5) 3 Урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку в кожного з йо­го суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав І обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основного зобов'язання (правовідносин) виникають акцесорні зо­бов'язання (правовідносини), нерозривно з ним пов'язані, тощо.

Класифікація цивільних правовідносин можлива І за іншими під­ставами. Так, з урахуванням тих або інших їх особливостей можуть бути виділені строкові і безстрокові правовідносини, активні і пасив­ні, типові і нетипові, загальнорегулятивні, організаційні тощо'.

Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, то одне і те ж правовідношення може бути одночасно оха­рактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власнос­ті є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.

6) Цивільні правовідносини за вимогами індивідуалізації їх учасників можуть бути поділені на дві групи:

персоніфіковані – коли учасник цих відносин повинен бути ідентифікований. Це стосується права власності на нерухоме майно, речі, що обмежені у цивільному обороті, особисті немайнові відносини тощо. У цих відносинах вказуються дані про їх учасника за мотивів визначення носія тягаря права власності чи публічних обов’язків, охорони прав і законних інтересів інших осіб, адресності абонементного обслуговування , реєстраційної діяльності тощо;

не персоніфіковані цивільні відносини не вимагають того, щоб повністю вказувати дані про їх учасника.

Досить цікавою видається позиція І.В.Спасібо-Фатеєвої, яка за рівнем правового регулювання виділяє такі правовідносини:

- виключного регулювання цивільним правом; - праралельного регулювання цивільним правом та іншими галузями законодавства; - субсидіарного регулювання цивільним законодавством; - передані до сфери цивільного законодавства; - коригуються цивільним законодавством.

Корпоративні відносини – майнові, організаційно управлінські характер відносин що регулює суспільні відносини між засновниками і учасниками, між учасниками і самою юридичною особою.

56. Примус в цивільному праві. Основні роботи:

1. Братусь С.Н.Юридическая ответственность и законность –М.»Юридическая литература».,1976.С.45

2. Загорулъко А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права. — Харьков, 1996. - С. 5-20.

Основний матеріал

Примус – вплив на особу або на її майно з боку владного суб’єкта з метою досягнення бажаної поведінки або певного правового результату.

Примус з боку приватної особи не допускається.

Вимоги до примусу:

1) він здійснюється на підставі норм права і в рамках засобів, які в них передбачені.

- ВИКЛЮЧЕННЯ з правил, недержавний примус – це самозахист.

Особливості примусу в цивільному праві:

1) на відміну від публічних галузей права, де чітко передбачена санкція – санкції не є характерними для цивільного права;

2) приватноправовий примус застосовується в рамках охоронних правовідносин (застосовується з моменту вчинення особою цивільного правопорушення);

3) спрямовані на майнову сферу порушника, а не на саму особу;

4) заходи впливу носять форму цивільно-правової відповідальності:

- відшкодування збитків;

- стягнення неустойки, - коли вона пряма передбачена у договорі або в законі.

В юридичній літературі немає єдності думок з приводу поняття державного примусу. На наш погляд, оптимальним є визначення примусу як фактичного стану, який виключає рішення людини з ланцюга детермінації, бо примус для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невиконанням обов'язку. Наведене визначення державного примусу має бути поширено і на цивільно-правовий примус. А це означає, що обов'язок заподіювача є заходом примусу незалежно від того, чи він виконується добровільно чи в судовому порядку. Його виникнення і зміст передбачені в ЦК України незалежно і проти волі, бажань заподіювача.

Відмова законодавця в даному разі від таких звичайних засобів цивільно-правового регулювання, як диспозитивність і правова ініціатива учасників правовідносин, зумовлена певними причинами. Це необхідність гарантувати усунення порушення абсолютних прав і їх наслідків, забезпечити безперешкодне функціонування механізму правового регулювання захисту абсолютних прав, запобігти порушенню прав у майбутньому.

Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відповідальність. У цьому розумінні примусовий обов'язок заподіювача з відшкодування шкоди можна розглядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В зазначеному аспекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою заснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (заподіювача) перетерпіти міри державного примусу, що включають у себе осудження його поведінки або стимулювання його до соціальне необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності умов, зазначених у законі.

Запропоноване визначення цивільно-правової деліктної відповідальності максимально охоплює як загальні предметно-галузеві ознаки (обов'язок — як результат цивільно-правового врегулювання поведінки), так і специфічні ознаки регулювання деліктних зобов'язань (порушення абсолютного обов'язку і у зв'язку з цим виникнення відносного обов'язку, зміст якого полягає в перетерпінні мір державного примусу, осудженні поведінки зобов'язаної особи чи стимулюванні до соціальне необхідних дій, форми осудження або стимулювання у вигляді позбавпення благ особистого чи майнового характеру, поновлення порушених абсолютних правовідносин — функціональне значення деліктної відповідальності).

Загорулько: загалом серед дослідників немає одностайності з приводу поняття державного примусу. Переважна більшість дослідників оптимальним називає визначення примусу як фактичного стану, який виключає рішення людини з ланцюга детермінації, бо примус, для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невиконанням обов’язку

Лейот «Санкции в советском праве» – не тільки додаткові обов’язки є заходом відповідальності, а й застосування державного примусу, завдяки якому включається механізм виконання обов’язку, який не був виконаний.

Свердловська школа цивільного права (Єкатеринбург).

Алексєєв С.С. погоджується, що державний примус не створює сам по собі цивільно-правової відповідальності.

Треба розмежовувати засоби захисту суб’єктивних прав і міри цивільно-правової відповідальності – це примусові заходи.

Заходи захисту цивільних прав – заходи примусу до виконання обов’язку, спрямовані на відновлення суб’єктивних прав. Юридична відповідальність – нові обов’язки, які обтяжують правопорушника (штраф, неустойка, пеня…).

Концепція «мір захисту» – Красавчиков «Ответственные меры защиты и санкции в гражданском праве».

Найбільш суперечливе твердження С.Н. Братуся про те, що «добровільне» виконання обовязку не є відповідальністю. Отже, критерієм, що відмежовує відповідальність від інших правових явищ є застосування чи не застосування державного примусу. Братусь дотримується думки, що погроза примусу, що існує в правовій нормі, реалізується через відповідальність, ототожнює поняття санкція, примус і юр. Відповідалльність.

С.В. Курилев не ототожнює. На його думку правопорушення завжди тягне за собою відповідальність, але не завжди вказує на необхідність застосування примусових заходів. Обовязок по відшкодуванню шкоди може бути виконанно добровільно без застосування державного примусу, але зазначений обовязок є юридичною відповідальністю,