1. Війна сша у в`єтнамі

До 2-ї світової війни Індокитай(В’єтнам, Лаос, Камбоджа) - колонія Франції. 2 вересня 1945 року в Ханої Хо Ші Мін проголосив утворення Демократичної Республіки В’єтнам, ( ДРВ - лише північна частина В’Єтнаму) Франція не бажала з цим миритися. Так, з вересня 1945 року розпочалася колоніальна війна. Французькі збройні сили захоплюють Сайгон та інші великі місця Південного В’Єтнаму, маючи намір перетворити Південний В’Єтнам на плацдарм для подальшого наступу на ДРВ. В 1950 році СРСР встановлює дип. відносини з ДРВ, наслідком чого був рішучий поворот політики США в Індокитаї, які спершу підтримували ДРВ і навіть пропонували свою фінансову допомогу. Відтоді, США почали постачати французьким військам зброю у великих розмірах:340 літаків, 1400 танків, тисячі тон боєприпасів. Франція і США, намагаючись залучитися підтримкою місцевих «авторитетів» створили маріонетковий уряд на чолі з колишнім імператором Бао Даєм і визнали лише Державу В’Єтнам (Південну частину). Але незважаючи на такі кроки Франція не змогла добитися перемоги у в’єтнамській війні і зазнала остаточної поразки під фортецею Дьєнб’єнфу в 1954р. В 1954р. – на Женевській нараді – рішення про припинення військових дій у В’Єтнамі, Лаосі, Камбоджі, - про встановлення тимчасової демаркаційної лінії між ДРВ і Південним В’Єтнамом, яка проходила близько 17 паралелі, - про проведення всезагальних виборів з приводу об’єднання В’єтнаму. За Женевськими угодами 1954 року Франція зобов’язалась вивести всі свої війська з Індокитаю.

США не приєдналися до Женевських угод і продовжували постачати в Південний В’Єтнам зброю і військову техніку. Так, припинення французької військової присутності у В’Єтнамі фактично означало надання поля діяльності Сполученим Штатам.

Отже, причини залучення США у війну:

1.Підтримка ДРВ Радянським Союзом, комуністична спрямованість В’Єтнаму. (стратегія «відкидання комунізму» при Ейзенхауері)

2. Дотримання концепції «доміно»: якщо впаде Індокитай – зазнає краху вся система американської присутності в регіоні (в Південно-Східній Азії).

Ще в ході роботи Женевської конференції в вересні 1954 року Манільським пактом (договір про колективну оборону в Південно-Східній Азії) започатковано створення військової організації СЕАТО:США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія + Пакистан, Тайланд , Філіппіни. Протокол розповсюджував дії СЕАТО на країни Індокитаю, що було прямим порушенням Женевських угод.

Так, з другої половини 50-х років США приступили до створення сильного Південного В’Єтнаму, щоб за допомогою маріонеткового уряду нанести поразку ДРВ і встановити свій контроль над всім Індокитаєм. В тому ж році Вашингтон направив в Південний В’Єтнам першу групу з 500 американських військових радників. В 1955 році Держава В’Єтнам (Південь)за підтримки США була перейменована в Республіку В’Єтнам, президент – Нго Дін Д’єм.

В Республіці В’Єтнам посилювався рух опору сайгонському режимові, що проводив політику жорсткого терору проти власного народу. Йшла громадянська війна. В 1960 році утворено Національний фронт визволення Південного В’Єтнаму. Розуміючи, що ситуація вийшла з-під контролю, США вдалися до розширення свого втручання у внутрішні справи В’Єтнаму і перейшли до більш активної збройної інтервенції. З 1961 року (прихід до влади Кеннеді) розпочалося швидке нарощування чисельності американської армії, було створено штаб американського командування з надання допомоги сайгонському режимові.

1964 рік став своєрідним рубежем в еволюції азіатської політики США. (До влади прийшов Джонсон в 1963р) Для того, щоб нанести поразку національно-визвольному руху В’Єтнаму, Сполученим Штатам необхідно було перейти до відкритої війни. Але не вистачало приводу. США потребували правового обґрунтування своєї військової агресії у В’Єтнамі. Але відсутність угоди між США і Південним В’Єтнамом, за якою США могли б офіційно відправити свої війська на допомогу сайгонському режиму стримувало їх дії. Юридично необґрунтованими виглядали посилання адміністрації на договір СЕАТО та протокол до нього від 1955 р., який лише в односторонньому порядку розповсюджував дію цього договору на країни Індокитаю. Тому, уряд США інсценував (згідно з радянськими джерелами) напад на американські військові кораблі в Тонкійській затоці. Тонкійський інцидент дозволив американській авіації нанести «відповідний удар» по ДРВ. Важливим правовим аргументом на користь законності військових дій(«інтервенції») стала так звана «тонкійська резолюція» конгресу США, прийнята 7 серпня 1964 року. В ній зазначалося, що конгрес підтримує «всі необхідні заходи для відбиття будь-якого збройного нападу проти військових сил США», а право оголосити війну надавалося і Президенту (а не тільки Конгресу).

В 1965 р. США офіційно розв’язали війну проти В’Єтнаму. З того ж року Брежнєв надсилає величезну кількість найсучаснішого озброєння у В’єтнам. Так, на кінець 60-х рр збройна інтервенція США в Південному В’Єтнамі зайшла у глухий кут, спричинивши внутрішньо-американську кризу( протиріччя у військових колах, масові демонстрації у Вашингтоні проти війни у В’Єтнамі, де гинули тисячі американців). Не відмовляючись від подальших спроб військовим шляхом вирішити на свою користь результат боротьби в Південному В’Єтнамі, США змушені були погодитися на переговори про можливість політичного врегулювання в Індокитаї.

В травні 1968 р в Парижі почалися переговори між представниками ДРВ та США, і в жовтні того ж року американський уряд заявив про повне припинення бомбардувань території ДРВ. В січні 1969р відбулася нарада по В’Єтнаму в складі делегацій ДРВ, Фронту національного визволення Південного В’Єтнаму, США та сайгонської адміністрації. В червні 1969р був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В’єтнам, який визнав СРСР. Це було перше перемир’я після довгих років війни.

Прихід до влади Р. Ніксона ознаменував останній етап війни США у В’Єтнамі. Він висунув ідею розділення відповідальності, «партнерства» США з сайгонським режимом, згідно з якою південно-в’єтнамські війська , спираючись на американську фінансову допомогу і воєнні постачання, повинні були забезпечити стабільність режиму. Ця ідея стала основою «Доктрини Ніксона», проголошеної в липні 1969 р на о-ві Гуам. Принцип «партнерства» вилився в політику «вєтнамізації» війни у Південному В’єтнамі, згідно з якою американські війська поступово замінювалися південно-в’єтнамськими. Але військові плани адміністрації Ніксона не виправдали себе. США змушені були звернутися до політичного врегулювання.

Отже, 27 січня 1973 року після тривалих переговорів в Парижі біло підписано угоду про припинення війни та відновлення миру у В’єтнамі представниками ДРВ, Фронту національного визволення Південного В’Єтнаму, США та сайгонської адміністрації. Угода передбачала виведення американських військ із Південного В’Єтнаму, політичне врегулювання в Південному В’Єтнамі шляхом переговорів між двома південно-в’єтнамськими сторонами, організацію вільних демократичних виборів.

В квітні 1975 року сайгонський режим було повалено. Контроль над усією південно-в’єтнамською територією перейшов до Тимчасового революційного уряду, який став спадкоємцем Національного фронту визволення Південного В’Єтнаму.

В листопаді 1975 р в Хошіміні відбулася Конференція представників Півночі і Півдня В’Єтнаму з питань об’єднання країни. 25 квітня 1976 року відбулися всезагальні вибори. 2 липня ДРВ та Республіка Південного В’Єтнаму об’єдналися в єдину державу – Соціалістичну Республіку В’єтнам.