3. Еволюція Європейської політики України

Україна-НАТО

Україна вже зараз бере практичну участь у зміцненні стабільності й безпеки в європейському регіоні та в світі. Крім активних військових контактів в рамках ПЗМ, Україна співпрацювала з НАТО у миротворчих операціях у Косово та Македонії.

Зі свого боку, Україна готова до поглиблення відносин з НАТО та розширення своєї участі в заходах зі зміцнення стабільності в Європі та світі. “Україна готова, — стверджує А.Зленко, — поглиблювати партнерство з Альянсом настільки, наскільки це відповідатиме нашим національним інтересам, інтересам загальноєвропейської та глобальної безпеки”. У важкий для НАТО час, після терористичної атаки на США, Україна беззастережно виступила на підтримку Альянсу.

Поглиблення співробітництва з НАТО має значний позитивний вплив на безпеку України, відповідає її національним інтересам. Потенціал співробітництва з НАТО є досить значним — він набагато перевищує досягнутий рівень співпраці. Альянс залишається відкритим для активної взаємодії, незалежно від того, збирається Україна вступати до НАТО, чи ні. Лише від України залежить, чи зможе вона скористатися цим потенціалом повною мірою.

Поступово Україна робить свій вибір, серед основних напрямків своєї державної політики з питань національної безпеки України є забезпечення повноправної участі країни в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу (це з закону Про основи національної безпеки України від 19.06.2003).

Україна-ЄС

ЄС поступово набуває все більшої ваги у вирішенні проблем європейської безпеки. Беручи до уваги взаємопов’язаність безпеки України та ЄС, і Україна, і Європейський Союз активізують поглиблення двосторонніх відносин у цій сфері.

Питання співробітництва України з Європейським Союзом суто у сфері зовнішньої політики та політики безпеки стали предметом обговорення після набуття чинності Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС. Достатню увагу їм було приділено на жовтневому самміті 1998р. Україна-ЄС у Брюсселі. Після прийняття в 1999р. Спільної стратегії ЄС щодо України та визначення рівня стратегічного партнерства між Україною і ЄС постало питання про інституалізацію відносин у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва.

У вересні 2000р. Україна розробила й подала до ЄС меморандум “Зміцнення співробітництва між Україною та Європейським Союзом у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва”. Документ не був опублікований, тому оцінити його значення важко; однак, з того, що відомо, можна зробити висновок про те, що ЄС виявився не готовим прийняти широкомасштабні українські пропозиції. Разом з тим, вже на паризькому самміті Україна-ЄС у вересні 2000р. питанням співробітництва у сфері СЗППБ було приділено окрему увагу. Після цього політичний діалог у цій сфері значно активізувався.

У спільній заяві за підсумками Ялтинського самміту Україна-ЄС (11 вересня 2001р.) Сторони “відзначили подальший розвиток нашого діалогу, співробітництва та консультацій з питань безпеки та оборони” а також констатували, що “Україна може бути запрошена до участі в операціях, які проводяться ЄС”. Проте, реальна двостороння співпраця у сфері СЗППБ поки що значно відстає від задекларованих цілей. У Програмі інтеграції України до Європейського Союзу приєднання України до СЗППБ визначене як довгостроковий пріоритет (2004-2007рр.); констатується також, що “на нинішньому етапі відносини Україна-ЄС у сфері безпеки знаходяться у стадії формування”. В розділі 17 Програми, присвяченому співробітництву України з ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки, не окреслюються обсяги фінансових потреб та іншого ресурсного забезпечення зазначеного співробітництва, не вказуються джерела його фінансування. План дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми містить заходи з виконання лише одного з десяти короткострокових пріоритетів, яких необхідно досягти вже в 2001р.

Отже, інституційний рівень співробітництва України з ЄС у сфері безпеки поки що відстає від рівня співробітництва Україна-НАТО. Водночас, на окремих напрямах здійснюються конкретні практичні кроки. Це стосується, в першу чергу, юстиції і внутрішніх справ, оскільки саме цей напрям набуває особливої актуальності в контексті розширення ЄС — Європейський Союз зацікавлений у зміцненні безпеки своїх cхідних кордонів після вступу кандидатів з числа країн Центральної Європи. У спільній заяві за підсумками Ялтинського самміту Україна-ЄС підкреслювалося “спільне бажання ЄС і України боротися з організованою злочинністю, відмиванням грошей, нелегальним транспортуванням наркотиків і зброї, а також тісно співпрацювати у питаннях нелегальної iммiграцiї, біженців, контрабанди та транспортування людей”.

Україна та Рада Європи. Процес вступу України до Ради Європи

Оcновною статутною умовою для вступу країн до Ради Європи (РЄ) є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов''язання забезпечити права та основнi свободи людини всiм особам, якi знаходяться пiд її юрисдикцiєю, та ефективно спiвпрацювати з iншими державами з метою досягнення цiлей РЄ. Вступ країни до РЄ свiдчить про її демократичний вибiр, послiдовнiсть у проведеннi реформ, спрямованих на захист прав людини та змiцнення демократичних iнститутiв. Саме тому 14 липня 1992 р. Україна заявила про своє бажання приєднатися до РЄ.

9 листопада 1995 р. вiдбулась урочиста церемонiя вступу України до РЄ, в якiй взяла участь делегацiя України на чолi з Прем"єр-мiнiстром України.

Членство України в Радi Європи

Iншим аспектом, який зараз знаходиться в центрi уваги РЄ, є розвиток мiсцевого самоврядування в Українi.

На своїй черговiй сесiї у травнi 1999 р. Конгрес мiсцевих та регiональних влад Європи визнав цi заходи як значний прогрес у виконаннi Україною рекомендацiй Конгресу у сферi мiсцевого самоврядування.

Подальшi iнспекцiйнi поїздки в Україну депутатiв та експертiв КМРВЄ (останнiй у груднi 2000 р.) пiдтвердили, що розвиток мiсцевого самоврядування в Українi вiдбувається демократичним шляхом та вiдповiдно до норм та стандартiв РЄ.

Україна та ОБСЄ.

Сучасний стан та перспективи спiвробiтництва

Україна є учасницею ОБСЄ з 30 сiчня 1992 року. З цього часу вона бере активну участь у роботi всiх колективних керiвних органiв Органiзацiї (самiти держав-учасниць ОБСЄ, засiдання Ради мiнiстрiв та Постiйної ради ОБСЄ), виробленнi та прийняттi ними рiшень з рiзних аспектiв її дiяльностi.

Україна активно спiвпрацює з iнститутами Органiзацiї, у першу чергу, з Верховним комiсаром ОБСЄ у справах нацiональних меншин (ВКНМ), Бюро з демократичних iнститутiв i прав людини (БДIПЛ) та Представником ОБСЄ з питань свободи ЗМI. Крiм того, важливим напрямком спiльної дiяльностi стало спiвробiтництво з Мiсiєю ОБСЄ в Українi, а нинi з Координатором проектiв ОБСЄ в нашiй державi.

Діяльність України в ЮНЕСКО.

Україна є членом ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки i культури) з 12 травня 1954 року.

За період членства в ЮНЕСКО Україна виступала iнiцiатором започаткування багатьох міжнародних програм i проектів цієї Організації. Зокрема, в ході 26-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО вона iнiцiювала розгортання масової міжнародної кампанії по викоріненню неписьменності. Ця кампанія набула широкого міжнародного визнання i лягла в основу багаторічної програмної діяльності ЮНЕСКО в цій галузі.

На 27-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1993 р.) Україна виступила з ініціативою розробки "Програми культури миру".

У 1967 р. Україна приєдналася до проекту асоційованих шкіл ЮНЕСКО. Нині в Україні нараховується 37 асоційованих шкіл ЮНЕСКО. З листопада 1990 р. в Україні діє Українська асоціація клубів ЮНЕСКО, яка об'єднує близько 50 таких клубів.

У 1991-1997 рр. здійснювалась Програма "ЮНЕСКО-Чорнобиль", спрямована на залучення, в межах компетенції ЮНЕСКО, міжнародної допомоги з метою мiнiмiзацiї наслідків аварії на ЧАЕС. За цією Програмою в містах Іванків, Бородянка та Славутич створено три центри соціально-психологічної реабiлiтацiї населення потерпілих від катастрофи територій, зокрема дітей та молоді. В рамках зазначеної програми отримано цінне медичне обладнання для діагностики захворювань крові вартістю 475 тис. дол.

Білет №4

1. Брест-Литовська конференція і підписання мирних договорів з Радянською Росією та Україною

2. Врегулювання конфліктів на Африканському континенті у 80-90-і роки.

3. Агресія Іраку проти Кувейту. Війна в Перській затоці.

1. Брест-Литовська конференція і підписання мирних договорів з Радянською Росією та Україною

Брестський мирний договір між РРФСР і Центральними державами 1918 підпи­саний 3.03.1918. Один із перших документів рад. влади — Декрет про мир 19її — пропо­нував усім країнам, що брали участь у Першій світовій війні, закінчити її заг.-демокр. миром, миром без анексій і контрибуцій. Однак іні­ціативи РНК більшістю д-ав, у першу чергу Антанти, були проігноровані. Першою на сепа­ратні переговори згодилась у 3(14). 11.1917 Ні­меччина. Вони відкрились 9(20). 11.1917 у Брест-Литовському. Рад. делегацію очолював А. Йоффе, німецьку — генерал М. Гофман. Спочатку між сторонами було укладено перемир'я на 10 днів (24.11(7.12)-4(17).12.1917). 2(15). 12.1917 між РСФРР з одного боку й Німеччиною та її союзниками — Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною перемир'я встановлювалося на 28 днів (до поч. 1918). 9(22).12.1917 в Брест-Ли-товську розпочалась мирна конференція між де­легаціями РСФРР (голова А. Йоффе), Німеччи­ни (Р. Кюльман), Австро-Угорщини (граф О. Чер-нін), Болгарії (Попов), Туреччини (Талаатбей). Склади делегацій, їх керівництво у процесі пе­реговорів змінювались. З 28.12.1917(9.01.1918) у конференції брала участь і делегація УНР, направлена до Бреста Центральною Радою, а в січні 1918 до складу делегації РСФРР було включено представників уряду рад. України. Переговори позначились складністю, відбува­лись у нервовій обстановці, кілька разів пере­ривались. Користуючись практично безвихід­ним становищем рад. Росії, яка елементарно не мала змоги продовжувати війну, потребува­ла перепочинку для налагодження нормального життя в д-ві, де йшли бурхливі процеси рев. б-би й паралельно наростав опір повалених політ, сил, Німеччина та її союзники вдалися до тактики неприкритого тиску, ультиматумів, підкріплених відновленням воєнних дій на фронті. При цьо­му постійно збільшувався рівень вимог до рос. сторони. Змушена зрештою змиритись із нав'я­заним Центральними державами варіантом (ключову роль у переговорному процесі пере­брала на себе Німеччина) рад. Росія підписала 3.03.1918 Б. м. д. з Німеччиною, Австро-Угор­щиною, Болгарією і Туреччиною.

Док-ти встановлювали припинення війни між рад. Росією та країнами Четверного союзу. Росія згодилась на величезні територ. втрати: з її складу вилучались Литва, Курляндія, Ліфляндія, Естляндія, частина Білорусії; на Кавказі до Туреч­чини відходили Каре, Ардаган і Батум. Україна й Фінляндія визнавались самостійними д-вами. За Німеччиною залишались Моонзундські о-ви. Разом рад. Росія втрачала бл. 1 млн. км² колишньої території Російської імп. РСФРР зобов'язувалась демобілізувати армію та флот, включаючи частини Червоної Армії. За спец. статтею рад. Росія мала визнати Брестський мирний договір між УНР і Центральними держа­вами 1918, визнати уряд УНР, не вести проти нього агітації, вивести з України всі рад. війська. Брестські домовленості відновлювали вкрай невигідні для рад. влади митні тарифи 1904. У їх розвиток 27.08.1918 в Берліні була підписана рос.-нім. фінанс. угода, за якою рад. Росія брала на себе зобов'язання виплатити Німеччині контрибуцію розміром 6 млн. марок. 13.11.1918, рад. уряд офіц. анулював Б. м. д.

Брестський мирний договір між УНР і Центральними державами 1918 підпи­саний 27.01(9.02). 1918 у результаті переговорів, які велись між делегацією Центральної Ради і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною) з 28.12.1917(9.01.1918). Складався з власне дого­вору мирного (основного док-та), 4 додаткових дог-рів до нього — укр.-нім., укр.-болг., укр.-тур., укр.-австр.-угорського і ряду таємних до­датків (протоколів). Головний документ засвід­чував завершення стану війни між УНР з од­ного боку й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імп. — з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі та дружбі. Сторони відмовились від взаємних територіальних пре­тензій та матеріальних, обмінювались військово­полоненими, зобов'язувались налагодити екон. взаємовідносини. Добре розуміючи, що згадані обсяги продо­вольства Центральній Раді та Раді Народних Міністрів зібрати й відправити союзникам буде не під силу, Центральні держави домоглися, щоб у спец. таємному протоколі було передбачено надсилку в Україну військ, і техн. персоналу. Це на ділі означало передачу вирішення питання в неукр. руки. Ще одне застереження протоколу зводилось до того, що сумніви в можливості здійснення екон. статей в обумовлений термін — до 31.07.1918 — стануть достатньою підставою для відмови Австро-Угорщини від ратифікації мирного дог-ру в цілому.