Копенгагенські критерії

22 червня 1993 року на своєму засіданні в Копенгагені Європейська Рада визначила принципи розширення Європейського Союзу. Згідно з цими принципами країни Центральної та Східної Європи, які висловили бажання, можуть стати членами Європейського Союзу. За цього "приєднання може відбутися, щойно країна зі статусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов'язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам". Ці вимоги включають стабільні демократичні інституції, повагу до меншин, існування ринкової економіки, здатної витримати конкурентний тиск у Союзі, спроможність дотримуватися цілей політичного, економічного і валютного союзу. Таким чином, на Копенгагенському саміті було визначено критерії членства в Європейському Союзі. Ці критерії, що отримали назву Копенгагенських критеріїв (Copenhagen criteria), стосуються політичних та економічних засад, а також готовності виконувати належні зобов'язання.

Політичні критерії

Стабільність інститутів, які є гарантами демократії, верховенства закону, прав людини; поваги до прав меншин і їх захисту.

Економічні критерії

Існування функціональної ринкової економіки, а також здатність витримати весь тягар конкурентного тиску та силу ринкових стимулів у рамках Європейського Союзу.

Критерії стосовно прийняття принципів "спільного набутку" (acquis communautaire ¹) співтовариства

Спроможність узяти на себе обов'язки членства включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу

Білет№17

1. Питання про відкриття „другого фронту” в Європі в 1941-1944 рр.

2. Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р. Та його вплив на мв у Південній Азії.

3. Проблема боротьби з міжнародним тероризмом в сучасному світі.

1. Другого фронту проблема в Другій сві­товій ВІЙНІ — питання про відкриття союзни­ками СРСР фронту в Європі в період Великої вітчизняної війни 1941-45; одне з найгостріших у відносинах між провідними членами антигіт­лерівської коаліції. Д. ф. п. постала практично одразу після нападу Німеччини на СРСР 22.06.1941. Уже 27.06.1941 посол СРСР у Вели­кій Британії Майський у бесіді з членом брит. уряду лордом Бівербруком поставив питання про необхідність початку бойових дій в Європі брит. військами проти Німеччини. 18.07.1941 Й. Сталін у листі до В. Черчілля також поставив питання про відкриття Другого фронту в Півн. Франції. Але брит. керівництво не бажало фор­сувати його вирішення, оскільки побоювалось посилення впливу СРСР у повоєнному світі й поширення його контролю на країни Центр.-Схід. Європи, відтак прагнуло вступити в бойові дії на континенті в той час і в тому місці, що найбільшою мірою відповідатимуть інтересам Лондона. Водночас існували об'єктивні перешкоди для швидкого відкриття Другого фронту. Амер. армія ще була на стадії перебудови, бри­танська, що зазнала значних втрат при відступі з Франції в 1940, не встигла відновити сили; у союзників не було матеріал, засобів для здійс­нення десантної операції великих масштабів.

Після вступу США у війну проти Німеччини амер. керівництво виявило певну підтримку рад. вимог про відкриття Другого фронту. Рішен­нями амер.-брит. конференції на Ньюфаунд­ленді в серпні 1941 перемога в Європі була про­голошена першочерговим завданням союзників, після чого вони перейшли до практичної фази планування операцій. У грудні 1941 генерала Д. Ейзенхауера було призначено відповідальним за підготовку операції союзників з висадки у Франції. Під його керівництвом було розроб­лено та представлено у квітні 1942 брит. стороні два плани висадки в Європі: 1943 (операція «Раундап») і 1942 — у разі розгрому рад. армії та виходу СРСР із війни (операція «Следжхам-мер»). За основу було прийнято план операції «Раундап», водночас брит. сторона зберегла певні застереження навіть щодо терміну висадки в 1943. У результаті, замість відкриття Другого фронту в Європі, на Вашингтонській конфе­ренції 22.12.1941-14.01.1942 було прийнято рі­шення про висадку амер. та брит. військ у франц. Півн. Африці (операція «Торч»). Під час візиту наркома закорд. справ СРСР В. Молотова до Вашингтона в червні 1942 в амер.-рад. комюніке терміном відкриття Другого фронту було визна­чено 1942; аналогічні зобов'язання було взято й брит. керівництвом. Але в серпні 1942 Велика Британія та США переглянули свої наміри й повернулися до планів операцій лише в Півн. Африці. Під час свого візиту до Москви 14.08.1942 В. Черчілль передав рад. уряду мемо­рандум, у якому повідомлялось про неможли­вість відкриття 1942 Другого фронту в Європі та про початок операції «Торч» у жовтні того ж року. Брит. й амер. керівництво заявили про перене­сення терміну висадки в Європі на весну 1943.

Під час Касабланської конференції 1943 Велика Британія та США не прийняли рішення про відкриття Другого фронту в Європі. Було ухва­лено завдати ударів на Сицилії та на півдні Італії (операції «Хаскі» та «Аваланш»). У травні 1943 у Вашингтоні Ф. Рузвельт і В. Черчілль домови­лись перенести відкриття Другого фронту в Єв­ропі на травень 1944. Під час Квебекськоїконфе­ренції 1943 лідери Британії та США підтвердили дату висадки в Півн. Франції (операція «Овер-лорд») — 1.05.1944. Попри вимоги СРСР, пи­тання про укладення зобов'язуючої угоди між союзниками щодо терміну відкриття Другого фронту не було включено в порядок денний Московської конференції міністрів закорд. справ Великої Британії, СРСР та США (див. Московські конференції 1941, 1943). Конкретні рішення щодо Д. ф. п. були ухвалені на Теге­ранській конференції 1943. Вона взяла до уваги, що операцію «Оверлорд» буде здійснено протягом травня 1944 разом з операцією в Півд. Франції. Другий фронт у Європі було відкрито висадкою амер.-брит. війську Нормандії 6.06.1944.

2. Індійсько-китайський конфлікт 1962 - прикордонне зіткнення між Республікою Індія та Китайською Народною Республікою у зв'язку з рішенням першої прийняти на своїй території далай-ламу, дух. і політ, керівника тибетців, та кілька тисяч тибетських біженців після придушення НВАК повстання в Тибеті 10.03.1959. Незважаючи на визнання Індією приналежності Тибету до Китаю (Делі підтри­мав китайсько-тибетську угоду 1951 про суве­ренітет КНР над Тибетським авт. районом), після інциденту з далай-ламою китайська сто­рона звинуватила Індію в експансіонізмі в Ти­беті та всьому гімалайському регіоні. Було також офіційно висунуто претензії до Індії на території заг. площею бл. 104 тис. км², пере­важно в Півн.-Зах. Прикордонному агентстві та районі Аксай Чін в Ладакху (шт. Джамму і Кашмір). 8.09.1962 китайські війська пе­рейшли кордон у схід, секторі (лінія Мак-Магона) в районі Тхагла, 20.10.1962 почалося широкомасштабне вторгнення китайських військ на територію Індії на зах. та центр, ді­лянках. У результаті бойових дій Китай зайняв 14 тис. км² території в Аксай Чін і і ряд тери­торій на півн. сході, які Індія вважала своїми. Індія, що розраховувала на фактор рельєфу при обороні своїх півн. і схід, кордонів, зазнала по­разки, причому ситуація була вкрай несприят­ливою для Делі. У жовтні 1962 д-ви розірвали дип. стосунки між собою (відновлені 1976). Бойові дії завершилися з одностороннім оголо­шенням 21.11.1 962 Китаєм перемир я, з 22.11.1962 почалося відведення китайських військ на 20 км від лінії Мак-Магона.

Одночасно з оголошенням перемир'я Індії було передано пропозиції Пекіна, що передба­чали відведення китайських військ у центр. та зах. секторах кордону на 20 км від позицій, які вони займали на момент оголошення пере­мир'я, у той час як інд. війська мали зали­шитися на своїх позиціях. У схід, секторі Індія повинна була відвести свої війська на 20 км на південь від лінії Мак-Магона. Сторони могли засновувати пости з невійськ. персона­лом по обидва боки лінії фактичного конт­ролю. Реакція Делі на зміст китайських про­позицій була різко негативною. Переговори було перервано, але армії сторін продовжували дотримуватися перемир'я. Інд. парламентом було прийнято резолюцію про необхідність звільнення усіх захоплених Китаєм територій, що унеможливило двосторонні переговори Делі та Пекіна з проблеми кордонів. У війні з Індією Китай розраховував використати фак­тор Карибської кризи 1962, що відволікала від Півд. Азії увагу великих держав і не давала їм можливості втрутитися до перебігу подій у регіоні. Проте на практиці дії КНР викликали різку критику з боку США та Великої Британії, що надали військ, допомогу Індії. СРСР, на під­тримку якого розраховував Пекін, обмежився закликом до припинення вогню і мирного вре­гулювання конфлікту, не бажаючи погіршення відносин з Індією і уникаючи підтримки не узгодженого з Москвою рішення КНР.

10.12.1962 з ініціативи Прем'єр-міністра Цей­лону С. Бандаранаїке в Коломбо було проведено конференцію міністрів закорд. справ 6 д-ав, що не приєдналися (Цейлону, Египту, Камбоджі, Гани, Індонезії та Бірми), на якій було розроб­лено пропозиції для урядів Індії та КНР, спря­мовані на досягнення мирного врегулювання конфлікту (див. Коломбо нарада 1962). Ці про­позиції передбачали відведення китайських військ на зах. ділянці кордону на 20 км і пере­творення звільненої території на демілітари­зовану зону. На схід, ділянці лінією фактичного контролю повинна була стати лінія Мак-Мгона (окрім двох спірних районів, питання яких мало вирішуватися шляхом подальших переговорів). Пропозиції конференції в Коломбо створювали реальну основу для зниження рівня конфрон­тації і продовження переговорів, тому інд. уряд прийняв їх повністю, китайський — як основу для подальших консультацій. Наслідком згоди сторін стало остаточне припинення бойових дій вздовж кордону і збереження контролю Китаю над частиною інд. території (площею

бЛ. 36 ТИС. КМ²).