1. Версальсько-вашингтонська система мирних договорів.

2. „Німецьке питання ” після Другої св. війни.

3. Договір про звичайні збройні сили в Європі.

1. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних ВІДНОСИН — глобальна система міждерж. відносин, встановлена після закінчен­ня Першої світової війни державами-переможни-цями; спиралася на систему міжнар. дог-рів, ство­рену на Паризькій мирній конференції 1919-20 та Вашингтонській міжнародній конференції 1921-22. Версальська система мирних дог-рів (Версальсь­кий мирний договір 1919 з Німеччиною, Сен-Жер-менський мирний договір 1919 з Австрією, Нейїсь-кий мирний договір 1919 з Болгарією, Тріанонський мирний договір 1920 з Угорщиною та Севрський мирний договір 1920 з Туреччиною) закріплювала територ. зміни, які відбулись унаслідок Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Вашингтонська система дог-рів (Договір 4 д-ав 1921, Договір 5 д-ав 1922, Договір 9 д-ав 1922) визначала спів­відношення сил на Тихому океані та в Схід. Азії, а також завершувала визначення співвідношення сил між провідними акторами міжнародними у світі. В.-В. с. стабілізувала повоєнний устрій в Європі, закріпила статус-кво в колоніях. Один із найбільших здобутків В.-В. с. — створення Ліги Націй, постійно діючої міждерж. орг-ції, яка ставила завдання збереження миру, гарантії безпеки міжнародної та врегулювання суперечок між своїми членами виключно мирним шляхом. Водночас при створенні основних міжнар. інсти­туцій В.-В. с. поза ними залишались країни, що програли в Першій світовій війні, а також Ра­дянська Росія та США. В.-В. с. мала нерівно­правний характер: не були розв'язані протиріччя між державами-переможницями й д-вами, що зазнали поразки, не ліквідовані протиріччя між великими й малими країнами. Т. ч., у самій цій системі були закладені підвалини реваншизму, які збільшувались унаслідок відсутності дійо­вого контролю за виконанням укладених угод та значних територ. перерозподілів в Європі (друге «велике переселення народів»), що створили основу для міжетнічних конфліктів. В.-В. с. м. в. не була стійкою, і після короткого періоду відносної стабільності зазнала спершу кризи Вашингтонського порядку в 1929-33 внаслідок поширення япон. експансіонізму, а згодом і Версальського порядку в 1933-37 через односторонні дії Німеччини та Італії. Після аншлюсу Австрії та Мюнхенської угоди 1938 В.-В. с. м. в. остаточно поступилась нім. гегемонії

В ЄврОПІ.

2. Німецьке питання після іі с.В.

З самого початку було вирішено, що німецька проблема буде врегульована після проблеми союзників. СРСР сформулював свою позицію в документі “про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Після ІІ С.В. Німеччина була поділена спочатку на 3, потім на 4 сектори. І таким же чином і Берлін. СРСР наполягав на створення центрального німецького уряду, який би контролював всю територію, не дивлячись на зони окупації. Але це не влаштовувало Західні країни. І тому в кожній зоні окупації було створено свою адміністрацію. Проблема: Яка сила (СРСР чи Захід) зможуть залишити свій вплив для того щоб об’єднати Німеччину під своїм контролем? І лише тоді, коли стало зрозуміла, що ні одна із сторін не буде віддавати своїх позицій, розпочинаються сепаратні підходи до врегулювання проблеми. В грудні 46 року перший крок до створення двох німецьких сепаратних держав (об’єднання англоамериканської зони – “бізонія”). Мова йшла про так зване економічне об’єднання. бо на той час вплив СРСР з його плановою економікою в своїй окупаційній зоні був вищий. Щоб протистояти такій позиції і було створено дві зони. В березні 47 року на Московській сесії ради міністрів закордонних справ була обнародувана доповідь Гувера, де вперше прозвучала пропозиція про створення сепаратної західнонімецької держави. На протязі перших післявоєнних років ні про який німецький уряд мова не йшла.

В травні 47 року було підписано англо-американську угоду про реорганізацію двохзональних економічних органів. Через декілька місяців було зроблено ще один крок: розповсюдження плану Маршала на території Західної Німеччини. З цього періоду проходить швидкий зріст рівня життя на заході. Окрім цього на території західних окупаційних зону було створено Економічну раду. Але фактично вона була наділена парламентськими функціями. Окрім неї було створено виконавчий комітет з урядовими функціями, тобто виконавчий орган. І також 6 директоратів з функціями галузевих міністерств. Тобто розпочинається створення структури майбутньої сепаратної держави.

В листопаді – грудні 47 року – п’ята Лондонська сесія Ради МЗС. СРСР робить спробу проконтролювати цей процес і виступає з пропозицією створення загального уряду, підписати з цим урядом мирний договір, проект договору обговорити на мирній конференції держав антигітлерівської коаліції. Але рішення з боку Західних держав було незворотнє – рух на створення сепаратних держав. Розширюється повноваження економічної ради. Вона фактично отримала форму нижньої палати. Створюється верхня палата, так звана Рада Земель. Було створено фактичний уряд під назвою адміністративна рада. Створюється адміністративний суд і Центральний банк Земель. На цей час Франція погодилась включити свою зону окупації до майбутньої держави. Все було готове для проголошення сепаратної держави. В лютому 48 року проходить сепаратна Лондонська Нарада. В ній брали участь США, Великобританія, Франція, країни Бенілюксу. На цій нараді було принципово проголошення рішення про створення держав. Було рішення проголосити державу, створити конституцію але залишити окупаційний стан. Було прийнято остаточне рішення приєднати Саарський рудний басейн до Франції. Треба було провести таку акцію, яка б наочно продемонструвала план західних країн і перевірила реакцію СРСР.

В червні 48 року проходить сепаратна грошова реформа. На території Західної Німеччини вводиться нова західнонімецька марка. СРСР нічого зробити проти обігу нової марки не міг. Пізніше в червні німецька марка розповсюджується на західні сектори Берліну. СРСР дізнався про це за тиждень і друкує свої східні марки. Але це не вплинуло на хід подій. СРСР вводить блокаду західної частини Берліна. Були блоковані автошляхи, залізниці. Поставки починаються робити літаками (деякі дні 10 тис. тон щоденно). Спочатку СРСР був певен, що треба протриматись до осені. Але не пощастило і умови польоту були чудовими.. СРСР запропонував зняти західну марку, а СРСР зніме блокаду. Західні країни не погодилися. Тобто фактично блокада Берліну продовжувалась до 49 року. Більш того, західні німці були настільки перелякані, що після того, як припинили блокаду, то вони створили недоторканий запас. Фактично весною 49 року блокада була знята але демонстративно повітряний міст існував до жовтня 49 року. В червні 49 року США, Франція і Англія приймають рішення про створення централізованої окупаційної адміністрації, як перший крок до створення централізованої західнонімецької держави. 20 червня 1949 р. інститут військових губернаторів перетворено на інститут Верховних комісарів Зх Нім. 14 серпня проходять вибори в Бундестаг, 15 вересня – вибори канцлера (К. Аденауер).

Припинення блокади збіглося в часі зі схваленням військовими губернаторами Основного закону Західної Німеччини, урочисто оприлюдненого 23 травня 1949 р. Ця дата вважається днем створення ФРН.

СРСР нічого не залишалось як проголосити НДР. СРСР передав НДР функції управління, залишивши тільки контрольну комісію. Всі внутрішні функції виконувалися НДР. 7 жовтня 1949 проголошено НДР, 15 жовтня між нею і СРСР встановлено дипломатичні відносини. Розпочинається новий період в історії німецьких держав. Перш за все мова йшла про розпочату економічну інтеграцію.

У жовтні 49 р. – «петерзберзькі угоди», уряд ФРН отримує обмежені повнов. у сфері ЗП. У травні 50-го року з’являється план Шумана – міністра закордонних справ Франції. Мова йшла про об’єднання зусиль провідних європейських країн у видобутку вугілля і сталі. 17 квітня 1951 було створено Європейське об’єднання вугілля і сталі, куди ввійшли Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу. Отримавши суверенітет ФРН намагається розширити свої повноваження. Направляє США, Англії меморандум про нові принципи взаємовідносин між ФРН і окупаційними державами. Тобто пропозиція ФРН про нові умови відносин. Мирної угоди ще не було. Формально стан війни ще продовжувався. Окупаційні війська залишались на території ФРН, але їх мета – захист ФРН ззовні (за «петерзберзькими угодами»). Було прийнято пропозицію ФРН і зроблено крок до її економічної реабілітації. У жовтні 49 р. ФРН вступає до Ради Європи, першої МО.

США звернулись до НАТО з тим, щоб розширити повноваження ФРН, щоб дати їй більше повноважень. План Плевена – згідно цьому плану Німеччина не має власної армії, але створює незначні збройні сили, які входять до складу об’єднаної збройної армії. Цей план досить широко обговорювався але реально реалізований не був. Було створено наступний крок – підписання 26 травня 1952 року “загального договору” (Боннський договір). Це був міжнародно-правовий документ, в якому відмінявся окупаційний статус Німеччині. ФРН надавалася повна самостійність у внутрішній і зовнішній політиці, окрім питань, пов’язаних з майбутнім об’єднанням і питань пов’язаних з західним Берліном. Передбачалось, що для європейської армії в рамках плану Плевена Німеччина виставить 12 дивізій. 27 травня 1952 р. було обговорено і підписано Паризький договір про створення європейської оборонної спільноти. Це було розширення військових прав Західної Німеччини і фактичне створення армії. Пізніше Національні збори Фр. не ратифікували Паризький договір. План створення європейської армії провалився.

В жовтні 1954 року на Паризькій нараді проголошується створення європейської оборонної спільноти під назвою “Західний європейський союз”. Але для нас рішення Паризької наради цікаве протоколом, який передбачав приєднання ФРН до НАТО. Це був безпрецедентний крок західних країн. СРСР миттєво відреагував. 7.07.55 ФРН вступає до НАТО. В травні 55 року було створено Організацію Варшавського договору. Коли ФРН отримала такий статус її активність значно підвищилася. В 1955 році (вересень) відбувається візит західнонімецької делегації на чолі з Аденауером в Москву. Було вирішено про встановлення дипломатичних відносин між ФРН і СРСР. В грудні 55 року приймається доктрина Хальштейна. Виняток було зроблено тільки для Радянського Союзу. Три країни відчули на собі дію цієї доктрини: Куба, Югославія, Занзібар. ФРН намагається прискорити процес об’єднання Німеччини під своїм контролем.

3. Договір про звичайні збройні сили в Єв­ропі (ДЗЗСЄ) підписаний 19.11.1990 у Пари­жі представниками 22 держав-членів НАТО й ОВД; був спрямований на встановлення однакових рівнів озброєнь між двома воєнними блоками, усунення дисбалансу й асиметрії в розвитку озброєнь та зменшення небезпечної концентрації військ і сил, насамперед у Центр. Європі, а також у прилеглих районах. В основу ДЗЗСЄ покладений блоковий підхід, за яким встановлювались однакові між НАТО й ОВД рівні озброєнь: танки — по 20 000, бойові бро­ньовані машини (ББМ) — по 30 000, артилерія калібром 100 мм і більше — по 20 000, бойові літа­ки — по 6 800, бойові вертольоти — по 2 000. Фак­тичне припинення дії Варшавського договору 1955

на час підписання ДЗЗСЄ призвело до додат­кового закріплення в його тексті розподілу озброєнь між СРСР й іншими країнами ОВД: танки— 13 300 та 6 700; ББМ — 20 000 та 10 000; артсистеми — 13 700 та 6 300; бойові літаки -5 150 та 1 650; бойові гелікоптери — 1 500 та 500.

Виконання зобов'язань за ДЗЗСЄ щодо рівнів озброєнь мало бути здійснене протягом 44-міс. терміну в три етапи: період підтвердження вихідних даних (120 днів); період скорочень (З роки); період підтвердження кінцевих рівнів (120 днів). ДЗЗСЄ має безстроковий термін, передбачає систему обміну інформацією про склад, кількість та місця розташування озброєнь, а також заходи верифікації, головним із яких стали інспекції на місцях: інспекції оголошених місць без права відмови та інспекції на вимогу в межах зазначених районів (із правом відмови). Уся європ. територія держав-учасниць, згідно з ДЗЗСЄ, поділялась на три райони: централь­ний, фланговий і тиловий. Для кожного з них були визначені максимальні квоти бойової тех­ніки та озброєнь, що можуть бути розміщені в бойових частинах та окремо зберігатись на скла­дах. У кордонах колишнього СРСР під дію ДЗЗСЄ підпали військ, угруповання Ленінградського, Прибалтійського, Білоруського, Київського, При­карпатського, Одеського, Півн.-Кавказького, За­кавказького, Московського та Приволзько-Уральського військ, округів.

Після розпаду СРСР і виникнення на його території нових незалежних д-ав, 8 із яких стали учасницями ДЗЗСЄ, постала необхідність адаптувати його до нових умов. У грудні 1991 розпочались переговори між Україною, РФ, Бі­лорусією, Казахстаном, Молдовою, Вірменією, Азербайджаном і Грузією про розподіл бойової техніки та озброєнь рад. армії, які були роз­горнуті на території дії ДЗЗСЄ. 15.05.1992 в Ташкенті ці д-ви підписали Угоду про принципи і порядок виконання договору про звичайні збройні сили в Європі, у якій було підтверджено всі зобов'язання колишнього СРСР, визначено основні принципи взаємодії та співробітництва учасників ДЗЗСЄ, для кожної д-ви встановлено макс. індивід, рівні озброєнь і техніки відповідно до ДЗЗСЄ. У період скорочення з 17.07.1992 до 16.11.1995 держави-учасниці зменшили озброєння й техніку для досягнення встановле­них макс. рівнів.

Нова необхідність зміни умов дог-ру виникла у зв'язку з приєднанням Польщі, Угорщини

та Чехії до НАТО. Ці зміни були враховані в новій редакції дог-ру, закріпленій в Угоді про адаптацію ДЗЗСЄ та Заключному акті конфе­ренції держав-учасниць договору під час Стам­бульського саміту ОБСЄ 1999. В адаптованому дог-рі блоковий принцип його побудови був замінений на позаблоковий, який полягав у за­безпеченні нац. безпеки держав-учасниць власними силами, незалежно від приєднання країни до того чи іншого блоку. НАТО погоджу­валась на зменшення граничних рівнів наземних озброєнь. Сумарні скорочення нац. рівнів озбро­єнь 19 членів НАТО склали: танків — бл. 4,8 тис. одиниць, ББМ — 4,0 тис. одиниць, артсистем — понад 4,0 тис. одиниць. У результаті адаптації для кожної з держав-учасниць дог-ру були за­кріплені нац. та територ. граничні рівні озброєнь. Нац. рівень визначає макс. кількість озброєнь, яку може мати кожна окрема країна згідно з дог-ром. Територ. рівень визначає сумарну кількість озброєнь, яка може бути розміщена на території тієї чи іншої д-ви, включно з її нац. збройними силами та розміщеними на її тери­торії інозем. військами. При цьому територ. рівні поширюються тільки на наземні озброєння й не розповсюджуються на авіацію. Згідно з умо­вами адаптованого дог-ру, дозволяється також передача наземних озброєнь держав-учасниць одна одній. Адаптований договір у цілому ство­рює більш жорсткий і стабільний режим, який практично виключає неконтрольоване накопи­чення наземних озброєнь і проведення широко­масштабних наступальних операцій.

Для країн, що входили до ОВД, в адаптованому дог-рі нац. рівні озброєнь відповідають рівням територіальним. Для країн НАТО рівень назем­них озброєнь зменшений, але при цьому для таких країн, як Німеччина, Італія, Іспанія та ін., визначена значна різниця між нац. та територ. рівнями, шо дає можливість перекидання на їхні території військ інших країн НАТО. Така ж схема у визначенні різниці рівнів прийнята й для Угорщини, Польщі, Словаччини, Чехії. Ці країни заявили, що зберігають за собою право при тимчасовому розгортанні збільшити військ, угруповання на своїй території на 459 танків, 723 ББМ і 420 артсистем. Право на таке збіль­шення тимчасового розгортання передбачено також для інших учасниць дог-ру, включаючи й Україну. Для 7 країн ЦСЄ, колишніх членів ОВД, а також для України залишились обмеження на озброєння, що знаходяться в регулярних

військ, частинах; так, Україна у військ, части­нах може мати не більше 3,13 тис. танків, 4,35 тис. ББМ і 3,24 тис. артсистем.

В адаптованому дог-рі для України та Росії збереглись вимоги щодо «флангових зон», але па­раметри цих зон суттєво змінені в бік змен­шення. В Україні «флангова зона» звузилась до меж території однієї Одеської області. Згідно з новими умовами, в Одеській області може розміщуватись не більше 400 танків, 400 ББМ і 350 артсистем. Перевищити цю стелю з метою запобігання загрозам нац. безпеці Україна може тимчасово, додатково розгорнувши в Одеській області 153 танки, 241 ББМ і 140 артсистем. Інозем. війська на території держави-учасниці дог-ру можуть бути присутні тільки з її згоди. Для проведення миротворчих операцій інозем. військ, контингенти можуть бути розгорнуті тільки на підставі резолюції Ради Безпеки ООН або рішення ОБСЄ. Після набуття чинності Угоди про адаптацію дог-ру приєднатися до нього може будь-яка європ. д-ва на добро­вільній основі та в індивід, порядку.

Білет №20

1. Формування антигітлерівської коаліції.

2. Суецька криза.

3. Створення та еволюція ЄС

1. Формування антигітлерівської коаліції.

В червні 1941 р. керівники США й Англії публічно заявили про готовність підтримати Радянський Союз.

12 липня в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і Великобританії про спільні дії у війні проти Німеччини». Сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу та підтримку у війні проти Німеччини, не вести з нею переговорів і не укладати сепаратного мирного договору. Ця угода поклала початок утворенню антигітлерівської коаліції.

В липні 1941 СРСР підписує угоди з емігрантськими урядами Польщі, Чехословаччини, Югославії. В липні-серпні радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантськими урядами Греції, Норвегії та Бельгії. 26 вересня Радянський Союз визнав уряд де Голля.

29 липня – 1 серпня 1941 відбулася місія Гопкінса в Москву, де він підтвердив радянському уряду обіцянку президента Ф. Рузвельта негайно надати СРСР допомогу без застережень. Пізніше Г. Гопкінс очолив керівництво американською програмою ленд-лізу.

14 серпня Ф. Рузвельт і У. Черчілль підписали на військовій базі Арджентія (на острові Ньюфаундленд) декларацію «Атлантична хартія», де були проголошені право всіх народів вибирати форму правління, прагнення до економічного співробітництва між усіма країнами, свобода особистості, свобода думки й віросповідання, свобода від злиднів й свобода від страху (тобто захист від війни). Рузвельт і Черчілль одночасно запропонували скликати в Москві нараду для обговорення питань про воєнне постачання Радянського Союзу.

29 вересня — 1 жовтня в Москві відбулася конференція представників СРСР, США й Великобританії. Сторони підписали протокол про поставки США й Англії до СРСР з 1 жовтня до 30 червня 1942 р. щомісяця: 400 літаків, 500 танків, 2 тис. т алюмінію, 1 тис. т броньових листів для танків та ін. У свою чергу, СРСР зобов'язався поставляти Англії і США необхідну стратегічну сировину.

30 жовтня Рузвельт повідомив Москву про рішення уряду США надати СРСР безпроцентну позику в розмірі 1 млрд. дол. з виплатою її через 5 років після війни. 7 листопада США поширили положення закону про ленд-ліз на Радянський Союз.

7 грудня 1941 року – вступ США у війну (Перл Харбор).

У грудні 1941 – січні 1942 р. відбулася Вашингтонська конференція США й Англії. Рузвельт і Черчілль разом із міністрами й військовими керівниками домовилися про те, що Німеччина для їхніх країн є ворогом номер один. За пропозицією Рузвельта країни — учасниці антигітлерівської коаліції стали називатися не «союзні держави», а «Об'єднані нації». Саме ці 26 Об'єднаних націй 1 січня 1942 р. підписали у Вашингтоні Декларацію про співробітництво й цілковиту перемогу у війні проти учасників Тристороннього пакту та їхніх спільників. Об'єднані нації зобов'язалися «не укладати сепаратного перемир'я або миру з ворогами».

26 травня 1942 р. в Лондоні був підписаний англо-радянський «Договір про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни», який замінив англо-радянську угоду від 12 липня 1941 р.

Молотов прибув до Вашингтона 29 травня 1942 р. і мав переговори з Рузвельтом, Хеллом та Гопкінсом. Рузвельт повідомив, що другий фронт буде відкрито в 1942 р. і що американський та англійський штаби працюють у цьому напрямі. 11 червня 1942 р. сторони підписали американо-радянську угоду про принципи, «застосовувані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресорів».

Договір СРСР з Англією й угода зі США оформили правову основу союзу трьох держав, завершили утворення антигітлерівської коаліції Об'єднаних націй.

2. Суецька криза 1956 (Друга арабо-ізраїль-ська війна, Англійсько-французько-ізраїльська агресія 1956 проти Єгипту) — війна Великої Британії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту за контроль над Суецьким каналом та військ.-політ, домінування на Бл. Сході. Приводом для війни стала націоналізація єгипетським урядом Г. Насера Суецького каналу, згідно з декретом, оприлюдненим 26.07.1956 в Олександрії. Націо­налізація англ.-франц. Загальної компанії Суець­кого каналу була здійснена урядом Єгипту після відмови з боку США у наданні фінанс. допомоги на будівництво першої черги Асуансь­кої греблі, що мала велике значення для роз­витку єгипетської економіки. Дії Єгипту ви­кликали негативну реакцію з боку Франції — власника 52% акцій компанії і Великої Бри­танії — основного користувача каналу і влас­ника 44% акцій компанії, які почали плану­вання військ, акції проти Єгипту. 2.08.1956 США, Велика Британія і Франція виступили зі спільною заявою про необхідність встано­вити міжнар. контроль над каналом; 16.08.1956 у Лондоні відкрилась конференція користу­вачів каналу за участю 22-х країн, на розгляд якої була винесена англ.-франц.-амер. пропози­ція. Втім, вона не знайшла одностайної підтрим­ки як така, що невиправдано обмежує сувере­нітет Єгипту. Тоді питання було винесене Ве­ликою Британією та Францією на розгляд Ради Безпеки ООН (5-13.10.1956), при цьому вони заявили, що залишають за собою право застосувати силу. Але запропонований Британією і Францією проект резолюції не був прийнятий через вето СРСР. Після провалу дип. спроб урегулювання кризи Велика Британія і Франція розробили спільний з Ізраїлем план бойових дій проти Єгипту. Метою Ізраїлю у війні було вирішення проблеми блокади арабами Акабсь-кої затоки і заборони Єгиптом проходу Суець-ким каналом суднам, що направлялися в Із­раїль чи йшли з його портів. Велика Британія і Франція сподівалися використати напад Ізраї­лю як привід для військ, втручання. У ніч з 29 на 30.10.1956 ізраїльські війська напали на Єгипет. 31.10.1956 Велика Британія і Франція пред'явили Єгипту й Ізраїлю ультиматум з ви­могою не пізніше, ніж через 12 годин припи­нити воєнні дії, відвести їхні війська на десять миль від Суецького каналу і дозволити ввести англ.-франц. війська в Порт-Саїд. Ізраїль, Армія оборони (ЦАХАЛ) котрого знаходилися далеко від каналу, прийняв ультиматум, а Єгипет його відхилив. Увечері 31.10.1956 англ.-франц. авіація піддала бомбардуванням Каїр, Олек­сандрію і міста зони каналу; 5.11.1956 повітр. десантами було захоплено Порт-Саїд та Порт-Фуад, а 6.11.1956 на захоплених плацдармах було висаджено потужний мор. десант. РБ ООН, що зібралася 30.10.1956 після нападу Ізраїлю на Єгипет, розглянула проект резолюції, яка за­суджувала Ізраїль, вимагала негайного припи­нення вогню і відведення ізраїльських військ на лінію перемир'я, а також закликала країни-члени ООН утриматися від застосування сили чи загрози застосування сили і не надавати Ізраїлю військ, допомоги. Однак резолюція не була прийнята через застосування вето Ве­ликою Британією і Францією. 1.11.1956 відкри­лось надзвичайне засідання Генеральної Асамблеї ООН, яка наступного дня прийняла переваж­ною більшістю голосів резолюцію про припи­нення вогню і відведення військ агресора. 4.11.1956 ГА ООН прийняла рішення про ство­рення надзвичайних збройних сил ООН і вве­дення їх в Єгипет. СРСР різко засудив англ.-франц.-ізраїльську агресію проти Єгипту; 5.11.1956 рад. уряд звернувся до урядів Великої Британії, Франції і Ізраїлю з посланнями, в яких вимагав негайно припинити війну в Єгипті і вивести інозем. війська з його тери­торії та попереджував про небезпечні наслідки, до яких може привести продовження інтервен­ції. 6.11.1956 із вимогою припинити воєнні дії

виступив Президент США Д. Ейзенхауер. Спів-падіння рад. і амер. позицій в конфлікті спону­кали до припинення агресії проти Єгипту. 6.11.1956 брит. уряд повідомив ООН про своє рішення припинити вогонь, а 7.11.1956 воєнні дії були припинені повсюди, того ж дня ГА ООН прийняла рішення про створення міжнар. сил ООН для контролю за виведенням англ.-франц.-ізраїльських військ із території Єгипту, перші підрозділи яких прибули в Єгипет вже 15.11.1956. Велика Британія та Фран­ція завершили виведення військ з території Єгипту 22.12.1956. Ізраїль, який фактично вже 2.11.1956 реалізував свої головні цілі, відкривши для судноплавства Тиранську протоку, ще про­тягом майже 3 місяців продовжував окупацію єгипетської території і його війська були оста­точно виведені 7.03.1957. Перемога Єгипту в б-бі проти англ.-франц.-ізраїльської агресії, підтриманій світовою громадськістю, приско­рила розпад колоніальної системи, сприяла зростанню авторитету Єгипту і Г. Насера в арабських країнах і у світі в цілому. Водночас, політ, і екон. позиції Великої Британії і Франції в бл.-схід. регіоні були підірвані, і він оста­точно перетворився на зону рад.-амер. супер­ництва.