3.Криза та розпад ялтинсько-потсдам.Системи мв.

Криза Я.-п. с. м. в. розпочалась у сер. 1980-х, коли під гаслом «нового політичного мислення» почався кардинальний перегляд засад рад. зов­нішньої політики. Із переглядом своєї політики щодо д-ав соціал. табору СРСР поступово втра­тив вплив у схід.-європ. регіоні, що спричинило розпад структури Я.-п. с. м. в. Колишні союз­ники СРСР заявили про свою готовність всту­пити в майбутньому в зах.-європ. міждерж. структури, у т. ч. в НАТО. Після СРСР розпаду зник один із центрів сили Я.-п. с. м. в., що означало остаточне припинення її існування. Одним із найбільш значущих результатів де­монтажу Я.-п. с. м. в. стало Німеччини об'єднання 1989-90, яке швидко набуло характеру систем­ного впливу на міжнар. відносини в Європі, при­звело до корінної зміни балансу сил у європ. полі­тиці та поступового оформлення нім. зони впливу в Європі. Наслідком припинення існування Я.-п. с. м. в. стали трансформаційні процеси по всьому світу, які продовжились й на поч. XXI ст. Попри суперечливий характер легітимності та пос­тійну міжнар. напругу між двома наддержавами Я.-п. с. м. в. забезпечила мінімізацію традиційних європ. протиріч, що були основою чисельних воєн, у т. ч. й двох світових, запобігла перетво­ренню конфронтації на пряме збройне зіткнення наддержав і забезпечила підтримання рівноваги сил й інтересів між двома блоками на глобаль­ному рівні та в європ. регіональній підсистемі. Основи Я.-п. с. м. в. залишались майже незмін­ними протягом всього періоду її існування, сама система фактично стала найбільш стабільною В ІСТОрІЇ ЛЮДСТВа

Доктринальні підстави нової зовнішньополітичної стратегії Радянського Союзу. Загострення екологічних проблем міжнародної безпеки. Політико-психологічна обстановка у світі в другій половині 80-х років. Завершення Стокгольмської конференції по мірах довіри й скликання Віденської зустрічі ОБСЄ. Урегулювання центральноамериканського конфлікту. Радянсько-американські відносини у військово-політичній області й підписання Вашингтонського договору про ракети середньої й меншої дальності. Міжнародно-правове врегулювання ситуації навколо Афганістану. Припинення іноземного втручання в Анголі. Завершення Віденської зустрічі НБСЄ (січень 1979) і зміна політики СРСР відносно прав людини. Нова політика СРСР у Східній Азії й припинення втручання В'Єтнаму в Камбоджі. Нормалізація відносин Радянського Союзу із КНР. Ослаблення напруженості в Кореї. "Доктрина невтручання" М.С.Горбачова. Антикомуністичні "революції" у країнах Східної Європи. Інтервенція США в Панамі (грудень 1989). Посилення регіоналістичних тенденцій у Латинській Америці й відновлення демократії в Чилі (березень 1990). Виникнення відцентрових тенденцій і погрози розпаду в СРСР. Об'єднання Німеччини. Підписання Договору про обмеження звичайних збройних сил у Європі. Паризька хартія для нової Європи. Трансформація режиму апартеїду в ПАР. Еволюція близькосхідного конфлікту й війна в Перській затоці. Початок Мадридської конференції по Близькому Сході. Поглиблення політичної кризи в СРСР. Розпад ОВД. Висновок Шенгенской конвенції. Підписання Московського договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНВ-1). Спроба державного перевороту в СРСР. Саморуйнування СРСР й утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Розпад Югославії.

СРСР був другим світовим полюсом, що визначав хід міжнародних відносин після закінчення Другої світової війни, тому розпуск Радянського Союзу став закінченням тривалого періоду біполярного розвитку миру. Російська Федерація, що стала державою-правонаступником і правопродолжателем СРСР, не могла виконувати властивому Радянському Союзу функції однієї з опор биполярности, тому що не володіла для цього необхідними ресурсами.

Зникнення СРСР як одного із двох визначальних елементів системи міжнародних відносин періоду 1945-1991 р. можна вважати завершальною подією післявоєнної епохи. Біполярна структура міжнародних відносин зруйнувалася. Ялтинско-потсдамский порядок перестав існувати. Це не викликало глобального катаклізму. Стабільність міжнародної системи в цілому збереглася.

У міжнародних відносинах почали розвиватися тенденції до уніфікації й зближення колишніх соціалістичних і капіталістичних країн, а міжнародна система в цілому стала розвивати в собі риси "глобального суспільства". Це процес був сполучений з новими гострими проблемами й протиріччями.

Білет№25

1. Проблема ядерної зброї після Другої св.війни.

2. Кіпрська проблема в МВ.

3. Війна США та їх союзників проти Іраку (2003 р.): причини наслідки.

1. Проблема ядерної зброї після ІІ СВ.

В 1943 році відбувається таємна зустріч в Квебеку між представниками США, Великобританії та Канади (3 країни співпрацювали в Манхеттенському проекті), на якій ці сторони домовляються не розповсюджувати матеріали напрацьовані в рамках своїх програми третім країнам без згоди інших учасників зустрічі, особливо СРСР. Коли розробка ядерної бомби підходила до завершення, фізики Бор та Опенгеймер, що були задіяні в Манхетонському проекті, звернулися до президента Рузвельта, наголошуючи на необхідності розробки плану світового контролю за ядерною зброєю. Але Рузвельт не встигає започаткувати ядерних ініціатив, і це робить уже Трумен. 3 жовтня 1945 він виступає перед конгресом із доповіддю. „Доповідь Трумена” містить такі основні тези :

• З Радянським Союзом потрібно поділитися ядерними технологіями на знак доброї волі, аби уникнути в подальшому гонки ядерних технологій та озброєнь.

• Секретність не зупинить розповсюдження ядерних технологій і на інші країни.

• Потрібно запроваджувати міжнародний контроль в сфері розповсюдження, використання та розробки в ядерній сфері.

• Потрібно відходити від військового застосування атому та розробляти індустріальні способи застосування його енергії.

Доповідь була зроблена в той час, коли США ще володіли монополією в ядерній сфері.

15 листопада 1945 року - „Погоджена декларація” трьох країн, як закликала міжнародну спільноту до контролю в сфері ядерних технологій. Трумен в доповіді пропонував почати переговори безпосередньо з Радянським Союзом, і хотів запросити і його до зустрічей та формування „Погодженої Декларації”, але держсекретар Бірнс переносить питання в ООН. З метою підготовки до конференції в США утворено комітет науковців, аби він розробив принципи майбутнього підходи США. Його очолює Ліленталь. Доповідь Аченсона-Ліленталя :

• Технології що використовуються для виробництва ядерної енергії та ядерної зброї є майже одними і тими самими. Виробництво мирної ядерної енергії у короткий термін без особливих затрат може бути переорієнтовано на виробництво зброї. Розділити ці дві сфери не є можливим.

• Через надзвичайну привабливість переваг, які надає ядерна зброя, міжнародний режим інспектування заснований на добрій волі є приречений.

Але доповідь все ж містила пропозиції створення у рамках ООН Комісії з Атомної Енергії (КОАТЕ).

Розробку плану доручають Баруху (діяч Волл Стріт та магнат зі Сполучених Штатів, що спонсорував передвиборчу кампанію Трумена; це призначення Трумен сам визнавав найбільшою своєю помилкою). План Баруха: по-перше він відкинув ідею міжнародної власності на засоби виробництва пов’язані з ядерною енергетикою та гірсько-видобувної промисловості по розробках уранових рудовищ – адже він був капіталістом і це суперечило його уявленню про вільне підприємництво. По-друге він вніс два найсуттєвіших положення до свого нового плану, які й визначили його провал. Вони були такі :

• Система санкцій захищених від вето. План Баруха передбачав утворення окремої ради ядерної безпеки для рішень по санкціях щодо порушників нового режиму контролю, що були б обов’язкові та швидкі. В подальшому на запитання, яких саме санкцій жадав Барух – він відповідав однозначно – війни.

• Америка не здасть свій ядерний арсенал (на той час 9 бомб). Більш того – не відмовиться вона і від розробки та виробництва нової ядерної зброї, допоки міжнародні гарантії не будуть прийняті та не почнуть діяти. Фактично проголошувалося – Америка вступить під контроль нового органу в останню чергу, коли під ним уже перебуватимуть інші великі країни.

СРСР та інші країни розцінили ці два пункти як спроби США виграти час для розвитку своє ядерної програми та загальмувати їх (особливо він на це не погоджувався через те, що деякі науковці задіяні в Манхетенському проекті добровільно передавали йому інформацію по ЯЗ) - СРСР вотував план у Раді Безпеки – таким чином проваливши його. Після провалу Плану Баруха будь-які надії на Радянсько – Американське порозуміння чи співпрацю в сфері ядерних технологій були втрачені.

Через місяць після провалу Плану Баруха конгрес США вирішує прийняти хоч якісь міри і приймає Акт МакМагона (також відомий як Акт Атомної Енергії). Він створював два органи: КОАТЕ США - Комісію з Атомної Енергетики Сполучених Штатів Америки, та ОКАТЕ – Об’єднаний Комітет з Атомної Енергії. КОАТЕ очолив Девід Ліленталь. Головне - цей акт проголошує нову політику США в ядерній сфері. Він повертає ідею монополії США в сфері ядерної зброї, запроваджує режим секретності в усьому, що стосується атомної енергетики, передбачаючи смертну кару за порушення цього режиму, та проголошує одноосібне нерозповсюдження.

Конфлікт щодо комбінату „Вісмут” у східній Німеччині (збагачений уран), запускає конфронтації що в подальшому призводять до розподілу Н.

29 серпня 1949 року СРСР випробовує свою ядерну бомбу. Реакція на це в США – пошук винних. Радянська бомба створена на багато років швидше, аніж прогнозували в США, що призводить до поступового наростання паніки перед СРСР в американському суспільстві, та згодом – Маккартизму. Президент Трумен змушений проголосити про розробку нової, значно більш потужної, водневої бомби. Прогнозована сила цієї бомби сягала 10-15 мегатонн - єдиним можливим її застосуванням було цілковите винищення не тільки дуже великих міст, а й імовірно цілих країн. Разом з тим вчені вивчали можливі наслідки такої бомби – і пройшли до жахаючих висновків – ядерна зима, новий льодяниковий період, повністю забруднена атмосфера, винищення людства, чи відкинення його назад до кам’яного віку. 1 листопада 1952 на острові Елугелаб архіпелагу Маршаллових островів було проведено випробування стаціонарного термоядерного вибухового пристрою силою в 10 мегатонн (в 450 разів більше ніж бомба скинута на Нагасакі). Наслідки були вражаючі – острова більше не існувало. 12 серпня 1953 року СРСР також випробував свою водневу бомбу розроблену академіком Андрієм Сахаревим.

За такої складної ситуації президентом стає Дуайт Ейзенхауер. На час приходу Ейзенхауера до влади США уже не мали ядерної монополії – клуб ядерних держав доповнився Великобританією і СРСР. Його доктрина масованої відплати була уже на такою актуальною без монополії, тай нові види ядерною зброї загрожували повним знищенням людства. Кошти, виділені на ядерні програми з часів Манхетенського Проекту були дуже значні навіть для США, до того ж Корейська війна вдарила по бюджету та подала Вашингтону урок, а в суспільстві наростала постійна паніка щодо ядерної зброї. До того ж був іще один головний фактор – акт МакМагона перешкоджав передавати технології іншим країнам, а СРСР міг спокійно поширювати їх, і використовувати для політичного впливу в країнах Азії та Африки, особливо тих, що нуждалися в електроенергії. Це могло штовхнути їх на бік СРСР – США не міг дозволити СРСР отримати таку пропагандистську перемогу. 1955 – Ейзенхауер в ГА ООН проголошує план „Атом заради Миру”. Він визнає небезпеку ЯЗ, потребу її легітимного контролю та розробку мирного використання атому.

1955- конференції ООН з мирного використання атомної енергії в Женеві, близько 25000 науковців з багатьох країн. Конференція по заснування МАГАТЕ була призначена на 1956 рік, знову ж в Женеві. На ній було прийнято статут МАГАТЕ, а назва організації затверджена офіційно. За статутом організація забезпечувала дослідження і безпеку в цивільному використанні атома та контроль за ядерною промисловістю і запасами урану через інспектування.

Але в подальшому США через реалізацію плану „Атом заради Миру” намагаючись нарощувати вплив в таких країнах як Ізраїль, Індія, Пакистан передали їм свої ядерні розробки і матеріали, чим заснували їх ядерні програми і створили проблеми, які існують і сьогодні.

2. Кіпрська проблема — комплекс проблем етнополітичного характеру у відносинах між грец. і тур. частинами населення о. Кіпр. У повоєнний період греки-кіпріоти розпочали політ, агітацію за нац. самовизначення й об'єд­нання з Грецією. Коли Велика Британія відхи­лила цю вимогу, Нац. орг-ція кіпрських борців (ЕОКА) у квітні 1955 розгорнула партиз. війну проти британців, яка протягом наступних років набула значного розмаху. У червні 1958 Велика Британія оголосила «План партнерства», який передбачав надання більшої автономії грец. і тур. громадам у внутр. справах при збереженні брит. суверенітету над Кіпром. Туреччина прийняла цей план, але Греція і провідник грец. опору на острові, голова православної церкви Кіпру архієпископ Макаріос відхилили його. Британія була змушена погодитися на­дати незалежність острову за умови забез­печення її стратегічних інтересів у регіоні, а 11.02.1959 у Цюріху Греція і Туреччина дійшли згоди щодо структури влади в Республіці Кіпр. 19.02.1959 в Лондоні була підписана угода між Грецією, Туреччиною, Великою Британією, архієпископом Макаріосом і доктором Фазілем Кучуком, що представляли відповідно громади грец. і тур. кіпріотів. Вона передбачала надання Кіпру незалежності, визнавала можливість його об'єднання з Грецією, а для забезпечення стратегічних інтересів Лондона залишала за ним дві військ, бази. Гарантами незалежності нової д-ви ставали Велика Британія, Греція і Туреччина. 16.04.1960 була проголошена неза­лежність Кіпру, того ж року він був прийнятий в Організацію Об'єднаних Націй, 1961 став чле­ном Співдружності Націй.

Конституція Кіпру проголосила респ. прав­ління на чолі з президентом, якого обирає грец. громада, і віце-президентом, якого обирає тур. громада, термін їхніх повноважень становив 5 років. Було забезпечене фіксоване кількісне представництво двох спільнот в усіх урядових структурах, включно з урядом — 70% греків і 30% турків. Законодавчу владу уособлювала Палата представників із 80 членів, що обира­лися терміном на 5 років роздільно кожною громадою (56 від греків-кіпріотів і 24 від турків-кіпріотів). Грец. й тур. депутати отримали право сепаратно приймати рішення з питань, пов'язаних з виборчим законодавством, вве­денням мита і податків для кожної з громад. У грудні 1959 Президентом Кіпру був обраний архієпископ Макаріос, а віце-президентом — доктор Фазіль Кучук. Але у грудні 1963 відбу­лося розмежування грец. і тур. громад. Консти­туція 1960 залишалася чинною, однак турки-кіпріоти відмовились брати участь у роботі держ. органів. Загострилися протиріччя з К. п. і між Грецією та Туреччиною, які погрожували ввести свої війська на острів. Згідно з рез. Ради Безпеки <Х>#№186 від 4.03.1964, на Кіпр були направлені Збройні сили ООН з підтримки миру. 1968 почалися переговори між двома грома­дами: греки-кіпріоти виступали за збереження держ. єдності, турки-кіпріоти — за федерат, систему. У 1973 Макаріос був знову обраний президентом, але 15.07.1974 на острові за під­тримки військ, хунти Греції був здійснений військ, переворот, Макаріоса усунено від влади. 20.07.1974 на острові висадилися тур. війська, які зайняли 37% території Кіпру; внаслідок числених збройних сутичок між сторонами бл. 200 тис. греків-кіпріотів і 40 тис. турків-кіпріотів стали біженцями. У лютому 1975 в тур. зоні була проголошена Федеративна Турецька Держава Республіки Кіпр, а в лис­топаді 1983 — Турецька Республіка Північного Кіпру (ТРПК), яку визнала лише Туреччина; 1985 тут була прийнята власна конституція. Зв'язки між обома частинами країни фактично перервалися. У 80-і намітилась певна розрядка у відносинах між обома частинами Кіпру, 1984 ТРПК в принципі погодилася на передачу грекам анклаву Вароша-Мараш, вивід інозем. військ (турецьких і грецьких), відкриття міжнар. аеропорту в Нікосії й обговорення проблем свободи пересування, вільного вибору місця проживання та захисту прав власності. Прийняття цих принципів було поставлено в залежність від згоди кіпрського керівництва на визначення терміну «федерація» як утво­рення, в котрому кожна громада буде зберігати за собою високий ступінь автономності

в питаннях, що за Конституцією 1960 належа­ли до компетенції центр, уряду. У травні 1989 були відведеш війська з 24 прикордонних постів на «зеленій лінії», що розділяла Нікосію; на острові залишився 2,3-тисячний контингент ООН і близько 20 тис. тур. вояків.

У 1992 Генеральний секретар ООН Б. Бутрос-Галі запропонував план урегулювання, який передбачав створення на Кіпрі федерат, респуб­ліки з президентом — представником греків-кіпріотів і віце-президентом — представником турків-кіпріотів. ТРПК відхилила пропозиції, зажадавши, щоб кожна з зон острова була суве­ренною. 1993 на виборах Президента Кіпру переміг Г. Клірідєс, який займав жорсткі націо­налістичні позиції, греки-кіпріоти також від­кинули пропозиції ООН, переговорний процес між двома громадами фактично було заморо­жено. Найважливішим аспектом політики Кіпру в 90-і стали відносини з Європейським Союзом. Республіка Кіпр подала заяву про вступ в ЄС 1990, переговори з цього питання були при­значені на січень 1998. ТРПК заявляла, шо буде протидіяти прийняттю Республіки Кіпр до ЄС, поки Туреччина не увійде до його складу. З 1997 ЄС здійснив численні дип. спроби знайти вихід з цього глухого кута, але усі вони завершилися невдачею. У результаті ЄС ухвалив рішення, згідно з яким Республіку Кіпр (тобто, грец. час­тину острова) було прийнято окремо 1.05.2004; у відповідь ТРПК заявила, що буде змушена піти на ще більш тісну інтеграцію з Туреччиною.

Наприкінці 90-х загострилося військ.-політ. протистояння двох частин острова, Греції та Туреччини. 1997 уряд Республіки Кіпр повідо­мив про свій намір придбати в Росії комплекси ППО з радіусом дії 150 км і розмістити їх біля міста Пафос; розгорнулася кіпрська «ракетна криза». Туреччина оголосила про намір збіль­шити до 35 тис. чол. свій військ, контингент у ТРПК. У свою чергу, збройні сили Республіки Кіпр були тісно інтегровані з грецькими. ТРПК підписала 1998 нові екон. угоди з Туреччиною, що привели до поглиблення їх екон. інтеграції.