2. Опосередкований, коли зміст викладається іншою особою.

34. Безпосередній спосіб викладу та його різновиди. Функціонування різновидів у стилях сучасної укр. Літ-ної мови.

(+ 33) безпосередній, при якому автор сам викладає зміст явища

35. Опосередкований спосіб викладу: пряма мова, вільна пряма мова, напівпряма мова, внутрішня мова, внутрішній монолог. Функціонування у стилях сучасної укр. Літ-ної мови.

Опосередкований, коли зміст викладається іншою особою.

Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання.

Внутрішнє мовлення – здобуття авторського стилю, коли автор намагається правдиво зобразити внутрішній світ персонажу з позиції героя, який не розраховує на аудиторію і його розкриття носить відвертий характер. На нашу думку внутрішнє мовлення являє собою психологічне явище. Термін «внутрішнє мовлення» розуміється в лінгвістиці як «загальне визначення усіх невимовлених думок»

Внутрішня мова у романі – сильний композиційний елемент, який сприяє створенню напруження, підсилює психологічний стан героя.

Напівпряма (або підрядно підпорядкована пряма) мова — це дослівна передача чужої мови, як при прямій мові, однак з уживанням сполучного слова що, напр.:«Шуткую, а на душі якось аж сумно, що куди се ми против ночі заїхали? Між які се ми люде заїхали, що до злодія спроваджують на ніч» (П.Куліш).

Вільна пряма мова, де зберігаються уривки з висловлення мовця-персонажа)

( АБО вільна пряма мова передає чуже мовлення у формі непрямої з вкрапленнями пунктуаційно не оформленої прямої мови. Вона використовується для стислого викладу змісту чийогось виступу, статті тощо: Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. “Чи може” (пише Юринець)серйозний письменник порівнювати без застережень Лютера — виразника слабої, кволої, не здібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддавав селянство на поталу поміщику — порівнювати з енергійною сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля? (М.Хвильовий).

Пряма мова – дослівна передача сказанного персонажем

(АБО Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, син­та­к­сис та інтонацію висловлення мовця. Пря­ма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова ав­то­ра, їх на­зи­ва­ють авторським введенням.)

36. Модальність. Різновиди модальності

Модальність — граматична категорія, що виявляє відношення мовця до змісту висловлювання, а також відношення змісту висловлювання до об'єктивної дійсності.

Підхід до тексту як до цілісного комунікативного утворення, що відрізняється структурно-семантичною, композиційно-стилістичною та функціональною єдністю і характеризується певним набором категорійних ознак, що прийнято називати категоріями тексту, дозволяє постулювати існування і функціонування такої текстової категорії, як модальність.

Модальність як не-нейтральне ставлення позначає широке коло явищ, неоднорідних за своєю семантикою, граматичними властивостями та синтаксичною оформленістю. Образно кажучи, модальність у художньому тексті—це все (вона "пронизує весь текст", кожна деталь художнього твору овіяна відчуттям та світосприйняттям автора-митця-оповідача.

Текст подібно реченню має два види модальності: об'єктивну (онтологічну), яка відображає об'єктивні зв'язки ситуації, що описується, з позиції їх реальності, можливості та необхідності, та суб'єктивну, що виступає виразником авторського ставлення до описуваних подій та фактів дійсності. У випадку суб'єктивної модальності мовні факти ії вираження пов'язані між собою як значеннєвим зв'язком—виразом авторського модально-ціннісного ставлення (загальною ознакою модальних об'єктів, як зазначалося, виступає "точка зору"), так і формально-функціональним зв'язком, що вкладається в рамки оцінно-модальної структури, яка передбачає суб'єкт (з позиції якого дається оцінка), об'єкт (що оцінюється), власне оцінний елемент та точку відліку (що включає шкалу оцінок та оцінні стереотипи). До речі, І.М.Колєгаєва, визначає "образ автора" як "текстову категорію", сама відзначає, що вона не має "матеріальної репрезентації, сконцентрованої на якійсь конкретній ділянці тексту" .

Суб'єктивна модальність належить до концептуальних (змістовних) категорій, які, на відміну від категорій структурних здійснюють зв'язок між текстом та об'єктивною дійсністю, відображеною в тексті, а отже, мають вихід у позатекстову реальність. Вищесказане викликає необхідність виокремлення в нашому дослідженні трьох вимірів модальності: текстового, підтекстового та позатекстового. Дослідження такої категорії, як текстова суб'єктивна модальність має поєднувати лінгвістичний та літературознавчий підходи, їх методи та прийоми "тісно взаємодіють у визначенні текстової модальності", оскільки літературні джерела, деякі факти біографії письменника, його листи та щоденники іноді дають широку можливість визначення авторського ставлення до світу, що зображується.

Таким чином, модальність художнього тексту має виявитися комплексною, синтетичною, багатоаспектною категорією, тісно пов'язаною з іншими текстовими категоріями, залучаючи їх до сфери впливу свого ФСП. Оскільки модальність художнього тексту постає цілісною системою художньо-зображальних засобів, що віддзеркалюють особистість митця (і його світогляду) у мові його творів, можна передбачати наявність тісного й нерозривного зв'язку категорії суб'єктивної авторської модальності з основною категорією стилістики—індивідуально-художнім стилем. Категорія текстової модальності як вираження ставлення суб'єкта до дійсності тісно корелює з багатоаспектною "індивідуальною картиною світу", яка разом з поняттям "авторського стилю", кожний зі свого боку—змістовного і формального—виражає індивідуальність того, хто пише. При розумінні тексту як загальносеміотичної категорії текст і стиль співвідносяться передусім як характеристики мовної діяльності. Якщо стиль—значуща властивість людської діяльності в цілому (і мовної зокрема), то текст виступає одночасно як "відбиток" процесу мовної діяльності, як її результат і як "інструмент", як основний засіб досягнення певної прагматичної мети, але одночасно й як виразник авторського "я".