1. Політика сша в Європі по завершенні Другої св.Війни. „План Маршала”.

2. Загальноєвропейський процес у 80-ті рр.

3. „Нове політичне мислення” у ЗП СРСР.

1.Політика сша в Європі по завершенні Другої св.Війни. „План Маршала”.

проМова Черчілля у Фултоне 5 березня 1946 р. мала далеко, що йдуть наслідки. Вона зрадила гласності ворожі соціалізму плани найбільш реакційної частини правлячих кіл Заходу. Але мало значення й інше. Американський імперіалізм прагнув використати фінансово-економічні труднощі Англії, збільшені кабальною позикою, отриманою нею від США в липні 1946 р., величезними витратами на підтримку сил реакції в Європі й боротьбу з национальноосвободительным рухом.

Із другої половини 1946 р. почалися англо-американські переговори, які звелися головним чином до обговорення питання про долі Греції й Туреччини. Американські дипломати переконували своїх англійських колег, що для їхнього уряду самим сприятливим виходом була б передача цієї частки "спадщини" у руки США як для полегшення фінансового тягаря Англії, так і для відходу від тієї критики, який повсюдно піддавався британський імперіалізм за його інтервенцію в Греції.

21 лютого 1947 р. уряд США одержало дві британські ноти, у яких офіційно повідомлялося про згоду Англії передати надання "допомоги" Греції й Туреччини США. Англійський уряд оголосило про висновок своїх військ із Греції. Чиновники зовнішньополітичного відомства США спішно склали документ, озаглавлений "Позиції й рекомендації гос департаменту щодо негайної допомоги Греції й Туреччини". На його основі було підготовлене послання президента конгресу, з яким він виступив 12 березня 1947 р.Виступ президента було присвячено до відкриття в Москві сесії Ради міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції. По вираженню деяких американських журналістів, воно було покликано стать "політичною атомною бомбою", призначеної змусити "затремтіти скла" у залі засідань сесії. Інакше кажучи, заокеанські дипломати розраховували, що виступ президента змусить СРСР відступити в німецькому питанні - головному питанні сесії СМИД.

У посланні Трумена Греція й Туреччина були названі країнами, що нібито перебувають під безпосередньою "комуністичною погрозою", для подолання якої їм виділялася термінова американська допомога в 400 млн. дол. Ці засоби повинні були забезпечити перетворення Греції й Туреччини в передові бастіони імперіалізму США, які він розраховував використати проти СРСР і країн народної демократії.

У посланні затверджувалося, що СРСР нібито створює погрозу для США, і відкидалася можливість мирного співіснування й співробітництва держав з різними соціальними системами. Трумен призивав до здійснення "доктрини стримування", складовими частинами якої стали військові готування США, збивання агресивних військових блоків, підпорядкування волі американських монополій інших країн і народів.

У своїх спогадах Трумен назвав своє послання конгресу "поворотним пунктом американської зовнішньої політики". Конгрес прийняв пропозицію президента. У Туреччину й Грецію були також спрямовані озброєння з військових запасів США, американський військовий і цивільний персонал.

Найбільш реакційна частина турецької буржуазії, налякана ростом демократичного руху, ішла на співробітництво з імперіалізмом США, зневажаючи національними інтересами своєї країни. У Греції у влади перебували прямі спадкоємці довоєнних монархо-фашистів, що одержали кермо влади від англійських інтервентів, вони готові були співробітничати з новими претендентами на панування в цій частині Середземномор'я. У наступні кілька років американська вояччина створила військові бази в Греції й Туреччині, що сприяло перетворенню Ближнього й Середнього Сходу в одне з найбільш тривожних вогнищ международнойнапряженности.

Об'єктом найбільш жадібних прагнень американських монополій була близькосхідна нафта. "Доктрина Трумена" поклала початок новому етапу в історії міжнародних відносин і дипломатії. Цей етап швидко знайшов своє найменування.

Агресивна сутність "доктрини Трумена" була викрита 7 квітня 1947 р. у виступі радянського представника в Раді Безпеки ООН й у бесіді Голови Ради Міністрів СРСР Н. В. Сталіна з видним політичним діячем США Гарольдом Стассеном 9 квітня 1947 р. Разом з тим уряд СРСР заявило, що Радянський Союз твердо коштує на ленінській позиції визнання можливості й бажаності співробітництва держав різних соціальних систем.

На інформаційній нараді представників ряду комуністичних партій у Варшаві наприкінці вересня 1947 р. відзначалося, що "доктрина Трумена" "носить відверто агресивний характер". Вона розрахована на надання американської допомоги реакційним режимам, що активно виступають проти демократичних народів.

Негативне відношення мас до "доктрин" американського імперіалізму представляло природну реакцію, засновану на історичному досвіді. Прагнучи перебороти опір народів, крайні монополістичні кола США вирішили використати більше замасковані форми своїх дій. Так з'явився новий варіант їхньої політики - "план Маршалла".

Маршалла план — програма амер. допомоги для відновлення й розвитку економіки країн Зах. Європи після Другої світової війни; впер­ше була проголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом у промові в Гарвардському ун-ті 5.06.1947. Вона включала стабілізацію соц.-екон. ситуації в Зах. Європі, нормалізацію екон. зв'язків; передбачала включення Зах. Німеччини в реалізацію плану, зміцнення впливу США в Зах. Європі. Спочатку М. п. пропонувався всім д-вам Європи, в т. ч. СРСР. Фактично це було спробою вивести з-під впливу Кремля країни Центр.-Схід. Європи, бо їхня участь у плані була можлива лише за від­мови від орієнтації економіки на Радянський Союз. СРСР разом із Великою Британією та Францією взяв участь у нараді міністрів закорд. справ трьох д-ав 27.06-2.07.1947 в Парижі для консультацій з приводу М. п. У ході наради рад. делегація відкинула будь-які форми міжнар. контролю економіки СРСР і країн Схід. Євро­пи, погоджуючись на пропозиції Дж. Маршал­ла лише у вигляді отримання амер. кредитів для повоєнної відбудови. Паризька нарада завер­шилася відмовою делегації СРСР брати участь у реалізації М. п.

Уряди Британії й Франції запросили всі європ. країни, за винятком Іспанії, взяти участь у Європ. екон. конференції, яка відбу­лась 12-15.07.1947 в Парижі. На конференції були присутні представники 16 європ. д-ав: Великої Британії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швеції, Норвегії, Данії, Австрії, Ірландії, Ісландії, Греції, Туреч­чини, Португалії, Швейцарії. 16.04.1948 ці д-ви уклали конвенцію про створення Організації європ. екон. співпраці, у завдання якої входило вироблення спільної програми відновлення Європи. 31.03.1948 Конгрес США ухвалив «Закон про економічну співпрацю», після чого почалась реалізація М. п. Закон передбачав виділення щорічно певної суми на відбудову Європи; на перший рік програми було асиг­новано 5,3 млрд. дол. Керувала реалізацією Плану Адміністрація екон. співпраці під керів­ництвом впливового амер. підприємця П. Хоф-фмана. Допомога надавалася з федер. бюджету США у вигляді безвідплатних субсидій і позик. Заг. сума асигнувань за М. п. з квітня 1948 по грудень 1951 становила 11,821 млрд. дол., і ще 1,505 млрд. дол. довгострокових позик, які згодом були повернені. Основна частка при­пала на Велику Британію (3,2 млрд.), Францію (2,7 млрд.), Італію (1,5 млрд.) і Німеччину (1,4 млрд.). За допомогою М. п. економіка всіх країн-реципієнтів майже зрівнялась за основни­ми параметрами з довоєнним рівнем, обсяг пром. вир-ва перевищив довоєнний на 15%. 30.12.1951 М. п. офіційно припинив своє існування та був замінений на «Закон про взаємне забезпечення безпеки» (прийнятий Конгресом СІЛА 10.10.1951).