
- •Громадянська війна в Іспанії, зміст, політики „невтручання”.
- •Бандугська конференція
- •Близькосхідне врегулювання в 90-ті рр. Хх ст.
- •3. Близькосхідне врегулювання в 90-ті рр.
- •2. Криза розрядки. Друга холодна війна.
- •2. Деколонізація африканського континенту. Створення та діяльність оає.
- •3. Еволюція Європейської політики України
- •12. Агресія Іраку проти Кувейту. Війна в затоці.
- •Ліга Націй та її діяльність.
- •Тайванська проблема в мв.
- •Миротворча діяльність оон в 90-ті хх ст. – на поч. Ххі.
- •3.Миротворча діяльність оон в 90-ті хх ст. – на поч. Ххі.
- •Політика „умиротворення агресора”. Мюнхенська угода.
- •Нарада з безпеки і співробітництва в Європі.
- •Концептуальні засади і головні напрямки зп незалежної України.
- •16. Політика умиротворення агресора. Мюнхенська угода.
- •3. Концептуальні засади та основні напрямки зп незалежної України.
- •Аншлюс Австрії, його міжнародні наслідки.
- •Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.
- •Косовська проблема в мв.
- •2. Створення Ізраїлю. Перша арабо-ізраїльська війна.
- •Зп українських національних урядів у 1917-1921 рр.
- •Розвиток політичних відносин між африканськими державами у 60-70-і рр.
- •Еволюція взаємин Україна-нато.
- •1. Зп українських національних урядів 1917 – 1921 рр.
- •3.Еволюція взаємин Україна-нато.
- •Вісь „Берлін-Рим-Токіо”: зміст, мета, етапи формування.
- •Еволюція зп кнр у 60-90 рр.
- •Україна в регіональних організаціях
- •1. Вісь Берлін-Рим-Токіо. Зміст, мета, етапи формування.
- •2. Еволюція зп кнр у 1960-2000 роки.
- •27.Україна в регіональних організаціях
- •20. Створення Ялтинсько-Потсдамської системи. Її витоки та базові засади.
- •Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 1933-1935рр
- •„Нова східна політика ” фрн.
- •Об’єднання Німеччини та його наслідки.
- •31. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 1933-35 роках.
- •2. Близькосхідне врегулювання в 80-ті рр
- •2. Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення асеан та її діяльність.
- •3. Проблема реформування оон.
- •2. Радянсько-китайські відносини
- •2. Завершення холодної війни та блокового протистояння.
- •3. Проблема розширення єс
- •Копенгагенські критерії
- •Політичні критерії
- •Економічні критерії
- •Питання про відкриття „другого фронту” в Європі в 1941-1944 рр.
- •Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р. Та його вплив на мв у Південній Азії.
- •Проблема боротьби з міжнародним тероризмом в сучасному світі.
- •3. Проблема боротьби з міжнародним тероризмом на сучасному етапі.
- •3. Берлінські кризи 1948-49 та 1958-61 років.
- •3. Відносини між Україною та Росією. Стан і перспективи
- •Версальсько-вашингтонська система мирних договорів.
- •Договір про звичайні збройні сили в Європі.
- •2. Німецьке питання після іі с.В.
- •3. Створення та еволюція єс.
- •Тегеранська конференція та її рішення.
- •Становлення пост-біполярної системи мв.
- •1. Тегеранська конференція та її рішення.
- •2. Сталінізація країн Центральної та Східної Європи
- •3. Особливості постбіполярної системи мв.
- •3.Еволюція доктринних засад зп срср.
- •2. Інтеграційні процеси в Західній Європі у 1970-1980-тих рр.
- •3. Еволюція зовнішньої політики рф
- •2. Інтеграційні процеси та регіональна безпека в Латинській Америці в 1980-2000і рр.
- •3.Криза та розпад ялтинсько-потсдам.Системи мв.
- •3. Війна сша та їхніх союзників в 2003 році проти Іраку.
- •Арабо-ізраїльське протистояння у 60-70-і рр
- •3. Афганська проблема в мв
- •Політика сша в Європі по завершенні Другої св.Війни. „План Маршала”.
- •Загальноєвропейський процес у 80-ті рр.
- •1.Політика сша в Європі по завершенні Другої св.Війни. „План Маршала”.
- •2. Загальноєвропейський процес у 1980-тих роках
- •1. Війна сша у в`єтнамі
- •2. Карибська криза
- •3. Розширення нато на Схід
- •1. Становлення блокового протистояння в Європі після іі св.
- •3. Особливості сучасних мв, тенденції.
- •2. Конголезька криза і оон.
- •3. Корейська проблема в мв
3.Еволюція доктринних засад зп срср.
До закінчення другої світової війни радянська зовнішня політика підійшла з базовими доктринальними настановами, які було сформульовано Леніним, а потім оформлено й закріплено в роки правління Й. Сталіна. її основу становило розуміння історичного процесу як протиборства та зміни суспільно-економічних формацій: капіталізм приречений, на зміну йому неминуче прийде комуністична формація як підсумок розвитку людства. Міжнародні відносини похідними від цього процесу і являють собою специфічну форму класової боротьби — основної рушійної сили всіх явищ та процесів у міжнародному житті. Класовий підхід передбачав орієнтацію на «світову революцію» та її підтримку Радянським Союзом. СРСР проголошувався оплотом усіх сил миру, демократії та соціального прогресу йому відводилася авангардно-революційна роль у світовії історії, особливе, месіанське призначення. З існуванням старої, капіталістичної формації пов'язувалася неминучість нових війн, отже, запобігання війнам вважалось можливим лише через ліквідацію імперіалізму.
З цих фундаментальних витоків радянської зовнішньої політики бере початок відверта несумісність головних принципів, що їх постійно декларувало радянське керівництво, — пролетарського інтернаціоналізму та мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Такий концептуальний дуалізм, утілюючись у практичній політиці, посилював класову двополюсність міжнародних відносин в умовах; коли керівні кола капіталістичних країн і без того скептично ставилися де ідеї «мирного співжиття.
Досвід формування й діяльності антигітлерівської коаліції під час другої світової війни важко переоцінити: він довів можливість взаємодії держав з різним суспільним устроєм. Проте цю взаємодію навряд чи можна охарактеризувати як стратегію мирного співіснування. Спільні дії СРСР, США, Великобританії та інших союзних держав розгорталися не в мирні часи, а в умовах війни й диктувалися імперативом досягнення спільної мети — розгрому фашистської Німеччини та мілітаристської Японії.
У повоєнні роки двоїстість у підході Радянського Союзу до проблем мирного співіснування та пролетарського інтернаціоналізму збереглася й навіть посилилася
В основоположній промові перед виборцями 9 лютого 1946 р. Й. Сталін так окреслив ситуацію і завдання СРСР на повоєнний період: перемога у війні означає перемогу радянського суспільного ладу, який є більш життєздатним і стійким порівняно з нерадянським суспільним ладом; кризи, катастрофи й війни є наслідком розвитку світового капіталізму, і нові війни є неминучими; Радянський Союз має бути готовим до нової війни й гарантувати свою безпеку за допомогою нарощування економічної могутності Посилення радянською правлячою верхівкою конфронтаційного навантаження політико-доктринальних настанов, які визначали конкретні цілі та дії радянської дипломатії, а також бачення сучасного світу, яскраво виявилися в «доктрині Жданова», що її було сформульовано в доповіді секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова на нараді дев'яти комуністичних і робочих партій у вересні 1947 р. в Польщі. «Доктрина Жданова» базувалася на концепції «двох таборів», які сформувалися у світі після другої світової війни. Згідно з доповіддю, «імперіалістичний та антидемократичний табір» на чолі зі США ставить перед собою мету зміцнення імперіалізму, боротьбу з соціалізмом та демократією, встановлення американського світового панування; «антиімперіалістичний та демократичний табір» на чолі з СРСР веде боротьбу проти загрози нових війн та імперіалістичної експансії, за зміцнення демократії та викоренення залишків фашизму. Й. Сталін, який правив Радянським Союзом до березня 1953 р., до кінця своїх днів дотримуючись чорно-білого бачення світу, незмінно підкреслював запеклість та абсолютну непримиренність суперечностей між капіталізмом і соціалізмом, принципову несумісність систем і фатальну неминучість нової війни, доки СРСР перебуває «у капіталістичному оточенніПісля смерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрішній та зовнішній політиці СРСР відбулися багатопланові зміни. В роки правління М. Хрущова зовнішню політику Радянського Союзу, зазнали істотного переосмислення й трансформації. Переломним у цьому сенсі став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.),
По-перше, йшлося про ревізію сталінської теоретичної схеми, згідно з якою світова війна є неминучою, доки існує капіталізм.
По-друге, М. Хрущов рішуче відійшов від сталінського трактування мирного співіснування як збройного перемир'я, відсутності стану війни між двома непримиренно антагоністичними системами. Мова йшла не лише про їх співіснування, а й про необхідність поліпшення відносин, У новій програмі КПРС підкреслювалося, що «мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних держав є об'єктивною необхідністю розвитку людського суспільства. Війна не може й не повинна слугувати засобом вирішення міжнародних проблем. Мирне співіснування або катастрофічна війна — лише так поставлено питання історією». Разом з тим програма визначала мирне співіснування як «специфічну форму класової боротьби» між соціалізмом та капіталізмом у світовому масштабі..
По-третє, нове радянське керівництво почало відходити від сталіністського сприйняття США як «найнепримиреннішого та найлютішого ворога». Прихід у жовтні 1964 р. до керівництва партією і державою Л. Брежнєва та його «команди» не вніс кардинальних змін в концептуальні основи зовнішньої політики СРСР. Як і раніше, її двома головними «китами» залишалися мирне співіснування і пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм. певні новації.
По-перше, на перше місце він поставив завдання згуртування соціалістичних країн, надання підтримки національно-визвольній боротьбі народів Азії, Африки, Латинської Америки, і лише потім йшлося про політику мирного співіснування. По-друге, з ім'ям Л. Брежнєва пов'язана поява концепції, яку на Заході назвали «доктриною обмеженого суверенітету». Цю доктрину, яка розвивала принципи «братерської взаємодопомоги» та «соціалістичного інтернаціоналізму», було сформульовано в період підготовки та здійснення в 1968 р. військового втручання СРСР та його союзників у події в Чехословаччині з метою обгрунтувати правомірність цієї акції. В ряді виступів влітку—восени 1968 р. Л. Брежнєв наполегливо «просував» тезу, згідно з якою ніхто не вправі втручатися ззовні в процеси побудови соціалізму в країнах «соціалістичної співдружностіПо-третє, розвиваючи прагматичні тенденції політики М. Хрущова, радянське керівництво в період правління Л. Брежнєва взяло курс на подолання високого рівня міжнародної напруженості та конфронтації, характерного для часів «холодної війни», і політику розрядки міжнародної напруженості.
Білет№23
Мирне врегулювання в Європі після Другої св. війни. Підписання мирних договорів із союзниками Німеччини в Європі.
Інтеграційні процеси в Західній Європі в 70-80 рр.
Еволюція ЗП Російської Федерації.
1. Мирне врегулювання в Європі після ІІ С.В.
Згідно з рішеннями Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав — СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією. Нью-Йоркська сесія Ради міністрів закордонних справ завдяки взаємним компромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статгями проектів мирних угод з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини. Мирні угоди з Італією, Колгарісю, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1У47 р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р. Найзначніші територіальні зміни передбачала угода з Італією. Згідно з нею кордони Італії було прокладено в межах її території за станом на 1 січня 1938 р., за винятком різних перевалів (Франції), східної частини Юлійської Крайни, Комуни Зоря, острова Пелагоза й низки дрібних островів, які відійшли до Югославії; Додеканезьких островів, які відійшли до Греції. Крім того, західна частина Юлійської Крайни разом із містом Трієст була визнана Вільною територією Трієст. Далі питання про цю територію стало предметом переговорів між Італією і Югославією. Переговори ці завершилися в 1954 р. укладенням угоди про встановлення нового кордону між двома державами і поділом між ними, зі згоди ООН, Вільної території Трієст. Територіальні пункти мирної угоди з Румунією передбачали відновлення її кордонів за станом на 1 січня 1941 р., за винятком румуно-угорського кордону, який було визначено в межах, що існували на 1 січня 1938 р. До Румунії відійшла Північна Трансільванія, відторгнена від неї на користь Угорщини за рішенням віденського арбітражу від 30 серпня 1940 р. Постанови цього арбітражу було визнано недійсними. Територіальні пундяи мирної угоди з Угорщиною, окрім передання Румунії Північної Трансільванії, передбачали також передання Чехословаччипі трьох сіл на південному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон установлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до Угорщини південних районів Словаччини й Закарпатської України було проголошено недійсними. Новий кордон між Угорщиною і СРСР збігався з кордоном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р. Фінляндія повертала Радянському Союзові область Петсамо (Печенга). Кордони Болгарії було залишено без змін. Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болгарії. Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення основних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих. Італія втратила всі права на свої територіальні володіння в Африці, а саме на Лівію, Еритрею та Італійське Сомалі. Остаточну долю цих володінь мали визначити уряди СРСР, США, Англії й Франції протягом одного року з дня набрання чинності угоди з Італією. Якщо ж чотири держави не дійдугь згоди про долю цих територій за вказапий період, питання мало бути передане на розгляд ГА ООН. Так і сталося: IV сесія Генеральної Асамблеї ухвалила рішення надати незалежність Лівії не пізніше від 1 січня 1952 р. (Лівію проголошено незалежною державою у грудні 1951 р.), а Італійське Сомалі передати під опіку Італії терміном на 10 років. Еритрея (після проведення в ній референдуму) за рішенням ГА ООН була приєднана до Ефіопії на федеративних засадах у 1952 р. З 1962 р. вона стала однією з провінцій Ефіопії. Італія зобов'язувалася поважати суверенітет і незалежність Албанії й Ефіопії. Постанови мирних угод про воєнних злочинців зобов'язали переможені країни вжити всіх необхідних заходів для арешту й віддання під суд воєнних злочинців. Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерівської Німеччини. Італія зобов'язувалася ліквідувати всі укріплення па кордоні з Францією і Югославією, на Сардинії і Пелагозьких островах.
Чисельність італійської армії обмежувалася до 250 тис. солдатів і офіцерів, італійських військово-повітряного і військово-морського флотів — по 25 тис. офіцерів і рядових. Чисельність армії Румунії, включаючи зенітну артилерію, встановлювалась у 125 тис. осіб, чисельність особового складу військово-повітряних сил Румунії — у 8 тис. осіб і військово-морських сил — у 5 тис. осіб. Сухопутну армію Угорщини було обмежено до 65 тис., особовий склад її військово-повітряного флоту —до 5 тис. осіб. Армія Болгарії, включаючи зенітну артилерію, мала становити до 56 800 осіб, особовий склад її військово-повітряного флоту — до 5200 осіб і військово-морського флоту — 3 500 осіб. Сухопутну армію Фінляндії було обмежено до 34 400 осіб. Крім того, Італії дозволялося мати два лінкори. Військові статті угоди зобов'язували Італію передати урядам СРСР, США, Англії й Франції 163 військових кораблі. Тоннаж військово-морського флоту Румунії обмежувався до 15 тис. т, Болгарії — до 7200 т, Фінляндії — до 10 тис. т.
Постанови мирних угод з Італією, Румунією, Болгарією та Угорщиною про окупаційні війська у цих країнах зобов'язували держави-переможниці вивести свої війська не пізніше як через 90 днів із дня набрання чинності мирними угодами. До того ж усе майно переможених країн, яке перебувало в розпорядженні окупаційних збройних сил і за яке не було надано компенсацію протягом цих же 90 днів, підлягало поверненню цим країнам. Радянському Союзові дозволялося утримувати збройні сили в Угорщині й Румунії для забезпечення комунікацій з Австрією, де розташовувалися окупаційні війська. Постанови мирних угод з питань репарацій передбачали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, яких вони завдали своєю агресією країнам-переможницям. Тут ураховувалося, що такі колишні ворожі країни, як Італія, Румунія, Болгарія та Угорщина, не лише розірвали союз з гітлерівською Німеччиною на заключному етапі ІІ С.В., а й проголосили Німеччині війну і реально воювали проти неї.
Репарації на користь СРСР, за умовами мирних угод, були встановлені: з Італії — й сумі 100 млн дол. і її із виплатою протягом семирічного терміну за рахунок поставок італійського заводського й інструментального обладнання, інших виробів італійської промисловості, а також за рахунок італійських активів у Румунії, Болгарії й Угорщині; з Румунії —у сумі 300 млн дол. з виплатою у восьмирічний термін, починаючи з 12 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок; з Угорщини — у сумі 200 млн дол. з виплатою протягом восьми років, починаючи з 20 січня 1945 р., за рахунок товарних поставок; з Фінляндії — у сумі 300 млн дол. з виплатою протягом восьми років, починаючи з 19 вересня 1944 р., за рахунок поставок. Угорщина зобов'язувалася сплатити Югославії та Чехословаччині репарації на суму 100 млн дол. Репараційні зобов'язання Італії щодо Югославії були встановлені в сумі 125 млн дол., щодо Греції — 100 млн дол., щодо Ефіопії — 25 мли дол. та іцодо Албанії — в сумі 5 млн дол. Сума репарацій з Болгарії на користь Греції становила 45 млн дол. і на користь Югославії — 30 млн дол.. Репараційні претензії до переможених країн інших держав-переможниць (у тому числі США, Англії й Франції) мали задовольнятися, по-перше, за рахунок повного вилучення активів колишніх ворожих держав, які перебували до дня набрання чинності мирними угодами на території країн-персможпиць; по-друге, за рахунок компенсації переможеними країнами 2/3 збитків, завданих під час війни громадянам кпереможниць, які перебували на території колишніх ворожих держав і мали там свої капіталовкладення.