77. Довірча власність. Основні роботи:

1. Майданик Р.А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві.

2. Фунтикова Н.В. Доверительное управление по российскому законодательству и доверительная собственность по англо-американскому праву: Дис. кандидата юридических наук.

3. Ковалев С.И. Доверительное управление имуществом в зарубежном и российском праве: Дис. к.ю.н.

4. Жданов А.А. Возникновение и развитие доверительной собственности в Англии и США: Дис. ... к.ю.н

5. Венедіктова І.В. Договір довірчого управління майном як форма реалізації правового інституту довірчого управління майном в Україні: Дис... канд. юрид. Наук (12.00.03).

6. Ясус М.В. Доверительное управление и траст как правовые способы передачи имущества в управление: Дис. к.ю.н

Основний матеріал

Законом України від 19 червня 2003 р. N 980-IV ст. 316 ЦК була доповнена частиною другою, яка передбачає право довірчої власності як особливий вид права власності, яке може виникати безпосередньо на підставі закону або договору управління майном. Чинне законодавство поки що не містить норм, які б безпосередньо передбачали конкретні випадки виникнення права довірчої власності в силу вказівки закону. Виникнення права довірчої власності за договором управління майном та його зміст визначаються за правилами статей глави 70 "Управління майном" та окремими законами, зокрема "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю". 

Інститут довірчої власності є новим у цивільному праві України, а тому поки що немає усталених наукових поглядів у цивілістичній науці щодо його функціонування на практиці. Як відомо, довірча власність притаманна країнам англо-саксонської системи права в той же час як цивільне право України належить до системи континентального права Європи. Все це може викликати неоднозначні судження щодо правової природи права довірчої власності. Так, у науково-практичній літературі зазначалося, зокрема, що хоча законодавство і називає в ст. 1033 управителя довірчим власником, але він таким не стає і власником продовжує бути установник, який передає управителю не свої повноваження (вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації.

Така позиція має певне підгрунтя, адже важко віднайти аргументи для визнання повноцінності довірчої власності. Однак не можна недооцінювати і правовий статус довірчого власника, адже законом право довірчої власності беззастережно визнається особливим видом права власності, а управитель - хоч і довірчим, але все-таки власником. Якщо враховувати тимчасовий характер перебування майна в режимі права довірчої власності, то більш коректно розглядати довірчу власність як тимчасову "квазі" власність, а довірчого власника - тимчасовим власником з обмеженими договором або законом повноваженнями.

Право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - управителя), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом і договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюється зазвичай установником як первісним власником майна на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що мас власне майно).

Інститут довірчої власності регулюється в українському законодавстві одночасно і нормами речового права, і нормами зобов’язального права, що зумовлює невизначеність правової природи цього інституту. (стаття 316 міститься у книзі 3 «Право власності та інші речові права». У той же час стаття 1029 міститься у книзі 5 «Зобов’язальне право»).

Це власність на майнові цінності, право управляти якими власник (довіритель, засновник) передає іншій особі, яка називається довірчим власником. (Словопедія)

Отже, в Україні законодавчо закріплено два види довірчих відносин – відносини довірчого управління та відносини довірчої власності. У той же час лише відносини довірчої власності закріплені у Цивільному кодексі як основному акті цивільного законодавства України.

У Цивільному кодексі наявні суперечності щодо регулювання відносин довірчої власності. Так, стаття 316 міститься у книзі 3 «Право власності та інші речові права». У той же час стаття 1029 міститься у книзі 5 «Зобов’язальне право».

Отже, інститут довірчої власності регулюється в українському законодавстві одночасно і нормами речового права, і нормами зобов’язального права, що зумовлює невизначеність правової природи цього інституту.

Очевидною є також і наступна суперечність. Згідно зі статтею 1033 ЦК право довірчої власності виникає на підставі договору управління майном. Оскільки право довірчої власності є різновидом права власності (ч. 2 ст. 316), то можна зробити висновок, що на підставі договору управління майном може виникати право власності. Однак відповідно до іншого положення статті 1033 право власності не виникає на підставі договору управління майном.

Спробуємо дослідити точки зору науковців з приводу співвідношення концепцій довірчої власності та довірчого управління.

Н.Фунтікова у своїй дисертації зазначає, що довірча власність і довірче управління майном – різні інститути цивільного права чи різні правові форми оформлення схожих економічних інтересів

Одні й ті самі довірчі інтереси по різному оформляються з точки зору права: в англо-американському законодавстві за допомогою конструкції довірчої власності, а в романо-германські правовій системі за допомогою договору довірчого управління майном.

На думку С. Ковальова, оригінальність правової основи інституту довірчої власності робить практично неможливим його вихід за рамки власної правової системи (англосаксонської) без суттєвих трансформацій. Інститут довірчої власності виник у англосаксонській системі права, у зв’язку із властивим для неї уявленням про розщеплення права власності, що допускає одночасне визнання власниками одного і того ж майна різних суб’єктів, права яких ґрунтуються на різних джерелах права: загальному праві і праві Справедливості. Саме тому країни романо-германської правової сім’ї не можуть цілком використовувати інститут довірчої власності, оскільки їх право не визнає можливості розщеплення права власності. Не запозичуючи інститут довірчої власності повністю, в цих країнах на його основі було створено довірчі конструкції (так званий інститут довірчого управління), що дозволяють використовувати елементи довірчої власності без здійснення структурної перебудови самої романо-германської правової системи. Інститут довірчого управління близький до інституту довірчої власності за досягнутими цілями, але має іншу правову природу.

А. Жданов вважає, що тісний зв'язок довірчої власності з доктриною судового прецеденту показує, що повна рецепція довірчої власності в країнах, де основним джерелом права традиційно є закон, неможлива і не має сенсу

М. Ясус зауважує, що на відміну від англосаксонської системи права в континентальній системі права не може бути одночасно два власника однієї і тієї ж речі, за винятком належності майна на праві спільної власності двом чи кільком особам. Тому запозичення інституту довірчої власності в цілому навряд могло б бути обґрунтованим.

На думку І. Венедіктової, введення інституту довірчої власності в законодавство України є поспішним і невиправданим. Цілісний механізм дії довірчої власності в праві України не тільки не розроблений, а й в силу належності до континентальної правової системи неможливий для розробки.

І. Венедіктова критикує законодавче закріплення договору управління майном як форми реалізації інститутів довірчого управління майном і довірчої власності, які є між собою альтернативними, і введення одного виключає застосування другого в одній правовій системі.

Як бачимо, положення чинного законодавства України не відображають наведених вище наукових підходів. Так, незважаючи на те, що Україна є країною з континентальною правовою системою, в її законодавстві закріплений інститут довірчої власності, що є класичним інститутом англосаксонської правової системи. Більш того, в законодавстві України співіснують альтернативні за своєю природою інститути довірчої власності і довірчого управління, кожен з яких виникає на підставі одного і того ж виду договорів - договору управління майном.

Не можна не зауважити, що серед науковців існує й інша точка зору з приводу співвідношення концепцій довірчої власності і довірчого управління, яскравим представником якої є доктор юридичних наук Р. Майданик.

На його думку, в Україні, як і в інших країнах романо-германського права, все більш явною стає тенденція до «розщеплення» права власності на один і той самий об’єкт. Пояснюється це тим, що занадто жорстка і неповоротка конструкція «єдиного» права власності є певною мірою застарілою і не завжди адекватною сучасним відносинам власності (Майданик Р.А. Проблеми регулювання довірчих відносин у цивільному праві: Дис... д-ра юрид. наук (12.00.03) / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2003. – 511 с.).

На нашу думку, говорити про «розщеплення» права власності в Україні передчасно. Це пояснюється тим, що в Україні право власності все ще має абсолютний характер, тобто власникові протистоїть необмежена і безпосередньо невизначена кількість осіб, яким забороняється порушувати право власності та створювати перешкоди для його здійснення (Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (кер.авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред.. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Кн.. 1. – 736 с.).

Отже, в нормативно-правових актах України відбувається змішування поняття «довірчої власності» і «довірчого управління». Інститут довірчої власності, який невластивий для країн романо-германської правової системи, було помилково введено у законодавство України. З метою вирішення даної проблеми та подальшого вдосконалення правового регулювання довірчих відносин необхідно з чинного законодавства України вилучити інститут довірчої власності та замість нього впровадити інститут довірчого управління.