3. Війна сша та їхніх союзників в 2003 році проти Іраку.

До початку літа пішли вниз і фондові індекси й стало зрозуміло, що необхідно шукати якісь альтернативи згаданим 200 мільярдам доларів. Природною ідеєю в цьому випадку стало зниження витрат американських виробників. Саме в цей момент і з'явилися міркування про те, що зниження ціни на нафту до 10-12 доларів за барель може, з урахуванням мультиплікативних ефектів, дати досить сильний стимул до росту для американській економіці. Саме в цей момент США почали активну пропагандистську підготовку до війни в Перській затоці. Причому основний упор робився зовсім не на Ірак, а на Саудівську Аравію. Численні витоки інформації із близьких до Пентагона кіл (наприклад, <Рэнд корпорейшн>) показували, що американські військові АНАЛИТИКИ бачать основного ворога саме в цій країні. Це було цілком природно - знизити ціну на нафту до бажаних меж було б можливо тільки в тому випадку, якби під повним американським контролем виявилися б практично всі нафтовидобувні країни (крім, бути може, Ірану) Перської затоки.

Для демонстрації сили Ірак був обраний американською адміністрацією дуже вдало. Схоже, починаючи з 1991 року, США втримували Ірак у лещатах міжнародних санкцій саме для цієї ролі. Одіозність режиму С. Хусейна, його деспотичний характер, безглузді військові авантюри проти Ірану й Кувейту значною мірою послабили арабський і міжнародний опір американським планам відносно Іраку.

Як усе починалося...

Рішення про усунення режиму Саддама Хусейна було прийнято адміністрацією Дж. Буш^-молодшого практично з початку її появи в Білому домі. Терористичні акції 11 вересня 2001 року в США привели до посилення впливу радикального крила консерваторів і неоконсерваторів ("яструбів") на формування нової концепції американської зовнішньої політики. Остання базується на тім постулаті, що США досить могутні, щоб навіть без допомоги союзників змінювати міжнародну ситуацію в якому-небудь регіоні миру з метою гарантування безпеки США й захисту американських інтересів.

Практично за рік до початку бойових дій в Іраку США почали проводити психологічну війну проти режиму Хусейна. Завдяки зусиллям США, блокада Іраку постійно зростав Виступ президента США перед ГА ООН у вересні 2002 року не залишало сумнівів щодо рішучості американської адміністрації усунути режим С. Хусейна навіть ціною розколу в ООН і НАТО.

Після того як у серпні 2002 року Багдад беззастережно погодився на повернення в Ірак міжнародних інспекторів для пошуку зброї масової поразки, США зайняли позицію, приведшую до затягування поновлення їхньої діяльності в Іраку. США наполягали на прийнятті нової резолюції СБ ООН, яка б включала положення про автоматичне застосування збройної сили у випадку, якщо Багдад буде лагодити перешкоди роботі міжнародних інспекторів. Але стараннями постійних членів СБ ООН - Франції, Китаю й Росії - це положення було виключено з американського проекту резолюції СБ ООН 1441, прийнятої 8 листопада 2002.

Відразу після того як наприкінці листопада 2002 року міжнародні експерти приступилися до проведення інспекції в Іраку, США почали брати під сумнів доцільність їхньої діяльності й зрештою змусили залишити Ірак перед початком бойових операцій у цій країні. Ханс Бликс повинен був зробити доповідь про відсутність зброї масової поразки в Іраку. Однак це не входило в плани Вашингтона, що через три дні почав окупацію Іраку під приводом ліквідації атомної зброї, що не знайдено донині .

Проти американських планів відносно Іраку тією чи іншою мірою виступили Росія, Китай, Франція, Німеччина, Іран, Туреччина, арабські й ісламські країни. Вони призивали дотримуватися міжнародного права, надавати перевагу мирним, дипломатичним способам урегулювання конфлікту. У багатьох столицях миру, включаючи Вашингтона, проходили багатотисячні демонстрації протесту проти війни в Іраку, яких не було із часів в'єтнамської війни. Однак, з огляду на цілий ряд причин, серед яких економічні займають особливе місце, країнам Західної Європи, насамперед Франції й Німеччини, а також Росії й Китаю не вдалося зайняти одностайну й послідовну позицію з метою заблокування американських планів відносно Іраку.

Досить сумнівно, що заява глави новообраного іспанського уряду Хосе Сапатеро про виведення іспанського контингенту з Іраку може підсилити сьогодні європейську опозицію політиці США в Іраку. Скоріше, нова позиція Мадрида спонукає Вашингтона передати керування військами коаліції Об'єднаним націям. Очевидно, передбачаючи таку перспективу, генсек ООН Кофи Аннан звернувся до Х.Сапатеро втриматися від виведення іспанського контингенту з Іраку.

Певне розчарування результатами перебування Польщі в рядах коаліції виразив навіть президент А.Квасьневский, відзначивши недавно, що його країна була неправильно проінформована в питанні про зброю масової поразки в Іраку. Як відомо, незважаючи на те, що під командуванням Польщі перебувають дев'ять тисяч військовослужбовців коаліції на півдні Іраку, з яких дві з половиною тисячі - поляки, надії Варшави одержати широкий доступ до участі в реалізації проектів відновлення Іраку не виправдалися. Разом з тим Квасьневский уважає, що в цей момент недоцільно виводити польські війська з Іраку.

Позиція іспанських соціалістів активізувала також пацифістські заяви українських соціалістів і комуністів. Однак, на наш погляд, висновок зараз українських миротворців з Іраку буде мати негативні наслідки для інтересів України не тільки в цій країні, але й на Близькому Сході.

Воєнна операція

Не прибігаючи до деталей ходу воєнних операцій в Іраку з 20 березня по 9 квітня 2003 року, слід зазначити, що їхній результат неважко передбачити із самого початку через фантастичну технологічну перевагу союзників над іракцями. Американським і британським військам з їх найсучаснішою військовою технікою протистояла деморалізована іракська армія із застарілим озброєнням, у якої не було ніяких шансів захистити зубожілу за тринадцять років економічної блокади й політичної ізоляції країну з агонізуючим диктаторським режимом. З огляду на величезну диспропорцію іракських військ і військ коаліції, говорити про якійсь "перемозі" просто абсурдно.

Однак у перші два тижні воєнних операцій створювалося враження, що війна в Іраку буде затяжний і протриває принаймні кілька місяців. У цей період саддамовская пропаганда, головним героєм якої став міністр інформації М. ас-саххаф, змогла залучити на свою сторону симпатії частини світового співтовариства, особливо арабських і мусульманських країн. Тисячі арабських добровольців ринулися в Ірак захищати "братній іракський народ від новітніх хрестоносців". Антиамериканські настрої в арабському світі, і не тільки в ньому, досягли свого апогею. Однак раптова капітуляція режиму С.Хусейна викликала шок серед "арабської вулиці", глибоке розчарування й усвідомлення свого бессилиякрах саддамовского режиму найбільше трагічно був сприйнятий серед палестинців, оскільки Ірак був їхньою опорою в боротьбі за свої права.

Дехто може не погодитися із правомірністю вживання вираження "американська окупація", аргументуючи це тим, що на сьогодні в Іраку перебувають військові контингенти 34 країн, і їхня кількість постійно росте. Кілька держав, які за винятком Великобританії, зробили сугубо символічну військову допомогу Сполученим Штатам в окупації Іраку, складно назвати коаліцією. Неважко представити, у якому стані виявилася б американо-британська коаліція, якби рятуйте ! не прийшло ще 30 держав.

Останнім часом підсилилися спроби США перевести частину вантажу підтримки безпеки в Іраку на інші країни. Сполучені Штати намагаються залучити НАТО і Європейський Союз до стабілізаційних процесів в Іраку. У той же час у Вашингтоні розглядаються плани зменшення американського контингенту в Іраку з 120 до 105 тисяч солдатів, при цьому планується вивід американських військ за межі більших міст й їхнє зосередження у вилучені від населених пунктів гарнізонах. Головна мета цих планів - звести до мінімуму втрати серед американських солдатів від терористичних акцій.

Війна після війни

Стабілізувати ситуацію в Іраку виявилося набагато складніше, ніж його окупувати. Американці там зштовхнулися з тим, чого вони найбільше боялися - з так називаної асиметричної, або партизанської, війною. У результаті її в Іраку загинуло більше американських солдатів, чим під час активних бойових дій: на час написання статті загинули близько 550 американських солдатів і приблизно 3000 минулого поранені.

Значною мірою від характеру руху опору буде залежати розвиток ситуації в Іраку й довкола нього найближчим часом . До складу руху опору входять різноманітні політичні сили: баасисты (колишні члени правлячої партії Баас), представники клану С. Хусейна, місцеві мусульманські угруповання, залишки іракської армії й сил безпеки, арабські добровольці й бойовики "Аль-Каиды". З огляду на таку строкатість руху опору, наявність одного керівного центра для координації дій відзначених угруповань представляється малоймовірним. Загальна чисельність партизанів і бойовиків оцінюється американським командуванням в 3-5 тис. чоловік, більшість із яких іракці. Число іноземців не перевищує 200-300 чоловік, в основному це араби.

Назвати всі ці угруповання прихильниками саддамовского режиму неможливо, оскільки в їхньому середовищі є сили, особливо шиїти й радикальні суниты, які у свій час перебували в опозиції до С. Хусейну. Арешт останнього не привів до зниження активності партизан і терористів. Більше того, після звільнення від тіні колишнього диктатора іракський рух опору окупаційній владі навіть підсилилося. Це свідчить про те, що іракський опір є не стільки просаддамовским, скільки антиокупаційним. Називати всіх представників руху опору просто терористами, як це роблять американці, було б спрощенням ситуації. Завжди в усім світі яка-небудь чужоземна окупація викликала природний і справедливий рух опору. І не слід виключати, що в ряди іракського руху опори можуть уливатися люди з патріотичних міркувань. Кожний розуміє патріотизм по-своєму, але всіх патріотів поєднує одна загальна риса - вони хочуть бачити свою країну вільної від іноземного панування.

Серйозним фактором, що дестабілізує ситуацію в Іраку, стала активність іноземних бойовиків, у першу чергу смертників (шахидов). Саме іноземні шахиды нанесли найбільші втрати особовому складу окупаційних військ і місцевої поліції. За деяким даними, на момент початку американської окупації в Іраку налічувалося близько 6 тисяч арабських добровольців, в основному палестинців, сирійців, иорданцев і ливанцев. Однак після падіння Багдада більшість добровольців виявилися в американському полоні. Значна частина з них була вивезена у свої країни тими ж американцями. Очевидно, через деякий час, коли границі Іраку будуть охоронятися краще, ніж сьогодні, кількість іноземних бойовиків значно зменшиться.

Незважаючи на те що більшість іракців сприймають американо-британські війська як окупаційні, це не означає, що рух опору, жертвами якого переважно стають іракські громадяни, викликає симпатії іракського населення. Іракці утомилися від тривалих війн, саддамовского деспотизму й багаторічної міжнародної блокади, і, як всі люди, прагнуть до нормального життя. У цьому змісті збройний рух опору в Іраку, що дійсно більше нагадує хаотичну терористичну діяльність, не може розраховувати на широку підтримку з боку іракського населення й тому не має майбутнього. Очевидно, згодом боротьба за суверенітет Іраку буде більше переходити в політичну площину.

Після терористичних акцій на початку березня в Кербеле й Багдаді, у результаті яких загинули сотні іракських шиїтів, група експертів ООН повернулася в Нью-Йорк. Однак, як заявив 19 березня генсек ООН К.Аннан, у відповідь на обіг правлячої ради Іраку й тимчасовий коалиционной адміністрації група експертів ООН незабаром знову повернеться в Ірак з метою надання допомоги у формуванні нового іракського уряду до 30 червня ц.р.

Підписання 8 березня ц.р. "Закону про керування державою на перехідний період", або тимчасової конституції Іраку, стало значним кроком на шляху консолідації основних політичних й этно-конфессиональных сил Іраку - арабів, курдів і туркменов. Відповідно до цього документа, Ірак буде демократичною республікою на основі федералізму. Погоджено строки загальних виборів у парламент - до 31 січня 2005 р. Конституція передбачає формування "федерального уряду" Іраку на перехідний період.

Білет №26

1. Еволюція доктринальних засад ЗП США після Другої світової війни.

2. Арабо-ізраїльське протистояння у 60-70-і рр.

3. Афганська проблема в МВ.

1. Еволюція доктринальних засад ЗП США після ІІСВ.

 По перше треба сказати про те, який надзвичайний економічний зиск ЧША отримали від ІІ СВ з кредитів іншим Д. По-друге – те що після І СВ США спідкала велика депресія, а багато кредитів не було повернуто через розруху, тому після ІІСВ вони вирішили не повторювати свої помилок, а діяти зовсім по іншому: збувати в знищену Європу по нових кредитах свій лежалий товар аби уникнути кризи перевиробництва та ІІ холодної депресії, а по-друге – аби європа відновила економіку і мала згодом чим платити по кредитах, та підняти імідж і присутність США, аби витіснити СРСР. Наслідки цього – план Маршала та створення НАТО, які були дуже успішні через економічні переваги США над СРСР.

Крім того після ІІСВ зароджується Пан Американізм. Перші повоєнні 2-3 роки все йшло нормально –президент Трумен навіть визнав необхідність співпраці з СРСР та передання йому матеріалів по наріжному каменю тодішніх МІ – ЯЗ, але це провалює План Баруха (пит 73) - і потім починає окреслюватися біполярне протистояння і головною перешкодою на шляху реалізації доктрини «Рах Аmericana» стає СРСР. Тож США зробило спробу ізолювати СРСР у системі повоєнних міжнародних відносин.

На фактор суто геополітичного суперництва накладав­ся також ідеологічний антагонізм. Щодо Сполучених Шта­тів, то тут він дістав своє відображення в доктрині «стри­мування комунізму» (або просто «стримування»), яка зго­дом стала стратегією усього західного світу. Перше роз­горнуте обґрунтування доктрини містилося в секретній «довгій телеграмі» від 22 лютого 1946 р., яку направив до держдепартаменту радник посольства США в Москві, ма­ловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зво­дився до того, що мирне співіснування США і Радянсь­кого Союзу є неможливим, так само як і будь-яке спів­робітництво між ними у вирішенні міжнародних питань. Стверджувалося, що радянське керівництво націлене на «смертельну боротьбу із супротивником», готується зни­щити «традиційний спосіб життя» у Сполучених Штатах і відкидає будь-які компроміси. Щодо ООН, то, як говорилося в телеграмі, СРСР праг­не використовувати її не для зміцнення загального миру, а лише для досягнення власних цілей та залишить органі­зацію, як тільки стане вважати, що вона більше не від­повідає його інтересам. Головний висновок «довгої телег­рами»— США необхідно перейти до «жорсткого курсу» Щодо СРСР, який має базуватися на «логіці сили»; саме Це Д. Кеннан і означав терміном «стримування».

В липні 1947 р. Д. Кеннан, уже як начальник відділу політичного планування держдепартаменту США, надру­кував у журналі «Foreign Affairs» статтю «Витоки радянської поведінки», яка стала першим публічним викладенням «доктрини стримування». Осно­ву статті становила теза про те, що США, як і весь західний світ, не можуть відчувати себе у безпеці доти, поки не буде ліквідовано соціалістичний лад у Радянсь­кому Союзі.

Отже, головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:

• СРСР буде напромагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Централь­ної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати на­ціонально-визвольний рух з метою послаблення там по­зицій західних держав й заповнення «вакууму»;

- необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співто­вариство відносно реального стану справ у СРСР, про дії тоталітарного режиму;

- комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити пози­тивну й конструктивну програму повоєнного світу;

- необхідне гуртування країн Заходу для протидії ра­дянській загрозі.

Логічним продовженням запропонованої Д. Кеннаном «доктрини стримування», стала позиція викладена в директиві РНБ-68 у 1950. Радянська теза про перемогу комунізму в планетарному масштабі ототожнена з праг­ненням СРСР «встановити свою абсолютну владу над рештою світу».

Обидві країни намагалися перебудувати світ за своєю подобою (СРСР – в сх. Європі, США –в Японії). В доктрині США був деякий парадокс – вони стверджували, що не хочуть перебудувати світ під себе, а лише протистояти такій перебудові СРСР, але протистояли їй фактично тими самим методами.