2. Завершення холодної війни та блокового протистояння.

Основними причинами того, що СРСР прийшов до необхідності згортання блокового протистояння та холодної війн були наступні: погіршення відносин з усім розвиненим світом – США, Європою, КНР, Ізраїлем; як наслідок потреба підтримки гонки озброєнь на три фронти, якої СРСР ні в якому разі не міг собі дозволити та оточеність СРСР військовими базами США; остаточне виснаження економіки через недбалість екстенсивного шляху розвитку, війну в Афгані та намагання конкурувати з програмою Рейгана СОЇ; гуманітарні контакти започатковані в 1975 році в Гельсінкі, які дали радянському народу побачити різницю рівнів життя та його втома від десятиліть життя в облозі та Афганської війни; нарешті персональна роль Горбачова, на якого робили ставку провідні західні політики – Рейган і Тетчер. Завершення холодної війни починається із приходом Горбачова до влади в 1985 році – його особисті зв’язки з Рейганом та поступки, на які він готовий був піти призводять до відновлення перегорів в ядерній сфері та підписання в 1987 році договору РСМД, за яким ракети середньої-малої дальності ліквідувалися. Причому Горбачов пропонував одразу продовжувати скорочення ядерних і конвенційних озброєнь, настільки сильно, що навіть Рейган був невдоволений такою пропозицією, але Горбачов все ж робив це навіть в односторонньому порядку – бо економіка СРСР була виснажена. Тим не менш одразу після РСМД розробляються наступні договори – ДЗЗСЄ(1987-1989), підписаний в 1990 та СНО-1 підписаний в 1991, метою яких є змусити США припинити гонку озброєнь, що і робиться. Радянський Союз вивів війська з Афганістану в 1989 та дозволив об’єднання Німеччини в 1990. Нарешті в 1991 році було ліквідовано ОВД та РЕВ, Радянські війська було виведено з Угорщини, Польщі й Чехословаччини – почався процес переорієнтації країн ЦСЄ на Європейську інтеграцію. Нарешті в 1991 СРСР розпадається.

3- НАТО в 90Х-на початку 21ст, реформи і еволюція.

 

Після 1991 року альянс продовжує забезпечувати колективну оборону та спільну безпеку держав-членів, їх свободу і незалежність, але додає нові завдання. В 90х роках альянс змінює свою мету – від стримування зовнішнього ворога – ОВД, на підтримку внутрішньої стабільності та миру в регіоні, що включає в себе швидке реагування на надзвичайні ситуації будь-якого характеру, замість конвенційних військових дій. Також значно розширилися території впливу альянсу.

Римської декларація 1991 заклала підвалини для переведення еволюціонуючих відносин з Сх.Європ. країнами на міцнішу інституційну основу. Створено Раду північноатлантичної співпраці (РПАС) = НАТО + 9 країн Центральної та Східної Європи на новому консультативному форумі. 1992 (після СРСР) - до РПАС усі країни СНД , Грузія та Албанія.

В 1997 була створена Рада Євро-Атлантичного партнерства (РЄАП) на заміну Раді північноатлантичної співпраці. У ній 19 країн НАТО і 27 країн ПЗМ. Ц форум для проведення регулярних консультацій і співпраці. Засідання періодично проводяться на рівні послів, міністрів закордонних справ та міністрів оборони. Глави держав та урядів 46 країн - членів Ради також зустрічаються в разі потреби, як вони це зробили у Вашингтоні в квітні 1999 року. Саміт РЄАП у Вашингтоні надав можливість відкрито обговорити питання співробітництва в рамках РЄАП в галузі безпеки в ХХІ сторіччі. Керівники держав зосередились на ключових викликах безпеці в межах території РЄАП, зокрема, на ситуації в Косові. Було також вирішено подальшу долю ПЗМ

-"Політично-військова структура проведення операцій ПЗМ під проводом НАТО": участь країн у процесі політ консультацій та прийняття рішень, оперативному плануванні та організації управління майбутніми операціями НАТО, в яких вони братимуть участь.

-"До партнерства у ХХІ сторіччі - вдосконаленого і більш дієвого партнерства": розглядаються основні елементи, покликані зробити (ПЗМ)більш дієвим.

Важливим досягненням РЄАП стало створення в 1998 Євро - атлантичного центру координації заходів з реагування на катастрофи (EADRCC). Він негайно почав на прохання верховного комісару ООН облаштовувати в Албанії біженців з Косова та координувати зусилля НАТО по допомозі країнам балканського регіону та бомбардування Косово в 1999.

В 2000 році постає питання ще більш активного реформування – після розширення 1999 року (Угорщина, Чехія, Польща) та війни в Косово – постає питання включення в військові операції необхідності мандату ООН, але цьому протистоять США (мотивуючі це наданням впливу на альянс Росії та Китаю).

Після 11.9.2001 США 12.9.2001 проголосили, що атаки підпадають під статтю 5 договору НАТО – вони є нападом на всі країни члени, що було погоджено. Результат – іще більше розширення територій впливу альянсу та дві операції – Активні Зусилля та Підтримка Орла. Але в 2003 році в НАТО постає криза, коли США намагаються добитися захисту території Туреччини вразі війни з Іраком – Бельгія і Франція вотують це. Але разом з тим НАТО погодилася взяти командування Міжнародними Силами з Підтримки Безпеки в Афганістані – вперше НАТО взяло під командування операцію поза Атлантикою.

Окрім того реформуються структури НАТО: в 2002 на Пражському саміті засновано Сили Швидкого Реагування НАТО. А в 2003 почалася трансформація об’єднаного командування. Його мета – трансформація альянсу в 21ому століття та ефективне включення в нього нових членів в 2004 році(Bulgaria, Estonia,Latvia,Lithuania,Romania,Slovakia,Slovenia).

Білет №16

1. Японська агресія проти Китаю, розгляд китайського питання в Лізі Націй. Позиція СРСР та США.

2. Радянсько-американські відносини у 70- на поч. 80-х рр. ХХ ст.

3. Проблема розширення ЄС.

1.Японська агресія проти Китаю, розгляд китайського питання в Лізі Націй. Позиція СРСР та США.

Ще в середині 1927 р. японський уряд генерала Танаки прийняв програму широкої експансії на Далекому Сході. В «меморандумі Танаки» ставилися по черзі основні завдання японських збройних інтервенцій. Щоб з допомогою політики «заліза та крові» кінець кінцем розтрощити США, як це зробила Японія з Росією в 1905 р., необхідно спочатку завоювати Китай. Щоб завоювати Китай, потрібно насамперед захопити Маньчжурію, потім Внутрішню Монголію і навіть зовнішню — МНР. Далі знову воювати з Росією. Протягом тривалого часу «меморандум Танаки» становив зовнішньополітичну програму японських мілітаристів.

В кінці 1920-х років Японія провела декілька невеликих збройних акцій проти Китаю та СРСР, укріплюючи позиції на Далекому Сході. У 1931 р. різко погіршилося економічне становище Японії: її промислове виробництво скоротилося на третину, з'явилося понад 3 млн безробітних. Агресивні кола Японії бачили вихі тільки у війні в Китаї.

У ніч на 19 вересня 1931 р. біля Мукдена на залізниці пролунав вибух бомби – провокація, привід для вступу японських військ у північно-східні міста Китаю — Мукден, Чанчунь, Гірин та ін. Почалася японська окупація в Маньчжурії.

Китай звернувся зі скаргою до Ради Ліги Націй, яка зажадала від Японії вивести свої війська з Китаю. Рада Ліги Націй на прохання Китаю вирішила 9 грудня 1931 р. відрядити на місце подій спеціальну комісію на чолі з лордом Літтоном. Поки комісія Літгона понад півроку добиралася до Китаю, японська агресія в Китаї поширювалася. Наприкінці 1931 – в січні 1932 рр. японські війська окупували Цицикар, Харбін, а потім усю Маньчжурію, захопили Шанхай, бомбардували китайські міста.

Західні держави морально осудили Японію за порушення пакту Бріана—Келлога, але не оголосили ніяких санкцій проти неї. Президент Гувер, осудивши інтервенцію Японії («доктрина Стімсона або Гувера» від 7 січня 1932 р. про невизнання її захоплень китайської території), водночас оголосив: японці «відновлюють порядок у більшовизованій частині Китаю». Дауес (посол США в Англії), запрошений на засідання Ради Ліги Націй, у Парижі заявив, що США не хочуть економічних санкцій проти Японії й пропонують спільну «інтернаціоналізацію» дій і створення «нейтральної зони» в Маньчжурії.

Французький генерал Вейган зазначив, що Японія «зміцнює позиції цивілізації на Сході проти більшовиків». Французький генштаб почав готувати «добровольців» для відрядження в Китай.

Радянський Союз оголосив суворий нейтралітет і запропонував Японії укласти договір про ненапад, але остання відмовилася. Тоді за пропозицією СРСР 12 грудня 1932 р. були відновлені радянсько-китайські дипломатичні відносини. СРСР почав економічно допомагати Китаю.

Не натрапивши на опір великих держав (жодних санкцій з боку Ліги Націй!), японське командування з допомогою своїх китайських прихильників проголосило 9 березня 1932 р. маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу І (рус. – Пу И).

Нарешті комісія Літтона добралася до Китаю і в жовтні 1932 р. (майже через рік після призначення) опублікувала свою доповідь. Комісія в щлому осудила японську окупацію Маньчжурії, обвинуватила Японію в порушенні пакту Бріана—Келлога та Вашингтонського «договору 9-ти» (1922 р.) і закликала до «міжнародного співробітництва» і «відкритих дверей» у Китаї. Радянському Союзу закидалася підтримка антияпонського руху в Китаї.

В грудні 1932 р. надзвичайна сесія Асамблеї Ліги Націй заслухала представників Китаю та Японії. Лорд Саймон навіть підтримав Японію. Асамблея передала питання в «Комісію 19-ти» й підкомітети Ліги Націй. Тим часом японські війська спокійно просувалися до Пекіна й Внутрішньої Монголії.

В лютому 1933 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй нарешті затвердила доповідь (Японія голосувала проти), осудивши Японію, але без жодних санкцій, і закликала «продовжувати переговори». Ліга Націй виявила своє цілковите безсилля. Японська делегація заявила, що Японія не може залишатися членом Ліги Націй. 28 березня 1933 р. Японія вийшла з Ліги.

Окупація Маньчжурії й демонстративний вихід Японії з Ліги Націй створили вогнище війни на Далекому Сході. В той час понад 50 тис. японських солдатів перебували в Китаї. В 1937 р. їх налічувалося вже понад 300 тис.

Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи національної політики» ставилися завдання «ліквідувати загрозу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку», поширити «національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів».

Спочатку японці, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але СРСР, 12 березня 1936 р. підписавши із МНР протокол про взаємну допомогу на 10 років, розбив японців.

7 липня 1937 р. японці спровокувавши інцидент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тяньцзінь, Калган та ряд інших міст. Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін та Ханькоу. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав. США, додержуючись «доктрини Сгімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай не оголошували стану війни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські поставки (втому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до створення «карантину» щодо японського агресора. Суперечності між США й Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в грудні 1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо Японії залишалася незмінною.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, факіично потурали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, 21 серпня 1937 р. підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р.— на 150 млн). В той час японці здійснили воєнні провокації проти Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. вони атакували радянський кордон у районі озера Хасан. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

2 - Радянсько-Американські відносини в 70і - початок 80х років.

В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 ДНЯЗ. Розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракет­ної оборони та стратегічних озброєнь.

1971 у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдос­коналення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР.

1972 року - Ніксон в СРСР; 1973 року — Брежнєв в США; 1974 року - Ніксон і Л.Брежнєв в Криму; Форд і Бреж­нєва у Владивостоці. Як наслідок більше угод ніж за всю попередню історію стосунків СРСР та США: - про основи взаємовідносин СРСР-США; Договір про заборону розгортання ЯЗ на дні морів та океанів 1971;ОСВ-1 1972; ПРО 1972; Договір про обмеження порогу ядерних випробувань 1974; торгівельна угода СРСР-США (але в 1974 році поправка Джексона Веніка –вимоги по лібералізації міграційного законодавства – удар по відносинах); договір про мирні ядерні вибухи 1976; угоди про співпрацю в науці, екології, космосі. 1975 – стикування СОЮЗ-АПОЛЛОН.

В ядерній сфері – концепція переваги замінена на „достатність для стримування”. Скорочення армії, США в 1973 відмінили призив.

Відносини дещо захмарювалися візитом Ніксона 1972 року в КНР та його визнання Тайваню провінцією КНР, адже на той час СРСР та Китай ворогували. Іще гірше все стало в 1978 року – коли США та КНР проголосили про встановлення дипломатичних відносин.

Піком розрядки було підписання Заключного акту НБСЄ в Гельсінкі в 1975 році – він ознаменував собою при підняття „Залізної Завіси” та закріплення принципів МВ:

• Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету.

• Незастосування сили або погрози силою.

• Непорушність кордонів

• Територіальна цілісність держав.

• Мирне врегулювання суперечок.

• Невтручання у внутрішні справи.

• Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань.

• Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею.

• Співробітництво між державами.

• Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом.

В 1977 збіг термін ОСО-1, але Форд і Брежнєв уже розробили за три роки до цього ОСО-2.

Проте Картер пов'язав його підписання з двома несумісними для СРСР умовами - поступками у сфері "прав людини та запровадженням контролю над озброєннями. В 1979 році ОСО-2 все ж підписали у Відні – останній успіх розрядки. ОСО-2 так і не ратифікували.

З 1980 західні держави припинили переговори з СРСР про заборону випробувань ядерної зброї початі в 1977. В 1983 відбулося т.зв. „Подвійне Рішення НАТО” розмістити в Європі ракети середнього радіусу „Першинг-2”, аби тиснути ними на СРСР і змусити його прибрати свої СС-20 в обмін на їх прибирання (нульовий варіант). Також у 1984 США запропонував підписати договір заборони хімічної зброї, по якому інспектувалися б всі хімічні підприємства у власності Д. (всі в СРСР), але не приватні (більшість в США).

СРСР теж блокував переговори : так конференцію НБСЄ(1984) із заходів зміцнення довіри він зірвав виставивши в ультимативній формі «широкомасштаб­ну програму миру і безпеки»(зменшення військових бюджетів).

Відносини також погіршив інцидент 1 вересня 1983 р. над Сахаліном радянський винищувач збитий південнокорейський пасажирський літак «Боїнг». Рейган засудив СРСР, а згодом СРСР засудила в РБ ООН і ін. МО.