4. Форми захисту цивільних прав.

Форми захисту цивільних прав – процесуальний порядок захисту цивільних прав:

• юрисдикційні;

• неюрисдикційні.

Юрисдикційна форма захисту.

Передбачає можливість здійснення суб’єктивних цивільних прав шляхом звернення до уповноваженого державного чи іншого органу.

Включає:

1. захист порушеного права в судовому порядку;

2. захист в адміністративному порядку.

Неюрисдикційна форма захисту: захист цивільних прав самостійними діями через вчинення фактичних дій (самозахист) і застосування оперативних дій (оперативні санкції).

5. Поняття «самозахисту». Межі його здійснення.

Самозахист – цивільне право вчинення управомоченою особою незаборонених законом дій фактичного характеру, спрямованих на охорону його особистих або майнових прав та інтересів.

Це дії не лише у власному інтересі, але й для захисту дій третіх осіб.

Самозахист – це дії фактичного характеру. В літературі: не лише фактичні, але і будь-які інші односторонні дії, що допускаються законом з метою забезпечення цивільних прав.

Фактичні дії + оперативні санкції – висловлена позиції щодо самозахисту.

Межі самозахисту.

Застосування заходів самозахисту підпорядковується загальним нормам і принципам цивільного права. Не можна порушувати права і законні інтереси третіх осіб способом, небезпечним для оточуючих, заходами, що суперечать моральним засадам суспільства.

Способи самозахисту:

• необхідна оборона;

• крайня необхідність.

Ознаки заходів оперативного впливу:

• мають охоронний характер (правозахисний характер) – реакція на порушення права;

• односторонній характер: дії однієї особи;

• встановлюються певні гарантії адекватного застосування: застосовуються, якщо це передбачено законом чи договором, але не самочинно;

• за особою, чиї права порушено, є вибір: чи застосовувати оперативні санкції, чи звернутися до суду.

Види оперативних санкцій:

• пов’язані із виконанням зобов’язань за рахунок боржника;

• пов’язані із забезпеченням зустрічного виконання;

• дії, пов’язані із відмовою вчинити певні дії в інтересах належного контрагента.

79. Речові права на чуже майно. Основні роботи:

1. Цюра В.В. Речові права на чуже майно: Навч. посіб.- К.: КНТ, 2006. – 135 с.

2. Цюра В.В. Деякі проблеми класифікації речових прав на чуже майно

Основний матеріал

Цюра В.В. поняття речових прав (речових прав на чуже майно) як визначених законом прав володіння та/або користування чужою річчю з певною метою, які обтяжують право власності на цю річ.

Кохановська:

• це речові права, абсолютні та виключні. Може бути припинені лише суб’єктом цих прав або на підставі закону; але не тим суб’єктом, право якого обмежується речовим правом;

• об’єктом є певна річ або майно, що належить іншому власнику. Можуть бути всі індивідуально визначені речі, які є об’єктом права власності;

• істотно обмежує право власності особи, яка є власником цієї речі або майна; право власності обмежується в тій частині, на яку встановлене речове право; власник речі не може припинити речове право або перешкоджати його здійсненню;

• б-я речове право за своїм змістом є обмеженим правом, воно не може замінити право власності. Суб’єкт речового права може користуватися або розпоряджатися річчю лише в межах, визначених цим правом;

• здійснення речового права не повинно шкодити праву власності, обмеженому цим правом;

• рп – право на тривалий строк;

• виникає у випадках, коли певна особа не може задовольнити свої потреби за рахунок використання власного майна.

Ознаки речових прав на чуже майно:

- Похідний характер (встановлюються на річ, яка вже перебуває у чиїсь власності)

- Обмежений зміст (порівняно з правом власності)

- Слідують за річчю

- Невідчужувані (але можливе успадковування)

- Довго тривалість або необмеженість у часі

- Абсолютний характер і захист (в т.ч. від власника)

- Переважають і обтяжують право власності

- Види і зміст цих прав визначаються законом

Речові права на чуже майно – права на речі, які полягають у можливості обмеженого використання в своїх інтересах речей, що є власністю інших осіб, без посередництва їх власників.

- Відповідно до ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільського-сподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

• Речові права на чуже майно характеризуються такими ознаками:

- Обмежений зміст речових прав на чуже майно. На відміну від права власності зміст речових прав на чуже майно може складати лише окремі правомочності власника (наприклад, право володіння, право користування тощо), або всі три його правомочності , однак, у неповному, обмеженому, обсязі.

- Зміст речових прав на чуже майно визначається виключно законом (Цивільним кодексом).

- Речові права на чуже майно обтяжують право власності. Із переходм права власності на річ від однієї особи до іншої, разом з правом власності до нового власника переходять також обмежені речові права на чуже майно.

- Права на чуже майно здійснюються без посередництва власника. Ці права мають самостійний характер і можуть здійснюватися їх суб’єктами самостійно, незалежно від волі власника.

- Права на чуже майно отримують такий же захист як і право власності як будь-яких інших осіб, так і від самого власника.

- Відповідно до ч.2 ст. 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. До інших речових прав на чуже майно у законодавстві України та в літературі з Цивільного права відносять: право господарського відання, право оперативного управління, право оперативного використання, право застави, право притримання тощо.

2. - Відповідно до ч.1 ст. 397 ЦК України право володіння чужим майном – це речове право особи, яка фактично тримає у себе майно, що належить на праві власності іншій особі.

- Суть права володіння полягає у тому, що особа, яка фактично утримує у себе чужу річ не її власником, однак ставиться до неї як до своєї, і вважає, що їй належить можливість здійснювати усі правомочності власника.

- Право володіння чужим майном характеризується двома критеріями:

1) об’єктивним; 2) суб’єктивним.

- Об’єктивний критерій права володіння полягає у тому, що річ фактично перебуває у володінні, тобто, утримується володільцем.

- Суб’єктивний критерій полягає у тому, що особа, яка фактично утримує чужу річ ставиться до неї як до своєї, вважаючи себе законним володільцем.

- Залежності від правомірності виникнення володіння, воно поділяється на: