1. Ліга Націй та її діяльність.

2. Тайванська проблема в мв.

3. Миротворча діяльність оон в 90-ті хх ст. – на поч. Ххі.

1. Ліга Націй— перша уні­версальна міжнар. міжурядова орг-ція з під­тримки миру та безпеки, що діяла в період між Першою і Другою світовими війнами. На Паризь­кій мирній конференції 1919-20 за пропозицією Президента США В. Вільсона питання про створення міжнар. орг-ції, яка мала «назавжди покласти кінець війнам», було поставлено на першочерговий розгляд. У делегацій різних країн були власні варіанти статуту майбутньої орг-ції (амер. проект В. Вільсона та поправка Е. Хауза, брит. план лорда У. Філлімора, франц. проект Л. Буржуа, пропозиції фельдмаршала Сметса, італ. план та проект Урядової сканди­навської комісії). Основою Статуту Л. Н. став компромісний амер.-брит. проект, ухвалений 28.04.1919. Насамперед, Статут зобов'язув держави-члени «поважати та захищати територ. цілісність і незалежність усіх держав-членів Ліги Націй» (ст. 10); встановлю­валася мандатна система для колишніх коло­ній Німеччини та арабських територій Туреч­чини (ст. 22). Датою народження Л. Н. Стало 10.01.1920, що пов'язано з ратифікацією Вер-сальського мирного договору 1919. Утворення Л. Н. не підтримали у США, Сенат у березні 1920 відмовився від вступу до орг-ції і ратифікації Версальського мирного дог-ру.

У 1939, після того, як Німеччина, Італія і Японія вийшли з орг-ції, а Радянський Союз було виключено за напад на Фінляндію.

Основним завданням Л. Н. було збереження миру та поліпшення умов людського життя. До заходів щодо збереження миру належали скорочення озброєнь, зобов'язання держав-членів виступати проти агресії, взаємні угоди з арбітражу міжнародного, юрид. врегулювання чи проведення спец, розслідувань Ради, угоди членів про спільні дії в застосуванні екон. та воєнних санкцій. Крім цього, було прийнято ряд різних положень, напр., про реєстрацію дог-рів та захист меншин. Незважаючи на те, що Л. Н. вдалося врегулювати, більш чи менш успішно, понад 35 політ. конфліктів, зусилля щодо розв'язання основних протиріч шляхом застосування ст. 16 Статуту про колективну безпеку призвели до її послаблення та припи­нення діяльності. Невдала спроба застосувати в 1931 ефективні санкції проти Японії, яка напала на Маньчжурію, нездатність впливати на події в ході італійської агресії проти Ефіопії 1935-36 та Албанії 1939, аншлюс Австрії, оку­пація нацистською Німеччиною Чехословач-чини та частини Литви, інтервенція Берліна й Рима в Іспанії явно показали потенційним агресорам слабкість механізму застосування силових рішень у мирному врегулюванні. У грудні 1939 Л. Н. виключила СРСР, а у січні 1940 припинила свою діяльність з урегулю­вання політ. питань. На останній сесії Асамблеї 18.04.1946 було прийнято рішення про пере­дачу власності та матеріал, цінностей Ліги Організації Об'єднаних Націй, а її соц. та екон. функції були передані Економічній і Соціальній Раді ООН. Л. Н., яка об'єднувала на той час 34 члени, саморозпустилася. Вона не виконала свого завдання — не запобігла виникненню Другої світової війни. Провал Л. Н. значною мірою зумовлювався недоліками її Статуту, а з іншого боку, орг-ція фактично перетвори­лася на знаряддя політики великих д-ав, трибу­ну для нескінченних дискусій і джерело нере­альних рішень щодо мирного врегулювання.

Попри невдачі Л. Н. у вирішенні політ, проблем, вона мала значні досягнення в соц. Та гуманітарній сферах, у сфері міжнар. екон. по­літики та фінанс. регулювання, міжнар. кому­нікацій та системи транзиту, в поліпшенні системи охорони здоров'я в багатьох країнах світу, в галузі наук, співробітництва, кодифіка­ції міжнародного права, підготовки конфе­ренцій із роззброєння та в інших соц. і гума­нітарних сферах. До успіхів необхідно віднести встановлення контролю за поширенням опіуму та работоргівлею (насамперед жінками).

2. Тайванська проблема — визначення між­нар.-прав. статусу Тайваню та принципів орг-ції його відносин із КНР. За Сімоносекським мирним договором 1895р. Тайвань було передано Японії в «довічне володіння»; управління здійснював япон. військ. губернатор, що був наділений дик­таторськими повноваженнями. Відповідно до рішень Каїрської американсько-англійсько-китайської конференції 1943, Тайвань по закінченні Другої світової війни мав бути повернений Китаю. Це рішення було підтверджене Ялтинською (Крим­ською) і Потсдамською (Берлінською) конференці­ями 1945. Із капітуляцією в жовтні 1945 розташо­ваних на Тайвані япон. військ управління остро­вом перейшло до представників гомінданівського режиму Китаю. Після поразки в громадян. війні та утворення 1.10.1949 Китайської Народної Республіки (КНР) гомінданівський уряд на чолі з Чан Кайші евакуювався на Тайвань, де формально було збережене попереднє держ. утворення — Ки­тайська Республіка. Було оголошено про пере­ведення в Тайбей центр. уряду, який офіційно продовжував представляти Китай на міжнар. арені, у т. ч. як постійного члена Ради Безпеки ООН. Більшість д-ав світу не визнали КНР і під­тримували відносини з Китайською Республікою на Тайвані. Водночас КНР розглядала Тайвань як невід'ємну частину території Китаю, а будь-які спроби проголошення його незалежності — за­зіханням на її територ. цілісність. У період Корей­ської війни 1950-53 США взяли Тайвань під свій захист (указ Президента США від 27.06.1950), і на острів почала надходити значна амер. допомога. У грудні 1954 США підписали з урядом Китай­ської Республіки Договір про взаємодопомогу, який передбачав пряме воєнне втручання США на боці тайваньського режиму в разі дій збройних сил КНР із метою приєднання острова, а також давав США право розміщувати свої збройні сили на Тайвані та прилеглих до нього островах.

Поступове зміцнення міжнар. позицій КНР сприяло її дип. визнанню: 1963-75 кількість д-ав, що офіційно визнавали Тайвань як представ­ника Китаю, зменшилась із 66 до 26, а тих, які встановили дипломатичні відносини з КНР, зросла з 50 до 112. На 26-й сесії Генеральної Асамб­леї ООН (1971) КНР було прийнято, а Тайвань виключено з Організації Об'єднаних Націй; КНР зайняла місце постійного члена РБ ООН. По дальшій дип. ізоляції Тайваню сприяло збли­ження США та КНР, яке розпочалось із 1972 і завершилось встановленням 1.01.1979 офіц. дип. відносин між двома д-вами. США визнали КНР як єдиного представника китайського наро­ду, але щодо питання про статус Тайваню обме­жились тим, що взяли до відома позицію КНР (див. Американсько-китайські комюніке1972-82). США розірвали дип. відносини з Тайванем, але у квітні 1979 Дж. Картер підписав Закон про відносини з Тайванем, який гарантував збере­ження амер. зобов'язань щодо нього у сфері безпеки. США взяли на себе зобов'язання дотримуватись т. зв. 6 гарантій: не встановлю­вати терміну припинення постачання зброї Тайбею; утримуватися від консультацій із КНР щодо питань про такі постачання; не виступати в ролі посередника між КНР і Тайванем; не пе­реглядати Закон про відносини з Тайванем; не змінювати позицію щодо питання його суверенітету; не здійснювати тиску на Тайвань із метою підштовхнути його до переговорів із КНР. Втративши дип. відносини з більшістю країн світу, Тайвань активно розвиває стосунки в інших сферах — торгівлі, виробничій і наук.-техн. сферах, культурі, освіті, спорті.

Після смерті Мао Цзедуна керівництво КНР намагається схилити керівників Тайваню до пе­реговорів про возз'єднання на взаємно прий­нятній основі. Основи цього курсу було закла­дено 1978 заявою Ден Сяопіна кореспонденту газети «Вашингтон пост», що після мирного об'єднання Тайвань зможе зберегти ринкову економіку й політ. систему. Після цього КНР виробила стратегію мирного возз'єднання Китаю. У відповідь на ініціативу КНР на Тайвані в 1979 було прийнято політику «трьох ні» президента Цзян Цзінго: ніяких компромісів, ніяких пере­говорів, ніяких контактів. У вересні 1981 уряд КНР висунув програму об'єднання з 9 пунктів, у якій Тайваню в разі возз'єднання пропону­валась широка автономія як особливому адмін. району КНР, але 12-й Конгрес Гоміндану від­хилив цю пропозицію. У 1983 Ден Сяопін за­пропонував розширене тлумачення положень програми з 9 пунктів — Тайвань може зберегти право купувати зброю за кордоном, експортувати свою продукцію в усі країни світу, самостійно приймати закони, ходити під власним прапо­ром, видавати свої паспорти й візи. При цьому центр, влада не буде надсилати на острів військ, чи цивільний персонал. Єдиним обмеженням автономії мала стати згода Тайваню на представ­ництво КНР всього Китаю на міжнар. арені; за Тайванем пропонувалось закріпити назву Ки­тайський Тайбей (так він називався на літній олім­піаді 1984) чи Китай-Тайбей (така назва прак­тикується з 1980-х в Азійському банку розвитку, членами якого є КНР і Тайвань). Такий підхід КНР до возз'єднання країни виражається форму­лою «одна країна — дві системи», що стала осно­вою угоди 1997 між КНР і Великою Британією про передачу Гонконгу (Сянгану). У 1993 Прези­дент КНР Цзян Цземінь висунув нові пропозиції щодо шляхів подальшого вирішення проблеми Тайваню, що передбачали визнання існування у світі єдиного Китаю, об'єднання виключно мирним шляхом. Але в разі спроб здійснення ззовні або політ.силами на самому Тайвані кроків до реалізації ідеї «незалежного Тайваню», уряд КНР залишав за собою право використання будь-яких методів, включно із збройними, для захисту територ. цілісності країни. Ці пропозиції були знову підтверджені головою Держради КНР Лі Пеном у березні 1998. Він виступив з ініціати­вою проведення двосторонніх політ, переговорів на основі принципу існування єдиного Китаю. Тайвань пропонує як основу для переговорів формулу «одна країна — два уряди», наполя­гаючи на рівноправності сторін у двосторон­ньому діалозі. Розпочаті в 1992 переговори були припинені через 4 роки. Обраний у березні 2000 Президентом Тайваню Чень Шуйбянь, лідер Демокр. прогрес.партії, наголошує, що Тайваню не підходить досвід інтеграції з КНР за моделлю Гонконгу або Макао.