43. Правочини у новому цку 2003 р. Основні роботи

1. Ойгензихт В.А. Воля и волеизъявление. – Душанбе. – 1983

2. Дзера О.В. Загальні положення про правочин в новому ЦК України // Юридична Україна. – 2003 . - № 7

3. Новицький І.Б. Сделки. Исковая давность. М., 1954

Основний матеріал

Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 11 ЦК до одних з головних і найпоширеніших підстав виникнення цивільних прав та обов’язків цивільне законодавство відносить договори та інші правочини.

Термін «правочин» введено у українське законодавство вперше натомість терміну  «угода», який співпадав за сенсом із терміном «договір» і не в повній мірі відображав особливість співвідношення угоди та договору як загального та спеціального. Всякий договір є правочином, але не всякий правочин – договір. Правочини – це будь які волевиявлення учасників цивільних правовідносин, які спрямовані на настання цивільних прав та юридичних обов’язків, що не суперечать праву. Савінї вперше ввів в обіг терміни „юридичні факти” і „правочини”, даючи їм визначення.

В українській правничій науці термін „правочин” запроваджений з легкої руки О.А.Підопригори і розвинутий у працях його учнів. З розробкою нового ЦК України була відроджена ідея правочинів, і вони знайшли своє відображення у розділі IV книги першої проекту ЦК України.   В Україні відомі  роботи Є.О.Мічуріна та  В.А.Нагорняка, що присвячені правочинам із житлом. Також досліджували поняття правочину такі науковці як Дзера О.В., Боброва Д.В., Кузнецова Н.С.

Практично всі провідні правознавці поділяють позицію законодавця, який дав визначення правочину як дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (п.1 ст. 202 ЦК України). Отже законодавець виходить з того, що правочин є правомірною дією учасника цивільних правовідносин, який має для цього достатню дієздатність і переслідує мету - набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків.

Від інших юридичних дій (адміністративних актів, злочинів) правочин відрізняється своїми ознаками. В легальному визначені вказані лише дві головні ознаки правочину: правочин – це завжди дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на досягнення конкретного юридичного результату - встановлення, зміна чи припинення цивільних правовідносин.

В більшості доктринальних визначеннях можна знайти посилання і на інші ознаки правочину, як це зроблено у Д.В. Бобрової: “Правочини — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків".

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Однак це формулювання потребує деяких уточнень.

По-перше, слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦК зазначено, що правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч. І ст.2 ЦК особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи. Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права. Отже, при визначенні поняття "правочин" треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч. І ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі спричиняє припинення договору оренди і водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату (відмінність від події).

2) правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин (відмінність від адміністративних актів).

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин (відмінність з деліктами).

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

6) правочини - це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Тому правочини необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання по передачі будинків і споруджень між державними юридичними особами), але самі по собі представляють владні акти, видавані в межах компетенції цих органів - суб'єктів адміністративного права.

8) правочин є підставою для виникнення цивільних правовідносин, оскільки тільки цивільним законом передбачаються ті правові наслідки, які наступають в результаті укладання правочину.

Правочином визнається  дія дієздатного суб’єкта цивільного права, спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов'язків, що не суперечать праву і спрямовані на задоволення його прав та інтересів чи прав та інтересів інших осіб.

Класифікація: вся, що і завжди + легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом але укладені особами у результаті їхнього вільного волевиявлення);