на вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній (лицарській) літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були “Івен, або лицар Лева” Кретьєна де Труа та “Роман про Тристана та Ізольду”.

Широко розповсюдженим був усний переклад, а саме перекази творів, так, як більшість літератури Німеччини доби Середньовіччя належала до усної народної творчості. У зв*язку з цим імена перекладачів і до сьогодні залишаються невідомими.

20.

21.

У V ст. н. е. Ієронім переклав Біблію латинською мовою — так було створено Вульгату, що означає «популярний» або «загальнов Вульґа́та — латинський переклад Біблії з IV століття, здійснений переважно святим Ієронімом зі Стридону, який замінив різні варіанти латинських перекладів Біблії (Vetus Latina) які існували до того часу.

На кінець IV століття н. е. виникла потреба в єдиному, достовірному латинському тексті Біблії: переклад було доручено Ієроніму, найбільшому знавцю Біблії та секретарю папи Дамасія I. Оскільки Ієронім чудово володів грецькою мовою, латиною і мав значні знання івриту, у 386 році Ієронім перебрався у Віфлеєм і більш 20 років працював над перекладом Старого й Нового Заповітів на латинську мову. Він почав з Нового Заповіту і переклав його з грецької, а згодом Старий Заповіт — з грецької і з івриту. Зроблений Ієронімом переклад Біблії став нормативним латинським текстом, який отримав назву Вульгата.

Тридентський собор (1546) затвердив текст Біблії Ієроніма — і Вульгата увійшла у загальний вжиток на Заході як офіційний переклад, обов'язковий для Римо-Католицької Церкви. Уперше Вульгата видана за Сікста V, під заголовком: «Biblia sacra vulgatae editionis» (Рим, 1590); потім перевидавалася Григорієм XIV, Климентом VIII та ін. Протягом століть Вульгата служила джерелом усіх перекладів Біблії на західноєвропейські мови.

З 1979 року існує виправлена версія (Неовульґата). живаний».

22.

У Вартбурзі Мартін Лютер залишався до 1 травня 1522 рокуinkognito як «Поміщик Йорг». Він переклав восени 1521 Новий Заповіт на німецьку мову. Це йому вдалось зробити за 11 тижнів. Для цього оригіналом йому слугував екземпляр грецької Біблії Еразма Роттердамського,[1] Він використовував також латинський переклад Біблії, а також Vulgata. Переклад Мартіна Лютера вийшов у вересні 1522. 1523 році світ побачила також його першу частину перекладу Старого Заповіту; обидва переклади вижили до 1525 вже у 22 видань й 110 перевидань. Таким чином до третини усіх німців, які були здатні читати, мали цю книжку у себе вдома.[2] У 1534 році М. Лютер переклав залишок Старого заповіту із тодішнього знайдених рукописів Мазорету. Обидва Заповіти утворюють знамениту Біблію Мартіна Лютера.

Цим перекладом Мартін Лютер зробив зміст зрозумілішим простому народові. Щоправда, до цього були вже 14 верхньонімецьких й середньонімецькі видання Біблії. Але ці переклади завдяки своїй високопарній німецькій мові були важко зрозумілим для людей.

Мартін Лютер менше перекладав дослідно, а намагався перенести на німецьку мову біблійні вирази (sensus literalis) за їхнім значенням. Стиль його письма впливав на стиль і словотвір німецької мови століттями. Таким чином він придумав такі слова як Feuertaufe — боєве хрещення, Bluthund — кровопивця або лягава собака, Selbstverleugnung — самовідречення, самовідданість, Machtwort — вирішальне слово, Schandfleck — клеймо, позорна пляма, Lückenbüßer — неповноцінний заступник, Gewissensbisse — докори сумління, Lästermaul — обмовник und Lockvogel — приманка. Його авторству належать також такі метафери як «Perlen vor die Säue werfen» — розкидувати перлини перед свинями, «ein Buch mit sieben Siegeln» — таємниця за 7 печатками, etwas ausposaunen — щось розтрубити, «im Dunkeln tappen» — ходити у темноті, «ein Herz und eine Seele sein» — жити душа в душу, «auf Sand bauen» — будувати на піску, «Wolf im Schafspelz» — вовк в овечій шкурі.[3]

23.

Історія перекладів Біблії на англійську мову розпадається на два періоди: Середні століття і Новий час.

Середні століття.

Давньоанглійський період. Починаючи з 7 ст., коли англосакси були навернені в християнство, і до епохи Реформації єдиною Біблією, що вважалася авторитетною в Британії, була Вульгата.

Самі ранні спроби перекласти Біблію на англосаксонську мову, строго говорячи, не можна назвати перекладами. Це були вільні перекази у віршах добре відомих біблійних оповідань. Один древній рукопис містить поеми, що раніше приписувалися ченцю і поету Кедмону з Уітбі. Інший корпус ритмізованих парафраз приписується Кюневульфу, що жили приблизно в ту ж епоху, що і Кэдмон.

Перші спроби реального перекладу Біблії були зроблені в 8 ст. Єпископом Шерборнським Альдгелем (709) - імовірно, автор перекладу Псалтиря. Король Альфред (849-899) перевів десять заповідей і ряд інших біблійних текстів.

Рукопис, відомий під ім'ям Псалтир Веспасіана, написаний приблизно у 825 р., містить самий ранній приклад визначеного типу перекладу, називаного "глосса". Глосси повинні були служити підмогою для кліриків і вписувалися між рядків латинського тексту. Вони часто наслідували латинському порядку слів, що дуже відрізнявся від порядку слів, прийнятого в англосаксонській мові. Близько 950 одна глосса була вставлена в розкішно ілюмінований рукопис (так зване Ліндисфарнське Євангеліє, Lіndіsfarne Gospels), латинський текст якої був написаний приблизно у 700р.. Незабаром після цього аналогічні глосси стали вписувати й в інші рукописи.

До кінця 10 ст. існувало вже безліч перекладів. Західно-саксонські Євангелія (10 ст.) - повний переклад євангелій, зроблений, можливо, трьома перекладачами. Близько 990 р. знаменитий своєю вченістю Єльфрік перевів кілька книг Старого Завіту, у тому числі всі П’ятикниж’я, книги Ісуса Навіна, Суддів, Царств і кілька книг зі старозавітних апокрифів. Свої переклади, що нерідко збивалися на прозаїчний переказ, він нерідко вставляв у проповіді. Праця Ельфріка, Західно-саксонські Євангелія, і численні переклади Псалтиря - от усе, що було зроблено в давньоанглійський період на шляху до повного перекладу Біблії. Після Ельфріка переклади Біблії вже не робилися: Британія занурилася в "темні століття" нормандських завоювань.

Середньоанглійський період. У більш спокійному 13 ст. перекладацька діяльність відновилася. Безліч нових перекладань Біблії на англійську мову підпадають під категорію скоріше релігійної літератури, ніж власне перекладу; так, наприклад, Ормулум ченця Орма (1215р.) являє собою ритмізований переклад євангельських уривків, використовуваних у месі в сполученні з проповідями. Близько 1250р. з'явився римований переказ книг Буття і Результату. Три переклади Псалтиря з'явилися у 1350р.: анонімний віршований переклад, переклад Псалтиря, приписуваний Вільямові із Шорхама, і переклад з коментарями пустельника і містика Ричарда Ролла з Гемпола. У 13-14 ст. невідомими авторами були переведені різні частини Нового Завіту.

Протестантські переклади. Протестантські перекладачі часів Реформації відмовилися від Вульгати як первинного джерела. У ході порівняння давньоєврейських і грецьких текстів Біблії з латинським текстом Вульгати виявилися незгідності і неточності. Крім того, перекладачі-реформатори, що порвали з Римсько-католицькою церквою, не бажали спиратися у своїх перекладах на латинську Біблію.

Першим англійським протестантським перекладачем Біблії став Вільям Тиндал (прибл. 1490-1536 рр.). Тиндал вивчив грецьку мову в Оксфорді і Кембриджу, а давньоєврейський, очевидно, у Німеччині. Він спробував надрукувати свій переклад Нового Завіту в Кельні, але церковні влади примусили його переїхати у Вормс, де він і завершив видання. Видання великого формату було опубліковано у Вормсі у 1525р. воно потрапило в Англію в наступному році і було негайно спалене. Незважаючи на церковний проклін, передруки відбувалися один за одним, багато яких попадали в Англію з Нідерландів. Перший том Старого Завіту в перекладі Тиндала вийшов у 1530; Тиндал був арештований, у в'язниці він продовжував роботу над Старим Завітом, але в 1536 як єретик був спалений на багатті у Вілворде біля Брюсселя.

Неприйняття Тиндаловского перекладу було зв'язано головним чином з його сугубо протестантським тоном. Хоча король Генріх VІІІ порвав з Римом на початку 1530-х років, він зовсім не симпатизував поглядам Тиндала. Більш того, бажання перекладача витравити з Біблії всі сліди католицького богослужіння спонукувало його заміняти деякі терміни: "церква" була замінена на "громаду", "священик" - на "старійшину" і т.п. Крім того, зразком для перекладу Тиндала служив Новий Завіт у німецькому перекладі Мартіна Лютера.

Біблія Метью. У 1537р. Генріха VІІІ переконали дати своє найвище схвалення ідеї створення англійської Біблії, так виник "новий переклад". Він вважався перекладом деякого Томаса Метью, хоча реальним видавцем був, очевидно, інший співробітник Тиндала - Джон Роджерс; сам же текст був складений з перекладів Тиндала і Ковердейла з додаванням безлічі віроповчальних приміток. Фіктивний перекладач був потрібний для того, щоб уникнути скандалу в зв'язку з фактичним виданням праці страченого Тиндала.

Велика Біблія. У 1538р. вийшов королівський указ, відповідно до якого кожен прихід зобов'язувався придбати для своєї церкви екземпляр Біблії, причому половину вартості книги повинні були відшкодувати парафіяни. Мова в указі йшла, імовірно, не про Біблію Метью, а про новий переклад. У 1539 новий переклад вийшов у світ, і цей важкий том був названий Великою Біблією. Редактором був Ковердейл, але текст являв собою скоріше переробку Біблії Метью, чим ковердейлівський переклад 1535р.. Друге видання 1540р. іноді називають Кранмеровською Біблією (його випереджає передмова архієпископа Кранмера). Велика Біблія стала офіційним текстом, інші ж переклади були заборонені.

Женевська Біблія. Прихід до влади католички Марії Стюарт, наводив жах на англійських протестантів. Щоб уникнути переслідування, багато хто з них емігрували й оселилися в Женеві, у ті роки центр радикального протестантизму. Під керівництвом шотландського кальвініста Джона Нокса, а можливо, при участі Ковердейла англійська громада в Женеві випустила в 1557 р. Новий Завіт і Псалтир, а в 1560 р. - повне видання Біблії, так звану Женевську Біблію. Женевський переклад був певною мірою самим науковим перекладом того часу. За основу був узятий текст Великої Біблії (1550), що потім був значно поліпшений редакторами, що виправили безліч помилок і неточностей.

Єпископська Біблія. Перешкоджав поширенню Женевської Біблії консервативно налаштований спадкоємець Кранмера на кафедрі архієпископа Кентерберійського - Метью Паркер. У 1568р. він випустив у світ своє власне видання - Єпископську Біблію. Назва говорить про те, що це була колективна праця англіканських єпископів, що справилися з задачею усього за два роки; вони використовували як основу Велику Біблію, відхиляючись від її тільки в тих випадках, де вона вступала в протиріччя з давньоєврейським чи грецьким текстами. У Єпископській Біблії часто запозичаються ті місця з Женевської Біблії, де її переваги в області точності перекладу не викликають сумнівів. Після завершення роботи Єпископська Біблія замінила Велику Біблію як офіційну Біблію Англіканської церкви.

Біблія короля Якова. З пропозицією про необхідність нового авторитетного перекладу виступив пуританин Джон Рейнолдс, звернувшись з ним до короля Якова у 1604. Яків схвалив ідею і призначив перекладачів - "чоловіків учених, числом п'ятдесят чотири". Перекладачі були розбиті на чотири групи, що збиралися у Вестмінстирі, Кембриджу й Оксфорді; кожна група взяла собі частину Біблії, первісний, чорновий переклад якої повинний був схвалюватися всіма членами "компанії". Комітет, що складався з 12 контрольних редакторів, проводив звірення перших варіантів перекладу. Як основний текст була обрана Єпископська Біблія, але до роботи залучалися також переклади Тиндала, Ковердейла, Біблія Метью, Велика Біблія, Женевська Біблія і навіть католицький переклад Нового Завіту (опублікований у 1582р.).

Біблія короля Якова вийшла у 1611р. два роки і дев'ять місяців пішло на переклад, ще дев'ять місяців - на підготовку рукопису до друку. Протягом майже 400 років Біблія короля Якова мала статус офіційного перекладу. В Англії її називають Офіційно схваленим перекладом (Authorіzed Versіon), хоча ні королівський будинок, ні парламент не видавали ніяких офіційних актів з цього приводу. Більш того, не викликає сумніву, що Авторизований переклад став Біблією Англіканської церкви.

Виправлений переклад (The Revіsed Versіon). Рух убік модернізації мови старого перекладу досяг апогею в 1870р., коли з ініціативи собору духівництва Кентерберійської та Йоркської єпархій був призначений комітет для перегляду тексту Біблії короля Якова. Виправлений переклад (Новий Завіт, 1881р.; Старий Завіт, 1885р.; Апокрифи, 1895р.) усе ще являє цінність для дослідників завдяки свій стислості і близькості до оригінальних біблійних текстів на давньоєврейській і грецькій мовах, але не зміг замінити Біблію короля Якова.

Виправлений стандартний переклад (The Revіsed Standard Versіon). До першого видання Виправленого перекладу в США минулому прикладені читання американських фахівців, що працювали разом з англійськими редакторами. У 1901р. ці читання були включені в текст видання, що одержало назву Американського стандартного перекладу (The Amerіcan Standard Versіon). Воно послужило основою для Виправленого стандартного перекладу, підготовленого за підтримкою Міжнародної ради по релігійному навчанню (1937). Декан Л.Е.Уейгл із Єльського університету здійснив загальну редакцію цього перекладу (Новий Завіт вийшов у 1946, Старий Завіт - у 1952).

Нова Англійська Біблія. У різкому контрасті з різними виправленнями перекладів стоїть почата в Англії спроба створити авторитетний текст англійської Біблії для 20 ст. Нова Англійська Біблія (Новий Завіт, 1961р.; Новий Завіт, Старий Завіт і Апокрифи, 1969р.) - це абсолютно новий, свіжий переклад оригінальних текстів на природну, розмовну англійську мову 20 ст., у якому не використовуються як архаїчні конструкції 17 ст., так і буквалістське копіювання грецьких оборотів. Таким чином, цей переклад розстається з традицією, що йде до Тиндалу. Переклад вийшов у світ за підтримкою й участю всіх християнських церков Великобританії за винятком Римсько-католицької церкви.

33. Перекладачі на сучасні мови таких древніх текстів як, наприклад, Біблія, рано чи пізно зіштовхуються з проблемою перекладу слів, що мають у своєму значенні особливий культурний компонент, представлений у світі Біблії, але відсутній або такий, що має інший зміст, у мові і культурі тих читачів, для яких призначається переклад. Розглянемо проблеми, з якими стикалися перекладачі Біблії на англійську мову.

Так, складний випадок представляють дієслова (мова йде про дієслова anakeіmaі і anaklіnomaі), що у тексті Євангелій використовуються для вказівки на наступне дію: опускатися і приймати горизонтальне положення поруч з низько розташованим столом (напівлежати за низьким столом), особливо якщо обід відбувається в офіційній обстановці. Для греко-римського світу такий спосіб прийому їжі був звичайною справою і тому перші читачі Євангелій прекрасно розуміли про що мова йде. Але для представника сучасного західного суспільства, де люди приймають їжу сидячи за високим столом, даний фрагмент тексту уже викликає утруднення. Тому в залежності як від контексту, так і виходячи з розумінь адресата, перекладачі повинні вирішити, який саме семантичний компонент вони відбивають при перекладі: (а) прийняття їжі, (б) просторове положення людини (в) ступінь офіційності заходу.

Більш складну проблему представляють слова і вираження, що поєднуються в групи, які виражають фундаментальні для даного суспільства поняття, а не просто частки компоненти семантичного змісту. Особливі труднощі виникають у тому випадку, якщо такі базові поняття або (а) мають, на перший погляд, тотожне, а в дійсності відмінне від сучасної мови значення і функціонування, або (б) включають глибинні і найчастіше важко усвідомлювані пресуппозиції, що стосуються суспільства в цілому.

Приклад типу (а) неодноразово обговорювався в літературі. Так, у роботі Р.Л. Омансон "Translatіng the antі-Jewіsh bіas of the New Testament" використовується переклад антиіудейського тону в Новому Завіті - це поняття "іудеї", hoі Іoudaіoі, що є присутнім у Новому Завіті, головним чином у Євангелії від Іоанна. Цілком зрозуміле побоювання з приводу можливих обвинувачень в антисемітизмі, що виявляється як серед сучасних християн, так і в тексті Нового Завіту, з'явилося причиною свого роду культурної модернізації деяких перекладів, що ґрунтується на тім положенні, що автори Нового Завіту писали не взагалі про іудеїв, а про їхніх правителів. Такий підхід, звичайно, дозволяє уникнути можливих обвинувачень в антисемітизмі, однак такий результат досягається ціною того, що затушовується реальна історична картина, а саме: відчуження церкви і синагоги і поляризація християн і іудеїв за принципом "ми і вони". У той же час коли мова йде про історичний факт, що не має нічого загального з проблемами сучасності, ніхто не вносить ніяких змін у текст: Ананію, наприклад, не називають "колишній первосвященик", хоча уточнення "колишній" з історичної точки зору тут необхідно.

На сьогодні завершено роботу над новим перекладом Біблії на англійську мову. Перекладачі - 15 американських і британських лінгвістів. У традиційний переклад внесено близько 45 тисяч виправлень - 7 відсотків тексту.

Перекладачі прагнули замінити всі слова, що отримали в молодіжному жаргоні нові значення: наприклад, слово stoned зараз сприймається як "обкурений" замість первісного - "забитий каменями".

Академіки вирішили, що слово "прибульці" - alіens ("мандрівники ми перед Тобою і прибульці") у молоді буде викликати асоціацію зі словом "інопланетяни", тому в новій редакції Біблії слово "прибульці" замінене на foreіgners - "іноземці".

"Святих" - saіnts узагалі замінили на God's chosen people - "Богом обрані люди". Діва Марія названа не "та, що отримала благодать у Бога", а divgnant - "вагітної".

Щоб виключити "дискримінацію жінок", у рядку "Бог створив людину, по подобі своєму" раніше уживане слово man -"людина", "чоловік", замінено на словосполучення human beіngs - "люди". (Замість: When God created Man, he made hіm іn the lіkeness of God буде When God created human beіngs, he made them іn the lіkeness of God).

24.

новые европ. языки были созданы после 11 в. На главные европ. языки Библия переводилась десятки и даже сотни раз.

Албанские переводы. В 1827 вышел перевод на южноалбанский диалект, а в 1869 — на североалбанский. В 1913 был издан перевод НЗ и части ВЗ, следовавший общепринятой албанской орфографии.

Болгарские переводы. Впервые болг. народ познакомился с Библией по переводам св. *Кирилла и Мефодия. Этот перевод был сделан на церк.-слав. языке, одном из вариантов старославянского, или староболгарского, языка. При болг. царе Симеоне (893—927) были предприняты новые переводы, основанные на *рецензии *Исихия, с учетом особенностей болг. языка. На совр. болг. язык Ев. от Матфея было переведено архим. Феодосием и издано Росс. библ. обществом в 1828. Первая полная Библия была переведена на болг. язык с церк.-слав. архим. Неофитом Рыльским и вышла в 1840 в Смирне. В 1860—64 в Константинополе вышел полный болг. перевод Библии, сделанный П. Славейковым. В наст. время общепринятым в Болгарской Правосл. Церкви является ее син. пер., опубликованный в 1925 (последнее переизд., София, 1982).

Венгерские переводы. Первые рукописи венгерских переводов Библии относятся к 15 в. В 1533 вышло первопечатное изд. посланий ап. Павла на венгерском языке (пер. Б. Комиати), а в 1541 — весь НЗ (пер. Я. Сильвестера). ВЗ был переведен и издан в 1551—65. Эти издания осуществлялись католиками. Первый протестантский перевод Библии (с Вульгаты) был сделан Г. Кароли (1590). В 1626 иезуит Г. Калди издал в Вене полную католич. Библию. Этот перевод лег в основу пересмотр. издания 1927—34, выпущенного Обществом св. Иштвана. С греч. оригинала НЗ (с примечаниями) был переведен католиками Г. Бекешем и П. Далосом (Рим, 1951; 4-е изд. 1964). Протестантский перевод на основе *критических изданий Р. *Киттеля и *Нестле выходит по частям начиная с 1951.

Голландские и фламандские переводы. Первые известные науке фрагменты переводов на голл. язык относятся к нач. 10 в. Они сделаны с Вульгаты. В 1477 группа монахов-кармелитов выпустила ВЗ без Пс на голл. языке. Первопечатный протестантский перевод НЗ был выпущен в Антверпене (1523), почти одновременно с изданием греч. текста *Эразмом (1524). Наибольшим авторитетом среди реформаторов Голландии пользовалась "Лейденская Библия" 1637. Из католич. переводов 20 в. отметим пер. Р. Янсена, Б. Альфринка и др., опубликованный в Амстердаме (1929, 1936—39, полное изд. — 1948). В 1912 протестантские библеисты Лейденского ун-та завершили полный перевод Писания. Кроме того, в Голландии вышел перевод, подготовленный Нидерландским библ. обществом (1951).

Испанские переводы. Первыми переводчиками ВЗ на исп. язык были раввины, труды к-рых относятся к эпохе Средних веков (начиная с 13 в.). Первопечатное иудаистское издание ВЗ, сделанное на основе евр. текста, появилось в 1533. Первый католич. перевод НЗ на исп. язык был сделан в 1512, но издан в 1586, а в 1543 был опубликован протестантский перевод НЗ, сделанный с греч. языка. В 1569 Кассиодор де Рейн издал в Базеле полную Библию в переводе с Вульгаты. С Вульгаты же сделал свой первый перевод Фелипе Сан-Мигель, позднее еп. Сеговийский. Этот перевод, снабженный комментариями, вышел в Валенсии в 1790—93 (во 2-м изд. он составил 10 томов).Поскольку исп. язык получил широкое распространение за пределами страны, был создан спец. католич. комитет, к-рый подготовил перевод Библии для испаноязычных народов, живущих вне Испании. В 1916 вышел в свет НЗ в этой "испано-американской" версии. В 1944 католич. ученые Саламанкского ун-та выпустили полный перевод Писания с языков оригинала, сделанный по критич. изданиям. Другой перевод с древних языков увидел свет в 1947. Ряд переводов издан и в Лат. Америке.

Итальянские переводы. Древнейшие рукописи Библии на диалектах итал. языка относятся к 13—15 вв. В 1471 в Венеции была выпущена первопечатная итал. Библия, переведенная бенедиктинцем Никколо де Малерби. Антонио Бручиолли сделал новый полный перевод (НЗ — 1530, ВЗ — 1532). Первая протестантская Библия на итал. языке, переведенная с языков оригинала, была подготовлена Джованни Диодати и вышла в Женеве (1607). Антонио Мартини, впоследствии архиеп. Флорентийский, перевел Библию с Вульгаты (НЗ — 1769—71, ВЗ — 1776—81).

В течение 19 в. Библия появилась на 10 итал. диалектах. В 20 в. также было сделано много переводов на итал. язык.

В наст. время выходит "Новейший перевод Библии с языков оригинала" в 45 томах. Над ними работают 36 католич. библеистов. Каждая книга снабжена библиографией, вступлением и примечаниями. Протестантские переводы вышли в 1921 и 1930. В 1974 опубликован итал. вариант Иерусалимской Библии.

Новогреческие переводы. Хотя к 11 в. новогреч. язык уже сложился, правосл. греки долгое время предпочитали пользоваться Библией на древнегреч. языке. Только в Константинопольской полиглотте 1547 впервые был опубликован новогреч. перевод Пятикнижия, причем текст был записан буквами евр. алфавита. Первая публикация с использованием греч. алфавита была подготовлена греч. монахом Максимом Каллиполитом и вышла в Женеве (1638). Этот перевод был отредактирован и издан в Германии (1710).

Константинопольский патр. Кирилл VI одобрил перевод Писания на новогреч. яз. (текст его грамоты см. в "Отчетах" Росс. библ. общества за 1814). В 1828 настоятель Синайского м-ря в Константинополе архим. Иларион сделал перевод НЗ. Перевод всей Библии на греч. язык издан в 1840 (НЗ) и 1848 (ВЗ). Однако это начинание вызвало резкую критику *Экономоса, к-рый считал, что для Церкви вполне достаточно Септуагинты и НЗ в форме *Текстус рецептус.

После войны с турками, в 1897, греч. королева Ольга основала общество для духовного просвещения и предложила митр. Прокопию начать работу над переводом Писания на новогреч. язык. Дело было поручено журналисту Александру Паллису, жившему в Лондоне. В 1901 афинская газета "Акрополис" начала печатание перевода Паллиса. Однако церк. и университетские круги встретили его крайне враждебно, видя в нем профанацию священного текста. Константинопольский патриарх Иоаким поддержал противников Паллиса. Проблема перевода приняла характер затяжного кризиса, в к-ром немалую роль сыграли национально-политич. страсти, и в конце концов Паллис вынужден был напечатать свой труд в Лондоне (1902). Только полвека спустя было издано два новогреч. перевода (Афины, 1955), причем один из них является *билингвой, содержащей новогреч. пер. и Текстус рецептус.

Польские переводы. Древнейший польск. перевод (Псалтирь) датируется 13 в. В 1516 было издано Евангелие от Иоанна. Первопечатный НЗ вышел в 1556. Он был сделан с греч. рукописей другом Лютера, пастором Яном Склюцким. Полная Библия появилась в Польше в 1561 в Кракове. Конфессиональная принадлежность переводчиков "Краковской Библии" остается невыясненной. В 1563 по инициативе кн. Николая Радзивилла в Бресте была выпущена вторая польская Библия, над к-рой работала большая группа ученых, переводивших с языков оригинала. Классич. католич. считается перевод свящ. Якуба Вуйка, сделанный с Вульгаты в 1599 (пересмотр. изд., Варшава, 1936, 1938).

В 1928 католич. архиеп. Михаил Ковальский опубликовал в Полоцке свой перевод НЗ. Наибольшим авторитетом среди польских протестантов пользуется "Данцигская Библия" (1932). К тысячелетию крещения Польши большая группа католич. библеистов страны выпустила "Священное Писание Ветхого и Нового Завета в переводе с языков оригинала" (1965, 19712). Во главе редакции стояли видные польские библеисты А. Янковски, Л. Стаховяк и К. Романюк. Издание оформлено по образцу Иерусалимской Библии: оно снабжено вступительными статьями, примечаниями, словарем, хронологич. таблицами и картами.

Португальские переводы. Древнейшие рукописи португальских переводов относятся к 13—14 вв. Первопечатным библ. изданием в Португалии была "Жизнь Христа", еванг. парафраз Лудольфа Саксонского (Лиссабон, 1495). Первый полный перевод Писания сделал кальвинистский миссионер Х. Ф. Альмейда (НЗ вышел в Амстердаме в 1681, а ВЗ — посмертно в Батавии в 1748—53). Португальская католич. "Лига исследования Библии" выпустила перевод, сделанный по образцу Иерусалимской Библии (1955).

Румынские переводы. Первоначально румынские христиане пользовались слав. переводами Библии. Древнейшая рукопись такого перевода в Румынии, "Апостол", относится к 12 в. Первопечатное Евангелие на румынском языке было издано в типографии диакона Кореси ("Евангелие с поучениями", 1561). К 16 в. относятся переводы Псалтири и *Палеи. В 1673 митр. Дософтей (1624—93) выпустил румынский стихотв. *парафраз Псалтири. Вся Библия была издана в Бухаресте в 1688, а в 1795 этот перевод вышел в пересмотренном виде. В 19 в. группа ученых предприняла новый перевод, завершенный в 1865. После его редактуры последовало издание 1873. В наст. время в Румынской Правосл. Церкви наибольшим авторитетом пользуется перевод Библии 1936.

Словацкие переводы. В 1832 католич. каноник Ю. Полкович выпустил свой перевод Библии на словацкий язык, сделанный с Вульгаты. В 1926 Я. Доновал совместно с группой католич. ученых издал в Трнаве новый перевод. Протестантский перевод принадлежит пастору И. Рохачеку (Прага, 1936). Один из последних католич. переводов сделан С. Златошем и А. Суржанским (Трнава, 1946).

Французские переводы. Есть свидетельства, указывающие на то, что уже в 12 в. "вальденсы", последователи П. Вальдо, основателя одного из предреформац. движений, перевели отд. части Библии на франц. язык. В том же столетии один нормандский монах перевел Псалтирь с лат. языка. В 13 в. группа ученых Парижского ун-та издала первую полную Библию во франц. переводе, а каноник Гюйар Мулен сделал парафраз библ. истории, к-рый неоднократно дополнялся. В завершенном виде он получил название "Большой Библии" и выдержал с 1487 по 1545 12 изданий. В 1523 в Париже вышел анонимный перевод НЗ, автором к-рого, как полагают, был Жак Лефевр, известный деятель Возрождения. Полностью этот перевод был издан в Антверпене в 1530. В 1535 в Швейцарии вышел протестантский пер. *Оливетана, двоюродного брата *Кальвина. Труд этот неоднократно переиздавался (под ред. *Безы и др.). Последняя редакция 1744 на долгое время стала общепризнанной у франц. протестантов.

В 17 в. было сделано неск. католич. переводов: Ш. Девилля (1613), Ж. Корбена (1643), аббата М. де Мароля (1649), Д. Амело (1670), "Пор-Рояльская Библия" (НЗ, 1667) и др. В 18 в. вышли переводы Р. *Симона (1702), *Кальме (1724) и др. В 19 в. во Франции было издано много католич. и протестантских переводов: перевод каноников Ж. Бурассэ и П. Жанвье (1866), *Ройсса (1881), Л. Сегона (1880) и др.

Все переводы 20 в. сделаны с языка оригинала с учетом совр. лит. языка и новейших достижений критики и филологии. Наиболее известные из них: Иерусалимская Библия, *Экуменический перевод Библии, "Библия Плеяды", под ред. *Дорма, Библия в переводе каноника *Ости (1973), Библия, выпущенная "Библейским обществом" (1978) и др.

25.

Ставлення до перекладу поступово змінюється в епоху Відродження, в міру того як змінюється ставлення людини до самого себе, Бога і навколишнього світу. Перші симптоми цих змін виявляються ще в надрах Середньовіччя. У XII в. з'являються університети - вогнища світського знання: у Болоньї (1119), в Парижі (1150), в Оксфорді (1167), у Валенсії (1212) і т. д. У деяких з них навіть не було теологічних факультетів; наприклад, університет Валенсії ввів вивчення богословських наук лише в XV ст. З'являється світське мистецтво і світська наука, латинь тепер не тільки мова Священного писання і християнського богослужіння, але й мова університетської освіти та світської науки, тим самим вона наближається за своїм статусом до інших європейского мов.

Збільшується і популярність світської перекладної літератури. Священний трепет перед текстом починає поступово змінюватися інтересом до його змісту. Цілком узгоджуються з цими новими тенденціями висловлювання Роджера Бекона (XIII ст.), який у своєму знаменитому творі «Opus majus» відзначає, що в перекладі «все передати неможливо», оскільки мови складні і своєрідні, і закликає перекладачів спиратися на вдосконалення своїх знань з іноземних мов.

З'являється погляд на текст як на щось організоване за правилам певної мови. Велику роль у цій переорієнтації відіграло пожвавлення інтересу до античних текстів: перше місце серед перекладених книг в XIV ст. займають античні автори і у Франції, і в Італії, і в Іспанії; дуже популярні вони і в Англії. Серед знаменитих імен - Вергілій, Овідій, Саллюстій, Тит Лівії.

Не менш важливим була поява світських текстів, що містять усвідомлену вигадку (фактично це був початок зародження художньої літератури в її сучасному розумінні). Підвищенний інтерес перекладачі різних країн виявляють до новинок італійської літератури, що знаходилася тоді на передньому фланзі літературного розвитку. Данте, Петрарка, Боккаччо перекладаються в XIV-XV ст. на всі основні європейські мови.

Нове покоління світських перекладачів XV-XVI ст. одностайно-висловлюється на користь перекладу, які точно передають оригінал за змістом і дотримуються норм рідної мови. У Німеччині це- Генріх Штейнхефель, перекладач Езопа і Боккаччо (XV ст.), у Франції - Йохим дю Белле, перекладач Овідія, і Етьєн Доле, перекладач Платона і автор трактату «Про спосіб добре перкладати з однієї мови на іншу »(1540). Феррера Сайоль (XV ст.), перекладач каталонської королівської канцелярії, перекладаючи працю Палладія «Про сільське господарство», розмірковує в передмові до свого перекладу про способи передачі спеціальних термінів, демонструючи особливий інтерес до точності передачі змісту адекватними засобами рідної мови.

Разом з тим пожвавлюється і розквітає старовинна традиція культурної адаптації. Так, німецький перекладач XV ст. Альбреххфон Ейб при перекладі комедій Плавта не тільки антураж дій змінює на німецьку, але й змінює імена дійових осіб.

Реформація. Так, справжній перелом в історії перекладу наступає тільки тоді, коли ревізії піддається головний текст в житті людей того часу - Біблія. Ось чому цей перелом пов'язаний в першу чергу з ім'ям Мартіна Лютера. Мартін Лютер (1483 -1546), німецький священик, "доктор. Мартін Лютер (16с.) запропонував новий переклад Біблії, спираючись на давньоєврейську та грецьку оригінали і на латинську Вульгату - спілкування з богом без посередників. Лютер закликав дотримуватися канонічної повноти і точності передачі змісту, а також, щоб мова була простою і зрозумілою кожному, ввів просторічні компоненти мови того часу. Принцип перекладу - повне самостійне розуміння тексту Біблії. Нові принципи перекладу, орієнтовані на повне самостійне розуміння тексту і перекладачем, і тим, хто його читає, поширилися дуже швидко на переклад Біблії з латини в інших країнах Європи, а за тим і на переклад інших християнських і світських текстів.

Вільям Тіндейл (Англія, 16в.) - переклав Біблію англійською і був спалений на багатті. Трагічно склалася доля Вільяма Тіндейла (1494-1536), учня і вірного послідовника Мартіна Лютера, який переклав Біблію на англійську мову, орієнтуючись на ті ж принципи, які проповідував Лютер. За наказом Карла V він був схоплений і спаленний на вогні. Вплив Тіндейла на англійську літературу був дуже великим, головним чином у тому, що його переклади були використані при складанні Біблії Короля Якова (1611). За оцінками фахівців, відсотків шістдесят перекладу Біблії короля Якова взято з перекладів Тіндейла.

Але переможний хід лютеровских принципів перекладу було вже не зупинити. У цей же час розширюється діапазон перекладу нехудожніх текстів у зв'язку з розвитком світського знання. Перекладаються твори з астрономії, лікарської справи, алхімії, географії. Принцип повної передачі змісту засобами рідної, зрозумілого всім мови затверджується і тут.

26.

27, 28, 29,30,31,32,33

37.

Переклад Київської Русі (княжа доба)

Перекладацька традиція в Україні існує з найдавніших часів. Переписувачі відомих у країні з 10 ст. старослов’ян. перекладів Святого Письма — ченці монастирів Київ. Русі несвідомо вносили у тексти окремі фонет. та морфол. риси укр. мови. Укр. елементи проникали і в переклади творів світської л-ри — історичних (хроніки), географічних («Християнська топографія»), художніх (повість про Варлаама і Йоасафа, «Александрія» та ін.). Складений у Візантії зб. афоризмів і притч «Пчела», перекл. у 12 ст., неодноразово переписувався в Україні протягом кількох століть, поступово збагачуючись укр. нар. лексикою та фразеологією.Найвизначнішим П. на у. м. Святого Письма є «Пересопницьке Євангеліє» (1556 — 61), де відбилися характерні особливості тогочас. «простої» мови. Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готувалися перекладачі й переписувачі церковної літератури, здобували освіту вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і державні чиновники різних служб. Прикрасою розділу перекладної літератури бібліотеки Ярослава Мудрого були «Хроніка» Сінкелла, «Хроніка» Георгія Амартола, «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Повість про Александра Македонського», «Одкровення» Мефодія Патарського та інші.

Майстерність і точність цих перекладів свідчать про те, що давні тлумачі добре знали мову, літературу, побут, звичаї народу країни, з мови якої здійснювався переклад. При навчанні в XI ст. використовувалися твори з всесвітньої історії, переклади уривків з творів Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших вчених античного світу, які входили до збірки «Бджола», складеної з цитат із Святого Письма, афоризмів і висловлювань отців церкви. Вона містила 71 розділ, присвячений різним темам. Навчальними книгами були два «Ізборника» князя Святослава (1073 і 1076), псалтирі, молитвослови та ін. Ці книги допомагали розкрити значення і необхідність виховання та освіти, ролі праці в житті людини, позитивного прикладу дорослих у вихованні дітей тощо.