127. Розвиток гуманітарних наук у др. Пол. XIX ст.

Досягнення в галузі суспільних наук були пов’язані з модернізацією соціальних і політичних процесів в українському суспільстві, впливом національного відродження. Особливих успіхів у цей період досягають філологічна та історична науки в Україні, які виступали потужним фактором формування національної самосвідомості.

Наука в Україні, східній і західній її частинах, мала свої особливості. По-перше, відбувався процес організаційного оформлення науки, виникнення центрів – університетської науки, наукових товариств. По-друге, йшов процес формування наукових кадрів в Україні, створення наукових шкіл, напрямів. По-третє, наука в Україні, зокрема її гуманітарна складова, набуває національного забарвлення (наприклад, історична наука). По-четверте, наукові дослідження та технічні винаходи в Україні досягають європейських та світових стандартів. Українські вчені роблять свій внесок у розвиток світової науки. По-п’яте, наука в Україні має свої вади: через політичні переслідування, матеріальне становище українські вчені вимушені були емігрувати, працювати в іноземних наукових центрах, що мало своїм наслідком розпорошення сил, зниження наукового потенціалу нації.

Національна специфіка виявлялася і в духовній сфері, гуманітарних науках. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбувався процес формування науково-фахової та технічної термінології української науки. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова.

128. Галицький крайовий сейм 1861 - 1900 рр.

Основним наслідком революції 1848–1849 рр. було набуття виборчих прав і скасування панщини. Найбільш модернізованою з українських провінцій Австрійської монархії була Галичина. Галицькі українці, як вважав історик І.Лисяк-Рудницький, становили найбільш «європеїзовану гілку східних слов’ян».

Галичина користувалася автономією, мала право внутрішнього самоврядування. Крайовий галицький сейм обирався куріями у Львові. Рішення сейму набували чинності після затвердження їх імператором. Тільки 1861 р. на Галичині вперше зібрався крайовий сейм, одну третину складу якого становили українці. Фактично влада на Галичині знаходилася в руках намісника і польських магнатів. Після поразки революції 1848–1849 рр. почалася друга хвиля полонізації Галичини.

Сейм налічував 150 депутатів (за законом 1900 її число збільшили до 161). Депутатів обирали за куріальною системою терміном на 6 років. Щорічні сесії відбувалися у Львові, здебільшого упродовж місяця.У перервах між сесіями постійно діяв Крайовий виділ (комітет). Для підготовки законопроектів створювалися галузеві комісії.

Більшість у сеймі мали польські консерватори. Українці, згідно з виборчим законом, могли здобути до третини місць (щонайбільше 50). Але на практиці, через порушення законності на виборах, обирали (від 1870-х) тільки близько 15 депутатів.

Керували роботою сейму призначувані цісарем маршалок (із польських аристократів) і віце-маршалок — як правило, українець. Часто ним був галицький греко-католицький митрополит.Законодавча компетенція сейму відкривала можливості для розвитку національних культур, упорядкування соціально-економічних відносин і системи місцевого самоврядування, узгодження інтересів різних суспільних груп.

Політичне значення сейму перевищувало його компетенцію: він обговорював усі актуальні питання державного та крайового життя, був головною ареною формування українсько-польських взаємин, сприяв утвердженню парламентаризму.