1. Становлення блокового протистояння в Європі після іі св.

Не плутати блокове протистояння з холодною війною.

Після ІІ СВ ще діяли Рад.-Англійський(1942) та Рад.-Французький(1944) договори про дружбу. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія. 1947 - Дюнкеркьский договір (союз та взаємну допомога ВБ-Ф проти Німеччини). 1948 р. ВБ та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами. 1948 - Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт) на 50 років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Передбачено автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації. Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.

В 1948 створене об'єднане військове командування, на чолі з фельдмаршал Монтгомері(ВБ). Але США перехопили лідерство. 1948 конгрес ухвалив «резолюцію Ванденберга» - необхідність та дозвіл військових союзів поза Американським континентом в мирний час (до того заборонено). США очолює процес створення військово-політичних блоків у світі

В 1948 США ініціює переговори з Канадою та членами Західного союзу по обороні Атлантичного регіону. До них підключають Італією, Данією, Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили.

1949 – статут НАТО в Вашингтоні. Неофіційно три цілі союзу: Тримати СРСР поза Європою, США в Європі та Німеччину в покорі.

1949 сенат затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». 1950 – вже 8 двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері – кредитування закупок.

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Передбачалася автоматична колективна оборона. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.

1951 - конвенція «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО»: США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Французькі ідеї Європейської армії підтримки не знайшли.

Статут підписали: Бельгія, Ісландія, Данія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Великобританія, Франція та США.

1952 - Греція й Туреччина ; 1955 - ФРН; 1982 - Іспанія. Для приєднання Німеччини США довелося заспокоювати Європу та робити це поступово – через ЄОВС 1951(Шуман). Ремілітаризація Німеччини та включення її до НАТО викликали протест СРСР, який ще в 1947-1948 укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу, а в 1955 розриває договори з ВБ і Ф та об’єднує східноєвропейські країни народної демократії навколо себе у блок з метою сформувати ефективні механізми єдиного управління їх збройними силами. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).

2. Корейська війна 1950-53 — війна між Ко­рейською Народно-Демократичною Респуб­лікою (КНДР) і Республікою Корея (РК) з метою об'єднати Корею збройн. шляхом. Питання повоєнної долі Кореї стояло на поряд­ку денному Каїрської конференції 1943, в ході якої глава Тимчасового уряду Кореї в імміграції Кім Гу шукав підтримки Китаю щодо вимог неза­лежності Кореї. На пропозицію Президента Китаю Чан Кайші учасники конференції домо­вилися включити в Каїрську декларацію поло­ження про право Кореї на самовизначення і незалежність. Після звільнення від япон. коло­ніального гноблення Корею було розділено по 38-й паралелі внаслідок окупації півн. частини військами СРСР, а південної — війсь­ками США. Військ, адміністрації СРСР та США розпочали формування в своїх зонах від­повідальності органів місцевої влади. У травні 1948 в результаті проведених на Півдні виборів в Національні збори був сформований уряд, який претендував на наступництво Тимчасо­вого уряду Кореї в імміграції, тобто на пред­ставництво всього корейського народу; його очолив Лі Син Ман, колишній голова створе­ного у Вашингтоні в роки Другої світової війни Комітету з європ.-амер. зв'язків. 15.08.1948 було проголошено утворення РК. У серпні 1948 півн.-корейськими політ, орг-ціями на терито­рії всієї Кореї були проведені вибори до Вер­ховних народних зборів, а у вересні проголо­шено утворення КНДР. її лідер Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що виступає єдиним законним представником корейського народу. Т. ч., у 1948 на Корейському піво-ві де-факто оформилися дві д-ви, КНДР та РК, зорієнтовані відповідно на СРСР та США. Претензії урядів обох д-ав на законне представ­ництво всього корейського народу, жорстка ідеолог, конфронтація між ними призвели до військ, протистояння, яке невдовзі переросло у міжкорейську війну. 25.06.1950 відбулися бої в районі 38-ої паралелі, в результаті яких півн.-корейська армія розгромила війська РК, роз­горнула наступ на Сеул, за 3 дні оволоділа ним і вийшла на р. Нактонган в районі м. Тсгу. Обидві сторони звинувачували одна одну в розв'язанні конфлікту, але на скликаному 25.06.1950 засіданні Ради Безпеки ООН, що проходила за відсутності представника СРСР, була прий­нята резолюція, яка звинувачувала КНДР в агресії і зобов'язувала її відвести свої війська за 38-у паралель. 27.06.1950 Президент США Г. Трумен віддав наказ збройним силам США вступити у воєнні дії на Корейському піво-ві на боці РК. Того ж дня РБ ООН прийняла резо­люцію, яка закликала членів Організації Об'єд­наних Націй надати допомогу РК. 1.07.1950 в Півд. Корею почали прибувати війська СИТА і 15 інших країн: Австралії, Нової Зеландії, Вели­кої Британії, Франції, Канади, ПАС, Туреччи­ни, Греції, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Колумбії, Ефіопії, Таїланду і Філіппін. Три скандинавські країни надіслали до РК військ.-польові госпіталі з мед. персоналом. 7.07.1950 РБ ООН прийняла резолюцію, за якою об'єд­нані війська країн-членів ООН стали назива­тися Збройними силами ООН, їх командувачем був призначений амер. генерал Д. Макартур.

На сер. вересня 1950 півн.-корейська армія тримала під своїм контролем майже увесь Корейський піво-в, проте після висадки союз­ників в Інчхоні (15.09.1950) вона втратила військ, ініціативу. 1.10.1950 війська ООН і РК перейшли 38-у паралель і на кінець жовтня, фактично розгромивши армію КНДР, підійшли до кордонів Китаю. З 25.10.1950 у бойові дії на боці КНДР вступили китайські добровольчі з'єднання, 25.11.1950 вони разом з рештками армії КНДР перейшли в контрнаступ і протя­гом місяця звільнили всю територію на північ від 38-ої паралелі, а 4.01.1951 знову заволоділи Сеулом. Перегрупувавшись, війська ООН у свою чергу перейшли в контрнаступ і 14.03.1951 звільнили Сеул та вийшли на 38-у паралель. З цього часу і до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ої паралелі. Основний тягар війни КНДР проти військ ООН і РК з жовтня 1950 і до підписання перемир'я несли на собі китайські добровольці, які отри­мували значну матеріал.-техн. допомогу СРСР.

Затяжний характер міжкорейської війни, по­тенційна можливість використання в ній ядерної зброї і, як наслідок, зіткнення СРСР та США підштовхнули останніх до пошуків шляхів уре­гулювання конфлікту. На пропозицію рад. керівництва переговори про перемир'я розпо­чалися в липні 1951 в м. Кесоні, а в листопаді того ж року були перенесені в м. Пханмунчжом,

де продовжувалися 2 роки. 27.07.1953 була підписана угода про перемир'я між коман­дуванням військ ООН, з однієї сторони, і пред­ставниками КНДР і китайських народних доб­ровольців — з іншої. Лі Син Ман відмовився підписати угоду про перемир'я, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». До підписання Угоди про примирення і ненапад в ході міжкорейських переговорів 18-21.02.1992 у Пхеньяні юридично РК не була учасницею угоди про перемир'я на Корейському піво-ві. К. в. засвідчила неможливість вирішення корей­ської проблеми силовими методами і продемон­струвала об'єктивну небезпеку в ядерну епоху переростання будь-якого конфлікту в зіткнення МІЖ ЯДерНИМИ Д-ВаМИ.