23. Австрійські конституційні реформи і укр . Суспільтво сер. І друг. Пол 19 ст.

Конституція 25 квітня 1848 р. В ході революції 25 квітня уряд опублікував проект конституції. Наряду з проголошенням свободи слова, друку, зборів, відповідального перед парламентом уряду вона передбачала збереження „єдиної і неподільної” імперії. Це означало повне ігнорування національних інтересів народів, які населяли імперію.. Революция в Австрии завершилась.

імператорські постанови 1860-1861 рр. та їх роль у відродженні конституційного життя Існуванню Габсбурзької монархії вкотре загрожувала реальна криза, Франц Йосиф йшов на поступки повільно. В березні 1860 р. рейхсрат відродили, аби він дав пораду імператорові пораду стосовно реформування системи. Рейхсрат мали б „посилити” делегати провінційних сеймів, але через відсутність останніх, імператор сам терміново призначив 38 спеціальних представників .Жовтневий диплом дозволяв формування виборчих органів і політичні обговорення. Певна свобода гарантувалася пресі, У 1861 р. сейми мали вплив лише як виборчі колегії до рейхсрату. Вибори ж до самих сеймів були вельми складною справою. Депутатів обирали чотири окремі виборчі курії.. у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Внутрішнє самоврядування було надано також Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений: у ньому домінували румуни і німці.

Основний закон держави від 21 грудня 1867 р. про загальні права громадян королівств і земель, які представлені в імперській раді для всіх осіб, які належали до королівств і земель, встановлювалось загальне австрійське громадянство. Всім громадянам, які проживають в общині і сплачують податки зі свого майна, з підприємницької діяльності або доходів, 1873 р. було запроваджено нову систему комплектування палати представників. Місцеві сейми позбавлялися права участі у виборах до австрійського парламенту. Натомість запроваджувалась куріальна система виборів. Норма представництва для курій і різних національностей була неоднаковою. У західноукраїнських землях український національний і громадсько-політичний рухи набули більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії в 60-х pp. Ці реформи створили міцний фундамент для активізації національного і громадсько-політичного життя всіх народів імперії, і зокрема українського. Утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну психологію. Маси населення з мовчазних підданих перетворювалися на співносіїв влади, громадян. Декларування, хоч і формальне, рівності всіх народів імперії пробуджувало національну гідність - першу необхідну підставу національного відродження.

24. Соціальні відносини на західно-українських землях у др. Пол.19 ст.

позаяк 95% населення трудилося на землі, а близько 1% працювало на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, з місцевим духовенством включно, була чисельно невеликою.Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвиткові.. . Величезні земельні масиви знаходились у власності поміщиків, тоді як більшість селянства постійно страждала від малоземелля. Природне зростання чисельності населення ще більше загострювало ситуацію. становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини як і раніше залишалося наближеним до колоніального. Західноукраїнські міста, внаслідок імперської політики гальмування індустріалізації краю, впродовж тривалого часу зберігали свій традиційний вигляд. Міське населення поступово зростало

Розвиток промисловості був пов’язаний з виникненням нової суспільної верстви – промислових робітників.. Заробітна платня промислових робітників у краї була в півтора раза меншою, ніж у центральних районах імперії.

Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849 рр., увільнили селян від залишків кріпацтва, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. В економічних відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки – за позичене зерно, за оренду землі, за дрова тощо.

Новою проблемою у напівжебрацькому житті західноукраїнського селянства стало лихварство. Вимушені позичати гроші для сплати численних податків, селяни швидко опинялись у залежності від лихварів,. Масова еміграція західноукраїнського селянства розпочалася у 80-х рр. ХІХ ст., а найбільших розмірів досягла на початку ХХ ст. Відбувалася вона у формах постійної переселенської й тимчасової заробіткової еміграції. Постійна переселенська еміграція відбувалася переважно до Бразилії, Аргентини, США і Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн – Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції та інших країн.