29. Становище євреїв на західноукраїнських землях у 19 ст.

Євреїв на землях, що після розділів Речі Посполитої відійшли до Австро-Угорщини, нараховувалося наприкінці XVIII ст. не менш як 150 тис, на початку XX ст. — 800 тис. Таким чином, наприкінці XVI11 ст. Україна в її сучасних географічних межах могла вважатися одним з центрів світового єврейства.

З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади і сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо; щоправда, суспільна і господарська дискримінація стосувалась, головно, незаможних євреїв. також у містах діяли окремі спеціалізовані суди- єврейські (до 1785 р.), . У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреї

Крім української та польської, впливовою громадою краю була єврейська. На 1880 р. вона складала 11,52% населення Галичини. Основна маса євреїв проживала в містах і містечках, проте наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. характерною особливістю Галичини стало зростання єврейської громади на селі. По селах євреї були в основному корчмарями, лихварями, управителями маєтків тощо. Така станова структура єврейської громади небезпідставно сприймалась українським селянином як недружня, проте єврейських погромів, як в Російській імперії, тут не було.

У політичній площині єврейська громада, а надто її еліта, була схильна до мирного співіснування з владою, отже до співпраці з поляками. Деякі з них навіть закликали до добровільної польської асиміляції. Багато хто з євреїв став щирим польським патріотом (єврей з походження, поляк за усвідомленням, уподобанням). Але така тенденція в єврейській громаді тривала тільки до початку 90-х рр. Це зумовлювалося тим, що у польському русі почав зростати антисемітизм. Реакцією на нього стало поширення ідей сіонізму. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави в Палестині, а головною метою в Галичині – боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Така зміна пріоритетів у єврейському русі позначилась і на українсько-польському конфлікті: євреї в ньому зайняли переважно нейтральну позицію, а подекуди підтримували українців.Витяг з таємного рапорту австрійської поліції до Відня про ставлення західноукраїнського селянства до євреїв (1890 р.)

30.Козацькі формування доби наполеонівських війн

До армії охоче йшли селяни, козаки, сподіваючись поліпшення своєї долі і запевнення їм стану вільних козаків. Року 1812 був укладений проект організації козаків із вільних селян Київської та Подільської губерній, але поміщики заміняли їх кріпаками. Дано було по 300 чоловіка з повіту. Уряд обіцяв по закінченні війни залишити козаків вільними. У 4-ох полках, якими командував граф де-Вітте, було 3.000 козаків. Утрати були дуже великі; у 1813 році Барклай-де-Толлі, повідомляючи про втрату 1.000 козаків, просив про поповнення. Добрали ще по ЗО козаків з повіту; Але обіцянок не здійснено: 1816 року всі чотири полки переформовано на регулярні, уланські полки."Того ж 1812 року Олександер 1 наказав генерал-губернаторові Малоросійському, князеві Я. Лобанову-Ростовському, сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки на таких основах, які були в Правобережній Україні, обіцяючи при тому, що по закінченні війни буде залишений козацький стан, постійне козацьке військо. Проект організації козаків уклав полковник М. Миклашевський, використавши плян В. Капніста. Перспектива поновлення козацтва викликала в народі ентузіазм. Зібрано 15 полків: 6 у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. Все утримання: коні, зброю, обмундирування, харчі — охоче оплатило населення, сподіваючись поновлення козацтва. Однак, під час формування козаків виник конфлікт, бо Я. Лобанов-Ростовський хотів був надати полкам загальноросійський характер. Проти цього виступили аплітові поміщики: колишній міністр юстиції, Д. П. Трощинський,.

Полки зазнали великих втрат: 1815 року повернулося з 18.000 чоловіка — 12.484. Також загальних втрат на суму коло 2-ох мільйонів карбованців не відшкодовано. Але чекало ще гірше: 1816 року всі привілеї від козаків відібрано, а їх самих привернено до попереднього стану, тобто селянського. З цього приводу знову почався конфлікт: новий Малоросійський генерал-губернатор, М. Рєпнін, вимагав збереження козацького стану, але міністер внутрішніх справ, В. Кочубей, настояв на ліквідації козацтва. Про обіцянку князя Я. Лобанова-Ростовського не було мови."