3. Еволюція зовнішньої політики рф

Зовнішня політика РФ після міжнародного визнання країни як правонаступниці СРСР, збереження її членства в ООН й у Раді Безпеки ООН орієнтована на зміцнення ролі ООН у міжнародних відносинах, послідовне проходження Статуту ООН.

Завдання формування нової після багаторічної "холодної війни" зовнішньополітичної стратегії Росії змушують її будувати відносини з колишніми ідеологічними супротивниками СРСР із позицій ділового партнерства. Лідери країн Заходу не відразу погодилися визнати в РФ рівноправного партнера. Росії довелося заново освоювати геополітичний простір, формувати відносини із країнами СНД, займатися врегулюванням виникаючих конфліктів, захищати права співвітчизників, які знаходяться за межами РФ, прагнучи одночасно до відновлення історичної наступності зовнішньої політики Росії.

Зовнішня політика РФ орієнтована на формування зовнішньополітичної стратегії по забезпеченню миру в умовах глобалізації й загострення зовнішньополітичної обстановки. Це має на увазі участь Росії в інститутах глобального регулювання, реалізацію мирного зовнішньополітичного курсу (участь у контролі над озброєннями, проведення цілеспрямованої політики в області роззброювання), регіональне й двостороннє співробітництво, забезпечене мирними дипломатичними засобами, захист від акцій міжнародного тероризму з урахуванням відповідальності РФ як постійного члена Ради Безпеки ООН.

Видне місце в зовнішній політиці РФ займає двостороннє співробітництво із країнами СНД по створенню "пояса добросусідства". Із цих країн найбільше успішно зовнішньополітичне партнерство РФ і Білорусії. В 1996 між ними був підписаний Договір про утворення Співтовариства Білорусії й Росії, в 1999 - Договір РФ і Республіки Бєларусь про державотворення .

В 2000 прийнята Концепція зовнішньої політики РФ: багатополярний світ на принципах міжнародного права, демократії й співробітництва, боротьба за забезпечення міжнародної безпеки.

Участь РФ в інститутах глобального регулювання, орієнтованого на підтримку миру й безпеки, на боротьбу з міжнародним тероризмом - один з показників включенности країни в рішення загальносвітових завдань. В 2001 при участі РФ була прийнята резолюція Ради безпеки ООН про протидію тероризму й створенні Контртеррористического комітету РФ. Росія бере активну участь у всіх авторитетних міжнародних інститутах: в Організації по безпеці й співробітництву в Європі (ОБСЄ), у Європейському Союзі (ЄС), в "великій вісімці" - групі лідерів восьми найбільш розвинених країн миру. На саміті "вісімки" в Евіані в 2003 вона домоглася створення "Групи контртеррористических дій". РФ разом з ООН й ОБСЄ брала участь в урегулюванні конфліктів в Абхазії, Південній Осетії, Нагорному Карабасі й Придністров”ї. Розвиток двосторонніх відносин з ЄС й ОБСЄ закріплено Спільною декларацією про зміцнення діалогу й співробітництва, відповідно до якої РФ визнається країною з ринковою економікою, що може увійти в Постійну раду партнерства.

У Раді Європи РФ бере участь у реалізації політичної декларації "За Більшу Європу без кордонів". Ведеться поступове відновлення відносин між РФ і НАТО, заморожене в результаті силових дій альянсу проти Югославії. Створено Раду Росі - НАТО, що розробляє програми спільн дій по нерозповсюдженн збро масов знищенн і боротьб з міжнародн тероризм

В 2003 набутив чинності Договір між РФ і США про скорочення стратегічних ядерних потенціалів - це крок до створення глобальної системи контролю (політико-дипломатичними, а не силовими методами) за нерозповсюдженням ракет і ракетних технологій. Ведеться робота із запобігання торгівлі ядерною й хімічною зброєю, зброєю масового знищення. У тім же 2003 західними країнами була підписана Угода про багатобічну ядерно-екологічну програму в Росії, у тому числі по утилізації списаних атомних підводних човнів. Продовження політики регіонального добросусідського співробітництва реалізується Угодою між РФ, Білорусією, Казахстаном, Україною по формуванню Євразійського економічного простору. Мова йде про переміщення товарів, послуг, капіталу й робочої сили.

Російсько-американські відносини от уже півтора десятиліття (із часу підписання в 1992 Хартії російсько-американського партнерства й дружби) характеризуються як теплі й дружні. Центральне місце в діалозі двох країн займають питання економічної стабільності й контролю над озброєннями. В 1994 набутив чинності Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. В 2002 він був підтверджений.

Активно розвиваються двосторонні відносини РФ із провідними європейськими країнами, особливо виділяється тристоронній діалог по найважливіших проблемах сучасності з Німеччиною й Францією. Нарощує РФ співробітництво й з багатьма країнами на Близькому Сході, беручи участь й в урегулюванні ізраїльсько-палестинського конфлікту, виступаючи проти агресії США в Іраку, підтримуючи відповідні резолюції ООН.

Поступальний розвиток прийняли взаємини РФ із країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону. У створену в 2001 Шанхайську організацію співробітництва ввійшли РФ, Китай, Казахстан, Киргизія, Таджикистан й Узбекистан. РФ включена в роботу Асоціації держав Південно-Східної Азії й Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва. Пріоритетним у цьому регіоні для РФ є її зв'язки з Китаєм. Підписано угоди по врегулюванню прикордонних питань, про зміцнення довіри у військовій області, про взаємне скорочення збройних сил у прикордонних районах. Розвиваються зв'язки з Індією на рівні стратегічного партнерства. РФ прагне досягти прогресу в російсько-японських відносинах, поки що ускладнюють питанням про національну приналежність ряду далекосхідних островів.

РФ виступає з позицій комплексного підходу до гострих проблем Африки, вносить істотний вклад у мирний вирішення міжнаціональних конфліктів, ратуючи за стійкий розвиток країн цього континенту.

Беручи участь в економічному співробітництві із країнами Європи, Америки, Азії, РФ веде переговори про вступ у Всесвітню торговельну організацію. Ціль РФ - домогтися такої інтеграції країни в систему світового господарства, яка б забезпечила вихід на світовий ринок не тільки енергоресурсів (нафта, газ, вугілля, ліс), але й продукції російської промисловості й сільського господарства, створення сприятливого клімату для іноземних інвестицій, урегулювання проблем зовнішнього боргу.

РФ підтримує діяльність співвітчизників за рубежем, відстоюючи їхні законні інтереси, наполягаючи на збереженні позицій російської мови в країнах колишнього СРСР.

Білет №24

1. Індо-пакистанський конфлікт. Історія та суч.стан.

2. Інтеграційні процеси та регіональна безпека в Латинській Америці у 80 – рр. – н початку ХХІ с.

3. Криза та розпад ялтинсько-потсдам.системи МВ.

1. Індійсько-пакистанська війна 1965 —

Військ. зіткнення між Індією та Пакистаном, викликане початком збройних заворушень в інд. шт. Джамму і Кашмір. Інд. керівництво вважало, що виступи мусульман у Джамму і Кашмірі інспіровані Пакистаном. На загост­рення ситуації також вплинув збройний конф­лікт навколо Качського Рану, що виник на поч. 1965 і залишався неврегульованим. Пакистан розраховував на підтримку в конфлікті з Індією з боку союзників по військ, блоках Організації Центрального договору (СЕНТО) і Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО). Усну підтримку позиції Пакистану надали Іран, Ту­реччина, Індонезія, а також КНР, що з поч. 60-х перетворилась на головного союзника Паки­стану в регіоні. Водночас, за винятком КНР, що провела військ, приготування на кордонах Індії, решта д-ав обмежилися політ, заявами і не на­дали реальної допомоги Пакистану у війні. Індія натомість у 1965 спиралася на потужну військ, та політ, підтримку СРСР, зв'язки якого з Паки­станом у 1-й пол. 60-х значно послабилися вна­слідок пакистансько-китайського зближення. На поч. серпня 1965 уряд Пакистану та влада Азад Кашміру («Вільного Кашміру») виступили з заявами, в яких відкидали звинувачення у своїй причетності до заворушень в Джамму і Кашмірі, але назвали їх початком повстання проти Індії і оголосили про солідарність з антиінд. опози­цією. Напруженість на лінії припинення вогню в Кашмірі, викликана спробами інд. військ запобігти проникненню з території Пакистану озброєних груп, у середині серпня переросла в численні зіткнення між підрозділами інд. та пакистанської армій, розташованими вздовж кордону. Активна фаза війни розпочалася на поч. вересня і тривала бл. З тижнів; жодна із сторін не досягла помітного успіху.

Миротворчі зусилля Організації Об'єднаних Націй протягом тривалого часу були безрезуль­татними, оскільки Індія вимагала визнання агресії з боку Пакистану, а Пакистан наполягав на виведенні всіх військ із території Кашміру і проведенні плебісциту під наглядом міжнар. сил ООН, сформованих із представників країн Азії та Африки. Безперспективність продов­ження бойових дій змусила сторони погоди­тися на припинення вогню згідно з резолюцією Ради Безпеки ООНвід 20.09.1965. 17.09.1965 по­слуги у врегулюванні конфлікту між воюючими сторонами запропонував голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін, який запросив Прем'єр-міністра Індії Л.Б. Шастрі та Президента Па­кистану Айюб Хана до Ташкента для прове­дення двосторонніх переговорів. При цьому СРСР пропонував переговори в двосторон­ньому форматі, відмовляючись від функцій посередництва. 22.10.1965 цю пропозицію прийняла Індія, 25.11.1965 — Пакистан. За ре­зультатами переговорів сторін 10.01.1966 було прийнято Ташкентську декларацію, яка зафік­сувала зобов'язання двох д-ав відновити «нор­мальні мирні відносини» (див. Ташкентська конференція 1966). Активним противником Ташкентської декларації виступив мін. зак. справ Пакистану З.А. Бхутто, який наполягав, що без вирішення Кашмірської проблеми мирне співіснування двох д-ав є неможливим. Багато в чому це стало причиною неповного виконан­ня положень декларації з боку Ісламабада. США ще до початку конференції заявили про невизнання домовленостей, яких сторони дій­дуть у Ташкенті. А.М. Кобзаренко

Індійсько-пакистанська війна 1971 (Війна за незалежність Бангладеш) — збройний конф­лікт між Індією та Пакистаном 3-17.12.1971, викликаний втручанням Індії у внутр.-політ, кризу в Пакистані, що була спричинена скасу­ванням Ях'я Ханом результатів заг.-нац. виборів грудня 1970 та репресіями проти опозиції й бенгальського населення Схід. Пакистану. 26.03.1971 у Схід. Бенгалії було проголошено Народну Республіку Бангладеш (НРБ). Міжуря­довими військами та загонами «Мукті Бахині», сформованими опозиційною бенгальською партією «Авамі Ліг», розпочалися бойові дії, що призвели до масового відтоку біженців на тери­торію Індії (на сер. 1971 у прикордонних районах Індії перебувало бл. 10 млн. біженців). До грудня 1971 Індія офіційно займала нейтральну позицію щодо конфлікту в Пакистані, але засуджувала практику силового придушення пакистанським військ, режимом громадян, свобод схід.-бен-гальського населення. Урядом /. Ганді послі­довно здійснювалася дип. підготовка війни проти Пакистану. Індія домоглась засудження

дій Ісламабада світовим співтовариством, що істотно обмежило можливу допомогу Пакистану з боку США під час війни. 9.08.1971 Індія підписала Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу з СРСР, чим забезпечила собі рад. підтримку в конфлікті з Пакистаном. 3.12.1971 пакистанські ВПС здійснили бомбові удари по інд. військ, аеродромах. Скористав­шись цим, Індія розпочала війну, одночасно здійснивши напад на Пакистан у зах. і схід, його частинах. 6.12.1971 Індія визнала Бангладеш, у відповідь Пакистан розірвав із нею дип. сто­сунки. 16.12.1971 пакистанська армія у схід, сек­торі капітулювала, внаслідок чого було укладено перемир'я. Мирне врегулювання між двома д-вами було досягнуто з підписанням Сімлської угоди 1972.1.-п. в. кардинально змінила геополіт. картину регіону Півд. Азії: з утворенням неза­лежної НРБ Ісламабад втратив стратегічну перевагу, яку давала йому можливість загрожу­вати Індії з двох напрямків, тому був змушений усе тісніше зближуватися з КНР Індія остаточно утвердилася як регіональний лідер.

Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану. Індія послідовно відстоювала позицію, згідно з якою проблему було врегульовано Сімлською угодою, пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. Ситуація кардинально змінилася після початку наприкінці 1989 року масових антиіндійських виступів у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996) та розміщено значне угруповання індійських військ (за різними даними від 600 тис. до 1 млн. чол.), що розпочало боротьбу з пропакистанськими та сепаратистськими угрупованнями, що ведуть партизанську війну (“Хізб-ул-Муджахеддин”, “Лашкар-і-Тойба”, Фронт визволення Джамму і Кашміру). З 1989 по 1999 рік за офіційною статистикою осіб з обох сторін конфлікту загинуло близько 60 тис. чоловік, поширеною є практика терористичних дій. У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13.ХІІ.2001 року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагається вирішити проблему силовими методами.