2. Сталінізація країн Центральної та Східної Європи

Розчарування в парламентско-республиканских формах правління було частиною психологічної спадщини кризи 1929 - 1933 р., вихід з якого в 30-х роках всі країни знайшли на шляху посилення виконавчої влади.

За винятком Чехословакии довіри до демократичних інститутів у Східній Європі не випробовували в жодній країні. У Польщі режим, що існував напередодні світової війни й виріс із диктатури Юзефа Пилсудского, ні за якими критеріями не був ліберальним, та й інтелігенція в цій країні не встигла, по суті, сформуватися. У Румунії між війнами правили консерватори, які в 40-х роках напрочуд легко погодилися співробітничати з гітлерівцями. Правда, у Румунії й Угорщині, в 20-30-х роках були зачатки багатопартійності, політичні партії були міцно убудовані в місцеві диктатури, були їхніми частинами. Не було демократії ні в Болгарії, ні в Югославії, де влада належала аристократії й консервативній бюрократії. Радянський досвід не здавався жителям Східної Європи ідеальним. Але він робив враження. Про сталінські репресії 30-х років знали мало, і радянський режим здавався краще фашистського: принаймні , він орієнтувався на залучення громадян у державну систему - на відміну від нацизму, що будувався на дискримінації й виключенні із суспільства те однієї, те іншої категорії громадян. СРСР не був знаменням світлого майбутнього, але він здавався символом відходу від кошмарного минулого.

Радянський Союз поводився в Східній Європі обачно, не бажаючи ускладнень із Вашингтоном і Лондоном. Але обережна лінія розумілася в Москві як відмова від спроб вийти за географічні межі того, що з 1945 р. по згоді зі США й Британією в СРСР сталі вважати поясом безпеки Радянського Союзу. Дії усередині цього пояса не вважалися в Москві ні наступальними, що ні провокують стосовно Заходу. СРСР піклувався про безпеку границь і робив це, строя зі східноєвропейських країн геополітичний заслін. У Східній Європі йому були потрібні дружні режими.

Радянське керівництво на чолі зі Сталіним завзято здійснювало свою концепцію встановлення й зміцнення режимів народної демократії і їхніх зімкнень у єдиний табір. Цьому сприяло й те, що Радянський Союз уклав з рядом цих держав обопільні умови про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво. Ще до завершення війни відповідні договори були укладені СРСР із Чехословакией (12 грудня 1943), Югославією (11 квітня 1945) і Польщею (21 квітня того ж року). Після ратифікації мирних договорів з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини в 1948 р. СРСР уклав договори про дружбу, співробітництво й взаємну допомогу з Румунією (4 лютого), Угорщиною (18 лютого) і Болгарією (18 березня).

Всі ці договори були однотипними. Вони відзначали прагнення обох сторін розвивати й зміцнювати дружні відносини, боротися за зміцнення загального миру й міжнародної безпеки. Сторони брали зобов'язання вдосконалювати взаємні економічні й культурні зв'язки в дусі дружби й співробітництва. Вони домовилися брати участь у всіх міжнародних діях, що мають метою забезпечення миру й безпеки народів, і спільно вживати всі залежні від них міри до усунення будь-якої погрози поновлення агресії з боку Німеччини або іншої держави, що об'єдналося б з нею. У випадку залучення одного з договірних держав у воєнні дії з Німеччиною, що відновила б свою агресивну політику, інший учасник договору зобов'язувався негайно зробити жертві агресії військову й іншу допомогу всіма можливими . способами Досить важливим було зобов'язання сторін консультуватися між собою по всіх важливих міжнародних питаннях, що зачіпає їхні взаємні інтереси. На настійну вимогу Сталіна до договорів, що не містили подібного зобов'язання, у лютому 1948 р., були погоджені спеціальні додаткові протоколи.

Тим самим стала оформлятися система договірно-правових відносин між країнами, що утворили соціалістичний табір у Європі. Центром цієї системи стала Москва, на яку й орієнтувалися країни народної демократії в міжнародних відносинах. Таким чином, СРСР очолив групу країн, що згуртовано виступали в зовнішньополітичній сфері.