87 І 88. Виконання зобов'язань: поняття та правова природа та стадії виконання. Основні роботи:

1. В. С. Толстого «Исполнение обязательств» (1973)

2. Сарбаш С.В. Исполнение договорного обязательства третьим лицом. – М.: Статут, 2003. – 92 с.;

3. Сарбаш С.В. Исполнение взаимных обязательств. – М.: Статут, 2004. – 96 с.;

4. Сарбаш С.В. Обязательства с множественностью лиц и особенности их исполнения. – М.: Статут, 2004. – 111 с.).

5. Краснов М.И. Реальное исполнение договорных обязательств между социалистическими организациями. – М.: Госюриздат, 1959. – С. 12;

6. Сібільов М. Договірне зобов’язання та його виконання // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - № 2-3. – С. 419;

Основний матеріал

Варто зазначити, що в радянський період побачила світ блискуча робота В. С. Толстого «Исполнение обязательств» (1973). Дотепер зберігають свою актуальність основні положення сформульованої В.С. Толстим концепції виконання:

1. виконанням є вчинення дії, що випливає із змісту обов'язку, який виник;

2. лише виконання дії, яка за всіма своїми елементами відповідає передбаченій в обов'язку, можна вважати її (дії) здійсненням. Тому автор не вважає виконанням заміну предмета виконання (так званий «сурогат» виконання); зарахування зустрічних вимог; вчинення кредитором за рахунок боржника дії, яку останній зобов'язаний був вчинити тощо.

З огляду на ці положення, В.С. Толстой дійшов висновку, що виконання обов'язку в зобов'язальному правовідношенні є вчиненням боржником дії, якої вправі вимагати від нього кредитор. Проте навіть за таким, ускладненого додатковими харак­теристиками (ознаками) визначенням, поняття виконання обов'язку (виконання) зводиться до вчинення дії.

З часу видання в 1973 р. монографії В. С. Толстого «Исполнение обязательств» і протягом довгого періоду часу питання виконання зобов’язань не досліджувалося українськими (так само і російськими) вченими. Лише після суттєвого оновлення цивільного закону (насамперед, прийняття нових цивільних кодексів у пострадянських державах), що дало значний і різноманітний матеріал для проведення таких досліджень, з’явилися докторські дисертації та ряд монографій: в Україні - Боднар Т.В. (були названі вище) та в Росії

Т.В. Боднар визначає виконання будь-якого договірного зобов’язання як сукупність фактичних та/або юридичних дій (у певних випадках – утримання від дій) сторін зобов’язання, спрямованих на реалізацію (здійснення) передбачених договором або законом їх суб’єктивних прав і обов’язків задля досягнення економічної і юридичної мети зобов’язання. У літературі також зазначається, що під виконанням зобов’язання слід розуміти вчинення дій, що становлять його предмет. Такі дії за всіма своїми елементами повинні відповідати діям, що становлять зміст договірного обов’язку . У результаті виконання зобов'язання суб’єкти отримують те, заради чого вони і вступали у договірні відносини. Іншими словами, досягається та правова мета, до якої прагнули сторони, укладаючи договір. Виконання зобов’язання, здійснене у відповідності із вимогами цивільного законодавства, є підставою для його припинення. Тому невипадково Т.В.Боднар виділяє виконання як самостійну, центральну стадію динаміки зобов’язального правовідношення.

В цивілістичній літературі виконання зобов'язання розглядається у трьох аспектах: як правовий інститут, як процес і як підстава припинення зобов'язання.

1) Як правовий інститут виконання зобов'язання — це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв'язку з виконанням зобов'язань (як договірних, так і позадоговірних). Особливістю інституту виконання договірних зобов'язань в праві України є розпорошеність його норм: по-перше, основоположні норми щодо виконання зобов'язання вміщені в ЦК України,; по-друге, норми щодо виконання майново-господарських зобов'язань вміщені, зокрема, в главі 22 Господарського кодексу України (статті 193-198), в інших нормативно-правових актах, а також у міжнародних договорах (конвенціях), учасницею яких є Україна; по-третє, цивільні відносини (зокрема, зобов'язальні відносини) відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК України можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту.

2) Виконання зобов'язання — це процес. Якщо зобов'язання — це правовідношення у статиці, то його виконання — це динамічний стан зобов'язання, завдяки якому реалізуються (здійснюються) права і обов'язки сторін зобов'язання;

З) Виконання зобов'язання є однією з підстав його припинення. Як зазначено в ч. 1 ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

На думку Т.В.Боднар виконання зобов'язання можна поділити на три стадії:

1)підготовчу (організаційну), на якій боржник вчиняє підготовчі (організаційні) дії, спрямовані на безпосереднє пе редання виконаного (наприклад, підготовка продукції до відвантаження, навантаження її на транспортний засіб, оформлення товаросупровідних документів);

2. основну (матеріальну), яка включає два етапи — а) передання виконаного боржником (наприклад, передання продукції транспортній організації-перевізнику) і б) прийняття виконаного кредитором (наприклад, прийняття продукції кількістю і якістю);

3) заключну (техніко-юридичну), на якій відбувається підтвердження виконання зобов'язання (пред'явлення вимоги до кредитора про підтвердження виконання і виконання кредиторського обов'язку).

Також видіялють стадію НЕВИКОНАННЯ, але Боднар Т.В. не поділяє дану позицію.

До дискусійних у науці цивільного права належать питання щодо поняття та юридичної природи дій із виконання обов’язку за зобов'язанням.

У літературі з цього приводу висловлені два погляди. Так, О.О. Красавчиков кваліфікує дії стосовно здійснення обов’язку як юридичний вчинок. Інакше вважає С.М. Братусь, до думки якого приєднується і В.С. Толстой: вчиняючи певні дії, боржник має на меті припинити обов'язок із кореспондуючим йому суб'єктивним правом. Дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, є правочином (ч. 1 ст. 202 ЦК України). Отже, дії щодо виконання обов'язку за всіма своїми ознаками підпадають під визначення правочину, а саме: правочину одностороннього. Ця позиція знайшла підтримку і в сучасній юридичній літературі. Зокрема, Т.В. Боднар поділяє позицію тих вчених, хто кваліфікує дії із виконання договірного зобов'язання як односторонній правочин, уточнюючи, що виконання обов'язку в договірному зобов'язанні є односторонньозобов'язувальним правочином, тобто таким одностороннім актом суб'єкта цього зобов'язання, завдяки якому відбувається вплив на правову сферу інших осіб. Односторонньозобов'язувальні правочини є «чистими» юридичними фактами: вони не регламентують змісту прав і обов'язків, а лише відповідно до норм об'єктивного права є підставами, що впливають на зміну чи припинення правовідносин.

Виконання зобов'язання може бути активним, якщо боржник виконує певні, передбачені зобов'язанням дії (пере­дає майно, виконує роботу, надає послугу, сплачує гроші то­що), або пасивним, якщо боржник утримується від певної дії. Термін «пасивне виконання», на наш погляд, є більш вда­лим для позначення утримання від певної дії, ніж вживаний О.С. Іоффе термін «негативна поведінка». Водночас слід погодитися з О.С. Іоффе в тому, що утримання від певних дій неодмінно супроводжує активну діяльність боржника, а не замінює її¹⁸⁷. Інакше кажучи, «чисто негативна поведінка (ут­римання від вчинення яких-небудь дій) може бути лише до­повненням або наслідком виконуваної боржником активної функції»¹⁸⁸. У випадку негативного зобов'язання (термін, що вживався К.П. Побєдоносцевим. — Т.Б.) особа зобов'язується не робити чого-небудь такого, що вправі була б робити, якби не була зв'язана договором¹⁸⁹